Обніміться ж, брати мої

Районний конкурс

Літературних творів імені Михайла Дубова

Номінація: «Проза»

МОЄ ЖИТТЯ?!

Автор:

Циплінська Дарина Вікторівна,

учениця 11-Б класу

Володимирецького районного колегіуму,

.

Володимирець – 2015

Юнацький відділ

Зміст

РОЗДІЛ 1. Патріотичне

1. До України

2. До українця

3. До брата

4. Обніміться ж, брати мої.

РОЗДІЛ 2. Особисте

1. Вигаданому другу

2.Якщо відчуваєте, що щасливі

3.Моє переселення

4.Найрадісніший день

5 Переддень Нового року

6. Дивлюсь очима темної примари

7. Все нормально

8. Погляд

РОЗДІЛ 3. Прекрасне

1. Перший сніг

2. Зелена королева

3. Вечірня музика

4. Архів

Розділ 1

ПАТРІОТИЧНЕ

До України…

Україно,ти не здалася, ти не впала на коліна перед обличчям спокуси, ти не піддалася провокаціям бездушної влади. Катована, але не закатована, зі сплюндрованою, обсипаною,як комашнею, російською армією,землею, ти дивишся в небо і благаєш помочі. Ворог хоче загасити вогонь, вогонь, який віками палав у твоєму серці, загасити кров’ю твоїх вірних синів…Та не врахував, що огонь той розгорається з більшою силою. Ворог забув, що ми українці! Що це відважна і безсмертна нація! Не врахував , що вогонь палає в кожному з нас, що він у серці кожного патріота. І тепер він горить, горить полум’ям жаги свободи й волі. Горить, як ніколи…

Рідна мамо, пробач, пробач тим, хто живе на святій землі і не бачить твоїх мук, хто під маскою брехні і лицемірства, викрикує: «Краще здатися і жити мирно під владою Росії!» Пробач тих, хто таємно підтримує ворога, хто за гроші продав чесне ім’я та право називатися твоїм сином. Я знаю: тобі боляче.. Боляче отримати ніж в спину від тих, кого любила всім серцем. Від своїх синів, яких напувала чистою водицею і годувала білим пахучим хлібом, ростила козаками і давала силу. Біль і у твоєму серці…

Моя країно, не плач! Ми з тобою! Доньки - думкою, сини твої - зброєю і відвагою. Ми не забули, не покинули свою матір, ти чуєш? Ми з тобою! Послухай… «Днями я поверталася додому з важкою сумкою. Назустріч, кульгаючи, ішов хлопець у футболці і шортах. На його кінцівках були припухлі «візерунки». Він підійшов ближче і запитав з посмішкою: « Вам допомогти?» І я не втрималася: « Ви солдат? А можете мені розповісти про війну?» І він розповів. У свої 20 з «хвостиком» побачив смерть і зрадництво. Побачив жахіття цієї війни. Боягузливих командирів, які роками «воювали», будуючи розкішні вілли. Патріотизм простих людей, які ніколи не були військовими». Так. ця війна немає сенсу. Просто кілька недоуків вирішили пограти в «землю» ціною людських життів… Та це все не просто,рідна мамо. Ти тільки подивися: скільки в тебе відданих синів і дочок. Вони йдуть на Схід, ідуть, бо пишаються тим, що гордо називаються твоїми дітьми! Скільки людей об’єдналось від заходу й до сходу, від півночі й до півдня. Об’єдналися думкою про єдину країну. Усі, як голуб'ята до голубки, туляться вони до тебе, братаючись, єднаючи свої зусилля проти ворога!! Гордо несуть синьо-жовтий прапор.

Я вірю в славне майбутнє. Україно, ти не вмреш, ти вже встала з колін! Ворог ще сильний, його ще багато, але своєю відвагою та спрагою до свободи ми не поступимось нікому. Ми разом! В цьому наша сила. Тож нехай в душі кожного українця запалає вогонь братерства. Ми піднялися з колін, моя сивочола голубко… Бо ми ж бо сини і доньки твої… І поки житиме наш народ, наша мова,наша історія і наші пісні - житимеш ти! Житимеш тихим спомином, журливою піснею, відчайдушним патріотизмом і живим вогником в душі кожного з нас… Живи, Україно, у мирі й достатку! Я мрію, щоб це було якнайшвидше!

Твоя вірна донька. З любов'ю та вірою в щасливе майбутнє…

До українця…

Події… Мільйони подій відбуваються за рубежами наших мрій, надій, сподівань. Однією з таких подій стала війна. Вона не входила в наші плани на майбутнє. Просто ввірвалась, не питаючи дозволу. Заглянула в кожну хату, в кожну родину, у душу кожного українця. Чи ж так має бути? Чи правильно це? Думки розійшлись. Як розійшлись біля воріт рідні люди! Мати, проводжаючи сина, дружина – коханого чоловіка, донька – турботливого батька. Ти рвешся туди, на війну! І пишаєшся, що туди! А я не можу туди. Стану й тихо помолюся… За мирне небо, за відважних героїв. За живих воїнів… І за вмерлих помолюся.

Дим забутих мрій, морозні ночі у колисці смерті, холодна бойова зброя, промоклі берці. Вони мають там багато всього такого. І не скаржаться. А ти скиглиш, що немає грошей на новий діамант. Одвічне питання совісті й моралі. Нас часто вражає хвороба суспільства, де людське життя – ніщо в порівнянні з дорогим «мерседесом» чи «лексусом». Де зелені камінці і метал замінили душу,заполонили наше життя, за яке стоять там. Замерзають, вмирають і борються. В суміші пороху й диму на них чатує смерть, нівечиться тіло. Та не подолати духу. Бо душа патріота не вмре й не загине, буде вічно літати попід хмарами рідної землі.

А я не хочу, щоб літала! Ти чуєш? Я хочу, щоб по землі ходила живими ногами! Я хочу, щоб усі жили! Борімося! Поборемо! Не жди! Не спостерігай, бо вона, війна,може докотитися й до тебе. І тоді ти залишиш садок, що пахне яблуками. Ти любиш там сидіти з друзями чи родиною. Пахуче сіно, де лежав теплої літньої ночі й дивився на зорі... Уявляєш, це все ти можеш покинути. Кажеш,що будеш сумувати. А вони там на Сході, думаєш, не сумують? Тоді борись! За волю, за свободу, за право жити на своїй землі. Ти народжений українцем. Будь ним. Звільнися, мій любий брате,від хворобливих пріоритетів. Звільнися ідеєю патріотизму. Україна потребує синівської допомоги і доччиної любові, родинної доброти і злагоди. Нашої допомоги! Миру хоче! Життя мирного хоче. Живімо! Братаймося! Сперечаймося і мирімося,але не вбиваймо.

До брата

Здраствуй, брате, все у нас гаразд..

Тепло в хаті, щедро у коморі,

Та щемить – щемить в душі не раз,

Особливо, як дощ на дворі,

Як спече матуся пироги

Й вся сім’я збереться біля столу.

- Чи обідав, братику ти наш,

Що варила кухня вам військова?

Витре мама крадькома сльозу.

Та про це тобі не треба знати

Я тобі про інше розкажу..

- В нас живе лелека біля хати.

- Як летіли бузьки восени,

То один поранений зостався

Мама каже, бузьки на добро,

Ти живий з Донбасу повертайся.

Обніміться ж, брати мої

Народилась і живу в милій, заквітчаній веселковими барвами Україні, на Волині. Пишаюсь своїм родом. Родом, якому нема переводу. Милозвучною мовою, історією, яка сягає в глибину віків. Великими майстрами слова, твори яких карбують у серці велику гордість за свою Вітчизну. Героями, кров’ю, яких здобуто життя. Життя на рідній землі, оплаканій слізьми посивілих матерів, що чекали і чекають із війни синів. Перед могилами козаків схиляю голову. Так, як вони схиляли своє серце, щоб вибороти нетліючу славу для України.

І кожен раз боліло щось там у грудях, коли чула сплюндровану русизмами українську мову і бачила «втоптаний у бруд» український прапор. І раптом – революція! Революція за свободу, право вільно жити у безмежних степах, зелених лісах, на родючих землях. Йти до поступу в ногу з розвинутими країнами світу. Йти, а то інколи й гинути за народ, за землю, за своїх братів. Хоча були й такі часи, роки Руїни А. Потоцький у листі до польського короля, писав: «...тепер там самі себе поїдають, містечко проти містечка воює, син батька, батько сина грабує.» Страшно! Думаєте, що може настати друга Руїна. Руїна тієї країни, ракети якої досліджують космос, спортсмени якої досягають вершин на світовому Олімпі, народ якої визнаний найспівучішою нацією у світі.

Немає краю милішого, ніж той, де ти народився. Немає людей рідніших, ніж ті, що боронять рідний край, рідну мову, традиції й звичаї. Вони гинули сотнями на майданах, вмирають тисячами й зараз на війні. Це ті люди, які відстоюють своє гідне ім’я, право називатися громадянами об’єднаної держави. У серцях яких горить полум'я любові до синього неба і золотого жита. Вони співають гімн, коли на вулиці холод і заметіль. Стоять на великій сцені майдану і цитують Шевченка: « ..Подивіться лишень добре, прочитайте знову. Тую славу. Та читайте од слова до слова…». Вмирають із синьо-жовтим стягом у боях на рідній землі у боротьбі із «рідним» братом.

Але я вірю, що в серці кожного запалає вогонь братерства. Цим вогнем ми разом зігріємось і будемо творити історію рідної Вітчизни. Наостанок процитую: « І оживе добра слава, слава України. І світ ясний, невечірній, тихо засіяє. Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!»

За Донецьк і Луганськ, за мир у Львові і Полтаві… Понівеченим бійцям…

РОЗДІЛ 2

ОСОБИСТЕ

Вигаданому другу

Взимку чомусь не хочеться виходити з будинку. Ти розумієш, що концентрація вирівняється. Внутрішній світ такий же холодний і замерзлий як зовні. Здається, можна зігріти його теплим чаєм, хорошим фільмом чи цікавою книгою. Та, мабуть, не зігріти, а просто обманути. Так звично, буденно,навіть не сприймаєш як маленький грішок, можливо, просто історія виживання. Пройдено школою життя, затверджено Міністерством дружелюбного оточення. Можливо, іронічний смішок вчувається. Вибач, останнім часом якось зовсім не цікавлять люди, не ображайся, мій маленький, видуманий друже. Ти лише плід моєї фантазій.

Знаєш, коли я кажу людям, що вони мене бісять, вони не вірять. А даремно, тут я не брешу. Якось нудно…Можливо, це через ще одного персонажа,який ввірвався в мою життєву історію. Знаєш, що цього разу зацікавило? Погляд… Такий холодний,але притягує до себе як магніт. Ніби нічого не існує - ні тіла, ні одягу на ньому, ні душі, ні думок в ньому, тільки скляний погляд,який змушує здатись. Це так, як довго дивишся на сонце - мусиш опустити очі. Думаєш: слабачка?Так, погоджусь. Аж огидно від власної беззахисності й ницості. Уявляєш, останнього разу навіть цей погляд пробився через бронежилет моєї душі. Таке враження, що він роздягнув мене, оголив весь мій світ, відібрав зброю і підло побив.. А потім контрольний в голову: « Я люблю тебе!». І біль пронизав кожну клітинку тіла,хоча зовні непорушна. Тільки легкий трепіт віддавав по долонях, які ще сильніше стискали його руку. Через кілька хвилин все пройшло. Рана затягнулась, і наступила амнезія. Все.. Кінець. Не пам’ятаю нічого. Так дивно – пустота, ніби ми ніколи не зустрічались. Знову все прекрасно, посмішка на обличчі, байдужість. І комплекс самозакоханої дитини соціуму. Думаєш: я божевільна. Знаєш: я й сама інколи сумніваюсь у своїй адекватності. Але мені подобається усвідомлювати, що я не належу до людей, хворих на буденність і притуплених пріоритетами стандартного мислення. Краще вже бути неадекватним. Не витрачати сили, щоб бути такими, як всі. А ловити кайф від божевілля власних ідей. Якось ловлю себе останнім часом на думці, що люди не справжні, що я ніби герой якоїсь щойно надрукованої книги, яка написана не в цьому світі. Це цікаво. Чому б і ні? Просто інша паралель… Хочеться прокинутись зимовим ранком і просто послати все під три чорти. Та ні, не можна. Цього немає в сюжеті. А є їхня «Подумай про майбутнє, про школу, а що подумають люди?».. Ха-ха-ха… Якось абсолютно, все одно, хоча ні, не все одно. Так забавно дивитись і слухати реакцію ще однієї жертви моєї паскудної поведінки. Ах зачекайте, забула про спадковість хворого характеру, плакати - це моє друге я. Мені, як і всім іншим, необхідно себе жаліти - бідну нещасну дівчинку, яку притиснуло важкою мораллю сучасного покоління. Цим я ненавиджу своє народження в цьому столітті. Але не хвилюйся за мене, такі припадки бувають не рідше одного разу на сім життів.

Ось, наприклад, сьогодні, як зазвичай - найкращі друзі, прогулянки, чай, якась чергова мелодрама. Та якось все змінилось. Розумію, що не хочу йти на вулицю, ніби вгадую наперед, що пронизливий холод пробереться до мозку. І не важливо наскільки тепло ти будеш одягнутий. Тільки думка - і ти уже на вулиці. Чому? Та знову ця набридлива доброта, чи просто бажання не виявляти свою байдужість отак відкрито. Якось раніше все було не так…Хотілося бачитись з друзями,робити божевільні вчинки, бувати часто на вулиці. Та одного моменту ти розумієш всю ту приховану фальшивість таких щирих, на перший погляд, слів. Тоді ти просто виключаєшся, оглядаєшся навколо і розумієш, що ти не хочеш тут бути. І ні сніг, ні прохолодне пропахле льодом повітря тебе не радує. Ти хочеш опинитись там , біля чергового персонажу з життя, відчути тепло долоні, але розумієш, що його роль вже зіграна, він не бере участі в подальшому сюжеті. Тоді ти думаєш, що кращим виходом із ситуації буде гаряча кава. Велика доза солодкої рідини,яка зігріє та, можливо, і поверне попередні думки до ладу. Ти розвертаєшся і поспішаєш додому: стаєш залежний від домашнього затишку. Можливо, екстримальні події змусили мене його так полюбити, адже стільки часу проведено не вдома. А ще коли розумієш, що реальність брехлива. Це додає тільки гіркоти, і ти ще більше поспішаєш, пришвидшуєш темп, ніби грієш себе думкою,що знайдеш там прихисток від всіх проблем. Але згодом розумієш, що проблеми в тобі, і тобі не допоможе нічого, крім руху. Хоча вже остогидло бігти.. Бігти в ритмі часу. Часу, який висмоктує всі сили. Покидати чергове коло й знову повертатися до нього, в розумінні, що це - життя? І ти нічого не зможеш змінити? Ти залежний від людей, від машин, від грошей, і ще кучі всякої всячини? Так добре жити, коли ще не усвідомлюєш, що ти подорослішав, що потрібно приймати самостійні рішення, люди хочуть від тебе тільки взаємовигоди. Навіть коли ти звернешся до них за допомогою, і вони допоможуть тобі, просто так, безкорисливо, з милою посмішкою. Ми маємо бути взаємно красивими? Так, це правильно,але на тебе падає черговий обов’язок: ти не матимеш вибору. Цим вчинком людина просто позбавляє тебе вибору. Ти будеш відчувати таку залежність від цієї людини, що не зможеш відмовити в допомозі, навіть коли знайдуться інші, які потребують її більше. Залежність - це вже звичка. Колись вона була частиною тебе. Але як тільки ти усвідомлюєш, що не можеш покинути школу чи відмовитись від статусу відмінниці, чи просто відмовити людям, які тобі не подобаються (лише через почуття обов’язку за гарні рекомендації,за прекрасні оцінки і в якійсь мірі вище місце в суспільстві й за награну повагу) стає якось невимовно сумно й образливо. Невже ти загнаний в клітку, з якої тобі не вибратись. Ти хочеш щось сказати. І на тебе накинуться, як тільки скажеш щось проти. І ти розумієш, що твої почуття - ніщо стосовно тих, які будуть відчувати твої рідні. Вони звикли, що ти відмінниця, хороша дівчинка. Що ж буде, коли ти підеш проти системи?Вони підтримають тебе? Тебе ні,а мене підтримають. Тому я і не так вже сильно боюся, точніше, не боюся зовсім. Можливо, через свої думки я б збожеволіла, через свій бунтівний характер, і надмірну чутливість до людських душ. Але все так прекрасно склалось. Чому? В мене є рідна людинка. Мені дісталась не мама, а «друг по життю», іноді мені здається що вона не з цього світу. Їй начхати на думки інших,вона любить людей, не дивлячись на їхній паскудний характер. Вона запитує мене, чому мені не подобаються люди, як так можна жити?Але вона прекрасно знає, що це не зовсім так. Знаєш, коли є хоча б одна людина,яка в тебе вірить і підтримує тебе в твоїх божевільних ідеях, тоді стає просто й легко. Я навчилася завдяки мамі перетворювати не вирішувані проблеми в прості малесенькі колапсиси. І просто переступати через них. Адже знаєш: не так просто вижити в цьому світі. Рано чи пізно усвідомлюєш, що для тебе є справді важливим і що тобі дає життя, що тебе робить щасливим. І тоді стає легко переступити через межу незнаності й боязні, адже щастя серед нас,воно в простих буденних речах. Вдалих пошуків, друже, і ще одне: пошукай його в книгах, я думаю, ти не помилишся. Гарного тобі усвідомлення щастя.

Якщо відчуваєте, що щасливі…

Чи багато часу нам відведено? Зістаріємось і помремо на акуратно прибраному ліжечку в оточенні дітей, онуків, правнуків? Чи відчуємо холодний тонкий предмет у спині, біль та усвідомлення швидкої смерті десь у пропахлому сирістю темному провулку? Хтозна, яка буде смерть, ми не в силах її змінити, але життя… Тут все залежить від нас. Живучи в маленькій хатині, де в кожному закутку блукає бідність,чи в великому котеджі на березі моря, ми можемо бути щасливими і там і там, та і нещасливими теж. Думки – ось що відрізняє нас. Персонажі з різними думками живуть у моєму власному всесвіті. Всесвіті, кордони якого я не пізнала досі і не хочу. Бо, мабуть, неприємно зловити себе на думці: « Біологічно і психологічно вивчений організм. Нобелівська премія ціною в щастя.»

Багато пріоритетів, правил, принципів мають складові одного організму. Усі вони схожі. Хочуть виділятися з-поміж інших, але тим самим роблять себе такими як всі. Відмовляюсь від цього всього, відмовляюсь бути складовою одного механізму.

Не маю комплексів, принципів, правил. Моє сьогодення є простим, освітленим пригодами цікавих книг, зігрітим любов’ю близьких та нагодованим присмаком міцного чаю з лимоном. Ви собі не уявляєте: наскільки я люблю чорний чай, особливо з лимоном. А коли ще в поєднанні з цікавою книгою – райська насолода.

Але не все так правильно і точно, мене обурюють звичні речі. Навіщо читати книги шкільного курсу, які мене зовсім не цікавлять? Оце вічне: « Ти чому не вчиш? Що з тебе виросте? ЗНО на носі!». Люди, схаменіться! Про що ви говорите. Я не збираюсь витрачати дорогоцінні хвилини свого життя на те, що мене зовсім не цікавить. Ви думаєте, що з мене нічого не вийде? Нехай вас це не хвилює. Мені подобається ловити щастя і використовувати його «по-повній». А взагалі я маю плани на життя. Не так давно я зустріла людину, яка допомогла знайти мені свою дорогу у житті, знайти те, чим мені подобається займатись. Ви ніколи не здогадаєтесь, хто це! Це моя вчителька. Не дивуйтесь, це можливо, не цілком логічно і правильно, так, я підліток, і з вчителями сходжуся… ну, дуже важко, але все ж так. Можливо, теорія того, що саме якась людина, не випадково з’являється в твоєму житті, щоб підказати тобі себе, свою справу, є правильною. Але її використанню заважає загальноприйнята концепція зіпсованих людей. Жити з неправильними пріоритетами. Та краще не жити взагалі! Рада, що зрозуміла це саме зараз. Адже стільки часу могло бути витрачено даремно. Просто жах. І що ж мене так зацікавило? Все просто – екологія. Екологія довкілля – екологія душі.

Допомагати природі - це справді цікаво. Ну, і людям, хоча це не аргумент, якщо не враховувати, що люди мені не зовсім подобаються, точніше, деякі не подобаються взагалі. Так і це не головне. І не головне заняття, а те, що я знайшла себе в ньому. Не знаю, чому мене це зацікавило, можливо, просто тому, що це моє. Адже погодьтесь, якщо ви відчуваєте, що щасливі, це є основне, і з цим не посперечаєшся.

Моє переселення

Це був звичайний похмурий осінній день, але він просто закарбувався і глибоко врізався в пам’ять. Пам'ятаю непривітний подих вітру, дерева злісно вдивляються в мене своїми невидимими очима. В голові крутиться карусель подій, вся метушня, всі ці сірі маски натовпу. У вікні автобуса бачу, як промайнув мій рідний дім – гуртожиток. Не так щоб рідний… Просто затоптана доріжка, привітна алея, той маленький кущик калини – зачепили якусь досі незвідану струну душі. Вона забриніла сумними нотами.

Відкинувши зайві думки, бачу, як пролітають постаті будинків і відразу відчула, як сумую за рідною домівкою. В моїй уяві вимальовується велика галаслива родина і теплий затишок, створений мамою.

Шум в автобусі відволік від думок. І раптом з'явився парк. Я багато разів чула про нього,але бувала рідко. Чомусь під час прогулянок він здавався непривітним, та зараз... Парк полонив думки й уяву. Не відриваючи очей, роздивлялась темні постаті кленів. Вони майже голі, оскільки вже листопад. Саме цим здались мені сильними і величними.

Вийшла з автобуса і вдихнула напоєне запахом вологого листя і осінньої сирості, повітря. Опинившись на встеленій бруківкою доріжці, поміж високих дерев, відчула приплив якоїсь несподіваної радості. Дивовижні відчуття охопили мене. Хтось би подумав: похмуре й лячне місце, але не я. Навіть у холодних обіймах осені, з непривітним пронизливим вітром, парк здається чудовим. Зрозуміла: це місце моїх думок і фантазій.

Від роздумів відірвав голос подруги: « Дарино, ходімо, покажуть нашу кімнату». Ось я на третьому поверсі охайно пофарбованого будиночка. Увійшла в невеличку світлу кімнатку. Думки переплелися в голові. Зрозуміла точно - це моє місце.

Підійшла до вікна, ті самі крони старезних кленів. А небо. Яке небо! Сіре небо і сіра де-не-де поламана стріха невідомих будівель. Мить, зупинись! Чаруй мене ще і ще... Вигляд незвичайний...

Обурені якимись незрозумілими речами, сусіди почали скаржитись на нове житло. А я замріяно відвела свій погляд від вікна і сказала: « Як тут чудово!». Потім знову подивилась туди і посміхнулась, ніби дякуючи цим деревам, за гостинне і ласкаве « Привіт!»

Поиск по сайту: