Зліва – на першому плані: Іван Човган та Семен Запотічний.
1-ий ряд:
Теодозія Оршуляк, Тетяна Білоган, Тетяна Голик, Іван Масний (керівник гуртка), Степан Васильків, Дарія Шмотолоха, Манька Драганчук, Дарія Масна.
2-ий ряд:
Тимко Драганчук, Іван Комар, Панько Сапіга, Клим Білінський, Йосиф Жирий, Павло Костів, Семен Оршуляк.
3-ій ряд:
Олексій Драганчук, Тимко Біляк, Олексій Білоган, Петро Костів, Степан Лаврів, Михайло Лаврів, Семен Біляк.
З 1930 року Юзеф Пілсудський перейшов у відкритий наступ проти опозиції. Кульмінацією репресій проти України стала політика «пацифікації», яка прокотилася вогнем і мечем по Галичині. Поляки створили на Поліссі карний концентраційний табір , куди і потрапив долинянець Олексій Романович Драганчук , один із засновників ОУН в Долинянах. Члени цієї організації збиралися у визначених місцях , читали заборонену літературу і розповсюджували її серед мешканців села, за що тодішня влада їх переслідувала і карала. Про один з таких процесів . що відбувся 9 грудня 1938 року в Бережанському окружному суді , писала газета «Діло» : «На лаві підсудних було 14 осіб , серед яких Олексій Драганчук з Долинян… Їх звинувачували в тому, що … в часі з 1935 року до 1938 року на теренах Станіславського воєводства, зокрема в повітах … Рогатинськім …, оснували і брали участь в ОУН під назвою «Другий Союз визволення України і змагали до відбудови на теренах східних воєводств Української Держави».
23 серпня 1939 року в Москві був підписаний пакт Молотова – Ріббентропа про ненапад , а також таємний протокол , згідно з яким Польща ділилася між СРСР і Німеччиною по лінії Тиса – Нарев – Вісла – Сян.
У кінці серпня 1939 року Польща оголосила мобілізацію . Були призвані і волинянці: Олексій Романович Драганчук, Іван Степанович Пакіш, Лавро Гнатович Біляк, Андрій Іванович Гавор, Іван Наумович Комар, Михайло Васильович Лаврів.
За два з лишнім тижні Польща була розбита . 19 вересня 1939 року в село Долиняни ввійшла Червона Армія , як тоді називали «армія – визволителька». Долинянці з хлібом – сіллю , синьо – жовтими прапорами зустрічали братів зі сходу як визволителів жителів Східної Галичини з-під польського ярма. Але коли командир визволителів наказав зняти синьо-жовтий прапор і скинув зі стіни читальні «Просвіта» портрет Тараса Григоровича Шевченка , потоптавши його ногами , радість у людей зникла , і вони почали замислюватися , хто вони – наші «визволителі». У Долинянах була встановлена радянська влада. Першим головою сільської ради став Володимир Олексійович Кульчишин. Почали насаджуватися більшовицькі порядки, за допомогою військових органів розправлялись зі всіма інакомислячими. З вересня 1939 року новою владою були заборонені наукові, культурні, юнацькі товариства, жіночі організації. Зникли десятки кооперативів , діячів ци установ знищували без суду і слідства чи будь якого іншого документу. Розправившись з легальними організаціями, «визволителі» зосередили свої зусилля на ОУН . Так був закатований у Станіславській тюрмі студент Рогатинської гімназії , долинянець , один із засновників ОУН у селі Степан Михайлович Лаврів. Зазнав поневірянь священник Степан Наумович Комар . У 1940 році були заарештовані всі троє його дітей . Двох з них – Володимира і Любу, студентів германістики Львівського університету ім.Франка – на процесі «59-ти» засудили до смертної кари , яку пізніше замінили на пожиттеве ув’язнення , а молодшу доньку гімназистку Ліду трійка засудила до п’яти років ув’язнення в таборах Гулагу. Із спогадів Люби Комар: «…Я не думала міняти своєї лінії , яку я виробила ще під час першого допиту в будинку НКВД . Я спокійно відповіла , що слідчий помиляється , бо до організації ОУН я не належала і ніяких відомостей про її членів не знаю. Перший удар в голову , мабуть , кулаком чи якимсь твердим предметом , звалився на мене блискавично . Голова відбилася від стіни і відразу хтось інший поправив з другого боку . під дикий крик, регіт і лайку слідчі бавилися моєю головою , наче м’ячом кілька хвилин…»(Книга «Процес 59-ти» вид. Сучасність 1990р.) . З початком радянсько-німецької війни Люба і Володимир Комар у результаті бомбардування Бердичівської тюрми , у червні 1941 року чудом врятувалися. Люба Комар проживала і нещодавно померла в США , написала книгу «Процес 59-ти».
Крім масових репресій арештів у1939-40 роках почалося масове переселення людей в глиб СРСР . Жертвою переселення стала родина Івана Захаровича Зем’яка. Ось як згадує про це сам Іван Захарович: « Мої батьки були досить заможними селянами. Завдяки невтомній праці ми мали 15 моргів поля і досить великий на той час будинок . Нашими найближчими сусідами , були Киценюки .Разом з Юрком Киценюком я вступив у сільську «Просвіту». При читальні були створені гурти доросту хлопців і дівчат , «Союз українок», працювали хоровий і драматичний колективи, проводили постановки п’єс , режисером яких був і я. Здійснювалися піші походи до Крилоса на розкопки Галицького замку, до Львова на Личаківський цвинтар, до церкви святого Юра. У 1938 році я став членом ОУН. У вересні 1939 року прийшли наші «визволителі» і почали швидкими темпами ті наші культурні надбання ліквідовувати. З метою прискорення «радянізації» комуно – більшовицький режим вдався до широкомасштабної акції – примусової депортації «неблагонадійних елементів» у східні регіони СРСР.
10 січня 1940 року із навколишніх сіл було вивезено десять українських сімей, у тому числі сім’ю мого батька Захарія Зем’яка. Я тоді навчався в торгівельній школі у Львові. Мене арештували на лекції з української літератури двоє енкаведистів і доставили на залізничну станцію. У вагоні , до якого мене привели , була наша сім’я: старенький тато, мама, восьмирічна сестричка Тетяна, брат Матвій зі своєю дружиною Килиною , двома дівчатками . Старшій, Катрусі , було вісім років, а меншій , Марійці – п’ять . Товарні вагони були переповнені людьми. Малі діти , старші немічні чоловіки і жінки. Хворі й здорові – все перемішалося в єдине пекло.
Поїзд під охороною НКВС вирушив на Львів , а відтак на Схід. Покидаючи галицькі міста і села, серце обливалося кров’ю. Мозок свердлив різні думки: куди – на смерть чи на каторгу? …. У 1941 році пішов із життя мій батько і братова дружина . Із закінченням війни нам видали паспорти на проживання в Алтайському краї без права виїзду. В кінці червня 1947 року нам чудом удалося вирватися з «червоного царства» сатани на рідну землю.»