Зародження монотеїзму. Іудаїзм

Перша монотеїстична релігія в історії людства, яка проголосила поклоніння лише Єдиному Богу, Особистості, Творцю світу. Іудаїзм – найбільш значуща за впливом національна релігія світу. Своїми віровчительними особливостями він дав шлях двом світовим релігіям – християнству й ісламу. Саме через це його іноді (з певними уточненнями) включають до кола світових релігій. Іудаїзм – релігія єврейського народу, що формувалася протягом багатьох століть. Етапи її становлення й розвитку викладені у Біблії – у Старому Заповіті. Найважливішою основою іудаїзму є факт обрання Богом Авраама (приблизно поч. II тис. до н.е.). В подальшому це обрання від Авраама успадкував його син Ісаак, від Ісаака – його син Яков. Якову після його таємничої боротьби з Богом (Бут. 32,28) було дано ім’я Ізраїль (дослівно – «Борець з Богом»), яке невдовзі набуло більш широкого значення – назви усього єврейського народу: дванадцять синів Якова та їхні нащадки породили дванадцять колін Ізраїлю, від яких пішов увесь єврейський народ. З часом таку ж назву отримала й держава цього народу.

Священні тексти іудаїзму. Писемна спадщина іудаїзму величезна. Історія відносин єврейського народу з Богом і одкровення Божі через пророків записувалися протягом віків у священних книгах. За вченням іудаїзму, цих книг – 39 і вони складають Танах (Старий Заповіт). Священні книги поділяються на:

· Закон (Тора) – це П’ятикнижжя Мойсея, основний священний текст іудаїзму. Складається з книг – Буття (розповідає про створення усього сущого, про розвиток світу й людини, описує гріхопадіння, історію патріархів від Адама до смерті Йосипа в пустелі), Вихід (описує перші дні життя Мойсея, його покликання, чудеса, вихід євреїв з Єгипту і перебування їх в пустелі, Синайське законодавство – Десять заповідей), Левит (викладає закони, що відносяться до обрядів богослужіння, на виконання яких обрали левітів – священиків), Числа (містить в собі спочатку перерахунок по колінам і здатних до війни євреїв, зроблений Мойсеєм і Аароном за велінням Божим, потім описує перебування євреїв у пустелі Аравійській після Синайського законодавства, говорить про закони, прийняті у цей час, і війни євреїв з амореями), Повторення Закону – Второзаконня (містить повторення всього Закону, який дав Бог єврейському народу і зробленого Мойсеєм перед смертю для нового покоління євреїв).

· Писання (книги історичні) розповідають про відновлення й падіння обраного народу, котрий зберіг віру в Єдиного Бога, про історію його релігії та життя: Книга Ісуса Навіна (містить історію завоювань і поділу землі обітованої і закінчується смертю цього керманича народу Божого), Книга Суддів , в тому числі Книга Рут (за Переданням, написана пророком Самуїлом, викладає історію євреїв під час періоду Суддів, від смерті Ісуса Навіна до смерті Самсона, а також розповідає про підкорення Ізраїлю сусідніми народами і визволення його за часом звернення до Бога через Суддів), чотири Книги Царств, (в 1-й йдеться про події, що відбувалися за часів первосвященика Ільї, царя Саула, 2-а описує правління царя Давида, 3-я містить історію царювання Соломона, розділення царства і закінчується смертю іудейського царя Йосафата, 4-а продовжує опис історії євреїв до вавилонського полону), 1-а й 2-а Книги Параліпоменону або Доповнень (називаються так, бо доповнюють Книги Царств, в них йдеться про родовід єврейського народу, про іудейських царів), 1-а і 2-а Книги Ездри (розповідають про Указ царя Кіра відновити храм Єрусалимський, про повернення євреїв з полону, створеня храму, про заходи по встановленню церковного і громадянського порядку ), Книга Неємії (розповідає про будівництво єрусалимських стін і про викорінення язичницьких звичаїв, які проникли у єврейське релігійне життя під час Вавилонського полону), Книга Естер (розповідає про історію юдейки Естер, дружини перського царя Ксеркса та її двоюрідного брата Мардохея, завдяки яким було скасовано декрет язичницького царя, що загрожував повним винищенням євреїв).

· Пророки – ці книги відносяться до падіння народу Божого, містять пророкування майбутнього. Книги «великих» пророків: Ісаї (месіанський пророк), 1-а та 2-а книги Єремії (спроба врятувати Єрусалим і оплакування зруйнованого Єрусалиму), Єзекіїля (Суд Божий на оточуючі народи), Даниїла (пророцтва у Вавилоні). Книги «малих» пророків: Осії (відступництво Ізраїлю), Іоіля (передбачення євангельського часу), Амоса (майбутня слава царства Давидового), Овдії (загибель Едома), Йони (прояв милосердя у Ніневії), Михея (Мессія народиться у Віфліємі), Наума (зруйнування Ніневії), Авакума (загибель халдеїв), Софонії (прийде час «чистих вуст»), Агія (відновлення храму), Захарії (видіння про майбутньго Мессію), Малахії (останнє старозаповітне слово до непокірного народу).

· Повчання (книги вчительні або поетичні) містять вчення про віру та описують золотий вік єврейського народу: Книга Іова (розповідає про тайну й смисл страждання неповинних людей), Книга Екклезіастова (роздуми про марноту земного життя й про те, як краще жити в плинному світі, ключове слово цієї книги – «вічність», стверджується, що в глибинах своєї душі людина молиться про вічність, однак Бог приховав цю останню таємницю від неї), Пісня над Піснями (уславлюється подружня любов, дається метафоричне зображення Церкви Христової), Приповісті Соломона (йдеться про практичні справи в житті, особливий наголос зроблено на таких якостях людини, як праведність і страх Божий), Книга Псалмів (150 поем), Неканонічні Премудрості Соломонові.

Визначення кількості книг Старого Заповіту було пов’язане з кількістю літер у єврейському алфавіті. Єврейські священики розташовували ці книги так, щоб їх було 22 – відповідно до кількості літер єврейського алфавіту, хоча насправді книг було більше. Ці біблійні тексти вважаються канонічними, тобто такими, що не підлягають подальшому виправленню або редагуванню. Вони написані давньоєврейською мовою у різні часи. Близько 164 року до н.е., після повернення євреїв з Вавилонського полону, книги остаточно зібрали, перевірили й розмістили в Єрусалимському Храмі. Таким чином було складено канон Старого Заповіту. У грецькому і старослов’янському перекладах рахують кожну книгу окремо, без скорочень і включають до корпусу Старого Заповіту ряд неканонічних книг (кількість книг цієї редакції складає 50).

Змістовим центром Тори є Закон (Десять заповідей, Декалог), даний Богом Мойсею на горі Хорив на Синаї. Універсальній священицькій місії Ізраїлю найкраще відповідає унікальний універсалізм заповідей:

1. Я Господь Бог твій; нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене.

2. Не сотвори собі ідола, і ніякого зображення того, що на небі вгорі, і що на землі долу, і що у воді нижче землі; не поклоняйся їм і не служи їм.

3. Не вимовляй ім’я Господа Бога Твого марно.

4. Пам’ятай день суботній, щоб святити його! Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий – субота (свято) Господу Богу твоєму.

5. Шануй батька і матір твою, щоб тобі було добре і щоб продовжувалися дні твої на землі.

6. Не вбивай.

7. Не чини перелюбу.

8. Не кради.

9. Не свідчи неправдиво на ближнього свого.

10. Не бажай дому ближнього твого, ні поля його, ні раба його, ні рабині його, ні вола його, ні осла його, нічого, що у ближнього твого.

Приписи цих заповідей настільки зрозумілі, що змогли стати морально-релігійною основою життя для багатьох народів у різні часи. Декалог поділяється на дві частини: перша складається з чотирьох заповідей, у яких подаються основні правила відносин людини і Бога, у другій частині йдеться про правила відносин у соціумі між людьми. Здійснене Богом спасіння Ізраїлю через дарування Закону лягло в основу вимоги – служити всьому людству сповіданням єдиного Бога, відмовою від обожнення природи та людини і від створення ідолів, даремного згадування імені Божого, дотриманням суботи, а також шануванням батьків, повагою до чужого життя і майна, до жіночої честі, утриманням від будь-яких слів або помислів, які б могли нанести шкоду ближньому і від заздрощів. Деякі з цих текстів мають паралелі в древніх джерелах Єгипту, Вавилону, однак в жодному з них моральність і благочестя не є обов’язком людини, ніде не можна знайти нічого схожого на заборону хтивості або нестримної жаги задоволень.

Ранні книги Старого Заповіту відкривають картину розвиненого етичного єдинобожжя, яке не має собі подібного серед вірувань давнього світу. У відповідності до Своєї обітниці, Господь поставив перед народом Ізраїлю високі моральні вимоги, підтвердивши, що Його Благословення залежить від соціальної і моральної справедливості у середовищі обраних Ним. Через пророків Бог здійснював постійні суспільні та моральні реформи. Пророки передрікали майбутнє, сповіщали волю Божу, вчили людей істинної віри і благочестя, творили різні знамення й чудеса. Вони закликали євреїв до каяття. Одні з них проповідували тільки усно, інші ж, крім того, залишили після себе священні книги, написані ними за натхненням Духа Святого. З пророків, які жили в Ізраїльському царстві, особливо славетні Ілля, Єлисей та Йона. З тих, хто жив у Юдейському царстві, – Ісая, Єремія, Михей, Іоіль, Єзекиіль, Даниїл. Найвищим пророком вважається Мойсей.

Однак, в Ізраїлі були мудреці, котрі уподібнювали себе до пророків, проте відрізнялися методом вирішення своїх завдань: пророк говорив від імені Бога, а мудрець – від імені людства, пророк апелював до Божественної справедливості, а мудрець – до людського розуму. Пророк був сповнений всепоглинаючого почуття Божественної присутності, внутрішнього горіння і пристрасті, а мудрець – занурений у соціальні проблеми, холодний і спокійний. Головна риса єврейської мудрості – віра в те, що світ Божий побудований на моральному підмурку. В іудаїзмі послідовно доводиться думка про існування морального порядку, де добро і зло отримують заслужену й незворотну відплату. Витоки людської мудрості – вбачаються у страхові Божому.

Зі Старого Заповіту відомо, що в Ізраїлі було введено «систему» жертвоприношень, які демонстрували необхідність вблагання Бога щодо викуплення гріхів. Таким чином, тільки Ізраїль повинен був стати викупленим богообраним народом, котрий знаходиться під захистом Господа. Божества ж інших народів були аморальними й байдужими до справ людей. Вчення Старого Заповіту полягає в тому, що, врешті - решт, Бог через обраних Ним благословить усе людство. Месія з коліна Давидового (царя Ізраїлю) викупить гріхи людські і стане духовним вождем Свого народу. Те, що іудеї не прийняли Ісуса Христа як Месію і не побачили в Ньому «царя іудейського», було обумовлено рядом обставин: вони очікували побачити у своєму цареві перш за все політичного реформатора, а не духовного вождя. Більшості потрібні були політичні реформи в державі і, зокрема, звільнення від римської залежності, а Христос проголосив, що Його царство не від миру цього. Інша причина духовного неприйняття полягала в догматичному вченні іудаїзму, а саме в тому, що гріх не розглядався як стан, а лише як дія: «не грішиш – не грішник», а якщо так, – то від чого ж викупати і кого. Ця духовна колізія так і залишилася невирішеною в іудаїзмі.

Історія іудаїзму безпосередньо пов’язана з історією єврейського народу, який з часів Авраама поклонявся Єгові, глибоко особистісному (а не абстрактному) Богові. Розуміння Бога обраним народом поглиблювалося протягом II – I тис. до н.е. Авраам почув голос Бога і відгукнувся на заклик Творця, він був відданий Богові та завжди слухав Його, і Бог виконав усе, що обіцяв. Авраам передав свій духовний досвід богоспілкування власному народові. На час єгипетського рабства народ Ізраїлю з невеликої групи людей перетворився на численну націю.

У процесі визволення ізраїльтян з рабства Бог відкрив Себе Ізраїлю і в дії (чудесний вихід з Єгипту і встановлення на честь цієї події свята Пасхи), і в слові (подарував Свій моральний Закон Мойсею на горі Синай). Після прийняття Десяти заповідей і укладання з Богом союзу взаємної вірності єврейський народ став називатися «народом Божим». В обітованій (тобто – обіцяній ) землі, де оселилися євреї після звільнення з єгипетського полону, сам Бог спочатку був правителем свого народу. Однак, люди через поступову зневіру забажали мати над собою звичайного земного царя, на зразок устрою сусідніх царств.

Після Саула і Давида, третій цар ізраїльської держави Соломон побудував у Єрусалимі Храм, і богослужіння здійснювалося тільки там, інших храмів у іудеїв не було. Основною формою богослужіння були жертвоприношення ритуальних тварин. У VI ст. до н.е. вавилонський цар Навуходоносор зруйнував Єрусалимський Храм і забрав єврейський народ у полон. В роки, коли євреї були бранцями і втратили можливість збиратися у Храмі Соломона для служіння Богові, їм залишалася єдина можливість зберігати вірність Творцю – виконувати Закон.

Час вавилонського полону характеризується релігійними змінами у відношенні до Старого Заповіту, як до джерела Божественного Одкровення. На релігійну традицію іудеїв починають впливати такі ідеологічні системи, як дуалізм перських релігій, елліністична філософія й ін. В іудаїзмі виникає фігура фарисея (дослівно – «відокремленого») – вчителя мудрості й наставника у виконанні релігійних правил.

У другій половині VI ст. до н.е. перський цар Кір дозволив євреям повернутися на батьківщину, де вони побудували новий Храм на місці зруйнованого. З часом римський імператор Тит, вдершись до Іудеї (60-і рр. I ст. н.е.), захопив Єрусалим і знищив Храм. Тоді серед євреїв були надзвичайно сильними месіанські очікування, сподівалися на пришестя Месії як земного царя, котрий звільнить від загарбників і відновить могутність держави та народу.

Руйнація Єрусалимського Храму спричинила остаточний перехід від старозаповітного до рабиністичного іудаїзму, який означився, перш за все, у перенесенні духовного життя до синагоги (молитовного дому зібрань) для сумісної молитви і вивчення тексту Тори під керівництвом равинів і законовчителів. Молитва стала розглядатися як духовне заміщення жертвоприношень у тимчасово неіснуючому храмі. Сформувалася система деталізованих коментарів до Старого Заповіту, спрямованих на регламентацію й узгодження з Торою повсякденного життя євреїв. Спочатку виникла Мішна (збірник законів і нормативних правил), яка набула статусу сакрального (священного) тексту. Крім того, були записані довгі коментарі до Мішни – Гемара. Поєднання Мішни і Гемари складає Талмуд. У IV – V ст. з’явилися єрусалимський і вавилонський Талмуди – об’ємні, деталізовані тлумачення до Мішни.

У наступні століття коментаторська робота рабинів не припинялася. Головною мотивацією для цього було визнання Тори не універсальним текстом, але таким, що потребує додаткових тлумачень для «посвячених». Життя кожного іудея обмежувалося численними регламентаціями. Усі разом – 613 (з них – 365 негативних, заборонних і 248 позитивних, які дають певні приписи і відповідають за талмудичною символікою 248 членам людського тіла і 365 його сухожиллям) – вони називаються Галаха і забезпечують беззаперечне і неухильне виконання Закону Мойсея, а також запобігають змішуванню євреїв з народами, в середовищі котрих вони мешкають.

Основними вимогами є дотримання суботи (присвяченого Богові дня відпочинку і молитви), обрізання (символ союзу євреїв з Богом), вживання «чистої їжі» (кашрут) та ін. Кожна заповідь була розроблена й уточнена рабинами (новими вчителями), які замінили левитів (священників). Таким чином, життя іудея-ортодокса стало ритуалом, визначеним до найменших подробиць з моменту народження до поховання. Життя, за правилами Галахи, почало розглядатися як зразок благочестя. Діяльність тлумачників-масоретів у VII – XI ст. призвела до появи рабиністичної Біблії, яка також містить у собі численні коментарі й пояснення.

У середні віки найбільше піднесення іудаїзм пережив у Іспанії, його відомим представником був Маймонід, котрий розгорнув іудейську релігійну думку на основі філософії Аристотеля. Маймонід сформулював символ віри, який ліг в основу ортодоксального іудаїзму, в ньому визначена головна думка про всемогутність, всеприсутність, вічність і єдність Бога. Бог є невидимий Дух Буття. Він і тільки Він – Творець і Джерело життя. Це Особистість, безкінечно віддалена від світу, в світі ж проявляється лише слава Його і відображення – Шехіна. Маймонід розглядав Мойсея як найвеличнішого з усіх пророків, а Закон – як найвище з одкровень. Він вчив також про відплату, про майбутнє пришестя Месії і про воскресіння з мертвих.

Під впливом Маймоніда сформувалося уявлення про зміст двох рівнів у текстах Танаха: дослівний – для більшості та філософський – для обраних. Поступово рабини прийшли до ідеї таємних смислів, прихованих у Торі. Розроблялися різноманітні способи проникнення в «таємниці Тори» через медитацію і чисельні магічні прийоми, об’єднані в окультному вченні кабали, яка є сумішшю іудаїзму з гностицизмом та неоплатонізмом. Її головний сакральний текст – книга Зохар, що з’явилася у Португалії у XIII ст. Тут викладається пантеїстичне вчення про світ як еманацію Божества. Кабала є прикладом відхилення від монотеїзму. Після XV ст., коли іспанська інквізиція вчинила гоніння на євреїв, чимало з них переселилися до Османської імперії, Італії, Німеччини, Польщі й інших країн. На початку XX ст. більшість євреїв проживала в Російській імперії. У XVIII ст. на території Польщі та України серед євреїв виник рух «благочестивих» – хасидів. Вони протиставляли виконанню закону і вивченню Талмуда натхнену, піднесену, екстатичну молитву і служіння ближньому. В хасидизмі важливе місце належало харизматичним учителям-праведникам – цадикам, які претендували на роль посередників між віруючими і Богом. У 1897 році Теодор Герцль організував перший сіоністський з’їзд, написав книгу «Держава євреїв», ставши, таким чином, батьком сіонізму. 1947 року, після знищення гітлерівським фашизмом мільйонів євреїв, було проголошено незалежну державу Ізраїль, де значна частина життя громадян – народження, шлюб, смерть та ін. знаходяться під контролем рабинату. У Ізраїлі була надана можливість для розвитку усіх релігійних течій, що з’явилися в діаспорі: як ортодоксальних, так і реформаторських. Реформаторський рух виник у американських євреїв і намагається пристосувати іудаїзм до сучасного західного життя.

Головні особливості іудейської віри коротко можна охарактеризувати так:

· Бог єдиний. Він створив світ і обрав отців Ізраїлю, яким допомагав у всіх труднощах.

· Бог у своїй єдності безмежний, немає образу і початку, неосяжний, дає про Себе знати усьому живому.

· Бог говорив з людьми через пророків, з яких найбільшим є Мойсей. Мойсею було дано увесь Закон й іншого Закону ніколи не буде.

· Віра передусім проявляється у виконанні Закону, а потім уже в добрих справах.

· Зло існує у світі, наскільки йому дозволяє Бог. Господь нагороджує праведника і карає грішника.

· Бог створив людину іншою порівняно з рештою створінь світу. Людина складається з душі й тіла.

· Іудаїзм не вважає, що наслідком гріхопадіння стало ушкодження людської природи і обмежується лише вказівкою на втрату людиною безсмертя.

· Крім обраного народу Ізраїлю, існують інші народи, які можуть бути виправданими за умови, що вони приймуть за істину положення іудаїзму.

· Центром життя общини є синагога (від грецького – зібрання).

· Нагорода за виконання заповідей надається не лише конкретній людині, але відображається на долі всього народу.

· У кінці часів Бог буде судити кожного за його справами.

Богослужбове життя протягом багатьох століть обмежується спільною молитвою в синагозі у певні релігійні свята. Воно доповнюються сімейними зібраннями, що мають релігійний характер. Існує індивідуальна молитва. Субота як святковий, неробочий день знаходиться у центрі релігійного життя. Однією з особливостей іудаїзму є щорічні свята й багатоденні священні церемонії, у яких беруть участь усі віруючі іудеї. Всі свята відзначаються як спогад про особливо радісні або ж сумні події єврейської історії і слугують зв’язковою ланкою з далеким минулим народу. Вони ілюструють юдаїстичне уявлення про історію як про здійснення глибокого задуму Бога щодо них.

Новий рік (Рош Ашана – «голова року») для іудеїв – це дводенне свято урочистостей, зосередженості й каяття. Десятий день нового року називається Днем Всепрощення (або Вблагання – Йом Кипур): іудеї згадують усі свої гріхи за минулий рік і звертаються до Бога, щоб Він простив їм гріхи, це день строгого посту. На свято Сукот (Кущі) упродовж восьми днів радісно згадується перебування народу в пустелі після Виходу з Єгипту. Свято вогнів Ханука (Оновлення) – час спогадів про повстання священика Маттафія проти сирійців, котрі вчинили наругу над Храмом Соломона. Пурім – свято, яке відбувається весною, воно пов’язане з пам’яттю про спасіння євреїв Естер під час Вавилонського полону, коли було скасовано декрет язичницького царя, що загрожував народу повним знищенням. Найбільше свято іудаїзму – Песах (Вихід), він присвячений спомину про Вихід євреїв з Єгипту. Свято Шавуот (П’ятидесятниця) – згадка про дарування Закону.

Релігійні течії в історії іудаїзму. Фарисеї – релігійні ортодокси, котрі дотримувалися кожної деталі Закону і здебільшого втрачали відчуття самого його духу. Зовнішня демонстрація виконання заповідей часто перетворювалася на подобу змагань у «святості», що вели фарисеї між собою. Фарисеї складали найчисельнішу секту часів євангельських подій. Саддукеї – зазвичай, священики і деякі члени синедріону. Були надзвичайно консервативними в релігійних питаннях, але схильними до політичних компромісів, за допомогою яких намагалися зберегти своє високе положення в суспільстві. Категорично не приймали «усного Закону», яким фарисеї доповнювали писаний Закон Старого Заповіту (Декалог), тому садукеї не вірили у воскресіння мертвих (у П’ятикнижжі це вчення чітко не викладено). Хасиди – «благочестиві» – не були організованою групою, об’єднувалися на основі бездоганного дотримання Закону, боротьби з впливом грецької культури (еллінізму) на єврейське життя. Єссеї – невелика закрита секта, члени якої часто себе ізолювали від зовнішнього світу. Виникла як протест проти грецького впливу на єврейську релігію, а також як реакція на хибну поведінку іудейських царів і байдуже ставлення єврейського народу до питань дотримання Закону. Зилоти – націоналісти, які зберігали дух Іуди Маккавея. Відмовлялися сплачувати римлянам податки і готувалися до війни, яка, на їхню думку, мала призвести до створення царства Божого на землі. Книжники – знавці закону, котрі тлумачили його відносно повсякденного життя. Їх ще називали «законниками» або «вчителями» («рабинами»).

Сучасний іудаїзм розділився на три основних течії: ортодоксальну, реформаторську, консервативну. Серед ортодоксів вирізняються представники руху хасидів. Спираючись на талмудичний принцип («Святійший, хай буде благословенним І’мя Його, вимагає серця»), хасидизм звернувся не стільки до розуму й інтелекту, скільки до почуттів та емоцій віруючих. У періоди великих гонінь у освічених іудеїв основною підтримкою в житті були заняття Торою, однак люди неосвічені, котрі складали більшість єврейського населення, такої підтримки були позбавлені. Саме їм, хасидизм запропонував вихід і засіб уникнути занепаду й відчаю. Засновником хасидизму є Ісраель Баал (Шем-Тов). В основі хасидизму лежить учення про необхідність любові й піклування по відношенню до простого, неосвіченого єврея (ам а-рец: дослівно – «народ землі»).

Переслідування євреїв у різних країнах стали причиною уосібнення в своїй культурі та релігії. Однією з характерних рис іудаїзму є замкненість і самоспрямованість. Утім, час вніс свої корективи у вчення й культову практику іудаїзму. З’явилася нова реформаторсько-ліберальна форма віровчення, в якій положенням Талмуду вже не надається першорядне значення. Зокрема, святкування суботи перенесено на неділю, послідовники не дотримуються визначених обмежень на їжу і т.п. Однак, ліберальний варіант вчення все ж таки побудований на основі строгого єдинобожжя. Третя гілка сучасного іудаїзму – консервативний рух займає проміжне місце між ортодоксальним і ліберальним напрямом. Представники цього крила дотримуються основних традицій і прагнуть зберегти сутнісні особливості національної культури і релігії у незмінному вигляді.

Щодо сучасного стану іудаїзму в Україні, то найбільше іудейських громад діє у Північно-Центральному регіоні 142 (50,3 відсот.), у Південно-Східному 95 (33,7 відсот.). Іудаїзм представлений 4 релігійними центрами та 279 громадами (172 священнослужителя, в т. ч. 77 іноземців), 4 місіями та 7 духовними навчальними закладами (213 слухачів).

Поиск по сайту: