СТАДІЯ ПОРУШЕННЯ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ

1. Поняття, значення та загальні положення стадії порушення державного обвинувачення.

2. Характеристика стадії порушення державного обвинува­чення.

2.1. Завдання стадії.

2.2. Коло учасників стадії.

2.3. Процесуальні засоби діяльності в стадії.

2.4. Етапи стадії.

2.5. Кінцеві рішення сгадії.

1. ПОНЯТТЯ, ЗНАЧЕННЯ

ТА ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ СТАДІЇ ПОРУШЕННЯ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ'

Порушення державного обвинувачення — це стадія кримінального процесу, в якій прокурор на підставі наданої йому органом досудо-вого слідства кримінальної справи із обвинувальним висновком вирішує питання щодо можливості твердження про вчинення кон­кретною особою кримінальне караного діяння, передбаченого певною нормою кримінального закону, шо зумовлює її обов'язок понести кримінальну відповідальність перед держаною в особі ком­петентних органів правосуддя, які повинні розглянути питання про прийняття обвинувачення до свого розгляду з метою встановлення винності та покарання обвинуваченого.

Порушення державного обвинувачення є самостійною стадією кримінального процесу, бо його здійснюють між стадією досудо-вого слідства, в якій слідчий складає обвинувальний висновок, ІІстадією попереднього розгляду справи суддею, що йде після затвердження прокурором обвинувального висновку.

Довгий час у теорії тривали дискусії щодо природи й місця діяль­ності прокурора у кримінальній справі, що надійшла до нього від слідчого з обвинувальним висновком. Більшість учених вважала її складовою частиною стадії досудового слідства. За такого підходу

При написанні цієї лекції використано положення монографії професора В. С. Зеленецького, в якій він обґрунтував наявність у кримінальному процесі] сталії порушення державного обвинувачення (див.; Зе.іенецкий В. С. Возбужде-| ниє государственного обвинения в советском уголовном процессе. — Харьков, 1979. - 144с).

258

залишалося невирішеним питання про час виникнення функції державного обвинувачення, яку прокурор здійснює в суді.

Під час досудового слідства у кримінальній справі прокурор виконує одночасно дві функції: 1) нагляду за законністю і діяль­ності органів дізнання та досудового слідства; 2) обвинувачення. Перша функція переважає. Отримавши від слідчого кримінальну справу з обвинувальним висновком, прокурор, перевіривши, чи не було порушень закону під час розслідування, розглядає можливість направлення справи до суду. За позитивного вирішення цього питання прокурор перетворюється із наглядача на державного обви­нувача. В суді він виконує одну функцію — підтримання державного обвинувачення, яке виникає в момент затвердження прокурором обвинувального висновку.

Правове значення стадії порушення державного обвинувачення полягає в тому, що:

1) в цій стадії слідче (попереднє) обвинувачення трансформу­ється в державне, яке прокурор підтримуватиме у суді;

2) порушення проти конкретної особи державного обвинува­чення є підставою направлення кримінальної справи до суду;

3) порушене прокурором державне обвинувачення є предметом судового розгляду;

4) стадія виконує роль процесуального фільтра, через який від­бувається "фільтрація" результатів всієї попередньої діяльності через призму прокурорського нагляду;

5) не допускається надходження до суду кримінальних справ щодо невинних осіб.

Стадію порушення державного обвинувачення, як і інші стадії, характеризують притаманні тільки для неї основні положення:

1) порушення державного обвинувачення повноважною поса-ловою особою — прокурором;

2) незалежність прокурора при формулюванні ним обвинува­чення від будь-яких установ, організацій, підприємств, посадових осіб і громадян, чиї інтереси воно може зачіпати;

3) неприпустимість погіршення положення обвинуваченого при порушенні державного обвинувачення. Сформульоване прокуро­ром обвинувачення не повинно зумовлювати застосування статті кримінального закону з більш тяжкою санкцією;

4) забезпечення повноти досудового слідства;

5) здійснення обвинувальної діяльності на засадах рівності всіх громадян перед прокурором, який порушує державне обвинувачення на підставі закону і фактичних обставин справи, незалежно віл їх соціального, майнового І службового стану, національності, расової належності, віросповідання тощо;

6) порушення державного обвинувачення у визначений законом строк, що згідно зі ст. 233 КПК становить не більше 5 днів;

259

7) запобігання притягнення до кримінальної відповідальності невинного і порушення державного обвинувачення проти винної особи.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 1:

1. Діяльність прокурора у кримінальній справі, що надійшла ло нього від слідчого з обвинувальним висновком, є самостійною стадією кримінального процесу — порушення державного обвину­вачення.

2. Порушення державного обвинувачення є передумовою здій­снення прокурором конституційної функції — підтримання обви­нувачення перед судом.

2. ХАРАКТЕРИСТИКА СТАДІЇ ПОРУШЕННЯ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ

2.1. Завдання стядй

Завдання стадії порушення державного обвинувачення є похід­ними від виконуваних прокурором у цій стадії функцій, яких є дві:

1) контрольна, пов'язана із контролем за тим, чи досудове слідство проведено з дотриманням всіх вимог кримінально-процесуального закону;

2) організаційна, що полягає у підготовці прокурора до здійснення ним функції підтримання державного обвинувачення у суді та пере­веденні порушеного державного обвинувачення до суду для вирішен­ня питання про призначення кримінальної справи до судового роз­гляду.

Завдання стадії, залежно від того, реалізацію якої функції вони забезпечують, можна поділити на дві групи.

Першу групу завдань спрямовано на реалізацію контрольної функції. Ці завдання полягають у перевірці наявності обставин, зазначених у ст. 228 КПК:

• чи мала місце подія злочину;

• чи має діяння, яке ставлять у вину обвинуваченому, склад злочину;

• чи було додержано під час провадження дізнання і досудового слідства вимоги КПК про забезпечення права підозрюваного та об­винуваченого на захист;

• чи немає в справі обставин, що зумовлюють закриття справи згідно із ст- 213 КПК;

• чи пред'явлено обвинувачення за всіма установленими злочин­ними діями обвинуваченого;

. чи притягнуто як обвинувачених всіх осіб, яких викрито у вчи­ненні злочину;

. чи правильно кваліфіковано дії обвинуваченого за статтями кримінального закону;

• чи додержано вимог закону при складанні обвинувального висновку;

• чи правильно обрано запобіжний захід;

• чи вжито заходів до забезпечення відшкодування збитків, за­подіяних злочином, і можливої конфіскації майна;

• чи виявлено причини та умови, які сприяли вчиненню злочину, і чи вжито заходів до їх усунення;

• чи додержано органами дізнання або досудового слідства всіх інших вимог КПК.

Друга група завдань спрямована на реалізацію контрольної функції. ІДі завдання полягають у тому, шо прокурор або його заступ­ник:

• направляє кримінальну справу до суду, якому вона підсудна (ч. І ст. 232 КПК);

• повідомляє обвинуваченого, до якого сулу направлено справу (ч. 2ст. 232 КПК);

• відкликає (у необхідних випадках) із суду кримінальну справу, у якій попередній розгляд ще не відбувся (ч. 4 ст. 232 КПК).

2.2. Коло учасників стадії

Особливістю стадії порушення державного обвинувачення є те, що в ній бере участь лише один суб'єкт — прокурор.

2.3. Процесуальні засоби діяльності в стадії

Під час порушення державного обвинувачення прокурор засто­совує виключно логічні (розумові) засоби діяльності, оскільки в цій стадії не дозволено використовувати матеріальні засоби пізнання обставин вчиненого злочину (слідчі дії, витребування документів, призначення ревізій тощо).

2.4. Етапи стадії

1-й етап — прийняття до свого провадження кримінальної справи, Що надійшла від слідчого.

2-й етап — реалізація прокурором своїх наглядових повнова­жень. Прокурор перевіряє наявність обставин, зазначених у ст. 228 (див. вище).

260

3-й етап — прийняття одного із кінцевих рішень.

4-й етап — підготовка прокурора до здійснення функції підтри­мання державного обвинувачення у суді.

5-й етап — переведення порушеного ним державного обвинува­чення до суду для вирішення питання про призначення кримі­нальної справи до судового розгляду.

2.5. Кінцеві рішення стадії

Діяльність прокурора в стадії порушення державного обвинува­чення, як і в будь-якій іншій стадії, завершується прийняттям одного із кінцевих рішень. Одні з них звернені неначе в минуле (затвер­дження обвинувального висновку, що констатує виконання про­курором його наглядових повноважень щодо попередньої стадії кримінального процесу), інші — в майбутнє (порушення держав­ного обвинувачення проти конкретної особи і направлення справи до суду для вирішення суддею питання про призначення її до роз­гляду).

За результатами діяльності в стадії порушення державного обвинувачення у справі, що надійшла до нього із обвинувальним висновком, прокурор (або його заступник) приймає одне з таких рішень.

1. Рішення про затвердження обвинувального висновку — у разі, якщо прокурор, перевіривши кримінальну справу, дав позитивні відповіді на всі питання, зазначені в ст. 228 КПК, за винятком питан­ня про наявність обставин, що зумовлюють закриття криміналь­ної справи. Таке рішення фіксують не в окремому процесуальному документі, а шляхом надпису прокурором на обвинувальному висновку слова "затверджую" і вчинення ним підпису.

2. Рішення про складання нового обвинувального висновку про­курор (або його заступник) приймає у разі, якщо він не згоден з обвинувальним висновком, складеним слідчим. При цьому раніше складений обвинувальний висновок із справи вилучають.

3. Рішення про повернення справи органові дізнання або слід­чому зі своїми письмовими вказівками для провадження додатко-1 вого розслідування прокурор (чи його заступник) приймає, якщо:

• необхідно змінити обвинувачення на більш тяжке або таке, що істотно змінює пред'явлене обвинувачення за фактичними! обставинами (якщо ж зміна початкового обвинувачення не зу-І мовлює застосування статті кримінального закону з більш тяжкою] санкцією і не пов'язана з істотною зміною обвинувачення за фактичними обставинами, прокурор або його заступник складає І постанову, в якій зазначає зміни, що вносяться до обвинувального' висновку);

262

• допушено порушення під час порушення справи, провадження дізнання або досудового слідства таких вимог кримінально-проце­суального закону, без усунення яких справу не може бути призна­чено до судового розгляду.

4. Рішення про закриття кримінальної справи. Підстави до закрит­тя справи прокурором визначено в ст. 213 КПК. Прийняття цього рішення оформлюється постановою з додержанням вимог ст. 214 КПК.

При прийнятті перших двох рішень прокурор або його заступник вправі;

. змінити складений слідчим список осіб, які підлягають виклику в судове засідання;

• скасувати чи змінити раніше обраний запобіжний захід;

• обрати запобіжний захід, якщо його не було обрано;

• поставити перед судом питання про обрання запобіжного за­ходу у вигляді взяття під варту.

До компетенції прокурора в цій стадії закон відносить і ви­рішення питання про надання ним згоди щодо направлення кри­мінальних справ до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності на підставі статей 7—11-1 КПК. Одержавши від слідчого кримінальну справу, що на­дійшла в порядку, передбаченому цими статтями, прокурор перевіряє повноту проведеного розслідування, законність поста­нови слідчого і приймає відповідно до ст. 232-1 КҐ1К одне з таких рішень:

1) дає письмову згоду з постановою слідчого і направляє справу до суду;

2) скасовує постанову слідчого і повертає йому справу з письмо­вими вказівками;

3) змінює постанову слідчого або виносить нову постанову. Мають специфіку і рішення прокурора у кримінальних справах

про діяння неосудних або обмежено осудних осіб. Згідно зі ст. 418 КПК, одержавши справу з постановою про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру, прокурор:

1) погодившись із постановою, затверджує її та надсилає справу ДО суду;

2) визнавши, що психіатрична експертиза та інші докази, зібрані ^в справі, є недостатніми для того, щоб зробити висновок про пси­хічний стан обвинуваченого, або що в справі не зібрано достатніх показів про те, що суспільне небезпечне діяння, щодо якого про­вадилось досудове слідство, вчинено цією особою, повертає справу ^і І^воею письмовою вказівкою слідчому для проведення додаткового ^д°судового слідства.

263

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2:

1. Для стадії порушення державного обвинувачення притаман­ні псі ознаки стадії кримінального процесу.

2. Особливостями цієї стадії є те, що учасником її є тільки один суб'єкт — прокурор, який здійснює діяльність лише з допомогою логічних (мислительних) операцій.

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1. Стадія порушення державного обвинувачення є обов'язко­вою в справах публічного обвинувачення.

2. Ця стадія посідає проміжне місце між стадіями досудового слідства і попереднього розгляду справи суддею,

3. Прокурор виконує в стадії порушення державного обвинува­чення дві функції: 1) контрольну (наглядову) щодо досудоаого слідства; 2) організаційну щодо попереднього розгляду справи суддею.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ

Наукові та навчальне-методичні джерела

1. Зеленецкцй В. С. Возбуждение государственного обвинения в совет­ском уголовном процессе. — Харьков, 1979.

1. Зеяенецькии В. С. Державне обвинувачення в системі кримінально-прсшесуальних стадій // Вісник Академії правових наук України. — Харків, 1995. - Вип. 4.

3. Лобойко Д. М. Стадії кримінального процесу. — Дніпропетровськ, 2004.

РОЗДІЛ 3. ПРОВАДЖЕННЯ У СУДІ

ЛЕКЦІЯ 15 ПІДСУДНІСТЬ

1. Поняття і значення інституту підсудності.

2. Види підсудності.

3. Передання кримінальної справи з одного суду до іншого.

І. ПОНЯТТЯ І ЗНАЧЕННЯ ІНСТИТУТУ ПІДСУДНОСТІ

264

Термін "підсудність" не завжди вживають для позначення одного й того самого поняття.

1. Говорячи про підсудність, мають на увазі повноваження (ком­петенцію) конкретного суду або судів певного рівня щодо розгляду як суду першої інстанції якоїсь групи (категорії) кримінальних справ. Таке значення вкладають, наприклад, у словосполучення "підсуд­ність місцевого суду", "підсудність апеляційного суду".

2. Частіше йдеться про підсудність справи, під якою розуміють такі якості (ознаки, особливості) справи, за якими вирішують питання про те, в якому саме суді і в якому складі цього суду має розглядатися справа.

Отже, визначити підсудність означає з'ясувати:

1) той сул, який має розглядати справу;

2) склад суду.

Питання про склад суду, що розглядає справу, не є новим для сучасного кримінального процесу. Після судової реформи 1922— і 924 років протягом 70 років у судах всіх рівнів для всіх криміналь­них справ, що розглядали по першій інстанції, існував стандартний "набір" суддів: один суддя-про фе сі о нал і два народні засідателі. Tovry питання про склад суду не виникало.

Воно набуло практичного звучання після прийняття 17 червня 1992 р. Закону України про внесення змін до К.ПК. Цим Законом передбачено можливість розгляду кримінальної справи одноособово ^сУлдею, який діє від імені суду.

265

Питання щодо колегіального чи одноособового розгляду кри­мінальних справ регламентовано у ст, 17 КПК та ст. 13 Закону України "Про судоустрій України" з урахуванням інстанційності судового провадження. Згідно з цими статтями провадження здій­снюється:

• у місцевому (районному, районному в місті, міському, міськ-районному) суді (по першій інстанції):

— суддею одноособове, якщо санкція статті кримінального за­кону, за якою обвинувачують підсудного, передбачає покарання до 10 років позбавлення волі або більш м'яке покарання;

— колегією у складі трьох суддів, якщо санкція передбачає пока­рання більше 10 років позбавлення волі, за умови, що підсудний заявив клопотання про колегіальний розгляд справи (право на це йому роз'яснюють під час ознайомлення з матеріалами досудового слідства);

• в апеляційному суді (в суді обласного рівня або військовому суді регіону):

• по першій інстанції в складі двох професійних суддів і трьох народних засідателів;

— в апеляційному порядку (по другій інстанції) — трьох професійних суддів;

— у виключному порядку — не менше трьох професійних суддів;

• у касаційному суді (Судова палата у кримінальних справах Вер­ховного Суду України; Військова судова колегія Верховного Суду України)*:

— у касаційному порядку (по другій чи по третій інстанції) —- трьох професійних суддів;

- у виключному порядку — не менше трьох професійних суддів або на спільному засіданні Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України (не менше 2/3 складу кожної з палат)".

Трирівнева система кримінальних судів узгоджується із адміні­стративно-територіальним поділом держави і забезпечує доступність правосуддя для кожного громадянина (ч. З ст. З Закону України "Про судоустрій України").

' Законом України "Про судоустрій України" (п. З ч. 2 ст 18, статті 32—37, підпункт 5 п. З розділу 7 "Прикінцеві та перехідні положення") передбачаюся створення Касаційного Сулу України як самостійного державного органу. Однак Рішенням Конституцій ного Суду України від II грудня 2003 р. Ms 20-рп/2003 положення цього Закону визнано такими, що не відповідають Конституції Ук­раїни через те, шо в ній не згадано про такий судовий орган.

" Грунтовніше питання про кількісний склад суду під час перегляду судових рішень в порядку виключного провадження буде розглянуто у лекції, присвяче­ній цій стадії кримінального процесу.

266

Статтею 31 згаданого Закону передбачено можливість розгляду кримінальних справ судами присяжних, які повинні діяти у загальних апеляційних судах (крім Апеляційного суду України). Однак пра­вової регламентації здійснення ними правосуддя у процесуальному законі поки ше немає.

Оскільки нині триває жвава дискусія щодо доцільності запро­вадження судів присяжних в Україні, звернімося до історії їхвиникнення та еволюції.

Суди присяжних (суди з участю народного елемента) почали формувати в Англії ще в період раннього Середньовіччя. У країнах континентальної Європи діяли переважно чиновницькі суди, що дісталися у спадок від абсолютизму. Природне бажання покінчити зі "старорежимними" судами спонукало віднайти нові форми організації суду. Тому звернули увагу на суди присяжних.

Останні було запроваджено вперше у Франції в КПК 1808 p., під впливом політики Наполеону їх сприйняли майже всі країни Європи. Однак наприкінці XIX ст. інтерес до цих судів став послабшав. З'явилися закони, які передбачали, шо присяжні під час розгляду кримінальної справи можуть (або зобов'язані) вима­гати, щоб у нарадчій кімнаті разом із ними перебував І брав участь в ухваленні рішення суддя-професіонал (спочатку у Швейцарії, потім у Франції, Австрії та ін.).

Цей процес означав реорганізацію судів присяжних у суди з роз­ширеним складом і початок відмови від суду присяжних.

В Україні тільки розпочинається процес пошуку нових ефек­тивних форм організації суду у кримінальних справах. Запровадження спочатку в Конституції України, а потім і в Законі України "Про судоустрій України" положень щодо суду присяжних є першим кроком на цьому шляху.

Правильне визначення підсудності не можна вважати звичайною юридично-технічною акцією. Воно має істотне процесуальнезначен­ня, що полягає у такому:

1) запобігання суб'єктивізму посадових осіб (прокурорів, суддів) > вирішенні питання про те, до якого суду необхідно направити справу для її розгляду по суті (не в будь-який, а тільки в той, шо визначений нормами правового інституту підсудності);

2) вибір суду, де мають розглядати кримінальну справу, і визна­чення його складу є важливими передумовами для реалізації під час розгляду і вирішення справи принципу повноти, всебічності й об'єктивності дослідження обставин вчинення злочину;

3) забезпечується своєчасність винесення кінцевого судового рішення (вироку);

4) реалізується одне із невід'ємних прав людини — право на роз­гляд і вирішення кримінальної справи щодо неї компетентним судом, тобто тим, до підсудності якого належить певна справа

267

(ст. 7 Загальної декларації прав людини; ч. 1 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права; ч. 1 розділу 2 Концепції судово-правової реформи в Україні від 28 квітня 1992 p.);

5) враховується специфіка окремих категорій злочинів (наприклад військових).

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 1:

1. Під підсудністю розуміють, по-перше, повноваження (компе- і тенцію) суду (судів) певного рівня з розгляду кримінальних справ, no-друге, ознаки кримінальної справи, за якими її мають розглядати в певному суді.

2. Визначити підсудність означає визначити, в якому суді та в ' якому складі цього суду мають розглядати кримінальну справу.

3. Головне значення інституту підсудності полягає у запобіганні суб'єктивізму прокурорів та суддів при вирішенні питання про направлення справи до суду для її розгляду по суті.

2. ВИДИ ПІДСУДНОСТІ

До ознак (властивостей), які характеризують і визначають під­судність, належать ознаки самого злочину (рід, характер), суб'єкт злочину, місце його вчинення та зв'язок кримінальних справ між собою, якшо їх кілька. Визначаючи підсудність окремої кримі­нальної справи конкретному судові, перелічені ознаки беруть у сукупності й оцінюють одночасно. Залежно вія перелічених ознак (властивостей) закон встановлює такі видипідсудності;

1) родову (предметну);

2) спеціальну;

3) територіальну (місцеву);

4) за зв'язком справ.

Родова(предметна) підсудністьвизначається родом (видом) та характером вчиненого злочину й обумовлюється його кваліфікацією. За цією ознакою розмежовують повноваження кожної ланки судової системи як суду першої інстанції. Родову підсудність регламентує І пряма вказівка закону про віднесення певних категорій криміналь­них справ до розгляду і вирішення їх судом окремої ланки.

Наприклад, згідно зі ст, 33 КП К районному (міському) суду -основній ланці судової системи держави — підсудні всі криміналь­ні справи, крім тих, шо підсудні судам виїдого рівня і військовим судам.

Згілно з ч. 1 ст. 21 Закону України "Про судоустрій України" ці суди мають назву міс

суду Автономної Республіки Крим, апеляційним судам областей, міст Києва і Севастополя підсудні такі кримінальні справи:

1) про злочини проти основ національної безпеки України, пе­редбачені:

. ст. 109 "Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади";

• ст. 110 "Посягання на територіальну цілісність і недоторкан­ність України";

• ст. 111 "Державна зрада";

• ст. 112 "Посягання на життя державного чи громадського діяча";

• ст. 113 "Диверсія";

• ст. 114 "Шпигунство" КК;

2) про злочини, за вчинення яких КК передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

Зазначені аспекти родової підсудності є кримінально-правовими.

У випадках особливої складності або важливості справи, підсуд­ної місцевому суду, апеляційний суд Автономної Республіки Крим, апеляційні суди областей, міст Києва І Севастополя мають право прийняти її до свого провадження (ст. 34 КПК). Ініціатива про це може виходити від голови місцевого суду, голови апеляційного суду, обласного прокурора (ч. З ст. 232 КПК).

Усі ці злочини становлять велику суспільну небезпеку, є склад­ними і мають важливе громадське значення. Це — кршиінааьно-процесуальний аспект підсудності справ.

Спеціальна (персональна,суб'єктна) підсудністьвизначається особливостями суб'єкта почину (його службовим становищем).

Цей вид підсудності стосується переважно кримінальних справ про злочини військовослужбовців та військовозобов 'язаних під час про­ходження ними військової служби, а також суддів, народних депу­татів та деяких інших категорій посадових осіб. Спеціальна підсуд­ність — це підсудність військовим судам, бо вони є спеціальними судами, хоч і входять до загальної судової системи. Зокрема, ст. 19 Закону України "Про судоустрій України" вказує, що військові суди належать до загальних судів і здійснюють правосуддя у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, утворених від­повідно до закону.

Військовим судам підсудні справи про:

1) злочини, вчинені:

• військовослужбовцями Збройних Сил України, Прикордонних иійськ, Служби безпеки України та інших військових формувань, Що створюються Верховною Радою України і Президентом України;

• військовослужбовцями під час проходження ними військових зборів;

268

269

2) злочини проти встановленого порядку несення служби, вчине­ні особами начальницького складу установ виконання покарань.

Кримінальні справи про злочини військовослужбовців, які вийшли у відставку, підсудні військовим судам тільки у разі, якщо злочини пов'язані із виконанням ними у минулому службових обов'язків. У всіх інших випадках справи підсудні "цивільним" судам.'

Військовим судам гарнізонів як судам першої інстанції підсудні справи про злочини осіб, які мають військове звання до підлолков-І ника, капітана другого рангу включно, крім тих справ, які підсудні] військовим судам вищого рівня (ст. 36 КПК).

Військовим судам регіонів, Військоио-Морських Сил як судам першої інстанції підсудні:

1) справи про злочини осіб, які мають військове звання полков­ника, капітана першого рангу і више;

2) справи про злочини осіб, які обіймають посаду від командира полку, командира корабля першого рангу і више, а також осіб, рівних їм за службовим становищем;

3) справи про всі злочини, за які в умовах мирного часу законом передбачено можливість призначення покарання у вигляді довіч­ного позбавлення волі.

Стаття 13 Закону України "Про статус суддів" встановлює, що кримінальну справу щодо судді Конституційного Суду України та будь-якого суду загальної юрисдикції розглядає у першій інстанції апе­ляційний суд. Залежно від місця вчинення злочину кримінальну справу щодо судді Конституційного Суду України та будь-якого за­гального чи господарського суду розглядають по першій інстанції апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастопо­ля, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим.

Кримінальну справу щодо судді будь-якого військового суду розглядають по першій Інстанції військові апеляційні суди регіонів І та апеляційний суд Військово-Морських Сил України.

Підсудність таких справ визначає Голова Верховного Суду Ук- і раїни або його заступник. При цьому справу не може розглядати_: той суд, у якому обвинувачений працював суддею.

Територіальна (місцева) підсудність визначається місцем вчинення злочину. За територіальною ознакою визначають, якому конкретно з однойменних судів підсудна певна справа. За загаль­ним правилом, її розглядають у тому суді, в районі діяльності якого вчинено злочин. Якшо місце вчинення злочину встановити не­можливо, то справу має розглядати суд, в районі діяльності якого] закінчено досудове слідство в цій справі (ст. 37 КПК).

Підсудність зя зв'язком справ визначається можливістю об'єднан­ня в одному провадженні кримінальних справ про обвинувачення однієї особи або групи осіб у вчиненні одного або кількох злочинів,

270

які (справи) підсудні за територіальною чи родовою ознакою різним судам.

При цьому діють такі правила'.

\) уразі об'єднання в одному провадженні кримінальних справ з обвинувачення декількох осіб у вчиненні декількох злочинів, якщо ці справи підсудні двом або декільком однойменним судам, справу розглядає той суд, в районі діяльності якого було порушено кримі­нальну справу або закінчено досудове слідство (ст. 39 КПК);

2) якщо одну особу або групу осіб обвинувачують у вчиненні декількох злочинів, справи про які підсудні різнойменним судам, то справу розглядає вищий з цих судів (ч. 1 ст. 40 КПК);

3) якщо одну особу або групу осіб обвинувачують у вчиненні декількох злочинів і справа хоча б про одну з них або про один із злочинів підсудна військовому суду, то справу розглядає військовий суд (ч. 2ст. 40 КПК).

Окрім того, у судах різних судових юрисдикцій (інстанцій) може бути запроваджено спеціалізацію суддів із розгляду конкретних кате­горій справ певної юрисдикції (ч. З ст. 19 Закону України "Про судоустрій України"; ч. 1 розділу 2 Концепції судове-правової рефор­ми в Україні від 28 квітня 1992 p.).

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2:

1, До ознак, що характеризують і визначають підсудність, нале­жать ознаки самого злочину (рід, характер), суб'єкт злочину, місце його вчинення та зв'язок кримінальних справ між собою, якщо їх декілька.

2. Залежно від цих ознак закон встановлює такі види підсуд­ності: родову (предметну); спеціальну; територіальну (місцеву); за зв'язком справ.

3. ПЕРЕДЛІТНЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ З ОДНОГО СУДУ ДО ПІШОГО

Передання кримінальної справи з одного суду до іншого може мати місце з процесуальних або організаційних підстав. Всіх їх регла­ментовано ст. 38 КПК.

Процесуальними підставами є такі.

1. Непідсудність справи суду. В цьому разі суддя (суд) діє в такому порядку:

• якщо непідсудність виявлено в стадії попереднього розгляду справи, то справу одразу направляють за підсудністю за постановою судді;

• якщо підсудність справи іншому однойменному суду виявлено вже в ході судового засідання, то суд продовжує її розгляд, якщо це

271

не може завдати шкоди повноті та об'єктивності дослідження об­ставин справи. Якщо ж такої шкоди може бути завдано, то розгляд справи припиняють І її направляють за підсудністю;

• якщо з'ясують, що справа підсудна суду вищого рівня або вій­ськовому суду, то суд зобов'язаний надіслати справу за підсудністю. Якщо ж розгляд справи розпочато у суді вищого рівня, то навіть якщо з'ясують, що нона підсудна суду нижчого рівня, то передання її до цього суду не допускається.

Наведені вище винятки із правил про підсудність спрямовано на усунення тяганини і пов'язаної з нею затримки судового розгляду та вирішення кримінальної справи. Тому говорити про порушення права підсудного на розгляд його справи компетентним судом не можна.

2. Доцільність переданая справи. Передання кримінальної справи від суду, якому вона підсудна, до іншого однойменного суду з під­став доцільності може мати місце лише до початку її розгляду в судовому засіданні.

Доцільність полягає в забезпеченні:

• більш об'єктивного і повного розгляду справи;

• виховного впливу судового розгляду, що його може бути забезпе­чено у разі, якщо більшість свідків у справі перебувають на терито­рії діяльності однойменного суду або якщо там проживає чи працює обвинувачений.

Критерії визначення доцільності є досить "розмитими", бо в основу покладено оціночні поняття: "найбільш повний і об'єктив­ний розгляд справи", "найкраще забезпечення вихоиної ролі судо­вого розгляду". Адже підсудний має право на "свій" суд, тобто той, який чітко визначено законом, а не той, що за суб'єктивними кри­теріями визначить для нього прокурор чи інший суд.

Організаційні підстави. Необхідність передання справи до іншого однойменного суду може виникнути і в інших випадках, з причин суто організаційного характеру:

• якщо у справі заявлено і задоволено відвід судді та можливості заміни його іншим немає. Згідно З ч. 4 ст. 57 КП К у випадках, якшо відведено головуючого суду, а також при його самовідводі слухання справи підкладають для заміни його іншим суддею або справу пе­редають до суду вищого рівня для вирішення питання про її під­судність;

• якщо головуючий у справі вже брав участь у її розгляді, а мож­ливостей сформувати новий склад суду після скасування вироку у цього суду немає. Така ситуація може мати місце в разі, якшо суд апеляційної інстанції направляє справу після скасування вироку в той самий суд, але в новому складі (ч. 2 ст. 374 КПК);

• якщо суд, якому підсудна справа, малочисельний і зайнятий розглядом Іншої справи протягом тривалого часу.

272

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:

1. Передання кримінальної справи з одного суду до іншого може мати місце з процесуальних або з організаційних підстав.

2. Процесуальними підставами передачі справи є непідсудність справи суду та доцільність її передачі.

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1. Підсудність визначається як повноваженнями судів, так і оз­наками кримінальної справи.

2. В Україні кримінальні справи розглядаються як одноособове суддею, так і колегІально. Законом передбачено розгляд справ в суді присяжних, але останні на сьогодні ще не утворено.

3. Інститут підсудності є гарантією реалізації права підсудного на розгляд його справи компетентним судом, тобто тим, до підсуд­ності якого вона належить.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ

Нормативно-правові акти

1. Закон України від 7 лютого 2002 р. "Про судоустрій України" // Офіційний вісник України. — 2002. — № 10. — Ст. 441.

2. Закон України від 15 грудня 1992 р. "Про статус суддів" // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 8. — Ст. 56.

3. Закон України від 23 грудня 1993 р. "Про державний захист пра­цівників суду і правоохоронних органів" // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 1]. - Ст. 50.

4. Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2003 р. № 20-рп/2003 у справі за конституційним поданням 62 народних депута­тів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 3 частини другої ст. 18, статей 32, 33, 34, 35, 36, 37, підпункту 5 пункту 3 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону Укра­їни "Про судоустрій України" (справа про Касаційний суд України) // Офіційний вісник України. — 2003. - № 51. — Ст. 2705.

5. Постанова Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р. № 1506 "Про затвердження Порядку виплати винагороди та відшкодування вит­рат на проїзд І наймання житла, виплати добових народним засідателям і присяжним за час виконання ними обов'язків у суді" // Офіційний вісник України. - 2002. - № 42. - С. 103.

6. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. nb 4 "Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суд­дів" // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах (1973—2004): Офіційне видання / За заг. ред. В- Т. Маяяренка. -К., 2004.

7. Постанова Пленуму Верховного Суду України від IS червня 1999 р. № 10 "Про застосування законодавства, що передбачає державний захист

273

суддів, працівників суду і правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у судочинстві" // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримі­нальних справах (1973—2004): Офіційне видання / За заг. ред. В. Т. Маля-ренка. — К., 2004.

Наукові та навчальне-методичні джерела

1. Бринцев В. Шляхи подальшого реформування судочинства з метою забезпечення належної дії Закону України "Про судоустрій України" //| Право України. - 2002. - № 10.

2. Брынцев В. Д. Единоличный судья в правовом государстве. Его ста-; туе и функции. — Харьков, 1995.

3. Гусева Л. Н. Подследственность и подсудность в советском уголов­ном процессе. — М., 1974.

4. Гальперин И. М. Предание суду. — М., 1965.

5. Котляр В. Суд присяжних не для України // Право України. -1998. - № 9.

6. Кулъчицький В., Сидорчук О. Суд присяжних І наукова думка про нього в Україні після судової реформи 1864 p. // Право України. -2003. - 3* 6.

7. Нечипорук С. Принцип участі громадян у здійсненні правосуддя та поєднання колегіального і індивідуального порядку розгляду справ // Право України. - 2003. - № 11.

8. Русанова І. Становлення суду присяжних в Україні: деякі міркуван­ня // Право України. - 1999. - № 7.

9. Соловьев В. В., Громов Н. А., Симиїин В. И. Подсудность, ее признаки и значение // Российская юстиция. — 1995. — X? 10.

10. Тертишник В. М. Суд присяжних і мирові судді: історичний досвід, перспективи становлення та актуальні проблеми // Наук, вісник Дніпро­петровського юрид. ін-ту МВС України. — 2000. — № 3.

11. Черепій П. М. Система і повноваження органів кримінального су­дочинства у ФРН і Україні. — К._; 2005.

ЛЕКЦІЯ 16

Поиск по сайту: