Найрадісніший день у моєму житті

Кожний день відтворюється в моїй голові на кіноплівці записів під назвою “Короткометражний фільм пережитих подій». Безліч щасливих митей, несподіваних зустрічей та нових знайомств, днів, тижнів, років. Спогад – ось це неймовірне слово, що дає змогу зазирнути у велику історію життя і відшукати те, що запам’яталось, яскравими барвами закарбувалось в пам’яті.

Сиджу в парку в полудень зими і мимохіть згадую той день – найрадісніший день мого життя. Радісних немало, але цей особливий. Загудів мотор - і в моїй уяві прокрутилась одна зустріч.

Звичайний літній день, сонце котиться за далекий лісок. Настрій наспівує веселу пісеньку, збираючи в карусель пережиті сьогодні події. Я йду до невеликого сільського стадіону. Люблю це місце. Чомусь саме тут думки збираються докупи, а розум просвітлюється. Прийшла, зупинилась на встеленій гравієм біговій доріжці. Стало так добре в очікуванні ще однієї дози адреналіну. Біжу, розум розслаблюється, якісь клопоти відлітають далеко в туман і там розсіюються. Тіло мліє від райської насолоди передвечірнього повітря.

Добігаючи останнє коло, відчуваю чийсь погляд. Бачу його… Такого сильного, мужнього, красивого. Ми досить довго спілкувались в соціальних мережах, але зараз він тут. Аромат парфумів зриває голову. Відчуття страху переповнює. Стає важко дихати, не відчуваю ніг, крапельки холодного поту виступають на обличчі. Хвора? Ні! Просто перша любов. А, може, не любов, а сильна прив’язаність. Закінчила бігти, віддихалась і спокійно підійша до місця, де він займався. Юнак, зробивши ще кілька підтягувань, стрибнув на землю і підійшов. Несміливим голосом сказала: «Привіт». Він засміявся приємним тихим сміхом, який пронизував мене наскрізь, проходився кожною клітинкою тіла, від чого я здригнулась. Підійшов ще ближче. Відчуваю, як парує його тіло після напруженого тренування. Це затуманює розум. А хлопець просто бере мою тремтливу руку. Його пальці опиняються в переплеті з моїми. Такого не відчувала ніколи. Як? Той, ким я марила, хто зміг розбудити в юному серці такі сильні почуття, зараз тримає мою руку. Емоції переповнюють. Хочеться кричати, та я лише мило посміхаюсь, дивлячись в його блакитні очі. Обійняв. Відчула тепло, яке й зараз зігріває серце в холодну днину. Стільки ніжності в його обіймах!

Спогади віддаляються. На вулиці сутеніє. Посміхнувшись, ліниво встаю із лавочки. Назустріч - заклопотані люди, що йдуть з роботи. Швидкою ходою іду й собі доріжкою в парку, а в спогадах ще й досі його образ...

Переддень нового року…

Переддень нового року… Ранок, ну, як ранок. Усвідомлення того, що в тебе немає вибору, окрім того, як встати і бути на побігеньках в старших. Чому? Все просто: я наймолодша. Декілька разів потягнувшись, відкриваю закладку соціальної мережі. Напівсонним поглядом перечитую кілька повідомлень. І тут посеред всього цього гармидеру бачу повідомлення від нього. Хіх! Гарно написав, та ще й «дорогенька» в додачу. Вирішив остаточно добити. Як чітко виринули спогади, Ніби тебе силою примушують дивитись фільм про саму себе. І тут, як завжди, сльози, знаєте, це мені нагадує той випадок, коли ти в черговий раз дивишся якусь закінчену мелодраму. Ти міг би і не плакати, але це вже частинка ось цього самого перегляду. Так само і сьогодні, не знаю чому це відбувається, це вже просто машинально. Та, можливо, подіяло те, що мене не покидають сни. Ось вже третій день. Та якби ж ще погані, а то ж ні. Ось вчора прокинулась від його поцілунку і - знову в сльози, інколи мені здається, що заблукала в чужому лабіринті - що просто опинилася не в тому місці не в той час. Адже все це могло відбуватися не зі мною. Хоча, можливо, це й на краще. Можливо, перша любов має бути саме такою. Читала, що багато, після того, як пережили подібне, накладають на себе руки. Тоді я ще гарно тримаюсь.

Але сьогодні забуваюсь про це. Не вірю в дива, але, мабуть, саме новорічне диво дає про себе знати, адже воно знає, що кому подарувати. Якийсь навіть настрій з’являється. Можливо, я просто тішу себе ілюзіями? Але, може, це справді так. Хіх! Пам’ятаю, коли я була маленька, то мріяла просто про маленьку шоколадку. Певне, новорічне диво сьогодні припіднесло мою шоколадку…

Все нормально

Все нормально. За вікном зима. Одна в кімнаті - як завжди. Хоча ні, не як завжди. Сьогодні якось надто сумно, тужливо чи можна сказати боляче. Не охота відкривати черговий раз книгу, про вбивство, самогубство чи уміння помирати. Якось надто сіро,похмуро, темно. Ніби чекаєш чогось великого, але в очікуванні ти розумієш, що дарма. Це фініш. Не хочеться згадувати нічого про минулі сюжети пережитих подій. Але вони якось самі нагадують про себе. Ніби якийсь вечір одкровення.

Цікаво чи настільки люди різні, як їхні думки. Та ні, не думаю. Людина - це суцільний механізм, який перекачує кров і ще купу непотребу, який намагається стримати нас в цьому нікчемному світі.

Чому стільки песимізму? Це не песимізм, просто думки закінчених оптимістів в мені закінчились. Як тільки прийде нова партія, я дам вам знати. Навіть дивно, який нейтралітет, у відношенні до всього. Якось нічого не радує: ні свята, ні подарунки, ні фільми. Це просто синдром. Просто реабілітація після чергової п’єси. Якось цього разу я ввійшла в роль, не помітивши гри, декорацій і намальованих гримас. Хіх! Кумедно. П’єса закінчилась. Всі розійшлися по домівках своїх душ, де їх з невтомної праці чекали думки. А я, як божевільна, металась по сцені в надії знайти когось живого, чи хоча б не поламані, вже викинуті декорації. Хочеться зійти зі сцени і тільки згадувати дебютуючий виступ. А куди вийти? Вийти із себе? Ні ні ні! Залишається тільки брати музику і книги і прибирати той безлад, який зробили актори з минулого. І так по колу. В соціумі побутує думка, що ти знайдеш свого актора і будеш з ним ставити п’єси. Тоді він забере тебе в свій театр. Можливо. А, можливо, це просто казочка, тільки для дорослих, щоб від безвихіддя вони не наклали на себе руки, їм же ж теж потрібно в щось вірити. Запрошую вас на наступну виставу. Квиток може бути « втертися в довіру», або «виявити розуміння». До наступної зустрічі, мої любі.

Погляд

Колись ми ламаємось, кардинально змінюємо свої пріоритети, і намагаємось вхопитись за чужий шанс все змінити. Після втрати, болючої втрати намагаємось якнайтугіше затягнути зашморг спогадів думок, і мрій, яким вже не судилось збутись. Але не має значення: наскільки ми сильні.. Все повертається, спогади, емоції, відчуття тепла долонь. Свідомість кричить: «Забудь, забудь, не згадуй! Це тобі не потрібно!» Ти тримаєшся гідно, гордо піднявши голову, але все ж таки шукаєш знайомий погляд. І включаєш байдужу маску, а потім, зайшовши за ріг, витираєш сльози і тішиш себе думкою, що скоро все мине. І ловиш себе на думці: не плач, він же ж завжди казав, що ти сильна, хоча зовні й маленька. Ти дуже сильна, ти переживеш. Якось так не віриться, що це все, досі чекаєш на грубий тембр голосу, знайомий запах одягу, погляд. Знаєте, інколи, мені здається, що я закохалась в погляд. Такий теплий погляд: в ньому можна було стільки прочитати. Він завжди небагато говорив, але його погляд говорив все замість нього. Ось чому я завжди опускала очі, коли ловила на собі його. Він був різним, я запам’ятала.

РОЗДІЛ 3

ПРЕКРАСНЕ

Перший сніг

Як завжди, загублена в шумі різних голосів, які лунають звідусіль на перерві,захожу в клас. Останній урок, втомлена напруженим днем, важко опускаюсь на стілець. Викладаю речі і обдумую якісь проблеми, вибудувані з власних ілюзій. Глянула у вікно, - і мій погляд завмер. Віддаляються вигуки однокласників: «Перший сніг!», «Дивіться, дивіться!» У вікні справжня казка. Те маленьке диво,якого так довго хотілось, і яке так несподівано настало.

Пролунав дзвінок, почула голос вчителя, та відірвати погляд від вікна не можу. Вихор сніжинок полонив думки, і я кружляю там, за вікном. Сідаючи на чорну землю, вони розтають, і я сумую за кожною з них.

Зелена королева

Із старого, пропахлого сирістю дубових колод комода дістаю іграшки на ялинку. Ще зранку вдома чути запах ялинки. Відчуваєш щось довгоочікуване, яке сповіщає про прихід Нового Року. Блискітками переливаються іграшки, граються барвами, мов маленькі діти.

В одному кутку коробки лежать зелені, фіолетові, оранжеві, а в іншому – червоні, жовті, рожеві. Мій погляд падає на велику зірку всередині коробки і відчуваю, що маю виконати величезну місію – підібрати зі смаком вбрання для новорічної принцеси, почепити їй зірку. Тоді відбудеться її коронування. Королева впродовж новорічних свят буде дивувати всіх своєю красою. Буде довго вести розмови з духом Різдва. Тішитиме діток яскравими вогниками і різноманітними цукерками.

Мугикаючи собі під ніс якусь одну з прослуханих сьогодні пісень, почала прикрашати ялинку. Вона пручалась,підставляючи мені свої гострі колючки. Та все ж зрозуміла, що трішки макіяжу для лісової красуні не завадить. Ось вже висять золоті яблучка, синенькі й червоні сердечка, блакитні сніжинки. Дістаю з новорічного пакетика вогники, вішаю по колу на ялинку і вмикаю. І засвітилася, заблимала кольоровими очицями зелена гостя.

Та ще не все. Беру велику зірку і вішаю її на самий вершечок.

Образ готовий. Тепер підійшов дух Різдва і вони тихо, почали про щось розмовляти. Ялинка підмогрує очицями, і я розумію їхню розмову.Королева говорить: « Новий Рік вже близько, вже в дорозі. Він іде, іде, іде!»

Вечірня музика

Вечір... Йду по освітленій бляклим світлом ліхтарів дорозі. Під ногами хрумтять кусочки льоду. Холодний, пронизливий вітер дме в обличчя, навіваючи сум. Дивлюсь на берези, які ростуть обабіч дороги. Краса! На обвислих гіллячках замерзли крапельки води і відсвічують блиском світла. Підхожу ближче; такого ще не бачила. Дерева ніби вдягнули весільні сукні і виблискують діамантиками. Подув вітер. Думка про те, що лід осиплеться, змусила мене сумувати. Але зимові коштовності міцно тримаються на тоненьких ниточках. Стукаються одна об одну, створюючи чудову музику, яка заворожує, змушує розум підкорятися. Вітер затихає. Тиша. У голові зринає думка: зима прийшла в осінній вечір,а осінь журливо помахала рукою і полетіла в незвідану подорож..

Шкільний архів

Жовто – сірі, протерті, новенькі; цікаві, – не дуже; але вже ж таки неоціненний подарунок, як предків, так і сучасників. Книги… Не просто папір і чорнило, а цілий світ. Світ, який відкривається для кожного по-новому. Виринає, легеньким присмаком мускату, м’яти , пилу і паперу, веселки і кольору, - запах нової книги. Нажаль, лише дехто відкриває для себе цей приємний аромат, а дехто надає перевагу серіалам, новинам і спустошеним мелодрамам. Можливо, хвороба сучасності дісталась вже й до вашого мозку. Вам важко створювати самим декорації до книги, простіше, коли їх створює замість вас світ електроніки. Так, це лишиться таємницею, якщо ви не перевірите цього самі. В цьому й заключається суть книги; автор лише дає загальну картину, а умови, в яких ви це відкриєте - відтворює сама уява. Чому видатні люди годинами сиділи в бібліотеках? Та тому що, вони як ніхто пізнавали таємниці свого світу через книги. Ходімо зі мною, я покажу вам, де справді витає дух давнини, хоч і не далеко від сучасності.

Облуплені стіни, кафель, який ще десь залишився, можливо, з середньвіччя, де-не-де у кутках павуки плетуть історію чергової казки. Вперше потрапивши сюди, тіло пронизує дротинка передчуття спокою. Так важко знайти ще десь залишки давнини,залишки, про які говорить історія. Просто відрізок певного часу, сторіччя, чи навіть тисячоліття. Архів… Звичайний шкільний архів. Книги на припалих пилом полицях, друкарські машинки, невідомі машини і прилади, якими користувались ще наші дідусі та прадідусі. Скільки цікавих речей можна відкрити для себе, незнайомих речей, з якими ти ніколи не зустрічався досі.

В кутку кілька томів потемнілих історій про війну, під столом скупчились давні мікроскопи чи скануючі машини. Трішки ліворуч - друкарська машинка. Вперше побачила друкарську машину на власні очі, правда, не всі кнопки присутні та і дротинки зігнуті, але на клавіатурі ще добре видно букви. Пробивши декілька кнопок, відчую себе давнім письменником, не так давнім, як не сучасним. Ось сиджу десь в приємно обставленій кімнаті, навколо блукає запах свіжо звареної кави, тьмяне світло лампи заливає кімнату. А я пишу черговий романчик, так, ні про що. Але тут мою увагу привертають - червоні прапори, акуратно змотані і прикладені до стіни, цікаво скільки їм років, так як вони збереглись ще від часів СРСР.

Це схоже на якийсь музей, аніж на архів. Можливо, це мені і сподобалось. Не люблю музеї, там все таке не природнє, ніби виготовлене спеціально на замовлення. Ні до чого не можна доторкнутися. Але ж саме коли торкаєшся до предмета, збираєш пил пальцями, ти збираєш історію, саме ту історію,яку ти відчуваєш,яку ти бачиш душею, якої немає в музеях…

Поиск по сайту: