Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Аналіз продуктивності праці в економіці України за 2003-2008 роки



Зі становленням України як самостійної незалежної держави та переходом до трансформаційної, ринкової економіки увага до всіх аспектів продуктивності праці була майже повністю втрачена. У статистичних щорічниках України за 1993 р. були оприлюднені дані щодо динаміки суспільної продуктивності праці. У галузевих статистичних збірниках із промисловості та сільського господарства індекси змін продуктивності праці ще деякий час продовжували наводитися.

Занепад уваги до проблематики продуктивності праці значною мірою обумовлений тим, що сучасна західна економічна наука, на відміну від марксистської радянських часів, не вважає продуктивність праці єдиним джерелом економічного зростання. Також слід зазначити, що вже у перші роки незалежності Україна, як і інші республіки колишнього СРСР, перейшла на міжнародну макроекономічну Систему національних рахунків (СНР). Вона, на відміну від так званої "системи балансу народного господарства" радянських часів, не виокремлює в економіці сферу матеріального виробництва, у якій за тодішніми уявленнями надавалася виключна роль виробництву національного доходу.

Поштовхом до поновлення уваги до продуктивності праці став виступ Голови НБУ Володимира Стельмаха на нараді у Кабінеті Міністрів України з участю Президента України 2 листопада 2007 р.

Він звернув увагу й обґрунтував необхідність поновлення розроблення та впровадження у практику макроекономічного аналізу та прогнозування показників суспільної продуктивності праці. У попередніх висновках, підготовлених ще наприкінці минулого року Міністерством економіки та Держкомстатом, щодо можливостей поновлення розрахунку цього показника переважали песимістичні зауваження щодо методологічних обмежень та інших чинників, що ускладнюватимуть його обчислення.

Однак, є підстави вважати, що не існує будь-яких суттєвих методологічних і практичних перешкод для поновлення розрахунків цього показника та впровадження його у практику макроекономічного аналізу та прогнозування.

Певні, відносно другорядні, методологічні аспекти, пов'язані з розрахунками макроекономічного показника продуктивності суспільної праці й аналогічних галузевих показників, дійсно існують. На макроекономічному та галузевих рівнях цей показник без будь-яких перешкод може обчислюватись уже сьогодні. Розробка методологічних принципів обчислення та їх практичне впровадження вимагатиме принаймні року, але суттєво не змінить динаміку цього показника. Відкладання поновлення його розрахунків не сприятиме аналізу основних макроекономічних пропорцій і розумінню відповідності отриманих даних економічним реаліям[16, c. 158-159].

Щодо методології розрахунків показників суспільної продуктивності праці у сучасних умовах, то слід виділити дві частини: принципи оцінки чисельника (обсягів продукції) та знаменника (витрат праці) цього показника. Методологічні аспекти розрахунку чисельника цього показника на макроекономічному рівні (у цілому по економіці) пов'язані з переходом від виробленого національного доходу, що застосовувався у радянські часи, до ВВП. Між ними існує дві основні розбіжності. Перша — в тому, що, оскільки СНР не розподіляє економіку на дві частини - сферу матеріального виробництва та невиробничу сферу, показник ВВП буде охоплювати більше коло видів економічної діяльності, ніж показник виробленого національного доходу. Друга випливає з того, що ВВП включає відрахування на споживання основного капіталу (поняття дуже близьке до амортизації), що є не частиною знов створеної вартості, а частиною матеріальних витрат у колишньому (радянському) розумінні, або скоріше відносяться до проміжного споживання у СНР. Оскільки у багатьох країнах досить складно визначити обсяги цих відрахувань, вони включаються до ВВП. Якщо їх виключити, то матимемо не ВВП (валовий внутрішній продукт), а ЧВП (чистий внутрішній продукт). Частка цих відрахувань в Україні в останні роки складає у середньому 15% ВВП. Таким чином, у сучасних умовах аналогом виробленого національного доходу радянських часів буде ВВП. Паралельно у чисельнику може використовуватись і показник випуску продукції та послуг (аналог показника валового суспільного продукту радянських часів). У СНР він складається з двох частин - ВВП та проміжного споживання. Але його краще застосовувати при визначенні продуктивності праці у галузях і підгалузях економіки та в регіональних розрахунках, коли складно визначити валову додану вартість (галузеві аналоги ВВП).

Щодо знаменника, то він охоплюватиме всіх зайнятих в економіці, а не лише працюючих у галузях матеріального виробництва. Для уточнення розрахунків, що, однак, суттєво не впливатимуть на динаміку продуктивності праці, доцільно обчислювати чисельність працюючих в еквіваленті повної зайнятості (це стосується переважно сумісників і працюючих за цивільними договорами). Дещо складнішим і новим для сучасних умов є визначення чисельності самостійно працюючих, оцінка її галузевого розподілу та перерахунок в еквіваленті повної зайнятості. Частка цієї категорії зайнятих у загальній чисельності працюючих постійно збільшується. Серед усіх зайнятих вони у 1985 р. складали тільки 1,9%, у 1990 р. - 3,0%, 1995р. - 14,2%, 2000 р. - 20,5%, 2006 р. - вже майже третину - 32,1%. Найбільша частка самостійно працюючих серед усіх зайнятих у трьох галузях економіки: сільському господарстві (майже дві третини - 64,4% у 2006 р., торгівлі та деяких видах послуг. Департамент статистики праці Держкомстату вважає, що можна забезпечити будь-які додаткові розрахунки, необхідні для визначення продуктивності праці[12, c. 15-17].

Таким чином, базуючись на даних Департаментів макроекономічної статистики та статистики праці Держкомстату, нескладно розрахувати динаміку показників продуктивності суспільної праці в Україні з часів її становлення як незалежної держави. Можливо, більш коректно називати їх показниками продуктивності, праці, а не суспільної продуктивності праці. Хоча за умов ширшого визначення галузей економіки, в яких створюється ВВП, цей показник буде ще "більш суспільним", ніж у радянському визначенні та розумінні. Зазначені показники наводяться у табл. 1.

З таблиці видно, що загалом по економіці у 1995р. за обсягом ВВП продуктивність праці скоротилася порівняно з 1990 p. майже вдвічі, а у 2006 р. вона ще не досягла рівня докризового 1990 р. За останні шість років продуктивність праці зросла майже у півтора рази.

Показник продуктивності праці, розрахований за обсягами випуску продукції (товарів і послуг) уже перевищив рівень 1990 р. Різниця між двома варіантами розрахунків досить істотна — майже в 1,4 разу (114,7 : 82,5 = 1,39). Більш реальним і придатним для аналізу слід вважати розрахунки на базі ВВП, що є основним макроекономічним показником СНР. Розрахунки на базі випуску продукції містять значний "повторний рахунок" проміжного споживання і тому є менш достовірними, хоча саме вони фігурують у галузевій статистиці промисловості та сільського господарства.

Не менший інтерес представляють і аналогічні розрахунки галузевих показників продуктивності праці. Але, на жаль, їх не можна обчислити за весь період існування незалежної України, оскільки суттєво змінились економічні класифікації. До 2000 р. галузі економіки формувалися за колишньою радянською класифікацією, а з 2001 р. всі показники обчислюються за новою економічною класифікацією (КВЕД), що базується на міжнародних стандартах ООН та Євросоюзу. Показники продуктивності праці можна розрахувати за основними галузями економіки (видами економічної діяльності) лише з 2001 р. За СНР у галузевих показниках замість ВВП використовується показник валової доданої вартості. Він є галузевим аналогом ВВП та відрізняється від нього на сальдо податків і субсидій на продукти (у 2006 р. це сальдо становило близько 13% ВВП). Цей компонент за методологією СНР не розподіляється за галузями економіки.

Зазначені розрахунки наводяться у табл. 2 і здійснені на базі галузевих даних статистики національних рахунків і статистики праці, включаючи галузі колишньої невиробничої сфери. З таблиці видно, що в останні роки продуктивність праці збільшується досить високими темпами. Як і у попередні роки, продуктивність праці, оцінена за обсягом випуску продукції, зростає швидше, ніж оцінена за валовою доданою вартістю. Хоча в деяких галузях існують і протилежні співвідношення (добувна промисловість, фінансова діяльність). Нарешті, мабуть незвично сприймаються розрахунки показників продуктивності праці у таких галузях, як державне управління, освіта, охорона здоров'я, бо ми звикли, що вони обчислювалися лише у промисловості, будівництві, сільському господарстві[13, c. 32-35].

Вище вже йшлося, що по промисловості, сільському господарству, точніше по сільськогосподарським підприємствам (виключаючи господарства населення), у галузевих статистичних збірниках наводяться показники продуктивності праці, що базуються на випуску продукції.

За цими даними у промисловості України за 2000-2005 pp. продуктивність праці зросла у 1,85 разу. Ще вищі показники у машинобудуванні -319% (у т.ч. у виробництві транспортного устаткування - 389%), виробництві деревини та виробів із неї — 315%. А по регіонах ці показники наводяться навіть за 15 років (2005 р. до 1990 р.). У цілому по Україні ми маємо майже дворазове зростання продуктивності праці (187%).

Дуже значні відмінності щодо темпів збільшення продуктивності праці існують між регіонами України. По Закарпатській області за 15 років вони становлять 472%, місту Києву — 429%, Миколаївській області — 295%, Чернівецькій - 293%. З іншого боку, у Дніпропетровській області - лише 103%, Херсонській -132%3. Такі високі темпи, галузеві та регіональні розбіжності не можуть не викликати сумнівів, і з економічної точку зору їх важко пояснити. Якою мірою розміри показників залежать від можливої недосконалості методології обчислення, зокрема "подвійного рахунку" продукції, а якою вони визначаються реальними обставинами? Методологічними аспектами має займатися Держкомстат, а реальні, об'єктивні розбіжності не повинні залишатися поза увагою Мінпромполітики, Мінпаливенерго, Мінвуглепрома, Мінекономіки, регіональних органів влади.

Ще вищі показники зростання продуктивності праці по сільськогосподарських підприємствах -319% за шість років (2000-2006 pp.), у тому числі на 64% лише у 2004 році, та 405% у Черкаській, 409% у Київській, 432% у Львівській і 506% у Івано-Франківській областях). Виникає питання, чому за такого стрімкого її зростання, що є вирішальним фактором підвищення загальної ефективності цієї галузі, в ній не зменшуються потреби у державній підтримці, бюджетних дотаціях. Причому таке зростання продуктивності праці відбувається за одночасного зменшення за цей період по Україні парку тракторів і вантажних автомобілів у 1,6 разу, зернозбиральних комбайнів - у 1,4 разу та установок для доїння корів - у 2,3 разу. З іншого боку, на відміну від промисловості, реальність чисельника показника виробництва сільськогосподарської продукції не викликає сумнівів. Він визначається досить точно - безпосереднім обрахунком виробленої продукції за її середніми порівнюваними цінами 2005 р. Скоріш за все, таке надзвичайно швидке зростання продуктивності праці визначалося суттєвим (у 2,7 разу) скороченням чисельності найманих працівників - з 2475 тис. осіб у 2000 р. до 910 тис. осіб у 2006 р.6 Ймовірно, що у сільгосппідприємствах, що створилися з колишніх колгоспів, залишалося багато зайвих працівників.

Проте, не слід забувати, що наше сільське господарство як галузь економіки включає не тільки сільськогосподарські підприємства. Більша частина її продукції виробляється у господарствах населення (61% у 2006 р.). Тому у макроекономічному та галузевому аспектах показники продуктивності праці не мають обмежуватися лише сільськогосподарськими підприємствами, а охоплювати і господарства населення. За розрахованими таким чином показниками, як видно з табл. 2, динаміка продуктивності виглядає значно скромніше.

Вище йшлося про динамічні показники продуктивності праці. Проте, продуктивність праці можна розглядати й у статистиці при аналізі продуктивності праці в окремих галузях, порівняннях між регіонами, окремими однотипними підприємствами. Так регіональні показники продуктивності праці в сільськогосподарських підприємствах за показниками виробництва продукції на одного зайнятого у порівняних цінах 2005 р. свідчать, що найвища продуктивність була у 2006 р. у Київській -64863грн, Дніпропетровській - 60 814 грн, Черкаській областях - 58 892 грн, а найнижча — у Закарпатській - 13 532 грн (навіть нижча, ніж у 1990 p., коли вона становила 15 302 грн), Чернівецькій -19269 грн та Житомирській областях - 21 683 грн при середній по Україні — 39 386 грн.[5, c. 44-47]

Співвідношення між темпами зростання продуктивності праці та реальною заробітною платою є однією з основних макроекономічних пропорцій. Тлумачення цих співвідношень має виходити з того, що в нормальних економічних умовах, можливо, лише за виключенням короткочасних періодів, темпи зростання реальної заробітної плати та реальних доходів населення, як у всій економіці, так і в її основних галузях, не можуть перевищувати реальні темпи зростання продуктивності праці. Однак, як це видно з табл. 3, в Україні в останні роки темпи зростання реальної заробітної плати виявляються значно вищими темпів приросту продуктивності праці. За 2000-2006 pp. середньорічні темпи приросту реальної заробітної плати становили 19,2%, а темпи приросту продуктивності праці, визначені по ВВП, — тільки 7,2%, тобто у 2,7 разу нижче.

Наведені дані слід дещо уточнити. По-перше, для оцінки обсягів виробництв замість ВВП краще враховувати чистий валовий продукт (ЧВП), тобто виключити з ВВП споживання основного капіталу, частка якого у ВВП за ці роки зменшувалась. Темпи росту ЧВП за 2001-2007 pp. орієнтовно становитимуть 164%, у порівнянні зі 151% ВВП. По-друге, необхідно також коригування знаменника. Показник реальної заробітної плати відноситься лише до найманих працівників,і не охоплює самостійно працюючих (в основному в сільському господарстві, торгівлі та деяких видах послуг). За останні роки чисельність найманих працівників істотно скорочувалась, а самостійно зайнятих збільшувалася. Можна припустити, що у самозайнятих реальні доходи від праці, особливо у сільському господарстві, зменшувалися повільніше, ніж реальна зарплата найманих працівників. Орієнтовно по всіх зайнятих реальні доходи від праці могли збільшитись у 2,50 разу (у найманих працівників - у 2,86 разу). Тоді з наведеними коригуваннями середньорічні темпи зростання реальних доходів становитимуть 16,5%, а продуктивності праці - 8,5%. Тобто за скоригованими даними, що більш точно відзеркалюють реальні зміни, темпи зростання реальних доходів удвічі перевищують темпи зростання продуктивності праці. З позицій економічної теорії таке співвідношення між цими показниками важко визнати прийнятним[13, c. 35-37].




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.