Конфуціанство, даосизм

ЛЕКЦІЯ. НАЦІОНАЛЬНІ РЕЛІГІЇ.

1. Індуїзм.

2. Конфуціанство, даосизм.

3. Синтоїзм.

4. Зародження монотеїзму. Іудаїзм.

Індуїзм.

Індуїзм – національна релігія, яку сповідає більша частина населення Індії, а також Непалу. Є традиційні послідовники цієї релігії й в інших країнах, зокрема, на о. Балі в Індонезії. Індуїзм тісно пов’язаний з усіма аспектами традиційної індійської культури, з традиційною соціальною організацією індійського суспільства, її інститутами. З древнього індуїзму виокремилися й інші релігії Індії – джайнізм і буддизм. В межах індуїстської традиції були розроблені оригінальні й глибокі релігійно-філософські системи, які стали внеском у розвиток філософської думки людства.

Індуїзм не є монолітною релігією. У нього немає засновника, систематичного вчення, єдиної ієрархії і церковних інститутів. Можливо тому, за декілька тисячоліть індуїзм з надзвичайною гнучкістю зміг поєднати в собі велику кількість різноманітних вчень, релігійних переказів, видів богослужінь і уявлень про Божественне. Індуїзм існує у вигляді окремих напрямків, шкіл, сект, вчення яких може бути досить варіативним. Зараз у світі нараховується близько 1 млрд. послідовників індуїзму.

Історія індуїзму починається приблизно у середині II тис. до н.е. з розселення арійських племен у Індії. З цього часу формується ведична література, яка мала визначальний вплив на образ життя індійського населення. Веди (дослівно – «знання») – древні священні книги. Близько I тис. до н.е. брахмани – індуські жерці – створили вчення про чотири касти і розділили на них увесь народ: на брахманів, кшатріїв (воїнів), вайшьїв (ремісників), шудрів (селян). Між 800 – 600 рр. до н.е. було написано Упанішади, які стали філософським тлумаченням Вед. Упанішади священні книги, де обґрунтовуються основні положення індуїзму. У VI ст. до н.е. всередині індуїзму виникли релігійні рухи, що призвели до утворення двох нових релігійних систем – буддизму й джайнізму. Між 400 – 200 рр. до н.е. були написані великі епоси Рамаяна і Махабхарата. Частиною останньої є Бхагавадгіта, улюблена священна книга індуїстів. У VIII – XVI ст. в Індії посилився вплив ісламу. В зв’язку з цим набув нового значення древній вид релігійності – бхакті. За цим вченням віруючий має присвятити себе якомусь конкретному богові, за допомогою котрого він зможе отримати позбавлення від карми, «закону відплати». Бхакті нового періоду характеризує монотеїстична спрямованість. Вторгнення ісламу відібрало від індуїзму чимало віруючих, і потягло за собою активізацію й оновлення індуїстської проповіді. У XVI ст. поєднання однієї гілки північного бхакті з елементами ісламу призвело до виникнення релігії сикхів. На межі XIX – XX ст. в індуїзмі відбулася широка реформація. Її представники (Вівекананда, Ауробіндо Гхош) прагнули модернізувати індуїзм, пом’якшити його соціальну доктрину. Однак, для сучасного індуїзму характерне наростання фундаменталістських тенденцій.

Вчення індуїзму. Індуїзм неможливо зрозуміти без звернення до його головних релігійних доктрин. Перш за все – це такі доктрини, як Атман (душа «Я»), карма, сансара і нірвана (звільнення). Над усім у світі знаходиться абсолютна реальність, котра називається Брахман. Це не Бог-Особистість, а безособистісне духовне начало. Різноманітні боги індуїстського пантеону існують для того, аби спрямувати віруючого до пізнання Брахмана, який знаходиться за межами людських уявлень про всесвіт. Брахман у тій мірі, в якій він входить у світ і стає душею й рушійною причиною світу, називається Атманом. Той елемент Брахмана, що знаходиться в людині, складає основу її самості, її «Я», – це теж Атман. Атман – це основа психічного життя, чистий суб’єкт, який за жодних умов не може стати об’єктом. Так, тіло не Атман, оскільки можна сказати: «моє тіло». Як говориться в одному древньому тексті, Атман, це не те, що вухо чує, а той, хто вухом чує. Світ знаходиться в русі, і його історія постійно повторюється по колу. Все у ньому носить плинний характер і є ілюзорним. Ця ілюзорність називається «майя».

Людина смертна й приречена на безкінечний ланцюг перевтілень, переселення душі. Таке переселення підпорядковане закону карми, за яким визначається місце переселення душі, залежно від того, добру чи злу вона служила у попередньому житті. Карма (дослівно – «діло», «дія») – акт, діяння (тілесне, словесне, розумове), а також результат цього діяння. Будь-який акт, здійснений людиною неодмінно принесе свій результат, який так чи інакше визначить реальне життя або кожне з майбутніх. У відповідності до своєї карми, тобто сукупності вчинків, людина може народитися в майбутньому житті не лише людиною, але й будь-якою живою істотою. Доктрина карми тісно пов’язана з ідеєю сансари (колооберту), світу послідовних смертей-народжень. Положення живої істоти в сансарі, в кожному з її життів обумовлене кармою. Це коло перероджень (сансара) уявляється індуїстам чимось жахливим, від чого усіма силами хотілося б позбавитися, вийти з нього. Єдиний спосіб уникнення перероджень – знищення карми і досягнення мокші. В результаті цього наступає звільнення від світу обману і злиття з безособистісним Брахманом. В індуїзмі звільнення розуміється як досягнення єдності, тобто тотожності Атмана і Брахмана, індивідуального і світового духа. Таким чином, людина втрачає свою особистість, подібно до краплі, що падає у океан.

Релігійне життя. Вся практична сторона індуїзму прагне привести людину до мокші різними способами: знанням, присвяченням себе якому-небудь з богів, аскезою (вважається ідеальною формою релігійності). Технічним засобом для звільнення людини від світу обману для індуїстів є йога. В народній релігійності існує численна кількість ритуалів, жертвоприношень і свят, які здійснюються у святилищах і храмах, у Індії їх величезна кількість. В сучасному індуїзмі вірять у священну силу і вшановують: богів, богинь, обожнених героїв епосу; мудреців (ріші), через яких була сповіщена воля богів; душі предків; тварин, але в першу чергу: корову, мавпу, кобру, птицю гаруду, яка поїдає змій; річки; рослини; камені. В молитвах індуїстів згадуються майже усі ці священні об’єкти. Вважається, що найбільш правильно виконуються ті молитви, які здійснюються під час паломництва до берегів священних рік.

Боги індуїзму. Всім богам і богиням, котрим поклоняються індуїсти, влаштовані особливі храми. Жертвоприношення поступово еволюціонували від кривавих до безкровних, хоча й досі в окремих випадках є місце кривавим жертвам. Основними богами індуїстського пантеону є Брахма, Шива й Вішну. Вони розподіляють між собою три функції: творчу, руйнівну і зберігаючу. Брахма вважається творцем світу, однак в індуїзмі йому приділено не так багато уваги – майже немає храмів, у повсякденних обрядах він рідко згадується. Шива – покровитель йогів – є символом руйнації. Він періодично руйнує увесь світ, який потім знову відтворюється Брахмою. Вішну присутній у цьому світі у вигляді сонця, його основний обов’язок – боротьба зі злом і перемога над ним. З вшануванням Вішну пов’язаний культ Крішни – чорного бога-пастуха, про якого йдеться у Махабхараті. Вчені вважають, що Крішна – історична особа, князь темношкірого народу, з яким зустрілися арії. Його вшановують як аватару (сходження на землю) Вішну і він досить популярний.

Священні тексти індуїзму поділяються на дві великі групи: тексти одкровення (шруті) і тексти передання (смріті). До першої групи відносяться Веди. Їх складають чотири групи книг: Рігведа (Веда гімнів), Самаведа (Веда наспівів), Яджурведа (Веда жертовних формул), Атхарваведа (Веда жерців вогню). З усіх найдревнішою є Рігведа. Наступним шаром ведичної літератури є брахмани – тексти, створені для жерців-брахманів. Тут детально викладено техніку здійснення жертвоприношень, міфи, що пояснюють окремі ритуали. За брахманами йдуть аран’яки (дослівно – «лісові»). Вони містять настанови про принесення «внутрішньої жертви» роздумами і спогляданням. Важливе місце в них належить філософським міркуванням.

Завершують ведичний корпус Упанішади (дослівно – «сидіти і убирати в себе настанови вчителів»). Це найбільш сокровенний глибокий розділ Вед, який містить викладення основ усієї релігійно-філософської думки індуїзму. Спочатку Упанішади призначалися лише для відлюдників (останній етап життєвого шляху брахмана). Саме тут вперше було подано вчення про Атмана, Брахмана і про їхню єдність, а також про карму і сансару. В індуїстській традиції Веди розглядаються у якості абсолютного релігійного авторитета, однак, це не заважає існуванню різноманітних, іноді діаметрально протилежних коментарів до цих текстів.

Тексти переказів мають меншу сакральність, ніж Веди. На відміну від Вед, вони завжди були доступні представникам усіх прошарків, що призвело до їх великого впливу на формування не лише елітарних, але й низових форм індуїзму. До переказів відносять Махабхарату, Рамаяну й Бхагавадгіту.

Конфуціанство, даосизм.

Починаючи з середини I тис. до н.е., Китай був розділений на окремі царства, що нерідко ворогували між собою. Тому його культура, зокрема, й релігійна, складала строкату картину великого розмаїття. Існувало декілька типів культур, що пізніше були сплавлені у великому загально китайському синтезі. Найбільше різнилися між собою культури півночі й півдня Китаю. Північ (де бере початок конфуціанство) характеризувалася увагою до етичної проблематики й ритуалу, прагматичним стремлінням до раціонального переосмислення архаїчних основ цивілізації. На півдні ж панувала стихія міфопоетичного мислення, квітувала екстатичність шаманських культів. Даосизм, який визрів у лоні південної традиції, зумів поєднати в собі екзальтовану архаїку півдня і раціональність півночі. Перша дала йому зміст, інша наділила формою і подарувала можливість сказати про себе мовою великої культури і книжної освіченості.

Давня китайська релігія існувала на трьох рівнях – вищому (релігійно-філософському), нижчому (у вигляді забобонів) та середньому (поєднував елементи першого та другого). Головною метою китайської релігії було забезпечення людини гармонійними відношеннями з Небом, яке сприймалося як вищий владика всесвіту. Наступним по значущості божеством була Земля. Жертвами, що віруючий приносив богам, засвідчувалася його участь у єдиному ритмі життя всесвіту. Таким чином, в китайських жертвоприношеннях немає мети умилостивити богів, притаманної західній релігійності.

У релігійному культі велика роль відводилася імператору, котрий носив титул Сина Неба. Імператор здійснював головні жертвоприношення (у храмі Неба і у храмі Предків). Китайці вірили в існування й інших, нижчих божеств, вважаючи їх підпорядкованими Небу. У філософських роздумах китайці виробили метафізичні поняття, за допомогою яких вони по-своєму осягали життя світобудови: Дао, Янь і Інь. Дао – це образ існування всесвіту, його глибинний закон, начало, яке неможливо визначити, гармонія і шлях життя. Янь і Інь – це дві протилежності й сили, що доповнюють одна одну. Янь означає світло, начало позитивне, чоловіче, сильне, творче, верх (небо), рух, розумність. Інь, навпаки, символізує темряву, начало негативне, жіноче, слабке, спокійне, споглядальне, низ (землю). Одне доповнює інше і цим досягається гармонія всесвіту. Таким взаємним доповненням двох протилежностей визначається Дао. Цим полярним зв’язком проникнута будь-яка сутність всесвіту, зокрема, й людина, котра вважається його частиною.

Конфуціанствоносить ім’я свого засновника Кун Фу-цзи (дослівно – «вчитель Кун»), яке місіонери-єзуїти почали вимовляти як Конфуцій. Роки життя Конфуція (551 – 479 рр. до н.е.) – це неспокійний для Китаю час: родове патріархальне суспільство руйнувалося, і на зміну йому приходила влада, котра спиралася на бюрократичний апарат. Знищення підвалин старовини породжувало відчуття хаосу. Конфуцій ідеалізував давні традиції, закликав йти шляхом гуманних, мудрих і шляхетних мужів минулого. Вчення Конфуція дійшло до нас у вигляді зібрання його роздумів у книзі, яка називається «Лунь юй» («Бесіди й судження»). У цій книзі про самого Конфуція говориться так: він був «простим, привабливим, добрим, значущим, однак не строгим і приємним». Не схильний до аскетизму, він вчив, що в житті усе має бути помірним, відповідати принципу «золотої середини». Конфуцій глибоко вірив у цінність правильного устрою людського суспільства. Все його вчення зосереджене на тому, як людині досягти гармонійних відносин – найперше з людьми, але також і зі світом. Конфуцій ніколи не вчив вірі у Бога. Він був агностиком, тобто людиною, котра вважає неможливим пізнання Бога, а також і того – чи є Він взагалі. На думку Конфуція, недоречно перейматися питаннями щодо існування потойбічного світу.

У його вченні чільне місце відведено доказам того, що кожен може жити як благородна людина. Шляхетність життя проявляється у п’яти видах відносин: котрі мають бути «правильними». Це відносини: батька й сина, правителя й підлеглого, старшого і молодшого, чоловіка й жінки і друзів між собою. Особлива увага приділяється стосункам всередині сім’ї. Тут має панувати абсолютна повага до старших. Такий самий принцип необхідно покласти в основу державних стосунків: підлеглі з пошаною й відданістю ставляться до начальства та влади. Розроблене Конфуцієм вчення «про синівську шанобливість» лягло в основу оновленого традиційного культу предків, який залишається найважливішим компонентом китайської цивілізації.

Державі, очолюваній імператором, віддавалися почесті майже на рівні культу Неба, тому держава й отримала назву Піднебесної. Вона протистояла «варварам», і китайці вірили, що саме в цьому полягала її цивілізаційна місія. Шанування держави визначалося у соціально-етичних постановах та адміністративно-політичній системі – регуляторі економічних процесів. Конфуціанство стало офіційною ідеологією китайської держави і обов’язковим світоглядом для усіх чиновників. Тому, чим на більш високому щаблі знаходився чиновник, тим ретельніше він мав виконувати певні приписи й церемонії. Кожен, хто бажав зайняти високе положення у суспільстві, повинен був підпорядкувати етикету все своє життя.

Ритуалам, певним нормам поведінки надається надзвичайно велике значення, їх необхідно виконувати за будь-яких обставин. Вони зібрані й зафіксовані у численних трактатах і дійшли до нашого часу майже у незмінному вигляді. У конфуціанстві відсутні професійні священнослужителі, жертвоприношення здійснювалися імператором, державними чиновниками, главами сімей. В імператорському Китаї конфуціанство було державною релігією, повага до цієї ідеології зберігається й сьогодні. Увесь соціально-етичний уклад життя не лише китайського, але й інших далекосхідних суспільств базується на історично засвоєних принципах конфуціанства. По смерті Конфуція йому було споруджено храм, на його честь здійснювалися жертвоприношення. У народних масах Конфуцій завжди шанувався як божество. Існує присвячений йому ритуал з жертвами, релігійними танцями і молитвами. Конфуція вшановують як нікого іншого в його державі. Завдяки конфуціанству, Китай залишався незмінним більше двох тисячоліть.

Даосизм –національна релігія Китаю. Одночасно з Конфуцієм стали набувати популярності мислителі, котрі проповідували самозосередження й аскетизм. Вони прагнули досягти внутрішнього спокою, позбавитися вад, пов’язаних з життєвою метушнею, повернутися до простоти та природності. Даосизм, на відміну від конфуціанства, не цікавився правильним устроєм суспільства і добропорядністю громадян.

Філософська сторона даосизму значно відрізняється від його релігійної форми. Остання пов’язана з магічними діями й трактатами, у яких викладені забобони про таємничий еліксир життя, безсмертя. Засновником філософського даосизму є напівлегендарний Лао-цзи, котрий жив, за переказами, на межі VI – V ст. до н.е. Перед тим, як назавжди покинути Китай, він залишив начальнику прикордонної застави свою працю під назвою «Дао-де цзин» («Канон шляху і благодаті»), де було викладено основи віровчення.

Навіть у далеку давнину Лао-цзи (дослівно – «Пристаріле Немовля») видавався фігурою напівміфічною, а його ім’я відкрило широкі можливості для міфотворчості. Так, одна з легенд розповідає, що він пробув в утробі матері 81 рік і народився вже мудрим старцем, за що, власне, й отримав таке прізвисько. На початку I ст. н.е. Лао-цзи визнали втіленням першопочатку світу – великого Дао-Шляху, тобто обожнили, а його книга отримала статус одкровення.

В даоському вченні Дао – це вічна реальність, незмінний закон світобудови, абсолютне, божественне, творче. Сенс людського життя полягає у пізнанні Дао, наслідуванні йому, у злитті з ним. У людини Дао є лише три скарби: любов, помірність і смирення. Де – це образ дії і прояву Дао в тому, що існує. Воно є природою речей, і кожному потрібно довіритися цій природі. Це означає, що ніхто не повинен втручатися в порядок природних речей, аби не змінити його. Навпаки, необхідно, прикласти певних зусиль, щоб усе йшло само собою. Головним правилом Лао-цзи було недіяння («у- вей»), яке, однак, не означає бездіяльності або індиферентності до життєвих проблем. Мається на увазі відмова від порушення власної природи і природи всього сущого, відмова від егоїстичного інтересу суб’єктивної цілеспрямованої діяльності, заради входження у єдиний потік буття. За вченням Лао-цзи, світ сам по собі не належить людині, і тому вона не має права змінювати його порядок. Світ пов’язаний з людиною лише у тому сенсі, що вона в ньому живе і намагається його зрозуміти. У-вей – це відмова від дій на свій розсуд, відмова від «покращення» світу, слідування природному руху життя. Гармонію породжує не агресивність, а правильне і спокійне самоусунення.

Ідеал держави для даосів – маленька країна, яка не веде ніяких війн, немає жодних відносин зі своїми сусідами, керується за принципом недіяння і стверджує первинність світу замість первинності людини. В історії Китаю даосизм неодноразово ставав джерелом соціальних утопій, під знаком яких розгорталися народні повстання. Найдосконалішим способом життя даоси вважають відлюдництво. Ціль даосів-відлюдників – досягнення безсмертя. Це стає можливим, коли людина у всьому уподібнюється Дао. З цією метою застосовуються медитації, аскетичні вправи, регуляція харчування і навіть алхімія. У надрах даосизму отримали свій розвиток також астрологія і геомантія – феншуй (вчення про взаємодію космосу та духовного світу з земним рельєфом). Роль духовних центрів даосизму виконують монастирі, хоча на початку вони не були породженням цієї релігії, а виникли під впливом буддизму.

Уся даоська література: філософські трактати, твори з релігійної практики, книги з магії й астрології були з часом зібрані у єдину збірку, так звану «Скарбницю Дао» (Даоський канон). Її тексти є цінним джерелом для вивчення даосизму. Остаточно повний текст оформився у XV – XVII ст.

Вплив даосизму на всі аспекти духовної культури Китаю величезний, тому без уявлення про нього неможливо по-справжньому глибоко оцінити набутки цієї великої цивілізації.

Синтоїзм.

Синтоїзм –національна релігія Японії. Зазнав впливу з боку буддизму, конфуціанства, а в останні часи й християнства. В періоди патріотичних підйомів японці завжди поверталися до синто. У 1868 р. після буржуазної революції було видано наказ про відділення буддизму від синтоїзму. Останній став державною релігією, за допомогою якої підігрівалися ідеї переваги японської нації і божественного призначення Японської імперії. Згідно з вченням синтоїзму, люди, котрі не належать до японської нації, ставляться на щабель нижче. Запроваджувалися державні храми загальнонаціонального значення. Під час Другої світової війни синтоїзм став носієм японських націоналістичних ідеалів, він містив у собі виправдання жахливого геноциду народів Східної Азії з боку японців. Згодом синтоїзм було скасовано як державну релігію, однак його народні форми пережили час. Сьогодні нараховується майже 150 синтоїстських об’єднань різного спрямування, які вирізняються великою активністю. У масовій формі синтоїзм зводиться лише до звичаїв і норм поведінки, секти ж мають конкретну програму дій.

Вчення і священні тексти синтоїзму. Вчення «синто» (буквально – «шлях духів», «шлях богів») є поєднанням множини релігійних концепцій. Практика і філософія синтоїзму багатоваріантна. Синтоїзм – відносять до категорії релігій, де переважають давні примітивні вірування, суть яких полягає у поклонінні духам природних стихій і обожненим людям, тобто синтоїзм містить в собі елементи тотемізму, анімізму, магії, культу мертвих, древніх вождів й подібне.

Визначальна ідея синтоїзму – поклоніння камі (сукупному уявленню про богів, природні стихії,обожнених людей). Камі включає в себе людей, тварин, рослини, озера, гори, це певна божественна свідомість, що пронизує всесвіт, життєва сила світу. Одним з людей камі є імператор Японії (мікадо). Таким чином, синтоїзм за своєю сутністю пантеїстичний. Боги для японців є проявленням реального світу.

На початку VIII ст. за велінням імператора японські міфи були записані в особливі книги «Ніхонгі» («Японські хроніки»), «Кодзікі» («Хроніки давнини»), «Фудокі». В них викладено світоглядні позиції японців і описується початок світу, походження Японії тощо. Ці збірки визнані священними. Вони були своєрідною реакцією на буддизм, що прийшов у Японію з Китаю у V ст. й заповнив духовний вакуум, породжений синтоїзмом через відсутність вчення про спасіння. Синтоїсти вважають, що спасіння досягається за рахунок дотримання різноманітних громадянських та індивідуальних табу, які стали органічною частиною життя більшості японців. Спасінням синтоїсти називають такий стан, коли людина недосяжна для злих духів і негараздів цього світу.

У синтоїзмі немає чіткої концепції гріха, праведності. На думку синтоїстів, людина хороша, тому що вона створена богами. І той, хто приносить жертви богам, духам померлих, точно дотримується усіх табу і поклоняється камі, набуває спокою і безсмертя, поєднуючись з духами предків у безтілесній субстанції.

Ритуальна чистоплотність (омовіння тіла і акуратність у побуті) має надзвичайно велике значення, адже японці вірять, що чистота відлякує злих духів. Крім того, синтоїсти задобрюють богів і духів тим, що приносять їм їжу й рисову горілку (саке). Жерці здійснюють регулярні ритуали у понад ста тисячах святилищ. В будинку кожного віруючого також є святилище («камідана»). Тут господар дому здійснює жертвоприношення, молиться. Домашнє святилище – це зазвичай невисока полиця, на якій розставлені зображення богині Сонця та інших богів. Релігійний ритуал дозволяє японцю помолитися про гарний врожай, здоров’я, національне процвітання. Обряди проходять у синтоїстських храмах, простих за архітектурою, перед жертовниками, біля яких залишають маленькі записки з іменами богів і предків. Жертвоприношеннями є також свічки, квіти, рисовий хліб.

Японські боги. Пантеон включає в себе незліченну кількість богів, які у різних районах Японії набувають особливого значення (боги річок, рису, моря і т.п.). Найдавніша божественна пара – бог Ідзанагі (Батько-небо) і богиня Ідзанамі (Мати-земля). Вони створили Японські острови. Через обряд очищення, який провів Ідзанагі, виникло багато богів. Зокрема, з його лівого ока народилася богиня сонця –Аматерасу. Для того, щоб земля жила у згоді з небом, вона послала свого племінника правити Японією і дала йому три священних предмети синтоїстської релігії: імператорські прикраси – яшмові підвіски (символ милосердя), меч (символ влади і справедливості) і дзеркало (символ чистоти й чесності). Синтоїзм наголошує на любові й відданості японської нації імператору, який визнається потомком богів. До середини ХХ ст. імператор був об’єктом народного поклоніння. Коли імператор Хірохіто у 1946 р. відмовився від обожнення своєї особи, основи синтоїзму захиталися. Яскраво виражений націоналізм робить вчення синто суто японською релігією.

Поиск по сайту: