Англійський переклад XVII-XVIII століть

У теорії і практиці англійського перекладу розгляданої епохи також виявляються риси, які зближують її з класицистичними установками, хоча сам класицизм і не отримав на Британських островах такого широкого розповсюдження, як у Франції. Вже Абрахам Каулі, говорячи про принципи, якими він керувався при перекладі од Піндара, підкреслював необхідність прийняти до уваги величезну різницю між його і своїм часом, який досить суттєво змінює сприйняття поезії грецького поета.До цього слід додати неподібність моралі, звичаїв, релігій і т.п., внаслідок чого той, хто спробує перевести Піндара дослівно, лише уподібниться безумцю, що переводить іншого божевільного. Виходячи зі сказаного, Каулі заявляє, що у своєму перекладі або наслідувані – кому яке позначення більше до душі – він вважав себе вправі «брати, опускати і додавати те, що вважав потрібним, не стільки прагнучи до того, щоб читач точно пізнав, як виражався автор, скільки показуючи властивий йому спосіб і манеру вираження»

У тому ж 1656 р., коли прозвучали ці слова, схожу думку висловив і Джон Денем, який запропонував англійським читачам свою версію поеми Вергілія: «Я вважаю грубою помилкою, перекладаючи поетів, намагатися бути "вірним перекладачем". Нехай про це піклується той, хто має справу з фактами або справами віри, бо чоловік, що ставить подібну мету в поезії, ніколи не досягне того, до чого прагне. Його справа перекладати не мова в мову, а поезію в поезію, а поезія – настільки летюча рідина, що при переливанні з мови в мову все випаровується. І якщо не додати нової рідини, то не залишається нічого, крім безкорисного осаду. Бо кожній мові притаманні своя грація і благородство, що надають словами життя та енергію; і пропонуючи дослівний переклад неминуче розділить злощасну долю молодого мандрівника, який втратив у чужих землях свою мову і не привіз додому ніякої іншої натомість»...

Однак подібного роду декларації викликали – як це мало місце і у Франції – досить серйозну критику. Саме в цьому полемізуючи з ними, створював свою перекладацьку концепцію один з найбільших поетів даної епохи Джон Драйден, якого часто називають в числі основоположників англійського класицизму.

Насамперед Драйден пропонує розрізняти три можливих способи передачі іншомовного тексту: метафразу, коли текст відтворюється слово за словом і рядок за рядком; парафразу, або власне переклад, при якому автора постійно тримають у полі зору, але строго слідують не стільки словами, скільки змісту твору, і нарешті, імітацію (наслідування), створюючи яку, перекладач не тільки варіює і сенс і слова, а й готовий покинути їх при кожному зручному випадкуі, зберігаючи лише деякі загальні ідеї оригіналу, відхилитися від останнього, як йому заманеться.

Набагато більш стримано, але, зрештою, теж негативно, висловлюється Драйден про наслідування, або імітації. Правда, він погоджується з Каулі, що в конкретному випадку з одами Піндара інший метод був би неможливий; але там, де мова йде про поетів, які не відхиляються від норми, як, наприклад, Вергілій, Овідій та ін., результатом подібного способу може стати твір, який навряд чи може бути названий належністю оригінального автора. Драйден визнає, що таким способом може бути створено щось чудове, можливо, навіть щось, що перевершує вихідний текст, а проте бажання ознайомитися зі справжніми думками автора виявиться ошуканим у своїх очікуваннях, оскільки далеко не завжди людина, що чекає сплати боргу, задовольниться заміною його подарунком...

Загалом, як вважає Драйден, про наслідування можна сказати, що воно представляє найбільш вигідний спосіб передачі, який у максимально можливою мірою дозволяє перекладачеві показати себе, але воно вкрай несправедливо по відношенню до автора оригіналу. (!)

Охарактеризував таким чином дослівність та наслідування як дві крайності, яких потрібно уникати, Драйден підкреслює, що перекладач окрім таланту, мусить досконало знати мову автора та свою власну, а крім того, проникати в особливості думки та вираження, які являються специфічними для цього автора та відрізняються від усіх інших.

Своєрідним підсумком розвитку англійської перекладацької думки XVII-XVIII ст. стала робота Олександра Ф. Тайтлера «Досвід про принципи перекладу» початковий варіант якого мав вигляд доповіді, який був прочитаний в 1790 р. на засіданні Королівського Товариства.

Вказуючи, з одного боку, на слабку розробку проблем перекладу в попередній і сучасної літературі та підкреслюючи, з іншого боку, зростаючу роль її з розвитком науки і «красного письменства», Тайтлер зупиняється на багатовіковій суперечці про те, що мусить передавати перекладач – чи тільки дух і зміст оригіналу, використовуючи форму та засоби вираження, які він вважатиме найкращими, або він зобов'язаний також зберігати вірність стилем і манерою автора, включаючи властиві твору формальні ознаки, як цього вимагав, головним чином, П.Д.Юе. Вважаючи обидві наведені точки зору протилежними крайнощами і стверджуючи, що «справжню досконалість» слід шукати між ними, Тайтлер визначає хороший переклад як рівносильний оригіналу по відтвореному на читачеві враженню. Для цього переклад мусить відповідати таким вимогам:

· повністю передавати ідейний зміст оригіналу;

· відповідати оригіналу за стилем і манерою;

· володіти всією легкістю оригіналу.

Популярність книги Тайтлера в чималому ступені сприяла простота і легкість її мови, а також зібраний ним великий фактичний матеріал (бо автор «Досвіду» вважав, що дидактичні правила перекладу найкраще обґрунтовуються достатком прикладів, покликаних їх ілюструвати). Тайтлер зауважує, що борг і обов’язок перекладача якраз і полягають у тому, щоб не допускати «падіння» оригіналу.

Переклад в Україні

У різні епохи на переклад дивилися по-різному, й кожна літературна епоха кожного народу має свої конвенційні норми, зокрема уявлення про адекватність перекладу, котрі час від часу переглядає .

Проблеми сутності людського щастя, його досягнення, як і проблеми сутності людини та її пізнавальних можливостей, перебували в центрі уваги й просвітницької філософії, яка поширювалася в Україні наприкінці XVIII — на початку XIX ст., продовжуючи європейську культуру Просвітництва з її акцентом на поширення освіти та розвитку науки. Попри те, що тоді Україна переживала «ніч бездержавності», була роздертою «зубами» двох імперій (Російської та Австрійської), загальні тенденції Просвітництва не обминули її: відкривалися, хоч і не так активно, ліцеї, університети, а з ними — товариства, гуртки, організації, які не лише збагатили філософське життя, а й надали йому нового творчого імпульсу.

Якщо на етапі раннього Просвітництва центром розвитку філософської думки в Україні був лише Київ (Києво-Могилянська академія) і певною мірою Львів та Острог, то в першій половині XIX ст. у багатьох регіонах виразно окреслилася тенденція до специфічного розв'язання філософських проблем, в популяризації західноєвропейської філософської думки. І якщо Київ традиційно був центром філософського життя України, де на місці закритої російським царатом Києво-Могилянської академії згодом запрацювали Київська духовна академія і Київський університет, то для філософських гуртків Полтави, Ніжина, Харкова, де 1805 р. було відкрито університет, активне поширення ідей філософії західного Просвітництва було справою новою.

До речі, перший переклад Канта російською мовою в Російській імперії здійснив викладач Миколаївської штурманської школи Яків Рубан, а успішно продовжував його справу представник Закарпаття професор Петро Лодій.

У всіх зазначених регіонах активно перекладались філософські твори інших відомих західноєвропейських просвітників: Вольтера, X.Вольфа, X.Баумейстера, Ф.Шеллінга, Гегеля. Щоправда, українська філософська культура збагачувалась від цього не надто плідно, оскільки уряд Російської імперії забороняв публікацію філософської літератури, в тому числі й перекладної, українською мовою. Українською мовою праці західноєвропейських просвітників виходили хіба що в Австро-Угорщині. Однак і в загальноросійській просвітницькій філософії українські філософи зберегли чітко означене національне обличчя, характерну особливість, що виявлялися, наприклад, у їх орієнтації на ідеї німецьких просвітників.

Так, ідеї Фіхте поширювалися завдяки старанням професора Харківського університету Й. Шада, який у 1813 р. опублікував переклад відомої праці німецького мислителя «Яснейшее изложение, в чем состоит существенная сила новейшей философии». Професор Рішельєвського ліцею М. Курляндцев у 1833 р. видав переклад праці Ф. Шеллінга «Введение в умозрительную физику». Успішно пропагандували в Україні філософські праці німецьких просвітників Йосип Міхневич, Данило Кавунник-Веланський, Костянтин Зеленецький та ін.

Українські філософи-просвітники не обмежувалися перекладацькою діяльністю, а творили оригінальні філософські праці, які були добре знані не лише в Україні.

Цікаво, що у Галлє існував чи не найпотужніший у тодішній Європі друкарсько-видавничий комплекс, до якого входили паперова фабрика, книжкове видавництво, редакції періодичних видань, штат редакторів та перекладачів. У його часописах “знаходимо чимало — і то не лише церковно-політичних, а й загальнополітичних — відомостей про Україну . Авґуст Франке доклав чимало зусиль для прийняття у своєму міні-місті багатьох учнів з України. При “Сирітському домі” у 1719 р. було відкрито спеціальне відділення слов’янських справ, з яким пов’язані сторінки життя і творчості багатьох видатних українських мислителів XVIII ст. — представників київської класичної школи.

ВИСНОВОК

Як бачимо з усього вищесказаного, в XVII-XVIII ст.спостерігалося значне зростання цікавості до проблем перекладу і до його ролі в духовному житті нації.

У XVII-XVIIIст. в Україні поширюються у перекладах з латинської, італійської, польської мов рицарські романи (про Бову Королевича, про Петра Золоті Ключі та ін.), повчальні твори («Повість про сімох мудреців»), байки Езопа, окремі новели з «Декамерона» Боккаччо, зазнаючи істотних переробок на укр. ґрунті. Цікавою сторінкою українських перекладів літератури 18 ст. були переклади й переспіви Г. Сковороди з Овідія та Горація.

Разом з тим у зв'язку зі зростанням перекладацької діяльності в європейській літературі починають висловлюватися серйозні побоювання щодо якості передачі іншомовних творів і пов'язаної з цим небезпеки засмічення переводить мови чужими йому словами та зворотами. В Англії на неї звернув увагу творець першого тлумачного словника англійського мови Семюел Джонсон (1709-1784), який назвав безконтрольну перекладацьку діяльність сущим лихом для мови і вказував, що кожна перекладена книга залишила в англійській мові свої, аж ніяк не завжди доброчинні, сліди. Торкаючись питання про створення спеціальної Академії ревнителів мови, Джонсон запропонував, щоб предметом її турбот насамперед стали не граматики і словники, а боротьба з безграмотними перекладачами, чинячи безкарне свавілля над рідною мовою. Якщо їх не зупинити, закінчує англійський філолог, то остання ризикує перетворитися на якесь тарабарське наріччя.

Подібного роду критика була пов'язана в першу чергу з тим, що кількісне зростання перекладної літератури не завжди стояв врівень з її якістю, а кваліфікація багатьох перекладів залишала бажати кращого.А. Поп залишив замальовку своєї бесіди з якимсь книгопродавцем, який назвав представників цієї професії «запеклішою бандою шахраїв», які в голодному пароксизмі готові заприсягтися, що знають всі існуючі на земній кулі мови, не будучи здатні насправді навіть відрізнити грецький текст від єврейського.

Зрозуміло, що подібного роду викриття перекладацької безграмотності (якої, як відомо, не бракує і в наші дні) часто носили гротескний характер. Проте їх поширеність свідчила про те, що проблеми передачі іншомовного тексту залучали увагу не тільки самі по собі, а й розглядалися авторами XVIII століття в набагато ширшому контексті мовної та літературної культури.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Гуковський Г.А. «К вопросу о русском классицизме. Состязания и переводы.Поетика» 1928 с.144

2. Пушкін А.С. Повна збірка творів 1949 т.12 с.137

3. «Спор древних и новых» 1984 с.447

4. «Спор древних и новых» с.369-372

5. «The Craft and Context of Translation»/Ed. by W. Arrowsmithand R. Shaltuck 1964 p.361-362

6. Tytler A. «Essay on the Principles of Translation» 1978 p.381

7. Карамзін Н.М. «Письма русского путешественника» 1978 с. 118-119

8. Комісаров В.Н. «Теория перевода» 1990 253 c.

9. http://litopys.org.ua/ukrmova/um64.htm В. В. Коптілов.

Поиск по сайту: