Антична філософія (докласичний та класичний періоди)

Антична філософія, тобто та, що властива Стародавній Греції і Стародавньому Риму, розвивалася на протязі 1000 років . Існують декілька варіантів періодизації античної філософії. Згід­но одному з них, виокремлюється чотири наступних періоди.

Докласичний (або досократичний) етап — період зародження (передфілософія) та виокремлення філософії з міфологічного світогляду (УП-У ст. до н.е.).

Класичний (або сократичний) етап — період зрілості антич­ної філософії та її переорієнтації з натурфілософських на гно-сєологічні і антропологічні проблеми (У-ІУ ст. до н.е.).

Елліністична філософія — розповсюдження грецької філосо­фії на Схід, приоритет етичної проблематики (ІІІ-І ст. до н.е.).

Римська філософія — вплив стоїцизму, неоплатонізму та ви­никнення християнства (І-УІ ст. н.е.).

Кінцем античної філософії вважається 529 рік н.е., коли римсь­кий імператор Юстініан закриває останню платонівську Академію. Розглянемо детальніше зміст кожного з названих етапів.

Докласичний період представлений мілетською школою, Гераклітом, Емпедоклом, Анаксагором, піфігорейською та елейською школами. Мілетці Фалес, Анаксімандр, Анаксімеи (VI ст. до н.е.), як майже всі античні філософи, займались пошуком першооснов буття. За першооснову вони приймали різні предметноконкретні форми буття — воду (Фалес), повітря (Анаксімен) або щось невизначене («апейрон» Анаксіімандра). На відміну від мілетців Піфагор (580-500 рр. до н.е.) першоосновою буття вважав число. Саме завдяки числу поняття «космос » втілило в собі розуміння Всесвіту як впорядкованого явища.
Геракліт Ефеський (540-480 рр. до н.е.) вводить у філософську мову термін «логос», який означає загальний закон буття, основу світу. Звідси Геракліт доходить до висновку, що субстаційно-генетичним началом всього існуючого є вогонь. Його знамените «все тече...», вчення про змінність світу, боротьба протилежностей як джерело плинності буття є цінним внеском в розвиток діалектики.

Розглядаючи докласичний період античної філософії, слід зробити деякі висновки:

за свою столітню історію докласична антична філософія вперше набула науковоподібного характеру;

склалося уявлення про першооснову буття;

виникла стихійна діалектика — здогад про єдність про тилежностей;

сформувався космоцентричний характер філософських уявлень цього періоду.

Якщо в центрі увага досократичних шкіл був Космос, Всесвіт, то Сократ головну проблему філософії вбачає в пізнанні людини. 1 вся післясократівська філософія спрямована на вивчення людини, її життя. Тому-то вчення Сократа є вододілом у'розвитку античної філософської думки.

Сократ (У-ІУ ст. до н.е.) висуває думку про те, що істинним світам людини Б її внутрішній світ. Пізнання цього світу .здійснюється не чуттєвістю, а розумом, раціональністю. Він вважає, що в багатьох своїх характеристиках люди однакові, тому пізнання однієї людини дає знаиція про людей і світ в цілому. «Людино, пізнай саму себе, Ї ти пізнаєш яесь світ»—таке філософське кредо Сократа.

Сократ не залишив після себе філософських трактатів, бо принципово нічого не писав, вважаючи своїм головним 'завданням — навчити людей мислити за допомогою дискусій і бесід. Про його погляди ми знаємо з праць його учнів, зокрема Платона.

Сократ доводив, що в людській свідомості є і суб'єктивний, і Об'єктивний зміст, тобто, не просто індивідуальні думки, а всезагальне, всеобов'язкове звання. Але це знання індивід може набути лише власними зусилями, а не одержати зовні. Звідси — прагнення шукати істину в діалозі, критично оцінювати загальноприйняті думки.

7.Філософські школи елліністичної та римської філософії

Еллінізм характеризується докорінною зміною світогляду, пов’язаною з переходом від рабовласницької республіки до монархії, перетворенні людини вільної (у межах полісу) на підданого (у межах держави - імперії). “Полісний світогляд” з демократичною системою цінностей замінюється космополітичним. Людина зосереджується на собі та своїх проблемах, стає індивідуалістом, фаталістом, покладається тільки на себе. Це відображується і у філософії, де можна виділити низку течій: епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм, школа перипатетиків, академічна школа, еклектизм.
1. Епікур (341-270 рр. до н. е.) в онтології сприймає атомістичне вчення Демокріта, доповнюючи його ідеєю мимовільного відхилення атомів, тим самим визнаючи наявність випадковостей. Центральна проблема – етична, де метою є гедонізм (насолода), але не грубий, чуттєвий, а узгоджено з розумом. Мета життя – евдемонізм (щастя), для його досягнення не треба боятися богів та смерті, а треба займатися філософією.
2. Стоїцизм (засновники – Зенон, Клеанф, Хрисіпп) розділяє філософію на фізику, етику, логіку. У фізиці виділяють три рівня:
1) конкретно-фізичний (вода, повітря, пієвма, земля, вогонь);
2) абстрактно-фізичний (категорії субстанції, якість та ін.);
3) теолого-фізичний, де пієвма не тільки фізичне (суміш повітря та вогню), але і духовне (світовий дух)
Етика стоїків – етика боргу, “вміння жити” безпристрасно (атараксія); щастя у спокої духу, рівновазі. Це близько до аскетизму кініків, але без їх безсоромності.
3. Скептицизм (Піррон, Тімон) підрозділяють на: а) повне заперечення можливості досягнення достеменного знання; б) пробабілізм (помірний) – ймовірне, правдоподібне знання. Скептицизм можна віднести до різновидності агностицизму. У етиці метою є досягнення щастя (атараксії), незворушності, безтурботності, а також треба утримуватися від будь-яких суджень! Якщо раніше атараксія досягалась через знання, то у скептиків через відмову від знання. “Вони не знають навіть того, що нічого не знають”.
Римську філософію вважають вторинною по відношенню до грецької, називають елліністичною та розділяють на філософські течії: еклектизм, пізній стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм, неоплатонізм.

Поиск по сайту: