Цілком очевидно, що для формування системи поглядів, покладених в основу культури в найширшому розумінні слова, переломною подією була християнізація. Нова релігія проголосила імперативом любов до Бога і ближнього, закликала до милосердя, обґрунтовувала Божою волею необхідність дотримування норм моралі.
Релігійний світогляд (від лат. religio — благочестя, святість) ґрунтується на вірі у надприродні сили. Релігії на відміну від більш гнучкого міфу властиві жорсткий догматизм та добре розроблена система моральних заповідей. Релігія поширює і підтримує зразки правильної, моральної поведінки. Велике значення релігія має і у згуртуванні людей, одначе тут її роль подвійна: об'єднання людей однієї конфесії, проте зазвичай розділяє людей різних вірувань.
Давньоукраїнська людина, спираючись на своє традиційне уявлення про добрих ("білих") і злих ("чорних") богів, проголошує причиною гріха, на противагу візантійській церковній доктрині, не плоть, не людські пристрасті, а ангелів "лукавого сатани". Вона дуаліст, але її дуалізм своєрідний: вона розрізняє не просто дух і плоть, а плотськодуховне і божественно-таємниче. Для неї є світ людський і світ божественний. Як людське складається із двох частин: плоті і духу, так і божественне — з доброго і злого. Зле як частина людського, оволодівши людиною, підпорядковує її в якійсь одній частині; в цьому випадку вона догоджає лише собі, забуваючи про інших — близьких кровно та за звичаями. Навпаки, добре як частина людського веде до розумного вдоволення потреб духу і тіла, сприяє душевній рівновазі людини, її благополуччю, щастю.
Давньоукраїнська людина осмислювала християнське благочестя: благочестивою вона визнавала не того, хто ревний у постах і молитвах, а того, хто доброчесний у житті. "Слово про митарства" — пам'ятка XII ст. — відносить до гріховних саме світські моральні явища: неправду, заздрість, гнів, пиху, насильство, крадіжку, блуд, скнарість та немилосердя.
В емоційному плані православ’я на Русі стало формою народного світосприймання. Велика кількість віруючих, не вміючи розібратися в нюансах церковної догматики, “обрали” православ’я, оскільки воно відповідало їх психічному настрою. Окрім цілого ряду соціально-політичних причин, прийняття цінностей християнства було, очевидно, спричинено й тим, що воно несло з собою новий погляд на людину: ідея рівності та гідності всіх в Богу (“перед богом немає ні раба, ні пана”), створювала основу нових відносин між людьми.
Місце людини в світі визначалося, з одного боку, тим, що людину створив Бог за своїм образом і подобою і дав їй панування над природою, з другого, — тим, що після первородного гріха прабатьки Адам і Єва були покарані за непослух і вигнані з раю, а тому їхні нащадки приречені на страждання і смертність.
Поділові на тілесність і духовність відповідав дихотомічний поділ суспільства на злих і добрих, сильних світу цього і бідних, зрештою, на світських і духовних.
Як відомо, процес адаптації давнього світогляду до нових засад, що їх принесло християнство, був тривалим, суперечливим і, зрештою, незавершеним. Але порівняно швидко засвоєно християнський погляд про визначення місця людини в світі як наслідок взаємин людини з Богом
Opera - [1.9. Світогляд. Традиційні знання. Історія української культури. Том 2]
Літопис
Літопис – ця розповідь про історичних подіях. Це найбільш древній жанр давньоруської літератури. У Київської Русі літопис грала дуже значної ролі, т. до. як повідомляла про історичних подіях минулого, а й була політичним і солідним юридичним документом, засвідчувала тому, як потрібно вступати у певних ситуаціях. Найдавніша літописом є «Повістю временних літ», яка дійшло нашій спискахЛаврентьевской літописі 14 століття і Іпатіївському літописі 15 століття. Літопис розповідає про походження російських, про генеалогії київських князів і про виникнення давньоруського держави.
Розповідь у літописі було й двох типів: власне погодні записи – повідомлення про події, і літописні розповіді – описи подій, з конкретними деталями, діалогами. Другі, своєю чергою представлені двома типами: одні розповіді розповідають про події сучасних літописцю, звичайно літературно оброблені і більше реалістичні; інші про події давно минулих: зазвичай епічні перекази, легенди, лише згодом внесені до літописі; їх відрізняють епічна лаконічність описи, узагальненість образів героїв, сюжетна цікавість і ефект несподіванки.
Літопису ставляться до «що об'єднує жанрів» (термінД.С. Ліхачова), підпорядковуючих собі жанри своїх компонентів: історичної, переважно, військової повісті, житія святого, повчання, похвального слова, різних документів. У складі літописів сягнули нас чимало творів давньоруської літератури: «Повчання» Володимира Мономаха, «Ходіння упродовж трьох моря» Панаса Нікітіна встояло й ін. Нові літописі складалися зазвичай як склепіння і компіляції попередніх літописів і укладалися записами про сучасні події. Продовжуючи праці своїх попередників, літописці доповнювали чи скорочували їх, прагнучи створити єдине розповідь, підпорядковуючи його певної історичної концепції, й політичним настановам.
Літопису історичних подій почали вестися у Києві, очевидно, наприкінці 10 століття. Проте літопис як жанр виникла роки князювання Ярослав Мудрий (1019–1054); на думкуД.С. Ліхачова. у першій половині1040-х років міг стати складено звід переказів про виникнення християнства на Русі, продиктований прагненням утвердити думку, що історія Росії подібна інших християнських держав, і тим самим підняти авторитет російської церкві та молодого слов'янського держави.
Наступний етап посідає 1069–1070 рр. пов'язаний з діяльністю інока Києво-Печерського монастиря Никона; вважають, що у1060-х роках літописного розповіді надається характерна форма погодних записів, якої російське літописання принципово відрізняється від візантійських хронік, де історичний процес ділиться поцарствованиям. Близько 1095 року було створено «Початковий звід», що зберігся в переробленому вигляді у Першої Новгородської літописі і належний основою чудового пам'ятника давньоруського літописання, не знав собі рівного у Європі за майстерністю розповіді, розмаїтті джерел, складності історичної концепції – «Повісті временних літ» (близько 1113 року), у якій російська історія пов'язують із історією всесвітньої.Общерусское значення «Повісті временних літ» усвідомлювалося у Стародавній Русі: зі скороченнями чи доповненнями вона відкриває майже всі пізніші склепіння. Дванадцятирічним -13 ст. поруч із Києвом та Новгородом літописі досліджують Галичі, ВолодимиріВолинському, Чернігові,Владимире-Залесском, Ростові, можливо, в Рязані. Обласним літописам притаманний різний стиль розповіді. Визначними пам'ятниками 13 століття є літописні повісті про битві на Калці і нашестя Батия 1237–1241 рр.
Opera - [Система жанрів в давньоруських літературі » Реферати українською]
12.1Словянська писемність
Писемність у східних слов'ян з'явилася приблизно ще в першій половині IX століття. У «Житії» слов'янського просвітника Кирила зберігся переказ, що він бачив у 860 в кримському Херсонесі (Корсуні) книги, написані «руськими письменами». Ці ж «руські письмена» згадують й арабські письменники Х століття. В історичних джерелах зустрічається також повідомлення про те, що руська писемність, нарівні з староєврейською, розповсюджувалася в Хазарії. Важливим свідченням того, що писемність була відома в Київській Русі ще до хрещення, стала знайдена в 949 р. в одному зі смоленських курганів глиняна посудина середини Х ст. з давньоруським написом «гороухща» (гірчиця).
Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі. Ще в 60-70-х роках IX століття візантійський імператор Михайло III відправив до слов'ян двох братів-священиків з Фесалонік (Солуні) — Костянтина (в чернецтві — Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого в поширенні латинської мови серед слов'ян, брати проповідували християнство в Моравії та інших слов'янських землях старослов'янською мовою. Вони упорядкували слов'янський алфавіт і переклали на церковнослов'янську (староболгарську) мову Євангеліє. На початок XI століття на Русі використовувалися дві системи письма — кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця — розроблена Кирилом фонетична система.
До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох типів літературної мови: церковнослав'янської і близької до просторіччя давньоруської. Писемна література, яка сформувалася в Київській Русі на початку XI століття, спиралася на два найважливіших джерела — усну народну творчість і християнську традицію, що прийшла з сусідніх держав, насамперед Візантії. Вершиною усної народної творчості став героїчний билинний епос. Слово о полку Ігоревім героїчна поема кінця XII ст., «Руська Правда» збірка стародавнього руського права, складена в Київській державі у XI–XII ст. на основі звичаєвого права, Остроми́рове Єва́нгеліє 1056—1057 рр.
Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра. Фресками — розпис водяними фарбами по сирій штукатурці — вкривалися стіни православних храмів. Така техніка вимагала від художника високої майстерності, швидкого і точного нанесення малюнка і фарб. Цілий світ давньоруського мистецтва в єдиному ансамблі архітектури, живопису і декоративно-прикладного мистецтва дійшов до нас у київському Софійському соборі. І мозаїки, і фрески виконані за єдиним задумом, у єдиному стилі. Мозаїки прикрашають переважно центральну частину собору, передусім вівтар. Напевно, найзнаменитіша мозаїчна Богоматір-Оранта. Оранта — назва у візантійській традиції сюжету з зображенням Богоматері, яка молиться. Діва Марія, яка підняла у молитовному жесті руки, постає на золотому мерехтливому фоні на склепінні вівтарної апсиди. На стіні під арками хорів містилася велика композиція з зображенням Ярослава, який підносить Христу модель Софійського собору, і всієї княжої сім'ї. У 1651 голландський художник Вестерфельд бачив і замалював всю фреску, однак надалі багато з зображень загинули. До наших днів найкраще зберігся портрет жінок великокняжої сім'ї. Софійський собор доніс до нас єдині у всій Європі зразки світського монументального живопису XI ст. У прямому зв'язку з введенням християнства перебуває виникнення і розвиток національної традиції іконописного мистецтва. Ікони писалися на дошках. Ікона як художній елемент займала головне місце в інтер'єрі церковної споруди. Перші ікони були привезені на Русь з Візантії і Болгарії, а в кінці XI ст. з'явилися власні.
Першим твором іконопису другої половини XI ст. вважається ікона Дмитра Солунського.
Декоративно-ужиткове мистецтво
Активно розвивалося декоративно-прикладне мистецтво. Вироби з дерева, металу, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського.
Особливо вражають високою естетикою і технікою виконання ювелірні вироби. Були відомі і застосовувалися чорніння срібла, лиття з дорогоцінних металів, карбування, інкрустація, техніка скані (узори з тонких металевих ниток) і зерні (прикраси з напаяних дрібних металевих кульок). Вершина ювелірного мистецтва — техніка перегородчатої емалі.
Музика
У житті людей Київської Русі значне місце займали музика, пісні і танці. Пісня супроводила різні обряди, календарні свята. Музичні інструменти Русі — ріг, труби, бубон, гуслі, гудок. З прийняттям християнства одноголосий спів став частиною богослужіння, православний канон не допускав інструментальної музики. Спів вівся за спеціальними рукописами-книгами. Склалося дві системи нотних записів — самобутня і візантійська.
Живопис
Настінні мозаїки застосовувалися у спорудах Київської Русі з кінця X до початку XII ст. Технологія виготовлення різнокольорової смальти (особливо золотої) була дуже складною і дорогою, а саме мистецтво мозаїки вимагало великого уміння. У Києві мозаїками були оздоблені інтер'єри князівських палаців і культові споруди часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Мозаїками здебільшого прикрашали увігнуті та вигнуті поверхні — апсиди, куполи, склепіння, арки. Основним видом монументального мистецтва Київської Русі був фресковий живопис. Інтер'єри перших кам'яних давньоруських храмів розписували візантійські майстри, які не тільки слідували канону, але і враховували місцеві традиції та смаки. Монументальними розписами були також оздоблені Успенський собор Печерського монастиря, Михайлівський Золотоверхий собор, церква Спаса на Берестові у Києві. До найвизначніших пам'яток українського і світового монументально-декоративного мистецтва належать мозаїки і фрески Софійського собору у Києві.
Скульптура
В оздобленні давньоруських храмів значну роль відігравало пластичне мистецтво та різьбярство. Східнохристи-янська церква, переслідуючи язичницькі вірування, заборонила об'ємну скульптуру, тому пластичне мистецтво розвивалося у вигляді рельєфів. Для різьбленого оздоблення монументальних споруд використовувався мармур та рожевий шифер. Значна кількість рельєфних орнаментальних прикрас збереглася у храмах Києва.
Історичну і культурну цінність становить саркофаг Ярослава Мудрого (X–XI ст.), що зберігається у київському Софійському соборі. Виготовлений з білого мармуру, вкритий рослинним орнаментом з християнською символікою. У XII ст., коли в окремих землях Русі склалися місцеві художні школи, скульптура широко застосовувалася в декорі фасадів споруд. Основним елементом орнаментів був стилізований акант, заплетений у кошики, що нагадували романські капітелі. В плетиво орнаментів ув'язувалися зображення птахів, барсів тощо. Цікавим зразком чернігівської пластики є капітель з Борисоглібського собору із зображенням язичницького міфічного птахо собаки — семарг-ла. Іншою була пластика Галицької Русі.
Вершиною давньоруської архітектурної пластики є художній декор Владимиро-Суздальської Русі. У середині XII ст. владимирські різьбярі досягли високої майстерності, про що свідчать фасади церкви Покрова на Нерлі, площини Дмитрівського собору у Владимира та рельєфи Георгієвського собору у Юрєві-Польському.