Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Дії ОУН та УПА на Кубані, Білорусі і на Сході України



Агітаційний плакат українського руху часів Другої світової війни

В архівах СБУ зберігається колекція матеріалів із діяльності підпілля ОУН на території Східної та Південної України. Сьогодні точна кількість документів не підрахована.[43]

У Луганській області виявлено 12 справ з цього питання, в Чернігівській — 68, у Полтавській — 6, Київській — 41, Хмельницькій — понад 100 справ. Безпосередньо у Галузевому державному архіві СБУ в Києві — понад 300 справ. Це лише ті матеріали, які попередньо виявлені, і це ще зовсім не остаточне число. По кожній з цих справ проходить не одна людина — це іноді 10 або 100 чоловік, тому мова йде про тисячі підпільників, про тисячі борців за українську державність. Прізвища цих людей були невідомі, засекречені, і точно про них не відомо.[44]

Житомирщина

Докладніше: Діяльність ОУН та УПА на Житомирщині

У травні 1943 року Головна Команда УПА-Північ направила відділ УПА у тримісячний рейд тимчасово окупованою Житомирською областю і західною частиною Київської області Української РСР. За час рейду відділ провів 15 успішних боїв з німецькими поліцейськими частинами та групами грабіжників. Цей відділ знищив німецьку поліцейську школу біля Житомира з залогою 260 поліцаїв, а недалеко від с. Устинівка, Потіївского району, 25 липня розбив німецький військовий підрозділ, який був спеціально спрямований на розгром цього спецвідділу УПА. З німецької сторони було понад сто вбитих, поранених і полонених.[45]

Сумщина

Докладніше: Діяльність ОУН та УПА на Сумщині

Директор Сумського архіву Іванущенко довів, що ОУН та УПА теж діяли на території Сумської області[46] З наявних джерел про членів ОУН-Б, спрямованих на Схід України видно, що Сумщина була в зоні оперативної уваги всіх трьох похідних груп. Як зазначає проф. Л. Шанковський, середня похідна група ОУН під керівництвом М. Лемика «Сенишин» повинна була прийти до Харкова, але не встигла цього зробити, тому що її сильно побили німці. Німці розстріляли значну кількість членів групи, у тому теж Миколи Лемика-Сенишин (…) в Миргороді, в жовтні 1941 р. Частина групи прийшла до міста Суми, де створила підпільну організацію.[47]

Як свідчать документи, діяльність ОУН на Сумщині не припинилася з поверненням радянської влади. Навпаки, іноді вона навіть переходила в партизанську форму боротьби. Дослідник визвольного руху С. Бутко, посилаючись на документи архівного підрозділу УСБУ в Чернігівській області, повідомляє, що в травні 1944 року з Волині була направлена для підпільної роботи в Чернігівську та Сумську області група учасників УПА, чисельністю понад 20 чоловік. Всі вони були уродженцями тих місць, куди прямували. У червні 1945 року на території Шосткинського району був затриманий один з учасників цієї групи Захарченко Михайла Васильовича, 1923 року народження, уродженець с. Богданівка Шосткинського району, в районі м. Дубно, потрапив в один із загонів УПА. Пробув у цьому загоні 7 місяців. "(…) Звідки у вересні 1944 року прибув за завданням командування УПА на територію Шосткинського району, для організації бандугруповання. Слідство веде Відділ ББ "[48]

Полтавщина

Докладніше: Діяльність ОУН та УПА на Полтавщині

З 1941 по 1943 в Полтаві та області також діяло підпілля ОУН.Підпільники обмежувались пропагандою та невеликими диверсіями, а більшість готових військових кадрів відправляли на Західну Україну де велася кровопролитна війна. Агітаційна справа підпілля йшла добре — невдоволення колгоспами, пам'ять голодоморів та жахи окупації на Полтавщині забезпечили націоналістам свіжі кадри, які бажали боротися проти СРСР та проти окупанта — Німеччини. Нелегально видавався журнал «Сурма», «Україна в боротьбі», книга «Симон Петлюра». Полтавське підпілля тримало тісні зв'язки з Харковом, Запоріжжям, Сумами. У кінці 1942 року підпілля ОУН мало тісні зв'язки із групою радянських підпільників «Набат». Остання спроба закріпитися на Полтавщині ОУН та УПА належить, вірогідно, до 1944 року. Всі бажаючі продовжити боротьбу проти Німеччини та СРСР влилися до УПА, а незначні підпільники, що не були знищені НКВС і гестапо, розчинились в області.

Донбас

Докладніше: Діяльність ОУН на Донбасі

На території Донбасу в 1941-43 роках діяли групи обох ОУН — і «бандерівська», і «мельниківська» гілки. В СБУ відзначають, що умови діяльності українських націоналістів на Донеччині були складними, з огляду на багатонаціональність населення.[49] Учасники націоналістичного руху ділилися листівками, розповсюджували газету «За самостійну Україну», збиралися на конспіративних квартирах. Під час допитів оунівці заявляли, що центральний провід приділяв Донеччині особливу увагу. У разі всенародного повстання індустріальний регіон начебто мав забезпечити матеріальну підтримку.[50] Керівником ОУН на Донеччині був Стахів Євген Павлович[51]

Крим

Докладніше: Діяльність ОУН та УПА в Криму

Документ, який доводить факт діяльності ОУН в Криму[52]

Відомо, що підрозділи Української Повстанської Армії в Криму діяли в Сімферополі, Євпаторії, Джанкої, Ялті, Українська, Петрівці, Севастополі, Старому Криму, Керчі, Феодосії, Алушті, Михайлівці і багатьох інших населених пунктах, які були поруч з дислокацією похідних груп. З донесення агента СД від 31 грудня 1941 року, знайденого у секретних справах Рейху, стало відомо, що зі Львова до Криму революційна ОУН направила шість похідних груп, близько 40 чоловік. Тільки одного повстанця нацисти арештували дорогою до Криму.[53]

Кубань

Повстанська армія діяла також на Кубані, але до 1950 року і саморозпустилася.[54] Восени 1941 року, тільки-но більшовики відступили на Кавказ, на Кубань прибувають українські патріоти з Південної похідної групи ОУН (Б), і вже в 1942 році, в жовтні, створюється Єйський окружний провід на чолі зі Спиридоном Ткаченком — «Голубом». У групу входили «Схід» (Дмитро Матейчук) та «Зоряні» (Василь Яворів). Підпільники мали зв'язок із Великою Україною через Маріуполь.[55] Мережа ОУН була створена на Кубані на базі одного з відділень «Північної похідної групи», яку очолював Спиридон Ткаченко («Голуб»). 20 жовтня 1942 він став головою Лиманського окружного проводу ОУН. Тісні зв'язки були встановлені з оунівцям Маріуполя. Від квітня 1942 існував канал старшин і підстаршин УПА, які були уповноважені проводом ОУН створити Козачу повстанську армію Кубані. Біля витоків цієї армії стояли: сотник Василь Плетень («Шум», «Зорян», «Беркут»), колишній лейтенант Червоної Армії, уродженець Чернігівщини, лейтенант Дмитро Гречух («Дніпро»), а також Дмитро Коваленко («Мить») з Приамур'я. Восени 1944 року на Кубані діяло дві повстанські сотні — «Шума» (85 чол.) та «Гомін» (125 чол.), а також окремі розвідуальні рої по 10 бійців у кожному.[56]

З серпня 1942 року з українського берега на Кубань діяла конспіративна Оунівська морська переправа. Керував нею Кубанець Петро Глек («дід Очерет»), колишній солдат армії УНР, житель станиці Довжанський. У липні 1944 року, коли на Кубань повернулися більшовики, ОУН (Р) організувала десант на чолі з сотником «Шумом» (колишнім капітаном Червоної Армії, походив зі станиці Батуринської). Його група мала дістатися поїздом до Туапсе під виглядом солдатів будівельної роти. Втім, до Туапсе вони не дістались, а вийшли на станції Хандіженській, і там, в горах Кавказу, почали збирати козаків, які тоді масово переховувались у лісах від сталінських карателів. Восени того ж року було сформовано сотні «Шума», «Гомона» та декілька розвідувальних роїв — загалом близько 300 осіб.[55] Майже вісімдесят відсотків повстанців становили кубанські козаки, були також уродженці Великої України та галичани. Мовою спілкування була українська.[55]

Навесні 9 травня 1945 повстанцям вдалося на перевалі Гойтх зупинити потяг, що перевозив репресованих до Москви, і визволити понад дві сотні в'язнів.

Існувала Козацька Повстанська Армія (КОПА) аж до 1950 року, коли, не маючи ресурсів для продовження боротьби, і судячи з усього, отримавши якусь команду від керівництва УПА, саморозпустилася.[55]

Білорусь

Докладніше: Діяльність ОУН та УПА в Білорусі

Агітаційний плакат УПА, 1948 р.

За часів війни вплив бандерівців на півдні сучасної Білорусі був великий, стверджує мінський історик Гуленко. Зіткнення в неоголошеній нещадній війні між польською Армією Крайовою та УПА були саме на території Білорусі: «Брест, Пінськ, південь Білорусі, північ України — тут загони УПА та Армії Крайової сходились напряму. Ішла боротьба на виживання. І ця війна українська-польська підтримувалася спецслужбами і радянськими, і німецькими за принципом: розділяй і володарюй».[57]

В історії УПА були періоди, коли вона співпрацювала з радянськими партизанами і коли брала зброю в німців, каже мінський історик Володимир Гуленко: "Все-таки їхньою метою була незалежна Україна. А Сталін вчинив із бандерівцями так, на мій погляд, як би бандерівці вчинили зі сталіністами. Інша справа, що це все-таки була народна війна: загальна кількість радянських партизанів і бандерівців у Білорусі була приблизно однакова — не менше півмільйона.[57]

За підрахунками історика Гуленка, від рук НКВС на території України і Білорусі загинуло 170 тисяч вояків УПА, 70 тисяч втекло на Захід, взято в полон і вислано понад 200 тисяч.[57]

Серед вояків УПА було багато білорусів. У Дивинському районі Брестської області в 1944 році в Радянській Армії мобілізували лише 50 чоловік з 5 тисяч — решта втекли до бандерівців. Діяли спеціальні білоруські проводи УПА: «молодечі частково, Пінськ, Барановичі — там загони УПА були. Крім того, були створені формування білоруських націоналістів під керівництвом Михайла Вітушки, організаційною основою цих формувань була білоруська незалежницька партія, неофіційна назва „білоруські резистанс“, ці формування тісно співпрацювали з УПА, було проведено кілька десятків спільних крупних боїв з радянськими партизанами в 1943–1944 роках. Білоруська делегація їздила на з'їзд ОУН восени 1943 року. Вони теж спробували створити рух антифашистсько-антирадянський». Проте білоруси не змогли реалізувати цих планів.[57]

Тим не менше загони УПА діяли на території сучасної Білорусі до кінця 1953 року, стверджує мінський історик Володимир Гуленко, і вели партизанську війну з радянською владою. Причому в їхніх лавах діяли переважно місцеві, білоруські громадяни: "10 років після війни бандити вижити не можуть. Це не бандитський рух. Тут, безумовно, була масова підтримка місцевого населення ".[57]

Володимир Гуленко каже, що з загонами УПА на півдні Білорусі радянська влада покінчила лише завдяки великим військовим спецопераціям і вивезення в Сибір цілих сіл, у яких підтримували повстанців.[57]

У лютому 1952 р. в Іванівському районі Пінської області ліквідовано надрайонного провідника Івана Панька («Сікори»), в Дорогичинському районі Пінської області органи держбезпеки БРСР розгромили групу районного провідника «Григорія». Під час цих операцій співробітники МДБ і МВС БРСР убили 11 оунівців, серед них і обох провідників, 3 заарештували.[58]

Всього органи безпеки Білорусі з жовтня 1943 по квітень 1953 арештували 1282 українських націоналістів, які діяли в підпіллі на території БРСР, убили понад 3000 (разом з учасниками Армії Крайової).[58]

Життя повстанців

День повстанця розпочинався із «Ранньої зорі» — о 6 годині 30 хвилин, взимку — на годину пізніше. Проводилась руханка, потім прибирались місця спання і стрільці йшли вмиватись. Після цього підстаршина скликав відділ, і повстанці ставали у трилаву для молитви. Далі йшла перекличка, сніданок та виконання службових обов'язків. Робочий день закінчувався о 18 годині, і повстанці мали кілька годин на відпочинок або особисті справи. О 21 проходила вечірня молитва, а о 22 усі повстанці мали спати, крім вартових. На вихідних днях робочий день тривав до обіду.

Особлива увага приділялась зовнішньому вигляду та спорядженню повстанця. Одяг мав бути чистим та в гарному стані, а самі упівці мали бути помитими, підстриженими та поголеними. Під час відпочинку, повстанець мав почистити зброю. За неналежний догляд за собою чи зброєю, повстанця карали додатковим вантажем у наплічнику, багаторазовим виконанням приймів впоряду, а при повторенні провини — розстрілом. Дисциплінованим та хоробрим повстанцям надавалась відпустка на декілька днів або годин, щоб провідати рідних або друзів неподалік. Повстанець, що йшов у відпустку, отримував карту відпуску, в якій зазначалося ім'я (прізвисько), посада, місце відпуску та час. Документ підтверджувався печаткою та підписом командира відділу.

Вживання алкогольних напоїв суворо заборонялося, окрім святкових днів, і тільки з дозволу командира. За порушення цього правила передбачалась лише одна кара — розстріл.

Повстанський табір

На місцях тривалого перебування підрозділу, як правило, облаштовувалось житло. Ось як описують табір сотні, загальною площею біля 1500 квадратних метрів, який складався з 17 землянок-бункерів, (по чотири для кожної з чот, що складались з чотирьох роїв, та окрема в центрі для командного складу сотні з охороною), збудованого повстанцями куреня «Месники» восени 1945 року на Закерзонні над річкою Танвою у лісі між етнічними українськими селами Новий Люблинець, Старий Люблинець (гміна Цішанів) та польським Руда Ружанецька (гміна Наріль), його колишні бійці у своїх спогадах:

У середині табору – густі смеречки для маскування. Табір був добре розміщений, а в разі ворожої атаки мав вигідне оборонне поле. Всі дороги, доріжки, стежки, які вели до табору, були заміновані. А землянки-бункери розташували так, що одна одну могла обороняти через отвори-гнізда для скоростріла й інші оборонні місця: сполучались ровами, навколо землянок викопані становища. Посередині побудована землянка для сотенного почоту, сполучена зі всіма землянками ровами. В землянці вміщалося вигідно 15 повстанців. Одна, більша, для першого рою з чотовим почотом. Там могло поміститися понад 20 повстанців. Землянки мали троє дверей і шість вікон, щоб у разі нападу можна було боронитися. Всередині землянки на задній стороні – місце до спання, навпроти – коридор, посеред якого – залізна піч для обігрівання. Серед табору біля сотенного почоту розкинувся майдан, де сотня збиралася на ранній і вечірній апель.

[59]

Повстанські весілля

Іноді повстанець міг влаштувати повстанське весілля із своєю дівчиною. На це видавався окремий дозвіл командира відділу. Шлюбна церемонія включала в себе вінчання і проходила в колі найближчих друзів наречених. Дуже рідко весілля відбувалось із танцями та піснями. Нареченим видавався акт вінчання, в якому вказувався день вінчання та зашифровані імена обвінчаних. Наречені підписувались під текстом присяги і офіційно вважались одруженими.

Повстанські свята

Повстанська різдвяна поштівка

В Українській повстанській армії велика увага приділялась моральному виховання стрільців, зокрема культивуванню традицій українського війська. У повстанців було прийнято святкувати державні свята, як наприклад день Злуки (22 січня), свято Листопадового Чину (1 листопада), день проголошення Акту відновлення української держави (30 червня). Існували і особливі повстанські свята — День Героїв (остання неділя травня) та Свято Зброї (31 серпня — день звільнення Києва від більшовиків 1919 року). Пізніше святкування Дня Зброї було перенесене на 14 жовтня — Свято Покрови, а згодом день заснування УПА. Особливі свята святкувались за участю представників Проводу ОУН. Обов'язково відбувалась Служба Божа та промова капелана та політвиховника. Далі співались пісні у виконанні хору та відбувались гутірки на актуальні теми.

За традицією, повстанці святкували найбільші релігійні свята: Різдво та Великдень. Святкування проводилось разом із місцевим населенням, разом із яким влаштовувалися вистави, концерти та вертепи. Однак, головним місцем святкування залишалися густі ліси, куди селяни носили освячене. Під час таких свят, Український Червоний Хрест та тереновий Провід ОУН готували подарунки для поранених бійців. Дарували зазвичай тютюн, фрукти, випічку або одяг. Організація подарунків була винятком, ніж правилом.

Крім загально-повстанських свят, у кожного повстанського відділу святкувався день приведення стрільців до Присяги Вояка УПА. Для такого спеціального свята було розроблено інструкцію, яка регламентувала порядок проведення урочистостей. Присяга відбувалась в присутності командування представників Головного військового штабу (ГВШ) та крайового проводу ОУН.

Під час святкувань та урочистостей виставлялась підсилена охорона повстанських таборів, адже свята використовувались радянськими та німецькими військами для здійснення облав та нападів[60].

Деякі повстанські відділи мали власні пісні, які використовували під час святкувань та урочистостей, а також в поході. Так, наприклад, курінь «Месники» мав свій «Марш Месників», створений політвиховником сотні «Залізняка» та куреня «Месники», а пізніше — редактором журналу УПА «Лісовик», що видавався на Закерзонні, Петром Василенко[61].

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.