Питання про межі кредиту е відносно новим у теоретичних дослідженнях кредиту, мало вивченим і досить спірним. Одні автори взагалі не говорять про межі кредиту, а розглядають лише закономірності його руху І принципи кредитування1. Інші не просто погоджуються з наявністю об'єктивних меж розвитку кредиту, а й налічують їх таку велику кількість, яка істотно ускладнює розуміння економічної сутності цього явища і його практичного значення. Нерідко говорять про економічні, часові, просторові, зовнішні і внутрішні, макро- та мікроекономічні, якісні і кількісні., перерозподільні, емісійні та інші межі кредиту2. Такий різнобій думок з цього приводу можна пояснити низьким рівнем дослідження самої сутності кредиту та недостатнім усвідомленням об'єктивного характеру його руху та ролі у відтворювальному процесі.
Насамперед слід чітко визначити саме поняття меж- кредиту. Під ним ми розуміємо такий рівень розвитку кредитних відносин в народному господарстві, за якого попит і пропозиція на кредит балансуються при збереженні стабільної, помірної, доступної для переважної більшості нормально працюючих позичальників, процентної ставки. Іншими словами, реальний попит на позичкові кошти , який пред'являють економічні суб'єкти — учасники від-творювального процесу при нормальній ставці банківського процента, є кількісним виразом межі нарощування пропозиції позичок з боку кредиторів, передусім банків. За такого підходу динаміка банківського процента стає основним показником дотримання чи порушення меж кредиту. Якщо рівень банківського процента швидко зростає чи надмірно високий, це свідчить про недостатню пропозицію кредиту, недостатнє задоволення реальних потреб економічних суб'єктів у позичкових коштах, про недокредитуван-ня економіки, а отже — про порушення меж кредиту з боку їх «незаповнення». І навпаки, якщо рівень банківського процента надто
У виданій у 1989 р. широко відомій монографії О.І.Лаврушина «Кредит как стоимостная категория социалметического воспроизводства» питання про межі кредиту навіть не згадується, У підручнику «Гроші та кредит» за ред. Б, С. Івасіва, виданій у 1999 р., питання про межі кредиту теж не висвітлюється.
Див.: Гроші та кредит / За ред. М. І. Савлука. — К., 1992. — С.140—146; Деньги, кредит, банки / Под ред. Г. Й. Кравцовой. — Минск, 1994. — С.112—119,
Під реальним попитом на кредит ми розуміємо попит кредитоспроможних позичальників, які можуть своєчасно погасити заборгованість за позичками і сплатити проценти.
низький, чи швидко і тривалий час знижується, це свідчить про надмірну пропозицію кредиту, випереджаюче зростання її порівняно з реальним попитом, про перекредитування економіки, тобто про порушення меж кредиту в бік їх «переповнення».
Пов'язування меж кредиту з ринковим механізмом його руху, зокрема з обсягом реального попиту на кредит, надає цьому явищу більшої об'єктивності в теоретичному плані і більшої значущості — у практичному. Виявляється, що розміри меж кредиту визначаються поведінкою суб'єктів грошового ринку, а не суб'єктивними оцінками аналітиків чи державних органів. Яким би заниженим чи недостатнім не видавався їм фактичний рівень кредитування економіки, розширювати його недоцільно, якщо не зростає реальний попит на позички. Спроби в цих умовах підвищити рівень кредитування економіки під тиском суб'єктивних оцінок та вимог неминуче призведуть до появи в обороті зайвих платіжних засобів, що негативно вплине на економічну ситуацію на окремих підприємствах та Б економіці в цілому.
Більше того, регулювання ставки банківського процента, який є важливим Інструментом грошово-кредитної політики центрального банку, стає ключовим важелем формування економічної межі кредиту та забезпечення її дотримання з боку банківської системи. Якщо центральний банк проводить політику зниження процента (здешевлення кредиту), то попит на позички зростатиме, а межа кредиту — розширюватиметься. 1 навпаки, якщо проводитиметься політика подорожчання кредиту, то попит на позички буде зменшуватися, а межа кредиту — звужуватися.
У такому розумінні межі кредиту набувають суто економічного змісту, оскільки вони'формуються під впливом економічних Інтересів (попиту) юридичних і фізичних осіб — суб'єктів грошового ринку. Говорити ще про якісь неекономічні аспекти цієї проблеми — часові чи просторові, на наш погляд, немає достатніх підстав.
Разом з тим сама економічна межа може розглядатися в кількох аспектах:
— залежно від певного рівня економічної системи — як мІк- роекономІчна і макроекономічна межі кредиту;
— залежно від призначення можна говорити про кількісну і якісну межі кредиту.
Мікроекономічні межі кредиту визначають обсяги попиту на кредит окремих позичальників — юридичних чи фізичних осіб. Вони формуються під впливом кількох економічних чинників:
•динаміки ринкової ставки позичкового процента;
•характеру коливання потреби позичальника в основному й оборотному капіталі;
•стану забезпеченості позичальника власним капіталом та ефективності його використання;
• ефективності та окупності проектів, на реалізацію яких позичаються кошти.
Перший Із цих чинників — динаміка процентної ставки — спільний для всіх мікроекономІчних суб'єктів кредитного ринку, однаково впливає на попит на позички кожного з них. Решта чинників у кожного позичальника може істотно різнитися як за їх набором^гакл за потужністю дії. Зокрема, в одних підприємств у даний момент попит на позички може спричинюватися сезонним зростанням виробничих затрат (сільське господарство) чи сезонним накопиченням товарних запасів (оптова торгівля), а в Інших — у цей час сезонних запасів чи затрат немає, зате реалізуються великі інвестиційні проекти, для фінансування яких вони потребують довгострокових позичок.
Розширення мікроекономічних меж кредиту, як реального попиту на позички незалежно від чинників, що його зумовили, повинно супроводжуватися відповідним нарощуванням пропозиції позичок. Таке нарощування забезпечується насамперед збільшенням банківського кредитування, а також розширенням міжгосподарського кредитування, що оформляється комерційними векселями. Якщо ж з якихось причин не відбудеться розширення банківського та комерційного кредитування підприємства, то позичальники не зможуть нормально виконувати свої виробничі плани: у них не буде достатніх коштів, щоб забезпечити виробництво матеріальними ресурсами, оплатити робочу силу та погасити боргові зобов'язання тощо. Неминуче уповільниться оборот капіталу, знизяться темпи відтворення. В одних підприємств сформуються значні суми простроченої кредиторської заборгованості, а в інших — дебіторської заборгованості. Економіку країни вражає так звана платіжна криза. Про це переконливо свідчить українська дійсність 1995—2000 рр. Після того як Національний банк України заради стабілізації гривні став обмежувати кредитну діяльність комерційних банків (високою ставкою облікового процента, високою нормою обов'язкового резервування тощо), почали помітно зростати неплатежі у вигляді простроченої кредиторської і дебіторської заборгованості. На початку 2000 р. загальний обсяг кредиторської заборгованості перевищив 250,0 млрд грн., а дебіторської— 180,0 млрд грн., перевищивши річний обсяг ВВП у 5 та в 4 рази відповідно.
Проте мікроекономІчнІ межі кредиту можуть порушуватися І з іншого боку — коли обсяг позичок (банківських та комерційних) перевищує реальний попит на кредит у позичальників. Таке порушення цих меж кредиту може спричинюватися:
• надто ліберальними умовами банківського кредитування, ко ли банки надають позички на перше прохання, не дотримуючись належним чином принципів кредитування;
• довільним залученням економічними суб'єктами в оборот додаткових коштів через механізми внутрішньогосподарського кредитування: через використання незабезпечених векселів (фі нансових, товариських), залучення в оборот простроченої креди торської заборгованості;
«несвоєчасними розрахунками за некомерційними платежами: у бюджет, у позабюджетні фонди, по заробітній платі тощо;
• надмірним залученням коштів на грошовому ринку за допо могою інших інструментів (випуск облігацій, випуск банківських векселів тощо).
Перевищення в масовому порядку мікроекокомічних меж кредиту (перекредитування) призводить до не менш загрозливих наслідків, ніж недокредитування. За рахунок надмірного залучення позичкових коштів підприємства будуть створювати підвищені запаси, покривати нераціональні затрати, збитки, провокувати неефективні інвестиції тощо. Результатом цього неминуче стане уповільнення процесу відтворення, зниження ефективності виробництва, що гальмуватиме розвиток економіки.
Іншими словами, лише при оптимальному дотриманні мікро-економічних меж кредиту, коли виключається як недокредитування, так і перекредитування позичальників, вплив кредиту на економіку буде найефективнішим.
Світова практика кредитного регулювання виробила інструменти, за допомогою яких можливо забезпечити дотримання мї-кроекономІчних меж кредиту. Це, по-перше, загальновизнані принципи кредитування, які були розглянуті у підрозділі 8.3, та оцінка кредитоспроможності позичальника. По-друге, це регулювання ставки банківського процента з тим, щоб забезпечити доступ дсі позичкового фонду всім кредитоспроможним позичальникам. По-третє, це механізм регулювання банківської ліквідності (рефінансування комерційних банків центральним банком, ринок міжбанківського кредиту, зміна норм обов'язкового резервування). По-четверте, це механізм вексельного обігу, який сприяє розвитку комерційного кредиту. За допомогою цих інструментів банківська система може оперативно збільшити чи