Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Образотворче мистецтво та іконопис Київської Русі



Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра.

Жанри монументального живопису — фреска і мозаїка — складалися на основі візантійських шкіл. Фресками — розпис водяними фарбами по сирій штукатурці — вкривалися стіни православних храмів. Така техніка вимагала від художника високої майстерності, швидкого і точного нанесення малюнка і фарб. Відповідно всю композицію необхідно виконати протягом одного дня. Значною складністю не тільки у художньому плані, але й технологічному відмічене мистецтво мозаїки. Мозаїчні зображення складалися зі смальти — кубиків спеціального кольорового скла, секрет виготовлення якого прийшов з Візантії і був втрачений під час монголо-татарського ярма.

Цілий світ давньоруського мистецтва в єдиному ансамблі архітектури, живопису і декоративно-прикладного мистецтва дійшов до нас у київському Софійському соборі. І мозаїки, і фрески виконані за єдиним задумом, у єдиному стилі. Мозаїки прикрашають переважно центральну частину собору, передусім вівтар. Їх палітра нараховує 177 відтінків. Головна мозаїка — велична і сувора фігура Христа-Вседержителя на склепінні центрального купола.

Всі стіни, стовпи і склепіння Софійського собору вкривав фресковий живопис. Розписи читаються як книга, складаються у три цикли: євангельські, біблійні сюжети і житія святих — заступників княжого роду.

У прямому зв'язку з введенням християнства перебуває виникнення і розвиток національної традиції іконописного мистецтва. Ікони писалися на дошках. Дошку вкривали особливим ґрунтом, потім наносили малюнок, по якому писали фарбами, розтертими на яєчному жовтку. Теми, композиції, колірна гама зображень на іконах підкорялися суворим правилам — канону. У канонічних зображеннях немає реалізму, їх символіка дуже складна.

 

22.Галицько-Волинська Русь як культурна спадкоємниця Київської Русі.

Виникненню і піднесенню Галицько-Волинської держави сприяло:

· Вдале географічне положення.

· Необхідність боротьби (спільної) двох князівств проти агресії з боку Польщі, Угорщини, а згодом і монголо-татарського іга.

· Енергійно об’єдналась політика князів Романа (1199-1205) та Данила (1238-1264).

· Існування на території князівства багатих родовищ солі, а це сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там утвердитися. Лише в 1199 році після смерті Володимира Ярославича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу вдалось домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство.

Центром своєї держави Роман обрав не Київ, а близький до кордонів західних держав Галич.

В 1204 р. Галицько-Волинське князівство втягується у жорстоку боротьбу між Гогенштауфенами і Вельфами. У 1205 р. Роман Мстиславович трагічно загинув поблизу містечка Завихоста під час сутички з вояками краківського князя Лешка Білого.

Зі смертю Романа розпочинається майже 30-ти річний період боротьби за галицький стіл. Характерними рисами державного життя у цей час були:

· безперервні втручання у внутрішні справи західноєвропейських земель сусідніх держав – Угорщини та Польщі

· наростаюча монгольська загроза, що вперше заявила про себе 1223 р.

· енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилася у 1238 р.

Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції.

Активно укріплялися старі міста та зводилися фортеці нового типу, розташовані на горбах із кам’яними стінами і відбувалася реорганізація війська: було сформовано піхоту, переозброєно кінноту.

У 1253 р. у місті Дорогочині відбувається коронація Данила. А у 1264 р. Данило помирає після серйозної хвороби.

Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: його землі було поділено між трьома нащадками князя – Левом, Мстиславом і Шварно.

Найпослідовніше продовжував державницьку політику свого батька Лев Данилович (1264 – 1301 рр.). Саме цей князь приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Завдяки йому територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію.

Протягом короткого часу (1323 – 1340 рр.) держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина – під Польщею, Волинь – під Литвою, Буковина – у складі Молдавського князівства.

Розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції збереглися в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, літописах та історичних творах. Спадщина Київської Русі була одним з істотних чинників єднання культур східноєвропейських народів.

Будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії:

· стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя;

· модернізувало давньоруську державну організацію;

· розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічності візантійського впливу;

· продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі.

23.

 

24. Ренесанс — перехідна епоха від середньовічної культури до культури Нового часу. Він у точному розумінні слова стосується лише Італії XV —XVI ст. Відроджувачами почали називати себе італійці епохи Ренесансу, які надзвичайно високо цінували досягнення античної культури.
Нова епоха трансформувалась, орієнтуючись на відродження античного стилю мислення і чуттєвості. Звідси, власне, і започаткована назва Ренесанс, або Відродження.
Філософський і культурний зміст поняття "ренесанс" трактується як своєрідне, відмінне від середньовічного ставлення до античності, зокрема відродження античних уявлень про людину. Ренесанс охоплює близько чотирьох століть, хронологічно XIII — XVI ст. Розвиток ренесансної культури, витоки якої пов'язані з Італією, зумовлює розклад феодальних і становлення ранньокапі-талістичних суспільних відносин.
Соціальну основу Відродження визначає піднесення італійських вільних міст-комун, які внаслідок розвитку ремісничого виробництва і зручного географічного розташування активно прилучалися до торгівлі між Європою та Сходом. Флоренція, Генуя, Венеція, інші міста Італії стали для всієї Європи взірцем свободи і винахідливості. Утверджувалося нове розуміння світу, зв'язків природи, суспільства і людини. Відбувалося становлення нового типу особистості — розкріпаченої індивідуальності, якій властиві почуття свободи, самоцінності, розмаїття внутрішнього світу.
Істотну характеристику Ренесансу становить відродження античного мислення і науки. Безумовно, цією характеристикою Ренесанс не вичерпується. На відміну від середньовічної культури — це світська культура і водночас світогляд, що визнавав пріоритетними земні уподобання людини.
Принципово новим для ренесансної епохи було піднесення значення краси, насамперед краси чуттєвої. Глибоке пізнання природи, людини, космосу характерне майже для всіх представників Відродження.
Практичного значення набула різнобічна освіченість митця, його обізнаність у різних галузях наукових знань, зокрема математиці, пріоритет якої визнавався в античності й Середньовіччі. Леонардо да Вінчі був не лише великим художником, а й здійснював наукові дослідження у галузі математики, механіки, фізики. Альбрехт Дюрер відомий як живописець, гравер, скульптор, архітектор, теоретик мистецтва і, крім того, винахідник системи фортифікації.
Для ренесансної культури властиве стихійне самоутвердження людської особистості в її творчому відношенні до навколишнього світу і до себе самої. В епоху Відродження простежувалися спроби абсолютизувати людський розум, здібності та прагнення людини до прогресу. В філософському плані спроби обґрунтування такого синтетичного світосприймання пов'язувались із неоплатонізмом, який і визначив теоретичні засади ренесансного світогляду.
Відомі три основні історичні типи неоплатонізму — античний, середньовічний і ренесансний.
Античний неоплатонізм органічно поєднував ідеї Платона й Арістотеля, згідно з якими досконала краса — це зорово і загалом чуттєво сприйманий космос. Тобто античний неоплатонізм надмірно споглядальний.
Середньовічний неоплатонізм (християнський) виник на ґрунті глибокого віровчення про абсолютну особистість. На таких засадах середньовічний неоплатонізм пояснював не лише природу, природну людину, космос, а насамперед теоретично доводив сутність абсолютної особистості, що існує вище від природи, світу і є творцем будь-якого буття та життя з нічого. Найвищою красою вважався Бог і створений ним світ. Відтак середньовічний неоплатонізм — надмірно теологічний.
Ренесансний неоплатонізм не задовольнявся античним політеїзмом та середньовічним монотеїзмом. Згідно з головним постулатом неоплатонізму Відродження, людська особистість бере на себе функції божества. Але ця особистість абсолютна не в своєму надсвітовому існуванні, а у вияві творчих здібностей. Тому неоплатонізм Відродження передусім антропоцент-ричний.
Ренесансний неоплатонізм вихідним першообразом розглядав тілесну оформленість людської особистості, яка математично обчислена, проте становить предмет самоцінного естетичного задоволення. Звідси проблеми пропорції, симетрії, числових канонів, ритму, перспективи, гармонії, що зумовлюють розуміння краси. Дослідженню цих проблем приділяли значну увагу майже всі митці Відродження.
Отже, чуттєвий космос, єдиний і надсвітовий Бог, творець світу й особово-тілесна окрема людина — три моделі розуміння світу, людини і мистецтва, які розглядалися на засадах неоплатонізму.
В ренесансному неоплатонізмі першочергове значення має гуманістичний зміст. Загалом Відродження — це теорія і практика гуманізму. Ренесансний гуманізм обґрунтовує новий ідеал людини — творчої особистості, здатної до самопізнання, покликаної пізнати і перетворити світ, відкрити себе і перетворити себе.
Не випадково в добу Відродження майже зникає відмінність між наукою (як пізнанням буття), практично-технічною діяльністю (яку називали "мистецтвом") та художньою фантазією. Інженер і митець — не лише умілець, технік (античність чи Середні віки), а й Майстер Творець.
Гуманізм Ренесансу — типова свідомість, для якої характерні вільнодумство та світський індивідуалізм.
Поняття "гуманізм" (лат. humanus — людський, людяний) філософська література трактує у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність; у вузькому — прогресивна течія західноєвропейської культури доби Відродження, спрямована 'На утвердження поваги, гідності й розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.
Носіями нового світогляду були люди різного соціального становища: городяни, які вивчали філософію, а також поети і художники. Об'єкт їх вивчення становила людина й усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти, котрі значною мірою визначали духовний клімат доби.
Між гуманізмом і неоплатонізмом Ренесансу простежується не лише єдність, а й тотожність. Зачинателем гуманістичного руху вважається італійський громадський діяч і демократ Колюччо Салютаті (1331-1404 pp.).
Утвердженню гуманістичних ідей сприяла діяльність Платонів-ської Академії у Флоренції (1459—1521 pp.). Відомо, що Платон 387 р. до н.е. заснував давньогрецьку філософську школу, яка згодом дістала назву Платонівська Академія (за іменем міфічного героя Академа, на честь котрого названо місцевість поблизу Афін, де засновано школу). Платонівську Академію очолював неоплатонік і світський філософ Марсіліо Фічіно (1433—1499 pp.). Він вважав, що для досконалого пізнання ідей Платона потрібно опанувати вчення Арістотеля. М.Фічіно переклав латинською мовою твори Платона, інших античних філософів і письменників. До складу Академії належали люди різні за соціальним положенням і фахом, — духовні особи, світські діячі, митці, республіканські правителі та ін. В часи Олельковиць-кого ренесансу відбудовувалися зруйновані татарами київські святині, насамперед Софійський собор, заново переписався Києво-Печерський патерик (1460 p., 1462 p.), з'являються перші українські рукописні книги "Листвиця" (1455 р.), "Златоструй" (1474 p.). Нове відчуття світу, розуміння ролі людини у світі, бажання передати власні знання і досвід майбутнім поколінням привели до виникнення українського книгодрукування. Стараннями українських міщан Кракова було відлито кириличний шрифт і в друкарні німця Швайпольта Фіоля створено перші друковані українські книги (1491 р.): "Осьмигласник", "Часослов", "Тріодь пісна", "Тріодь цвітна". Галицька земля з центром у Львові неначе успадкувала прагнення до утвердження і розвитку української культури після занепаду династії Олельковичів (1471 p.). Контактам із Західною Європою сприяла геополітична ситуація цих територій, мешканці яких інтенсивно засвоювали наукові знання у західноєвропейських університетах уже в XIV ст.
Поряд із природничонауковими трактатами українське суспільство отримало переклади старозаповітних книг ("Руф", "Естер", книги пророків та ін.), а також світську літературу (європейські повісті, лицарські романи), апокрифічні Євангелія тощо. Все це — явища, що знаменували період, названий у науковій літературі Передвідродженням, а в українській культурі — те культурне піднесення, з якого починалася культура Ренесансу. Саме у цей період формувався новий світогляд з орієнтацією на земне життя і потребу його пізнання та вдосконалення.
Отже, вже у XV ст. в Україні, за словами Івана Франка, "повіяло тим новим європейським духом". Той дух виявився у розвитку міст, які одне за одним виборювали магдебурзьке право, створенні парафіяльних організацій міщан, формуванні козацтва — нової сили, що взяла згодом на себе відповідальність за збереження національної самобутності українства. Виявився той дух і в усе інтенсивнішому потягу до освіти української молоді: вже на початку XV ст. у Краківському університеті навчалося так багато вихідців з українських земель, що королева Бона розпорядилася спорудити для них спеціальну бурсу (гуртожиток) на вул.Вишневій (1409 p.), якою опікувався професор Ян Існер. Збереглися відомості, що вже у XIV ст. українці-русини навчалися у Сорбонні, Болонському, Падуанському, Празькому, Гейдельберзькому та інших університетах. Кожен з них так чи інакше усвідомлював належність до своєї народності, дбав про рідну культуру незалежно від місця гуманістичної діяльності. В європейських університетах українці не лише навчалися — вони ставали там професорами, навіть ректорами.
Отже, Олельковицький ренесанс можна вважати періодом формування гуманістичного світогляду в українській культурі, коли в центрі уваги постало земне життя людини і її діяльність. Ренесанс у європейській культурі — це сукупність явищ та ідей, що спричинили негативний вплив на феодальний світогляд. Епоха Відродження означає розвиток матеріальної та духовної культури, появу інтелектуальної течії, нового образотворчого мистецтва, нового способу осмислення людини і її ролі в земному житті, "ars nova" в музиці тощо. Поряд з інтересом до наукової та художньої літератури античних письменників Відродження заохочувало появу нового знання, що випадало із меж філософсько-богословської системи Середньовіччя. Це означало появу наук про природу і людину, інтерес до земного життя, з чим пов'язані гуманізм як духовний бік Відродження і його ідеологія. Ренесансний гуманізм увібрав риси античного й середньовічного гуманізму.
Античний гуманізм зосереджений на світському, космоцент-ричному знанні, де людина є господарем і прагне всім оволодіти. Гуманізм християнський проповідує любов і опіку: людина є сином Божим, у ній міститься часточка Бога — дух. Тому вона — вища істота, особистість, принаймні, повинна нею бути, відчувати потребу вивищуватися до Бога, прагнути заслужити Божу любов і благодать. Із цього випливав гуманізм ренесансний. Бог дав людині талант і розум, вона повинна в земному житті розвивати Божий дар і цим прославляти свого Творця. Ренесансна людина відчувала себе творчою особистістю, котра прийшла оволодіти цим світом як Божим творінням і збагачувати його, сотворюючи разом з Богом. У такому світогляді стало можливим гасло "Homo faber" — "людина — митець". Саме зародження такого світогляду помічаємо в період Олельковицького ренесансу в Україні.

25 Поширення ідей раннього гуманізму в Україні (Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський).

В українській культурі раннім гуманізмом зазвичай називають період XV —XVI ст., ознаменований діяльністю провідних учених Юрія Дрогобича, Павла Русина, Григорія Чуя, Станіслава Оріховського та ін. Вони перші вивчили латинську мову, навчалися в європейських університетах, збагатили ренесансну культуру, насамперед, своїми творами, де відчутне нове розуміння людини-особистості, гордість за працю, за свій рід і батьківщину, бажання прославляти її у світі.

Юрій Дрогобич опублікував першу друковану книгу українського автора — власну "Прогностичну оцінку року Божого 1483". У ній подано певні наукові відомості з географії, астрономії, філософії. Вперше світ дізнався про точні географічні координати українських міст — Дрогобича, Львова, а також Вільно і Москви. Відомі його праці, де точно визначено дати сонячного затемнення: "Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 р." і "Трактат із шести розділів про затемнення" (1490 p.). Праці Ю.Дрогобича знали у багатьох країнах Європи. Завдяки його творам світ не тільки дізнався про українські міста, а й зміг оцінити науковий потенціал українця — Ю.Дрогобич вперше довів залежність погоди від географічної широти, можливість передбачати погодні катаклізми.

Павло Русин писав вірші латинською мовою, вважається основоположником польської ренесансної поезії. Збірка його віршів опублікована у Відні 1509 р. Утверджував ренесансно-гуманістичну ідею про спроможність людини завдяки власним зусиллям досягти земного щастя і залишатися в пам'яті людей. Був прихильником концепції природного права, особистої свободи індивіда, свободи совісті, слова, віри, права керуватися власним розумом, справедливості, толерантності.

Станіслав Оріховський — оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст. У 1543 р. зайнявся суспільно-політичною діяльністю. Писав латинською та польською мовами. Найвизначніші праці: "Дві промови "Про турецьку загрозу" Автор порушує актуальну тоді проблему згуртування європейських народів для подолання турецької експансії. "Про целібат"— лист до Папи з вимогою відмінити обітницю безженства священиків. "Настанови польському королеві Сигизмунду Августу" — гуманістичний твір про природу монархічної держави. "Літопис" охоплює п'ять років історії Польщі. Талант оратора та публіциста доповнювався талантом філософа, котрого цікавили питання війни і миру, етики й політики, релігійної толерантності. Оріховський належав до кола найосвіченіших і найвидатніших людей Європи.

 

26. Розвиток української культури на початку XIV—першої половині XVII ст. відбувався у складних суспільно-політичних та історичних обставинах. Розпад Київської Русі та монголо-татарська навала в середині XIII ст. призвели до занепаду економічного, політичного і культурного життя України. Від численних міст і поселень України залишились руїни. Всі руські князівства опинились у повній залежності від татарського хана.
В середині XIV ст. українські землі (Київщина, Черні-гівщина, Переяславщина, Поділля і значна частина Волині були приєднані до Великого князівства Литовського, яке стало найбільшим державним утворенням у Європі.
Цей період виявився більш сприятливим для розвитку української культурі!, ніж роки татарської навали. Багато литовських магнатів із династії Гедимінасів прийняли пра-вослав'я, споріднюючись з українськими та білоруськими князями. Староукраїнська (руська) мова переважної більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду. Вона використовувалась при складанні грамот і законів. Литовські правителі розглядали свої завоювання як місію «збирання земель Русі». На думку М. С. Грушевського, Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московське князівство.
У другій половині XIV ст. на українські землі розпочалася експансія Польщі. Протягом двох десятиліть поляки в союзі з угорцями воювали з литовцями за Галичину і Волинь. Війна закінчилась у 1366 р. польською окупацією всієї Галичини й невеликої частини Волині.
Підпорядкування поляками українських земель було важливим поворотним пунктом в історії обох народів. Для поляків це означало сталу орієнтацію на схід, а для українців — заміну своїх правителів чужими, підпорядкування чужій нації з іншою релігією та культурою. Виник гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, який поширився на всі сторони життя України, Згодом провідні політики Польщі та Литви зрозуміли, що їх об'єднують спільні важливі інтереси. У 1385 р. в невеликому білоруському місті обидві країни уклали Кревську унію, згідно з якою литовський князь Ягайло став польським королем, зобов'язуючись навернути литовців у католицизм, а землі Литви та України «на віки вічні приєднати до польської корони».
У кінці XV ст. зміцнюється Московська держава, яка у 1480 р. скинула з себе вікове монголо-татарське іго. Внаслідок воєн з Литвою вона підпорядковує собі Сіверщину (Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський). Московський князь Іван III, привласнивши собі титул «государя всієї Русі», згодом проголосив, що всі землі колишньої Київської Русі мають бути приєднані до Московської держави.
Таким чином, над Україною нависла реальна загроза, з одного боку, латинізації і спольщення, а з другого — омосковлення. Українське національне життя, національні традиції та вся національна культура зазнали важких втрат.
Великою перешкодою на шляху розвитку української культури було й те, що впродовж XV—XVI ст. тривала нерівна боротьба з татарською ордою, яка завдала великих збитків матеріальній та духовній культурі українського народу. Ні литовський, ні польський уряди не були спроможні організувати оборону окраїнних земель. Це завдання виконало українське козацтво, яке стало оплотом оборони України перед татарами, а згодом і боротьби проти колоніального гніту польської шляхти, насильницької полонізації та окатоличення православного населення.
Початки козаччини припадають на XV ст. У XVI ст. козаки починають об'єднуватись у військову організацію. Найбільш визначним їх організатором був Дмитро Вишневецький (Байда), який у 1550 р. об'єднав розпорошені групи козаків і побудував фортецю на острові Мала Хортиця — Запорізьку Січ. Наприкінці XVI ст. внаслідок політичних обставин значення козацтва зростає. Це пояснювалось тим, що під впливом Польщі український та білоруський елементи поступово починають нівелюватися, особливо в Галичині. У XVI ст. тільки дрібна шляхта зберегла своє національне обличчя, а знатні українські роди переходили на службу до поляків, відмовляючись від своєї мови та культури. Польська колонізація знищила також українську шляхту на Поділлі, Київщині та Брацлавщині, а згодом і на Волині. Чимало представників української феодальної верхівки, спокушені польською культурою, привілеями та посадами, переходять у польський табір.
Важливим чинником культурного процесу в Україні була православна церква, роль якої в історії українського суспільства постійно зростала. Церква для українців, за умов відсутності власної держави, залишалась єдиним інститутом вираження їх самобутності. Однак становище православної церкви було надзвичайно тяжким. Проти неї вів боротьбу католицизм, підтримуваний польською королівською адміністрацією. Трагедія православної церкви полягала в тому, що вона була позбавлена підтримки меценатів, а з XVI ст. культурно занепала, її література обмежувалась лише богословськими книгами, які не могли задовольнити запитів багатьох інтелектуально розвинутих людей.
У 1458 р. великі князі литовські відновили у Києві православну митрополію, яка-розірвала церковні зв'язки з Москвою, повернувшись під верховенство константинополь-ського патріарха. Однак єпископи і митрополити призначались світською владою. Це негативно позначилось на авторитеті вищих духовних осіб, діяльності усієї православної церкви. Ще згубнішою була корупція серед вищого духовенства, породжувана покровительством світської влади. За таких умов культурний вплив православ'я, безумовно, був обмеженим.
Фатальними для українців були наслідки Люблінської унії 1569 р., згідно з якою більша частина українських земель (Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщії-на, Київщина) перейшла до Польщі, а друга — значно менша, — до Москви. В цей час українська культура і православна церква зазнали тяжких утисків.
Після проголошення Люблінської унії єзуїти рушили на Україну, засновуючи свої колегії у Ярославі, Львові, Кам'янці, Луцьку, Вінниці, Києві та інших містах. Полемісти з табору єзуїтів у своїх проповідях і диспутах викривали «облудність» та «культурну відсталість» православ'я. Зокрема, П. Скарга у своєму знаменитому трактаті «Про єдність церкви Божої» доводив, що православ'я перебуває у настільки безнадійному становищі, що єдиним виходом для його прибічників є поєднання з Римом.
На захист Української Православної Церкви виступили братства, які відіграли важливу роль у загальнокультурному процесі в Україні. Братства виникали в середовищі міщан та ремісників. Вони організовувались при церквах з метою утримання порядку в храмах, забезпечення їх матеріальних потреб, опікувалися хворими парафіянами, допомагали бідним. Згодом братства стали виступати перед судами і королем на захист православ'я, організовувалі1 школи при церквах, боролися проти національного й релігійного обмеження українців, їх діяльність особливо помітною була в XV—XVI ст., коли розгорнулась вперта боротьба з наступом католицизму і з єзуїтами. Перші братства виникли у Львові, при львівських церквах у ЗО—40-х роках XV ст. Найстаршим серед них було братство при Успенській церкві, засноване у 1439 р.
З метою зміцнення української православної церкви у 1596 р. була укладена Брестська церковна унія. Однак вона мала непередбачені наслідки. З єдиної православної церкви утворилася так звана уніатська, або греко-като-лицька, церква (з'єднана з Римом) і православна церква (не з'єднана), яка у другій половині XVII ст. потрапила у залежність від московського патріарха. Вище православне духовенство, частина шляхти і міщан пішли за унією. Однак більшість рядового духовенства та частина шляхти на чолі з князем К. Острозьким, братства, селяни й козацтво залишилися на позиціях православ'я.
Українська феодальна верхівка, будучи чутливою до власного соціального статусу, стала масово зрікатися віри батьків і приймати католицизм, а разом з ним польську мову та культуру. Провідний представник православ'я Мелетій Смотрицький (близько 1572—1633 рр.) у своєму трактаті «Тренос, або плач за Святою Східною Церквою» (1610 р.) оплакував утрату Руссю тих, хто перейшов до табору католиків-поляків. У середовищі українських православних магнатів лишилося небагато відданих старій вірі. Давні релігійні та культурні традиції продовжували також жити в окремих осередках бідної шляхти, яка була віддалена та ізольована від центрів польської культури.
Міжконфесійна боротьба виснажувала сили українського народу: православні з презирством ставились до уніатів як зрадників, а римо-католики не вважали їх за повноправних громадян, всіляко принижували, бо вони не були поляками. Поляки вимагали від греко-католиків відмовитися від своїх догм, історії, традиції. Однак Греко-Католнцька Церква не опольщилася, а стала важливим засобом боротьби українського народу проти полонізації.
Процес формування культури українського народу в XIV—першій половині XVII ст. був одночасно відображенням складного процесу остаточного оформлення українського етносу, що завершився в основному в XVI ст. Причиною повільного культурного розвитку України цього періоду стали руйнівні наслідки ординської навали, загарбання українських земель литовськими та польськими феодалами, агресія Кримського ханства та Османської Порти. Однак, незважаючи на це, культура української народності жила і розвивалася.

 

27. Основоположниками гуманістичної культури в Україні у XV—XVI ст. слід вважати таких діячів і вчених, як Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш з Нового Мяста, Станіслав Оріховський та ін. Майже всі вони після здобуття вищої освіти у західноєвропейських навчальних закладах діяли на українській території у так званому Руському воєводстві.
До українських гуманістів XV—XVI ст. ми відносили лише тих, хто сам усвідомлював себе українцем («русином») і постійно на цьому наголошував. Конфесійні чи мовні ознаки при цьому не бралися до уваги. Однак це не означає, що українські гуманісти того періоду не можуть бути одночасно зараховані і до діячів польської культури.
У становленні ренесансної течії української культури помітну роль відіграли також польсько-українські поети Григорій Русин із Самбора, Себастіан Кльонович, Шимон Шимонович та ін.
Поширення гуманістичних ідей на Україні започаткував Юрій Дрогобич (Юрій Котермак, Георгій із Русі, Юрій зі Львова), який народився у Дрогобичі близько 1450 р. Вищу освіту здобув у Краківському та Болонському університетах — найбільших у той час гуманістичних центрах Європи. Згодом у Болонському університеті він здобув ступінь доктора філософії та медицини, де протягом 1478— 1482 рр. викладав медицину й астрономію. У 1481—1482 рр. займав там же посаду ректора університету медицини та вільних мистецтв. Повернувшись до Кракова, працював професором медицини та астрономії (1487—1494 рр.). Помер Ю. Дрогобич у 1494 р.
Юрій Дрогобич написав працю «Прогностична оцінка поточного 1483 року», яка була опублікована того ж таки року в Римі. В ній викладено окремі наукові знання з філософії, астрономії, географії, зокрема вперше подано географічні координати таких міст, як Львів, Дрогобич, Москва, Вільно, Феодосія (Кафа). Це була перша друкована книга, автором якої був українець за походженням. Відомі також його праці «Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року», «Трактат з шести розділів про затемнення» (1490 р.). Праці Ю. Дрогобича були відомі в той час у багатьох країнах Європи, зокрема в Італії, Франції, Німеччині. Угорщині, їх переписував для себе відомий німецький вчений-гуманіст Гартман Шедель.
Одним із перших гуманістичних поетів України та зачи-нателів польської гуманістичної поезії став Павло Русин із Кросна (близько 1470—1517 рр.). Навчався у Краківському та Грейсвальдсько.\іу (Німеччина) університетах. В останньому працював бакалавром вільних мистецтв. У 1506 р. переїхав до Краківського університету, де на посаді магістра викладав римську літературу. Деякий час вчителював в Угорщині. Свої вірші писав латинською мовою. На думку польських істориків літератури, Павло Русин становить цілу епоху в історії польсько-латинської поезії.
Помітним здобутком новолатинської поезії XVI ст. була віршова збірка «Пісні Павла Русина з Кросна» (1509 р.).
Павло Русин захоплювався творами античних письменників Ціцерона, Горація, Овідія, Персія. Він був першим гумані-стичним поетом в українській літературі і одночасно осно-воположником гуманістичної латинської поезії в Польському королівстві.
Лукаш з Нового Мяста (р. н. невід.—помер бл. 1542 р.) народився поблизу Самбора в містечку Нове Місто. У 1513 р. вступив до Краківського університету, де у 1517 р. отримав ступінь бакалавра, а згодом магістра вільних мистецтв. Викладав філософію у цьому ж вузі. У 1522 р. Лукаш видав укладений ним для студентів університету підручник з епістолярного мистецтва з присвятою своєму земляку — ректорові Краківського університету Станіславу Білому.
Найвизначнішою постаттю в східнослов'янській культурі доби Відродження був Станіслав Оріховський — Роксолан (1513—1566 рр.). Він народився в с. Оріховці Перемишлянської округи Руського воєводства. Початкову освіту здобув у Перемишлі. Потім навчався в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському та Болонському університетах, а також удосконалював свої знання у Венеції, Римі, Лейпцігу. У 1543 р. після сімнадцятирічного перебування за кордоном повернувся на батьківщину, де займався суспільно-політичною діяльністю.
Прозові та публіцистичні твори С. Оріховського «Про турецьку загрозу слово...» (1543—1544 рр.), «Напущення польському королеві Сигізмунду Августу» (1543 і 1548 рр.), «Хрещення в Русинів», памфлет «Розрив з Римом» відзна-чаються художньою досконалістю і можуть бути віднесені до блискучих зразків української полемічної літератури.
Твори Станіслава Оріховського були добре відомі не лише на Україні, але й за її межами, їх читали в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині. Не випадково у Західній Європі його .називали «українським Демосфеном» та «сучасним Ціцероном». Гуманістичне світобачення С. Оріховського проявлялося у схилянні перед величчю наділеної розумом людини, яка пізнає свою божественну природу і навколишній світ. Він. виходив з того, що розум людини, осяяний знаннями, дає їй змогу набути справді людських рис й позбутися «злості і тваринної грубості». Письменник надавав великого значення особистій доброчесності, що свідчило про індивідуалізацію його етичних поглядів. Він розглядав земне життя як унікальну цінність, найвище благо для людини.
Про поширення ідей гуманізму серед українських мислителів та письменників в другій половині XVI—першій половині XVII ст. свідчать твори ректора Київської братської школи К. Саковича, професора Києво-Могилянської колегії І. Гізеля, відомих культурно-освітніх діячів та письменників Д. Наливайка, К. Транквіліона, Л. Зизанія. Визнаючи головним змістом людського життя ідею служіння Богові, вони одночасно підкреслювали активне, творче начало в людині, наголошували на гармонійній єдності душі і тіла, обстоювали ідею земного подвигу людини, який можна здійснити на ниві художньої творчості, громадської діяльності для спільного добра.
Українські гуманісти епохи Відродження відіграли важливу роль у розвитку національної культури, суспільної свідомості, філософії. Вони були носіями високої освіченості, ідейними натхненниками ренесансного мистецтва, справили позитивний вплив на освіту, письменство та літературу.
В кінці XVI—на початку XVII ст. в Україні поширилась полемічна література. Українські письменники-полемісти боролись з католицькою церквою, наступ якої на народ. його релігію, права й мову посилився після Люблінської унії 1569 р., а в часи підготовки і підписання Брестської унії 1596 р. досяг кульмінації. Полеміка між православними і католиками велася не стільки навколо розходжень, які існували у віровченні, скільки навколо важливих питань громадського і культурного життя українського народу.

 

28. Настанови польському королеві Сигизмунду Августу" (1543 p. і 1548 p. — дві редакції) — гуманістичний твір про природу монархічної держави. Автор наголошує на виборності короля всім народом, влада короля не має бути спадковою, право володаря король має заслужити працею на користь народу, піклуванням про найнижчі верстви, їх освіту, добробут, мораль. Обґрунтовує теорію демократичної держави, де влада підзвітна народові. Оріховський розробляв її на основі античних зразків, розвивав ідею рівності народів, пошану до рідної мови і традицій культури.

 

29.Серед письменників давньої української літератури найвидатнішим полемістом кінця XVI - початку XVII століття був Іван Вишенський. На жаль, біографічних відомостей про цього письменника-полеміста дуже мало: лише те, що був він людиною освіченою, а в 30-35 років постригся в ченці, став монахом-аскетом, переселився у Грецію на Святу гору, на Афон. На Афоні І. Вишенський почав свою літературну діяльність як письменник-полеміст, твори якого пробуджували в народі антикатолицькі й антифеодальні настрої.Спадщина І. Вишенського - це шістнадцять відомих сучасному літературознавству творів, які за життя полеміста поширювалися в рукописних списках. Найвідоміші твори І. Вишенського - це «Послання до єпископів», «Послання до всіх, в Лядській землі живущих», «Послання до князя Острозького», «Викриття диявола-світодержця» та інші. Із перших своїх літературних виступів 1. Вишенський критикував суспільний лад Речі Посполитої, звички й побут єпископів і магнатів - а це вже критика феодалізму в цілому. Викриваючи сучасне йому суспільне зло, він виступав проти гніту і церковного, і соціального, і національного.«Послання до єпископів» І. Вишенського написане після Брестської унії і звернене до тих представників вищого духовенства, які зрадили православну віру, стали ворогами українського народу, бо проголосили унію.У «Посланні до єпископів» І. Вишенський звинувачує і критикує єпископів за те, що вони присвоювали собі церковні доходи, вели невідповідне їх чину життя. Єпископи, архімандрити мали численні маєтки, кріпаків, які на них працювали, тобто їх життя нічим не відрізнялося від панів світських.Критикуючи діяльність вищого духовенства, І. Вишенський викриває порушення ними шести церковних заповідей. Єпископи не тільки не нагодували, не напоїли, не упокоїли мандрівників, не зодягли голих і не допомогли хворим, а й навпаки, самі грабують бідних підданих, накладаючи на них непосильні податки. А духовні владики багатіють. Тому І. Вишенський висміяв і затаврував кріпосників у церковному вбранні.Сатира полеміста образна і вагома, з дотриманням народного гумору, його викривальної сили. І. Вишенський нагадує єпископам, ким і чим вони були раніше та ким і чим вони стали, здобувши духовний сан, ставши на службу до Папи Римського й польського короля.Отже, в своєму «Посланні до єпископів» письменник змалював широку сатиричну картину життя світських панів і духовенства Речі Посполитої кінця XVI - початку XVII століття, рішуче виступав на захист людської гідності православного селянина. Сатира І. Вишенського спрямована проти хабарництва вищого духовенства, торгівлі церковними посадами, порушення основних заповідей. Письменник виступав проти зла та неправди тих далеких часів.І. Вишенський - найвидатніший письменник-полеміст XVI-XVII століть, суворий викривач соціальної несправедливості. Постійна боротьба трудящого люду за свою незалежність із татаро-турецькими загарбниками, із литовськими й польськими поневолювачами. Посилення феодального національно-релігійного гніту в другій половині XVI століття. Громадсько-політичне й національно-культурне значення діяльності братств в Україні. (Організація друкарень, шкіл, створювання бібліотек, боротьба проти церковної унії. Діяльність І. Федорова на ниві книгодрукування. Діяльність Києво-Могилянської колегії на ниві освіти.Біографічних відомостей майже не збереглося. Народився близько 1550 року в містечку Судова Вишня, що на Львівщині. У молоді роки жив у Луцьку. У 30-35 років постригся в ченці й оселився на Афоні в Греції, де пробув більше сорока років у різних монастирях. Його послання в Україну - зразок полемічних творів.І. Вишенський - сильна особистість, освічена людина свого часу, гуманіст і демократ, який прагнув духовної і соціальної свободи народу.)Відомо 16 творів письменника-полеміста, в яких він захищає права пригнобленого народу, викриває в морально-етичному плані католицьке духовенство, Папу Римського.ІІІ. Значення полемічних творів І. Вишенського. (Полемічна література - це релігійно-політичні трактати про викриття насильницької влади католицизму в Україні, започаткованого Брестською унією (1596 р.). У формі релігійних суперечок обговорювалися суспільно-політичні й культурно-історичні проблеми, важливі для українського народу

 

30 Епоха Ренесансу помітно вплинула на архітектуру й образотворче мистецтво, які розвивалися у контексті європейських архітектурних традицій і зазнали вагомого впливу ідей християнства. Архітектурні пам'ятки України цієї доби можна поділити на три групи: оборонні споруди, споруди-замки; церковне будівництво.
Особливістю пам'яток архітектури й образотворчого мистецтва є те, що в них формувався український стиль. Він характерний для архітектурних споруд Західної України, де ренесансний стиль поєднувався з українським народним стилем, який був перенесений з дерев'яного у кам'яне будівництво. Цей стиль яскраво виявився у будівництві храмів і замків.
Церковне будівництво України вирізнялося архітектурними забудовами — "зрубними храмами" — трибанні та п'ятибанні церкви (XPV —XVI ст.). Вони на землях України майже не збереглися. Виняток становлять церква Св.Духа (с.Потеличі Львівської області, 1555 р.) та церква Св.Миколая (м.Чернівці, 1607 p.).
Кам'яна архітектура відображала ренесансні віяння, а від середини XVII ст. — риси бароко. У цей період в Україні існували дві архітектурно-будівельні школи: галицька та волинська. Для галицької архітектурної школи характерним типом забудов була кам'яна кладка з міцними стінами і кількома вежами, що піднімалися над спорудами. З-поміж мурованих кам'яних споруд галицької архітектурної школи вирізняються замки у Білавані, Чер-нієві, Хотині, Кременці, Кам'янець-Подільському, Білгороді-Дніп-ровському, Олеську. В архітектурних спорудах оборонного типу олинської школи використовували великоформатну цеглу. Цегляні башти цієї школи мають вигляд могутніх циліндрів, яким належала важлива роль у системі укріплень. Це засвідчує, зокрема, Острозький замок.
У першій половині XVII ст. замість стінових замків почали зводити бастіони з розкішними магнатськими палацами. Замки з бастіонами будувалися у формі квадрата (м.Золочів, м.Підбірці) або у формі п'ятикутника (м.Броди).
У храмовому будівництві з'явилися нові тенденції — споруди урочистого стилю. Наприклад, у м.Холмі були збудовані вежоподібні церкви Івана Предтечі, Кузьми та Дем'яна, які за оригінальністю не поступаються давнім шедеврам мистецтва. До кам'яних споруд цього періоду необхідно віднести церкву св.Онуфрія у Львові (XV ст.) та церкву св.їв.Предтечі (XVI ст.) у Кам'янець-Подільському.
Церковне та світське будівництво зазнало сильних впливів ренесансного стилю, який поширився в Україну із Венеції та італійської частини Швейцарії.
У Львові найбільший розквіт Ренесансу припадає на 70 —90-ті роки XVI ст. До найстаріших забудівель "золотого віку" львівського архітектурного Ренесансу належать будинки на площі Ринок — "Чорна кам'яниця" (1588—1589 pp.), архітектури П.Барбон, П.Римлянин, П.Красовський; будинок Флорентійського різьбяра Банді-неллі, який 1627 р. заснував у м.Львові першу пошту.
Найвизначнішим досягненням українського Ренесансу у Львові є церковні споруди. Це, наприклад, тридільна і трикупольна церква Св.Успення Богородиці (1591 — 1630 pp.), архітектори П.Римлянин, В.Капинос, А.Прихильний. Успенська церква — архітектурний ансамбль, що складається із трьох частин: вежа Корнякта, каплиця Трьох Святих (перлина народної архітектури XVI ст.) і власне самої церкви. Каплицю побудував архітектор П.Красовський із кам'яних квадратних плит у 1578—1591 pp. Вона має чудовий портал зі звіринним і рослинним орнаментом.
Поряд із каплицею Трьох Святителів височіє краса і гордість українського Ренесансу, його найцінніша пам'ятка — Вежа Корнякта. Будували її п'ять років (1573—1578 pp.) видатні італійські архітектори Петро з Барбона та його учень Павло Домініці Римлянин. Найвищий поверх вежі з бароковою банею був споруджу ний у 1695 р. Висота вежі досягає 66 м і має чітку композиційну цілісність, нагадуючи вежу Мадонни деля Орто у Венеції. Фундатором вежі був член львівського Успенського братства К.Корнякт. До вежі прилягає тридільна і трикупольна Успенська церква, спорудження якої тривало впродовж 40 років. На урочисте її посвячення з Києва до Львова 1631 р. приїхав митрополит Петро Могила з церковним хором. Цікаве переплетення українського народного стилю з ренесансним становлять архітектурні пам'ятки кінця XVI — початку XVII ст. — Каплиця Кампіанів і Каплиця Боїмів. Впродовж першої третини XVII ст. був споруджений єзуїтський костьол св.Апостолів Петра і Павла. Ознаки ренесансного стилю характерні також для християнських церков Києва, Чернігова, Переяслава та Канева.
Гуманістичні ідеї епохи Ренесансу мали вплив і на розвиток образотворчого мистецтва, що характеризувалося монументальністю, витонченістю колориту, гармонією пропорцій, яскравістю малюнка, високою професійністю виконання. В образотворчому мистецтві поступово утверджувався реалістичний напрям, особливістю якого є віра в людину, життя. Релігійні образи на полотнах художників поступово втрачали нерухомість і часто набували рис простих людей.
Серед пам'яток київського іконопису цієї доби збереглася ікона "Богоматері Печерської-Свенської". її прототипом стало зображення "Богоматері Кіпрської на троні", однак київський іконописець фігури ангелів замінив постатями вітчизняних святих, засновників Києво-Печерського монастиря Антонія та Феодосія. їхні образи приваблюють щирістю, безпосередністю.
До полотен київської малярської школи необхідно віднести ікони "Микола з житієм" (церква у с.Київка), "Ігоревська Богоматір" і "Максимівська Богоматір", виконані з великою мистецькою майстерністю. Обличчя святих зображені реалістично, м'яко і просто, колоритно намальовано одяг. Ці іконописні твори переконливо засвідчують високий рівень мистецької культури Києва після татаро-монгольської навали.
Однією із найвизначніших пам'яток живопису початку XIV ст. є ікона "Володимирської Богоматері", величний силует якої справляє глибоке враження. Водночас із фресковим живописом на украшських землях дедалі більшого поширення набувають ікони, намальовані на дошках. Особливою популярністю користувалися образи воїнів-переможців, наприклад, ікона "Юрій Змієборець" (кінець XIV ст.), яка зберігається у церкві с.Станиля на Львівщині. На іконі зображений воїн у рицарському одязі, який на вороному коні зі списом у руках розтоптує змія. Червоний плащ воїна переможно майорить на вітрі, символізуючи його звитягу над драконом.
Митців цього періоду особливо хвилювала таємниця життя та смерті. З цією метою в ікони вносилися побутові елементи. Яскравим свідченням є ікона "Оплакування Христа", що зберігається у храмі (с.Трушевичі).
Морально-етична проблематика відображена в іконах, написаних на сюжети "Страшного Суду". Такі картини набули у цей час важливого соціального й антифеодального спрямування. Народна фантазія найвиразніше виявилася у зображенні раю та пекла.
Значного розвитку досягло українське малярство на західноукраїнських землях у XV— XVI ст. З мистецькою творчістю львівського цеху художників пов'язані імена кращих живописців того часу Федора Сень-ковича, Лаврентія Пилиповича, Миколи Петрахновича, Сева-стьяна Корунки та ін. Творчість львівських художників характерна високою професійною культурою, їхньою обізнаністю з досягненнями західноєвропейського мистецтва.
До когорти провідних художників, творчість котрих припадає на зародження нового стилю в образотворчому мистецтві — стилю бароко, належить львівський митець Микола Пе-трахнович. Його живописна спадщина пов'язана зі львівською Успенською церквою. М.Петрахнович був майстром великих монументальних форм, тяжів до зображення простого і ясного духовного стану персонажів. Винятковою оригінальністю приваблює образ, створений ним в іконі "Одигітрія", яка випромінює чарівність Божої Матері, її виняткову доброту і всенародну прихильність.
Важливе місце серед пам'яток монументального живопису посідають іконостаси, створені видатними художниками-живописцями, з-поміж яких вирізняється Богородчанський іконостас (церква с.Богородчани). Творцем його був талановитий маляр Іов Кондзе-левич. Іконостас. зберігається у Львівському національному музеї.

31/ озвиток книгодрукування в Україні ХVІ ст.

В Україні поштовх для розвитку книгодрукарства дав Іван Федоров. У 1573 році Федоров за допомогою меценатів створив у Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий «Апостол» (збірник описів життя святих). Через деякий час Федоров розорився, заклав друкарню і на запрошення князя К. Острозького переїхав у його маєток в місті Острозі. Саме в цей час тут за ініціативи К. Острозького здійснювався грандіозний проект — готувалося до друку перше у слов'янському світі повне видання Біблії церковнослов'янською мовою. У 1581 році «Острозька Біблія» (1256 сторінок) побачила світ, ставши взірцем для всього православного слов'янства. Її примірники купили королівські бібліотеки Швеції і Франції, що свідчило про високий рівень видання. У Москві Біблія переписувалася, так що «Острозька Біблія» довго залишалася єдиним подібним виданням.

Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в першій половині XVI століття тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького. Активно займалися організацією типографій братства.

Зростання книгодрукування в Україні ілюструється такими цифрами. Якщо за 30 років (1574—1605) друкована продукція всіх друкарень в Україні знаходилася в межах 460 друкарських аркушів (що приблизно еквівалентно 46 сучасним книгам на 150 сторінок), то тільки за 5 років (1636—1640 рр.) — вже понад 1927 друкарських аркушів.

Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. До середини XVI століття нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники.

 

32)

32. Поняття та специфічні риси Відродження в Україні. Відродження або Ренеса́нс (фр. Renaissance — «Відродження») — культурно-філософський рух кінця Середньовіччя — початку Нового часу, що ґрунтувався на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадщину античності. У мистецтві Ренесанс — назва стилю, що прийшов на зміну готиці. В Україні на початку 16 — пол. 17 ст., за доби розвитку міст і зростання міщанського стану. Пам'ятки Ренесансу характеристичні насамперед для західної області України, зокрема для Львова, до якого приїздили кваліфіковані майстри з мистецьких центрів Італії (Кастіліо Петро, Італьчик Петро, Красовський Петро, Римлянин Павло й ін.) і Німеччини (Пфістер Йоганн, Горст Гайнріх, Шольц Гануш та ін.). Елементи Ренесансу помітні в перебудові (у Кам'янці-Подільському, Меджибожі — 1545) і будові замків (Синявських у Бережанах — 1534 — 55, С. Конецпольського у Підгірцях та ін.). Свідоцтвом раннього Ренесансу є кам'яниця Орсеттіх у Ярославі (1570), синагога в Сатанові (1532) й ін. Львів після пожежі 1527, яка знищила будови візантійської і ґотичної доби, відбудувався у стилі Pенесансу: «Чорна кам'яниця» (1577), дім Корнякта (1580) в Ринку, ансамбль Братсько-Успенської церкви з каплицею Трьох Святителів і вежею, монастир-фортеця Бенедиктинок з льоджею (1595), синагога Золотої Рози (Ренесанс у поєднанні з готикою, 1582), каплиці Боїмів і Кампіянів — початок 17 ст., костьол Бернардинів (Ренесанс з манеризмом, 1600-30). Зразком пізнього Pенесансу, що переходить у бароко, є Іллінська (Богданова) церква в Суботові (1653). Деякі елементи Ренесансу мали також перебудовані церкви старокняжої доби в Києві, Чернігові та ін. Поряд з мурованим будівництвом і з певною аналогією до нього розвинулося дерев'яне церковне будівництво (церква св. Духа в Потеличі, святого Юра і Воздвиженська в Дрогобичі, собор Благовіщення в Ковелі, Крехівський монастир й ін.). Прикладом містобудування доби Ренесансу за принципами регулярного плану можуть бути Жовква (будівничий А. Прихильний) і Броди (архітектор Дель'Аква, інженер Боплан). У скульптурі Ренесанс дав спроби реалізму у лежачих або напівлежачих постатях на саркофагах (К. Рамультової у Дрогобичі, О. Ванька-Лагодовського в Уневі (1573), князя К. Острозького у Києві (1579), дітей Даниловичів у Жиравці (1580) та ін.), у рельєфах на кам'яних плитах і погруддях. Декоративна різьба почала розвиватися у Львові. Німецько-нідерландські й італійські каменярі-різьбарі застосували форми Ренесансу в оздобленні фасадів, обрамлень вікон і входів та інтер'єрів («Чорна кам'яниця»). Шедевром архітектурно-декоративного різьблення доби Ренесансу є портал каплиці Трьох Святителів. У добу Ренесансу збагатилася дерев'яна різьба — вівтарна й іконостасна (у церкві св. П'ятниць у Львові, св. Духа в Рогатині, у Молчанському і Спасо-Преображенському соборах у Путивлі й ін.). В іконах Ренесанс відбився тільки спорадично, але його сліди ще помітні на початку 18 ст. (Богородчанський іконостас 1705). Зате Ренесанс спричинився до емансипації портрета (К. Корнякта, В. Лянґиш), а ще більше помітний у графіці й мініатюрі (Пересопницьке євангеліє — 1550 — 61), а також у друкарстві. У декоративно-ужитковому мистецтві впливи Ренесансу позначилися у декорі золотарських виробів — посуду, предметів церковного призначення (оправа євангелія так званого Горностаєвого — 1542), зброї (церемоніальний меч львівських війтів), ювелірних прикрас тощо. Також відомий стиль Ренесансу у мебльовому мистецтві, кераміці, гаптуванні й вишиванні шовком, у яких в орнаментиці мотиви візант. трилисника замінено акантом, гранатом, лілеями, часто поряд місц. флори. Для доби Ренесансу як на заході, так і у слов'янських країнах, зокрема в Україні, характеристичний синкретизм — сполучення теоретичних думок з галузі філософії, теології, політики і конкретних наук з гарною літературною формою (поетичною або реторичною). У літературі й науці, поруч з тенденцією відродити культуру античності (так, як її тоді розуміли), йшли намагання культивувати людську індивідуальніст

 

33) Українці в освітніх центрах Західної та центральної Європи. (Ю.Дрогобич, П.Русин та ін.).
В українській культурі раннім гуманізмом зазвичай називають період XV —XVI ст., ознаменований діяльністю провідних учених — вихідців із українських земель — Юрія Дрогобича, Павла Русина, Лукаша з Нового Міста, Григорія Чуя, Станіслава Оріховського-Роксоляна та ін. Вони перші вивчили латинську мову, навчалися в європейських університетах, збагатили ренесансну культуру, насамперед, своїми творами, де відчутне нове розуміння людини-особистості, гордість за працю, за свій рід і батьківщину, бажання прославляти їь у світі.
Юрій Дрогобич (Котермак, Юрій зі Львова) (бл.1450— 1494 pp.) народився у Дрогобичі, навчався у Болонському та Краківському університетах — найбільших на той час гуманістичних центрах Європи. Дістав ступінь доктора філософії та медицини у Болонському університеті, впродовж 1478—1482 pp. викладав тут математику й астрономію. У 1481 — 1482 p.p. був обраний ректором медичного факультету та вільних мистецтв. Повернувшись до Кракова, викладав медицину й астрономію (1487— 1494 pp.). Юрій Дрогобич опублікував першу друковану книгу українського автора — власну "Прогностичну оцінку року Божого 1483" (Рим, 1483 р.). У ній подано певні наукові відомості з географії, астрономії, філософії. Вперше світ дізнався про точні географічні координати українських міст — Дрогобича, Львова, Феодосії (Кафи), а також Вільно і Москви. Відомі його праці, де точно визначено дати сонячного затемнення: "Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 р." і "Трактат із шести розділів про затемнення" (1490 p.). Праці Ю.Дрогобича знали у багатьох країнах Європи. Завдяки його творам світ не тільки дізнався про українські міста, а й зміг оцінити науковий потенціал українця — Ю.Дрогобич вперше довів залежність погоди від географічної широти, можливість передбачати по-годні катаклізми. Вважають, що його лекції у Краківському університеті могли слухати німецький поет-гуманіст Конрад Цельтіс і польський астроном Миколай Коперник.
Павло Русин із Кросна (бл. 1474 — 1517 pp.) народився на Лем-ківщині, навчався у Краківському (від 1491 р.) та Грейфсвальдському університетах (Німеччина), тут дістав 1499 р. ступінь бакалавра вільних мистецтв. Від 1506 р. викладав у Краківському, а пізніше Віденському університетах античну літературу. Деякий час учителював в Угорщині. Писав вірші латинською мовою, вважається основоположником польської ренесансної поезії. Збірка його віршів опублікована у Відні 1509 р. Утверджував ренесансно-гуманістичну ідею про спроможність людини завдяки власним зусиллям, дотримуючись Доброчесності та доблесті, піднятися до рівня богоподібності, досягти земного щастя і залишатися в пам'яті людей. Був прихильником концепції природного права, особистої свободи індивіда, свободи совісті, слова, віри, права керуватися власним розумом, справедливості, толерантності. Поетичне слово називав даром богів, а поета порівнював з пророком. Його вихованцями були відомі ренесансні поети — Ян Вислоцький, Ян Дантишек, Ян Паноній.




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.