Взаємовідносини фармацевтичного працівника і лікаря

4.1. Головним у професійних взаємовідносинах між фармацевтичним працівником та лікарем є загальна мета – збереження здоров’я пацієнта.

Фармацевтичний працівник як фахівець галузі зобов’язаний:

· інформувати лікаря про ЛЗ та медичну продукцію, їх наявність, особливості фармакотерапії, застосування аналогів;

· надавати лікарю повну інформацію про нові профілактичні, діагностичні ЛЗ та медичну продукцію;

· вимагати від лікаря чіткого виконання встановлених нормативно-правовими актами правил виписування рецептів на ЛЗ;

· виявляти помилки у прописуванні ЛЗ та обговорювати їх тільки з лікарем.

Слід пам’ятати, що навіть незначна неточність у прописуванні, виготовленні та наданні інформації щодо ЛЗ може призвести до невиправних наслідків та зашкодити здоров’ю пацієнта.

4.2. Професійні відносини між фармацевтичним працівником та лікарем повинні ґрунтуватись на засадах колегіального партнерства, поваги та довіри, підтриманні взаємного авторитету в очах пацієнта та громадськості.

Фармацевтичний працівник не повинен:

· змінювати призначені пацієнту ЛЗ, оскільки це належить до професійних обов’язків лікаря;

· допускати випадки нетактовних висловлювань на адресу лікаря у присутності пацієнта.

4. Співпраця фармацевтичного працівника та лікаря має бути спрямована на вибір ефективніших та доступних ЛЗ, оптимальної лікарської форми та дози, раціональної схеми лікування та способу їх застосування.

Фармацевтичний працівник повинен зробити все можливе для забезпечення пацієнта ЛЗ, призначеними лікарем.

4.4. Співробітництво фармацевтичного працівника з медичними представниками фармацевтичних компаній і лікарями у сфері просування ЛЗ має базуватися перш за все на показниках їх якості, ефективності, безпечності, біодоступності, а потім на економічних характеристиках.

Розділ V.

Дія Етичного Кодексу фармацевтичного працівника.

Відповідальність за його порушення та порядок перегляду.

1. Кодекс діє на всій території України та визначає етичні норми професійної діяльності фармацевтичних працівників за усіма її напрямками, використовується установами, закладами, організаціями в усіх сферах фармацевтичного сектору галузі охорони здоров’я: освіти, науки, контролю якості ЛЗ, виробництва, оптової та роздрібної реалізації, інформації та реклами.

2. Фармацевтичний працівник відповідає за порушення принципів та норм професійної етики і деонтології перед фармацевтичною спільнотою, а також за чинним законодавством України, якщо ці порушення одночасно стосуються його норм.

3. Перегляд, зміни та доповнення до Кодексу повинні здійснюватись на з’їздах та конференціях, які проводяться МОЗ України, фармацевтичною спільнотою та фармацевтичними асоціаціями.

4. Контроль за дотриманням Етичного Кодексу фармацевтичного працівника здійснює Громадська рада представників професійних громадських організацій та органів виконавчої влади.

ТЕМА №3. БІОЕТИЧНІ АСПЕКТИ ТА БІОБЕЗПЕКА В ХІРУРГІЇ, ТРАНСПЛАН-ТОЛОГІЇ ТА ТРАНСФУЗІОЛОГІЇ. ЕТИЧНІ НОРМИ ПОВЕДІНКИ ТА ВИМОГИ ДО ЛІКАРІВ В МИНУЛОМУ ТА СУЧАСНОМУ. ДОНОРСТВО, ЗАБІР ТА ДАРУНОК ОРГАНІВ. БІОТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ЖИТТЯ, ВМИРАННЯ, РЕАНІМАЦІЇ ТА СМЕРТІ.

Мета заняття:

6. Засвоїти біоетичні аспекти та та принципи біобезпеки в хірургії, трансплантології та трансфузіології.

7. Ознайомитися з біоетичними проблемами життя, вмирання, реанімації та смерті, можливості евтаназії.

Питання теоретичної підготовки:

15. Біоетичні аспекти та біобезпека в хірургії, трансплантології та трансфузіології.

16. Етичні норми поведінки та вимоги до лікарів в минулому та сучасному.

17. Донорство, забір та дарунок органів. Закони України про трансплантацію органів.

18. Біотичні проблеми життя, вмирання, реанімації та смерті.

19.Біоетичні проблеми евтаназії та суїциду за сприянням лікаря.

Завдання:

5. Ознайомитися з основними біоетичними аспектами та біобезпекою в хірургії, трансплантології та трансфузіології, етичними нормами поведінки та вимогами до лікарів в минулому та сучасному.

6.Ознайомитися з основними проблемами та законодавством в області трансплантології та трансфузіології.

Література:

1. Вековшинина С.В., Кулиниченко В.Л. Биоэтика. Начала и основания. – К., 2002.

2. Сучасні проблеми біоетики / Редкол.: Ю.І. Кундієв (відп. ред.) та ін.– К.: «Академперіодика».– 2009.– С.81– 95, 222– 223.

3. Грандо О. А. Евтаназія – убивство з милосердя?– «Дзеркало тижня».– 2000.– №44.

4. Антологія біоетики / за редакцією Ю.І. Кундієва. – Львів : БаК, 2003. – с. 283-348.

5. Бобров О.Е., Сластенко Е.Ф. Проблема жизни и смерти. Эвтаназия: убийство или милосердие? // Новости медицины и фармации. – 2004. – № 19–20 (159 – 160).

6. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1999.№ 41.– 377 с.

7. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1993.– №4.– 19с.

8. Кэмпбелл А. Медицинская этика. – М.: ГЭОТАР – Медиа, 2005. – 400 С. 35-71.

9. Назар П.С. Основи медичної етики. – К.: Здоров’я, 2002. – С. 313-321.

10. Терешкевич Д.-Г. Біоетика. – Львів»Світ», 2008. – С.155-166, 234-259.

11. Москаленко В.Ф. Біоетика: Філософсько-методологічні та соціально-медичні проблеми. – Вінниця: Нова книга, 2005. – С. 129-139.

Методика виконання самостійної роботи

“Життя” та “смерть” є фундаментальними філософськими категоріями, які відіграють важливу роль в побудовах сучасної біологічної етики.

Біоетика підкреслює міждисциплінарний комплексний характер проблеми співвідношення життя й смерті й залучає для її дослідження різні галузі людського пізнання: медицину, біологію, екологію, філософію, психологію, соціологію, культурологію тощо. Сучасна біоетика переглядає як негативне ставлення до смерті і вмирання, так і варіанти необґрунтованого абстрактно- оптимістичного ставлення до життя, без урахування психологічних, тілесних, соціальних вимірів та якостей останнього. Здебільшого це пов’язано з новим поясненням смерті як біомедичного феномену.

Відомо, що люди бояться смерті. Іноді панічно. Розуміючи її неминучість, не можна не погодитися з давнім філософом Сенекою, який сказав: «Смерть має бути всьому, вона закон, а не кара». Сенека вважав страх смерті зворотним боком життя і, на його думку, лише людська гідність здатна подолати цей страх.

Розвиток науки зумовив переворот у системі цінностей людини. Результатом зміни свідомості на початку Нового часу стає природничо-наукове мислення, яке спирається на матеріальні, здебільшого фізичні зв’язки в природі. З часом все більше стираються межі між природними сферами, між поняттями тіла, життя, душі, духу. Але обмеження лише матеріальними процесами, на які традиційно спирається природознавство, не робить переконливими спроби розв’язання проблеми смерті. Адже духовно-душевні зв’язки, які, власне, і роблять для нас смерть проблемою, залишаються за межами аналізу цієї складної проблеми.

Доволі тривалий час (аж до середини ХІХ ст.) констатацією смерті займалися не лікарі, а священики або наймані люди. Але з часом представники медичної професії отримують право, а потім і обов’язок констатування смерті. Одночасно з цим виникає проблема встановлення власне моменту смерті, яка була досить складною в усі часи. Упродовж тисячоліть на практиці як критерії смерті використовувались зупинка серцевої діяльності, припинення дихання, відсутність чутливості тощо. Недосконалість цих уявлень щодо природи смерті полягала в тому, що відсутність функцій окремих органів ототожнювалась зі смертю всього організму.

У 1965 р. учасники колоквіуму щодо сутності життя й смерті, який відбувся у Марселі, здійснили спробу внести ясність у питання критеріїв смерті. Ними, зокрема, було виділено два стани вмирання: тривала кома (coma prolonge) і незворотна кома (coma depasse). Перша – позначає такий стан, за якого вегетативні функції організму збережені. Тривала кома може або регресувати до незворотної, або поступитися місцем нормалізації стану хворого. У другому випадку визнається безповоротна втрата вищих регулюючих функцій мозку, а стан діагностується як «смерть мозку», що прирівнюється до смерті людини. Новий критерій «смерть мозку» був прийнятий і затверджений на засіданні ВООЗ і ЮНЕСКО (Женева, 1968 р.).

Безсумнівно, його поява була зумовлена значною мірою розвитком новітніх біомедичних технологій у трансплантології, реаніматології, анестезіології, медичній діагностиці й ін. Смерть як медичний й психологічний феномен з урахуванням особливостей нового критерію постає як процес, що складається з двох стадій: вже здійсненої події – власне смерті (death) й передуючої їй, проміжною між життям та смертю стадії вмирання (dying).

За всіх труднощів і недоліків сучасної медичної допомоги, люди хочуть бачити в лікареві насамперед милосердного благодійника, цілителя тілесних недуг та утішителя в стражданнях. І якщо завдяки спільним зусиллям лікаря й пацієнта смерть відсувається чи взагалі замінюється одужанням, поверненням до життя, тоді можна подякувати лікареві.

Знадобилося накопичення величезного запасу даних у найрізноманітніших галузях науки, щоб з’явилася нова галузь знання – реаніматологія – наука про закономірності помирання й оживлення організму. Реаніматологія навчилася повертати до життя тих, хто «переступив поріг». Кожен успіх реаніматології наближає медицину до її кінцевої мети, що була висловлена ще давньогрецькими лікарями в їхньому знаменитому девізі «Зціли!» У цьому заклику закладено глибокий філософський зміст, який визначає роль медицини в суспільстві, що, в силу своєї гуманності, не може виправдати насильницьке передчасне припинення життя.

Розвивається наука транплантологія, в сучасному світі здійснюється більше 40 тис. операцій з пересадки органів щорічно, а за прогнозами спеціалістів, у майбутньому кожна друга операція буде трансплантацією.

Основоположником експериментальної трансплатології життєво важливих органів, зокрема серця, є Алексіс Каррель, удостоєний за це в 1912 році Нобелівської премії. Він проводив експерименти з трансплантації органів в експерименті, консервації їх і техніці накладення судинних анастомозів. Він розробив основні принципи консервації донорського органу, його перфузії. Першу трансплантацію органу від людини до людини в 1933 році в Херсоні виконав Ю. Ю. Вороний. Один із основоположників російської трансплантології – В. П. Деміхов, який в 1951 році детально розробив пересадку донорського серця собаці. 3 грудня 1967р. хірург з ПАР Крістіан Барнард, пройшовши попередньо стажування у Деміхова, а також у низці світових хірургічних клінік, вперше в світі здійснив успішну трансплантацію серця людині. З тих пір зроблено вже більше 40 тисяч таких операцій. У Росії першим провів пересадку серця видатний хірург, академік Російської академії наук Валерій Іванович Шумаков 12 березня 1987р.

У червні 2008 року була проведена перша пересадка людського органу, вирощеного із стовбурових клітин, професором Паоло Макіаріні в клініці Барселони. Пацієнтом була доросла жінка, чия трахея постраждала від туберкульозу. Трахея була створена за складною технологією: медики використовували трахею недавно померлої людини, і нейтралізувавши в ній хімічними препаратами живі клітини, вони ввели в волокнисту білкову тканину стовбурові клітини, взяті з кісткового мозку пацієнтки. Ці клітини розвивалися чотири дні в спеціальному біореакторі, після чого трахея була готова для пересадки. Через місяць кровопостачання пересадженого органа повністю відновилося.

Рекордсменом за тривалістю життя з донорським органом (серцем) став американець Тоні Хьюсман, який прожив після трансплантації 30 років і помер від раку.

В Україні щорічно 2-2,5 тисяч осіб чекають на нирки, близько 1000-1500 на серця і печінки. У концепції Державної цільової програми розвитку трансплантації в Україні на 2006-2010 рр. написано, що лікування діалізом (один із методів детоксикації організму), зокрема хронічної ниркової недостатності, надзвичайно дороге. Вартість лікування одного пацієнта на рік складає приблизно 80 тисяч грн. У світі вважається, що трансплантація нирки економічно вигідніша (близько 50 тисяч грн.), ніж діаліз. Крім того, трансплантація нирки значно покращує якість життя, у порівнянні з діалізом, і приводить до повноцінної соціальної адаптації.

Але існує багато проблем,відомо, що одна п’ята людей, які розраховують на трансплантацію, помирає, так і не дочекавшись необхідного органу. Сьогодні лише в економічно розвинених країнах не менше 150 тис. людей потребують пересадки органів та тканин.

На думку багатьох експертів, значна частина проблем пов’язана з недосконалістю законодавства.

В Україні, згідно з опитуваннями, які проводив Інститут хірургії і трансплантології ім. А.А. Шалімова, один випадок з восьми, коли родичі, які втратили близьку людину, погоджуються на трансплантацію, тоді як у США готовність дати згоду висловлюють до 90% опитаних.

Презумпція згоди/незгоди. Розвиток трансплантології та її ефективність багато в чому залежить від законодавчого закріплення презумпції згоди чи незгоди на вилучення органів після смерті. Презумпція згоди передбачає, що потенційний донор ще за життя погодився бути донором. Вона діє в таких країнах як Фінляндія, Швеція, Бельгія, Франція, Італія. Презумпція незгоди полягає в тому, що особа, не давала згоди на вилучення власних органів після смерті. Презумпції незгоди діють в США, Німеччині, Великобританії та деяких країнах Латинської Америки.

На думку більшості трансплантологів, найбільш прогресивною є модель, яка передбачає можливість для кожного громадянина у письмовій формі відмовитися від забору його органів після смерті. Таку відмову заносять у базу даних. Якщо такої відмови не існує, то вважається, що людина за життя не відмовлялася бути донором. В такому випадку думку родичів як правило не беруть до уваги.

У країнах Європи існують спеціальні комп’ютерні центри, де зберігається інформація про тих, хто відмовився бути донором, а також параметри реципієнтів. Це забезпечує більшу оперативність у екстрених випадках, адже, наприклад, серце після забору «живе» максимум п’ять годин.

Так, у Німеччині намагаються ввести наступну норму: якщо людина погоджується стати потенційним донором, то їй видають відповідний документ,і, при необхідності, вона в свою чергу має переважне право на отримання донорського органу.

Та все ж успішне лікування й одужання не виключають в особливо тяжких і безнадійних випадках звернення хворого до лікаря з проханням, яке виражається маловідомим, але дуже сумним словом «евтаназія». Проблема евтаназії сягає своїм корінням часів античної Греції й Риму.

Евтана́зія (грец. ευ – добре, θάνατος – смерть) – практика припинення (або скорочення) лікарем життя людини, яка страждає невиліковним захворюванням, відчуває нестерпні страждання, на задоволення прохання хворого в безболісній або мінімально болісній формі з метою припинення страждань.

Термін «евтаназія» вперше вжито Ф. Беконом в XVII ст. для визначення «легкої смерті».

Підвищений інтерес до неї в сучасних умовах обумовлено насамперед тим, що, попри значний прогрес медицини, смертність від низки тяжких захворювань залишається ще високою. Тому лікарі нерідко стоять перед необхідністю прийняття непростих рішень, пов’язаних насамперед із безперспективністю подальшого лікування.

В деяких країнах, наприклад, у Нідерландах евтаназію дозволено, вона трактується як «навмисне позбавлення життя пацієнта на його прохання, проведене лікарем». Нідерландські дослідники стверджують, що евтаназію широко підтримує суспільна думка країни (70% схвалення), а також більшість лікарів і юристів. Однак нідерландську практику гостро критикують поза країною, головним чином на релігійному та ідеологічному ґрунті.

Уперше евтаназія набула законності в 1994 р. в американському штаті Орегон. На даний час евтаназія у формі асистованого суїциду легалізована в Нідерландах (2001 р.), у Австралії (1997 р.), в ряді штатів Америки, в Бельгії (2001 р.). В інших країнах, незважаючи на статистичні дані про існування широкої практики нелегальної евтаназії, будь-які форми останньої офіційно визнаються злочином, а дане питання в юридичному відношенні залишається відкритим. Кримінальний кодекс багатьох країн прирівнює евтаназію до вбивства людини. У деяких країнах, таких як Італія або Україна, незважаючи на заборону евтаназії, життєпідтримуюче забезпечення хворого, який перебуває в комі, може бути відключене за рішенням близьких родичів або на підставі медичних показань.

У США, у штаті Орегон, відповідно до закону «Смерть і гідність», прийнятого 1997 р., будь-яка доросла людина, котра перебуває при ясному розумі і має висновок декількох лікарів про те, що не проживе більше місяця, може звернутися в медичну установу з проханням надати їй препарат, який дозволяє «припинити муки й піти з життя гуманним і гідним чином». Лікар, котрий виписав такий препарат, не проводить його введення. Прийняти «ліки» пацієнт має сам. Однак це не означає, що в США евтаназія дозволена. У більшості штатів цієї країни закони передбачають серйозну карну відповідальність тих, хто допомагає іншому вчинити самогубство.

Опоненти евтаназії переконані, що людське життя священне і його кінець, навіть на прохання пацієнта, ніколи не можна буде схвалити. Закордонні автори звертають увагу на те, що переважна більшість пацієнтів зі смертельними захворюваннями (насамперед на рак), котрі бажають піти з життя, перебувають у стані депресії, нав’язливої ідеї самогубства. Тому важливо розуміти, що ідея суїциду не те ж саме, що прохання пацієнтом евтаназії.

Страждання пацієнта, який помирає, виходять далеко за рамки фізичного болю. Інші чинники, такі як втрата мобільності, активності, в поєднанні зі зростанням відчуття безнадійності й залежності від оточення, можуть викликати тяжкий стрес. Ще одним компонентом страждань є втрата відчуття власної гідності. За результатами досліджень, проведених у Нідерландах в1990 році, пацієнти просили евтаназії з таких причин: втрата відчуття власної гідності – 57% випадків, біль – 46%, недостойне помирання – 46%, залежність від оточення – 33%, втома від життя – 23%. Лише в 10 із 187 випадків біль було наведено єдиною причиною. Ці результати перегукуються з даними інших досліджень, також проведених у Нідерландах, відповідно до яких, біль був найважливішою причиною лише в 5% випадків. Виявилося, що пацієнти, які звикли терпіти біль, меншою мірою прагнуть евтаназії, ніж пацієнти, які страждають від депресії. На прикладі Нідерландів очевидно, що головними причинами прохань евтаназії є втрата відчуття власної гідності й недостойний людини процес вмирання, що його пацієнт вважає абсолютно неприйнятним.

1995 року папа Іоанн-Павло ІІ виступив у Ватикані з одним із найсильніших засуджень аборту й евтаназії, сказавши, що їх легалізація тотожна легалізації злочинів, які руйнують суспільство. «Політики й закони, опозиційно налаштовані стосовно життя, ведуть суспільство до виродження не лише морального, а й демографічного та економічного», – сказав він.

В теорії розглядають два види евтаназії: пасивна евтаназія (зумисне припинення медиками підтримуючої терапії хворого) і активна евтаназія (введення помираючому ліків або інші дії, котрі викликають швидку смерть). Активною евтаназією часто вважають і самогубство з лікарською допомогою (надання хворому на його прохання препаратів, які вкорочують життя).

Як певну альтернативу евтаназії можна розглядати паліативне лікування, яке використовують тоді, коли з терапевтичної точки зору вже нічого не можна вдіяти для того, щоб зупинити хворобу, в лікарів ще залишаються засоби, які вони можуть і повинні застосовувати вже не заради оздоровлення, але з відчуття професійної етики та поваги стосовно пацієнта і в ім’я боротьби за якість життя, яке ще залишається в ньому.

Прихильники евтаназії обґрунтовують свою позицію тим, що: з філософської точки зору – перехідна стадія від життя до смерті не повинна бути такою страждальницькою і принизливою для людської гідності; з правової- існування права на життя передбачає право на прийняття рішення щодо власного тіла, в тому числі і права на смерть; з медичної – якщо безнадійно хворого чекає важка, нестерпна, недалека в конкретно визначений термін смерть, то чи не краще такого хворого позбавити страждань природного умирання, полегшивши йому смерть.

Одночасно ці положення піддаються серйозній критиці противниками евтаназії, які доводять її неприпустимість ні з моральної, ні з юридичної точки зору, тому що, по-перше, ніхто не може позбавити людину життя, яке повинне підтримуватися в усіх випадках до природного кінця; по-друге, завжди не виключена помилка у прогнозі стану хворого (та й як собі можна уявити практично усю цю процедуру, коли мова буде йти не про одного, а сотні чи тисячі пацієнтів); по-третє, можливе зловживання евтаназією з боку лікаря чи інших суб'єктів (гарно "задокументувати" справу завжди можна); по-четверте, згода, чи письмова згода на легку смерть не має ніякої сили, оскільки може бути вирвана у людини у несвідомому стані. Більшість дослідників ґрунтують своє негативне ставлення до евтаназії принципами традиційної медичної практики (в клятві Гіппократа сказано: «Я не дам нікому... смертельного засобу й не вкажу шляху до такої цілі...».

Моральний бік цієї проблеми ґрунтовно зачіпає ще десятки, а можливо й сотні тисяч людей – політиків і правників, які повинні прийняти відповідні закони, а згідно з ними й конкретні юридичні рішення на евтаназію конкретної особи; близьких і рідних цієї особи, які повинні погодитися з достроковою смертю свого родича; і, звичайно, лікарів, які, по-перше, повинні прийняти вірне, безпомилково-професійне рішення щодо стану хворого, а, по-друге, виконати процедуру спричинення смерті.

Природа не вважає доцільним наділяти живих істот інстинктом "допомоги" іншим живим істотам в самоліквідації за певних умов. Отже, питання спричинення дострокової смерті у людей – це суто соціальне явище. Ні у фізичному, ні у біологічному світах воно не спостерігається, спричинення дострокової смерті самому собі явище протиприродне. Лікарям, між тим, само собою, пропонується взяти на себе місію умертвіння. Лікував-лікував, а тепер убий!

Якщо ж суспільство прагне виявити милосердя, гуманність до тяжко хворих своїх громадян, то нехай воно подбає, щоб держава постійно забезпечувала лікарні та лікарів найсучаснішими засобами підтримки життя і позбавлення страждань пацієнтів.

До того ж, супротивники евтаназії вважають, що за активної соціальної позиції суспільства можлива практично повна реабілітація інвалідів з будь-яким ступенем обмеження можливостей, що дає змогу повернути людину до життя як особистість.

Створення останніми роками так званих хоспісів, медико-соціальних установ для безнадійних хворих, певною мірою розв’язує цю проблему. У хоспісах окремі контингенти тяжко хворих під наглядом медичних і соціальних працівників доживають до своєї смерті, але таких хоспісів у нас ще дуже й дуже мало, і далеко не всі контингенти хворих можуть доживати в хоспісах.

Право на смерть в контексті сучасної біоетики постає як захист й збереження гідності та вільного виявлення волі автономної особистості, які з етичного погляду не менш важливі за психофізіологічний аналіз причин смерті. Біоетика визнає за кожною людиною право (й особисту відповідальність) на унікальність як свого життя, так і своєї смерті. Водночас головною світоглядною передумовою біоетики, що збігається з християнським світосприйняттям, досі зостається повага до життя будь-якої живої істоти, співчуття та милосердне ставлення до людини.

З А К О Н У К Р А Ї Н И

Поиск по сайту: