І 18Релігійне життя україни у 16 – першій половині 17ст

Православний та уніатський церковні собори в Бересті 1596 р. Церковному соборові, що схвалив унію, передували тривалі переговори між православними священиками, Ватиканом, українськими можновладцями, представниками католицької церкви у Польщі, королівським двором. Щоправда, всі приготування здійснювалися таємно. Боячись опору православних українців, ініціатори унії воліли радитися з представниками польської влади, аніж із власним народом, задля якого вони ніби й чинили ту справу. Аби пришвидшити втілення ідеї унії в життя, двоє з православних єпископів — найбільші її поборники Іпатій Потій та Кирило Терлецький — вирушили в подорож до Рима, де наприкінці 1595 р. відбулася їхня зустріч із папою римським та офіційна церемонія з'єднання єпископів із католицькою церквою. Але, попри згоду сторін, остаточне рішення щодо унії мав винести церковний собор. Його було призначено на 6 жовтня 1596 р. в м. Берест.

До Берестейського собору готувалися не лише прихильники унії, а й її противники, яких з кожним днем більшало (так, зокрема, відмовилися від ідеї об'єднання церков єпископи Гедеон Балабан та Михайло Копистенський). Заперечували унію братства та монастирі. Чужою вона була також для більшості шляхти й міщан. Не підтримувало її і селянство. Цю боротьбу очолював князь Костянтин Острозький. В одному зі своїх послань, написаному ще до римської подорожі єпископів, князь заявив про свою готовність залучити для боротьби проти унії 15—-20-тисячне військо. Численні вияви протестів православних свідчили, що про добровільне з'єднання церков годі й думати. Проте вірні своєму слову перед папою римським ініціатори унії не хотіли поступатися.

Берестейська унія погіршила становище православної церкви в Україні й Білорусі, проте вірною їй залишалася більшість тогочасного українського та білоруського населення. Право ставропігії мало надзвичайне значення для збереження православної церкви. Адже після Берестейської унії більшість православних єпископів стала уніатами. Вірними православ'ю залишилися тільки два єпископи: львівський Гедеон Балабан та перемишльський Михайло Копистенський. Після їхньої смерті єдиним православним єпископом був Єремій Тисаровський, який спромігся обійняти Львівську кафедру, запевнивши короля, що він — уніат. Після смерті ж Єремії польський уряд міг, скориставшись відсутністю єпископів, оголосити православну церкву неіснуючою.

У 1620 р. за сприяння Війська Запорозького вдалося відродити вищу православну церковну ієрархію. Для цього було використано перебування в Україні єрусалимського патріарха Феофана, запрошеного Сагайдачним. Феофан разом з двома іншими єпископами під захистом запорожців висвятив у Києво-Братському Богоявленському монастирі нового київського митрополита Йова Борецького та кількох єпископів.

Ще більше зріс авторитет православної церкви за св. Петра Могили.

нового київського митрополита Йова Борецького та кількох єпископів.

Ще більше зріс авторитет православної церкви за св. Петра Могили.

Отже, церковне життя України наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. відзначалося доленосними зрушеннями. Вістря загарбницької політики Речі Посполитої щодо українських земель було спрямоване проти духовного осереддя українців — православної церкви. Втрата після Берестейської унії вищої православної ієрархії прирікала церкву на поступове згасання й вимирання. Та сумна доля православної церкви не залишила байдужими українців. На захист батьківської віри стали представники всіх верств українського народу. Згуртовані навколо ідеї відродження Української православної церкви, українці домоглися відновлення православної ієрархії. Відроджена церква стала основою культурного життя України. Релігійна полеміка дала могутній поштовх розвиткові національного письменства. Скрізь в Україні закладалися друкарні й школи, відбудовувалися храми. Тоді ж було засновано Києво-Могилянську академію, якій судилася доля найславетнішого університету на східнослов'янських землях. (Формально статус університету за «Могилянкою» було визнано у 1658 р. на підставі Гадяцького договору.) Впровадження в церковне життя живої мови народу сприяло формуванню української літературної мови на народній основі.

Важливим наслідком церковноосвітнього руху в Україні було формування інтелектуальної еліти — плеяди видатних богословів, письменників, учених. Поширення їхніх ідей про «Київ — другий Єрусалим» сприяло розгортанню національно-визвольної боротьби. Виховна діяльність священиків гуртувала навколо визвольних ідей народний загал.

Українська православна церква в середині XVII ст. стала значною силою національно-релігійного визволення. Не випадково основним гаслом національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої 1648—1658 рр. була боротьба за віру.

Opera - [Церковне життя наприкінці XVI — першій половині XVII ст. Митрополит св. Петро Могила]

5.1 Освіта

Відродження української школи розпочалося з діяльності Острозької академії. Вона була створена 1576 р. з ініціативи князя Костянтина II (Василя) Острозького. Головну мету власної діяльності члени осередку вбачали у відродженні української культури на засадах православ'я. Найефективнішим засобом досягнення такої мети, за їхнім переконанням, була школа. Таку школу й було створено не пізніше 1578 р. Давні слов'янські традиції поєднувалися тут із надбанням тогочасного європейського шкільництва. В Острозькій школі ґрунтовно вивчалися мови — слов'янська, грецька й латина. Викладалися в ній і «сім вільних наук» — граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика.

Шкільна програма, за якою здійснювалося навчання в Острозькій школі, передбачала початкову й середню освіту з елементами вищої. Власне, тому сучасники називали Острозьку школу і школою, і колегіумом, і академією. Ця «слов'яно-греко-латинська школа» була фактично першим вищим навчальним закладом не лише в Україні, а й у Східній Європі.

Освітні й виховні ідеї Острозької академії були підхоплені братствами, зусиллями яких почали створюватися братські школи. Перша така школа з'явилася у Львові 1586 р., а незабаром їх почали закладати скрізь по Україні. На початку XVII ст. братських шкіл налічувалося близько 30. Їхнє головне призначення — надавати добру освіту й виховувати відданість давнім традиціям та батьківській вірі. Року 1615-го постала братська школа в Києві. Вона швидко здобула славу найавторитетнішого навчального закладу в Україні. До її заснування доклали зусиль учені, письменники й поети, провідні діячі православної церкви, які гуртувалися навколо архімандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького. Першим ректором Київської братської школи був Йов Борецький.

Восени 1631 р. в Києві виникла ще одна школа — Лаврська. Заснував її архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. У XVII ст. першою вищою школою стала Києво-Могилянська колегія (1632 p.), яку опікував митрополит Петро Могила

5.2 Література

Розвивається народна творчість. З'являються нові жанри — думи та історичні пісні, які виконували під акомпанемент кобзи і бандури.

Новим явищем у розвитку літературної мови були спроби наблизити церковнослов'янську мову до народної, розмовної української. Це було зроблено за допомогою перекладу Євангелія у м. Пересопниці на Волині близько 1560 р. («Пересопницьке Євангеліє»).

У літературі з'являються нові жанри: присвяти, передмови, епіграми, панегірики. Але домінуюче становище займала полемічна література, спрямована проти наступу католицизму. У цей час вийшло близько 60 таких творів, написаних право славними. Найвидатнішими полемістами того часу були Іван Вишенський та Христофор Філарет. Христофор Філалет виступав проти претензій папи Римського й католиків на українські землі, критикував моральне падіння єпископів-перевертнів, захищав право українського й білоруського народів на само стійне й ненасильницьке вирішення своїх релігійних справ.

Поштовхом до полеміки стала книга польського пропагандиста католицизму, противника православ'я Петра Скарги "Про єдність церкви Божої" (1577), яка по суті була ідеологічною основою Брестської унії (1596).

Серед творів, що вийшли з братського середовища і в яких інтерпретовано національні питання, – «Просфонима» (1591), вірш «Леополіс» із граматики «Адельфотес» (1591), полемічні твори Стефана Зизанія, «Пересторога» (бл. 1605), «Лямент» (1609), «Вірші на жалосний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного» (1622) Касіяна Саковича, «Совітованіє о благочестії…» (1622).

Козацькі літописи

Коза́цькі літо́писи — історико-літературні твори 2-ї половини XVII — середини XVIII століття, присвячені козацьким війнам. Цінні джерела для дослідження вітчизняної історії і важливі пам'ятки літератури. Мова більшості літописів —літературна, близька до народнорозмовної. Найвидатнішим явищем історичної літератури першої половини 18 ст. стали козацькі літописи. Козацькими називають літописи тому, що творилися вони в козацькому середовищі та оповідали про події козацької історії. Козацькі літописи - умовна назва українських літописів, яка усталилася ще у 18 ст. Тоді під терміном «козацький» розуміли «український», але дослідники 19-20 ст. звузили його значення до суто соціального значення.

До козацьких літописів відносять зазвичай три класичні пам’ятки української історіографії - літописи Самовидця, Г. Граб’янки та С. Величка, однак їх число, безумовно, більше. Особливістю козацьких літописів було те, що їхніми творцями виступають представники козацького стану. Власне, термін «літописи» вже не цілком відповідає жанру, у якому вони працювали. їхні твори поєднують у собі риси літопису, історичної повісті, щоденників, мемуарів тощо і розраховані на широке коло читачів.

Головна увага в козацьких літописах приділяється воєнно-політичним подіям історії України.

Літопис Самовидця. Автором вважають Романа Ракушку-Романовського, військового та політичного діяча часів Руїни. Найдавніший з-поміж великих козацьких літописів. У ньому описуються події від 1648 р. по 1702 р. Твір написаний літературною староукраїнською мовою, близькою до народної (ймовірно, 1702 р.).

Поширювався у списках.

Літопис Григорія Граб’янки. Створено в Гадячі 1710 р. Другий з-поміж великих козацьких літописів. Написаний церковнослов’янською мовою. Розповідає про події від найдавніших часів до 1709 р. - поразки Івана Мазепи та обрання гетьманом Івана Скоропадського. Головна увага приділена перебігові Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

Літопис Самійла Величка. Твір Величка є найвизначнішим явищем козацького літописання. Мова літопису - літературна староукраїнська. Літопис складався з двох частин: опису подій від 1648 р. по 1660 р. та від 1660 р. по 1700 р. Дійшов до нас пошкоджений, без закінчення і з прогалинами, особливо в першій частині. Рукопис Самійла Величка супроводжено десятьма портретами гетьманів, містить багато документів, поетичних текстів.

Поиск по сайту: