Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ПРИЗНАЧЕННЯ, СТАТУС ТА ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ ЦЕНТРАЛЬНОГО БАНКУ



Головне призначення центрального банку це управління грошовим оборотом з метою забезпечення стабільного неінфляційного розвитку економіки. Цент­ральний банк впливає на грошовий оборот через зміну пропозиції грошей і зміну ціни грошей. Своє призна­чення він реалізує завдяки тому, Ідо відіграє в економі­чній системі особливу роль, а саме роль;

«емісійного банку;

•банкубанків, тобто специфічної банківської інсти­туції, якаформує банківські резерви і регулює діяль­ність банківськоїсистеми;

«органу державного управління, який відповідає за монетарну політику.

Центральнийбанк беребезпосередню участь у формуванні пропозиції грошей, причому як у форму­ванні її готівкового компоненту, так і безготівкового(депозитного). Він здійснюєемісію готівки для того,щоб забезпечити нею комерційні банки вобмін на їх резерви, розміщені в центральному банку. Комерційні


банки постачають готівку своїм клієнтам (вкладникам) в обмін на їх депозити в банках, залишаючи у своїх касах незначну суму го­тівки як резерв. Готівка, що емітована центральним банком, ви­пущена в обіг комерційними банками і циркулює в позабанкївсь-кій сфері, є важливим компонентом пропозиції грошей.

Другим, ще важливішим компонентом пропозиції грошей, враховуючи його розміри, є гроші суб'єктів економіки, розміщені в комерційних банках на депозитних рахунках, тобто безготівко­вий компонент. У формуванні цих грошей центральний банк та­кож відіграє визначальну роль. Він забезпечує банківську систе­му додатковими резервами, надаючи комерційним банкам позич­ки та купуючи у них цінні папери на відкритому ринку.

Резерви банків поділяються на дві частини: резерви, що їх центральний банк вимагає нагромаджувати (обов'язкові резерви), і будь-яка сума вільних резервів, якою банки вважають за потрібне володіти (надлишкові резерви). Комерційні банки в межах надли­шкових (вільних) резервів, розмір яких значною мірою залежить від норми обов'язкових резервів, надають позички своїм клієнтам-позичальникам і таким чином створюють додаткові депозити. Сума створених депозитів перевищує суму резервів, наданих центральним банком комерційним банкам, тому що кредитна ді­яльність банківської системи в цілому спричиняє мультиплікати­вне розширення депозитів. Коли центральний банк вилучає з бан­ківської системи резерви — стягує позички з комерційних банків чи продає цінні папери на відкритому ринку — відбувається від­повідне мультиплікативне згортання депозитів. Слід відзначити, що готівка, випущена комерційними банками в обіг, мультиплі-кативного розширення не дає.

Таким чином, центральний банк як особливий орган банківсь­кої системи створює так звані гроші підвищеної ефективності — готівку в обігу і резерви комерційних банків, що слугують базою (грошовою) для зростання пропозиції грошей.

Центральний банк установлює для комерційних банків норму обов'язкових резервів, але розмір надлишкових резервів І харак­тер їх використання комерційні банки визначають самостійно, враховуючи вплив різних чинників:

« невизначеність коливання залишків за депозитами, що зале­жить від поведінки вкладників. Чим мінливіший приплив і відплив депозитів, тим більше надлишкових резервів треба банкам мати;

» вартість кредиту, який комерційним банкам потрібно взяти для задоволення обов'язкових резервних вимог у разі недостат­ньої кількості резервів. Вона визначається рівнем офіційної про-


центної ставки центрального банку. Зростання офіційної ставки збільшує співвідношення між надлишковими і обов'язковими ре­зервами, бо позички для тимчасового поповнення резервів ста­ють дорожчими, і навпаки;

• процентний дохід, який комерційні банки втрачають, три­
маючи резерви у центральному банку1. Сума втраченого доходу
визначається ринковою процентною ставкою. Зростання остан­
ньої зменшує співвідношення між надлишковими та обов'язко­
вими резервами, і навпаки.

Центральний банк має, як правило, монопольне право здійс­нювати емісію готівки. Проте маса готівки, необхідна для обігу, визначається головним чином поведінкою суб'єктів економіки (фізичних І юридичних осіб), котрі вирішують, в якій пропорції вони триматимуть гроші готівкою і на депозитних рахунках у банках. Основні чинники, що впливають на це рішення:

«довіра до банківської системи, тобто рівень ризику, пов'я­заний Із розміщенням коштів у банках (ймовірність банківської паніки);

• сподіваний дохід від розміщення коштів у банках, який ви­
значається рівнем депозитної процентної ставки комерційних
банків;

» масштаби тіньової економіки, підґрунтям якої є спроба уни­кнути контролю за законністю бізнесу, а також спроба уникнути сплати податків;

«рівень доходів суб'єктів економіки. Готівка широко викори­стовується людьми з низькими доходами. Зростання доходів (ба­гатства) веде до зменшення співвідношення між готівкою і гро­шима, розміщеними на депозитних рахунках.

Центральний банк, регулюючи пропозицію грошей, впливає на ціну грошей, тобто на рівень процентних ставок. Між пропо­зицією грошей і рівнем процентних ставок існує складний дво­значний взаємозв'язок. Так, у короткостроковій перспективі, ко­ли пропозиція грошей зростає, рівень процентних ставок знижує­ться, але з перебігом часу ситуація змінюється:

• збільшення пропозиції грошей може мати стимулюючий
вплив на економіку І забезпечити зростання національного дохо­
ду. В умовах зростання доходу суб'єкти економіки підвищують
попит на гроші для нагромадження вартості І для фінансування

Центральні банки, як правило, не сплачують комерційним банкам процен­тний дохід за рахунками, на яких зберігаються обов'язкові та надлишкові ре­зерви. У межах Європейської системи центральних банків комерційні банки отримують процентний дохід тільки за нагромадження обов'язкових резервів.


інвестицій. Зростання попиту на гроші викликає підвищення рів­ня процентних ставок;

• збільшення пропозиції грошей може викликати зростання
загального рівня цін в економіці і розгортання інфляційних про­
цесів, що, у свою чергу, також зумовлює підвищення попиту на
гроші, а отже, і зростання рівня процентних ставок.

Таким чином, початкове зростання пропозиції грошей знижує рівень процентних ставок, але з плином часу інші фактори почи­нають діяти у протилежному напрямі, що стимулює підвищення процентних ставок.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що центральний банк відіграє провідну роль на грошовому ринку. Він впливає на стан економіки через регулювання пропозиції грошей І через зда­тність впливати на рівень процентних ставок.

Автор фундаментального американського підручника «Еко­номіка грошей, банківської справи І фінансових ринків» Фреде-рік С. МишкІн вважає, що понад три чверті коливань у пропози­ції грошей можна приписати змінам у грошовій базі, що контро­люється Федеральною резервною системою США.

Центральні банки мають особливий правовий статус, обумов­лений тим, що вони поєднують у собі окремі риси банківської установи І державного органу управління. Центральні банки здій­снюють банківські операції, що приносять дохід (кредитування комерційних банків, операції з цінними паперами на відкритому ринку, операції з іноземною валютою тощо), але метою прове­дення цих операцій не є отримання прибутку. Центральні банки використовують ці операції як інструменти управління грошовим ринком (як інструменти монетарної політики), керуючись лише державними Інтересами та чинним законодавством.

Правовий статус центрального банку можна охарактеризувати таким чином: це державний орган управління з покладеними на нього особливими функціями у сфері грошово-кредитних відно­син і банківської діяльності. Для реалізації цих функцій цент­ральний бань; наділяється відповідними державно-владними і цивільно-правовими повноваженнями. Він є самостійною юри­дичною особою; його майно відокремлено від майна держави; центральний банк може ним розпоряджатись як власник. Він не є комерційною організацією.

Організаційний статус центрального банку пов'язаний з вирішен­ням низки важливих питань, що стосуються його діяльності, а саме:

• визначення на законодавчому рівні завдань і функцій банку;

• формування статутного капіталу банку;


« визначення взаємовідносин банку з органами державної влади;

* порядок призначення і звільнення вищого керівного складу банку.

Організаційно-правовий статус центральних банків розвине­них країн закріплений у правових актах: у законах про центральні банки та в їхніх статутах, законах про банки І банківську діяль­ність, у валютному законодавстві. Зазвичай основним правовим актом, що регламентує діяльність центрального банку, є Закон про центральний банк, де повинні бути чітко сформульовані за­вдання І функції центрального банку.

Порядок формування статутного капіталу центрального банку не € однаковим у всіх країнах. Статутний капітал банку може на­лежати державі (Франція, Німеччина). Держава може володіти тільки частиною капіталу, а інша частина може перебувати у вла­сності акціонерів (Австрія, Швейцарія, Японія). І нарешті, весь капітал банку може бути власністю приватних акціонерів (США, Італія). Порядок (джерела) формування статутного капіталу цен­трального банку не має принципового значення для його функці­онування, оскільки цільова спрямованість діяльності централь­них банків визначається не Інтересами акціонерів, а державними інтересами, тобто інтересами всього суспільства.

Характер взаємовідносин центральних банків з органами дер­жавної влади за своїм змістом І формою в різних країнах неодна­ковий, У цих взаємовідносинах слід виділити два важливі аспекти. Перший аспект стосується рівня самостійності, незалежності цен­трального банку у визначенні і реалізації монетарної політики.

У зарубіжній економічній літературі не існує однозначної ду­мки щодо незалежності центрального банку. ФредерІк С. Мишкін у підручнику «Економіка грошей, банківської справи і фінансо­вих ринків» наводить аргументи як на користь, так і проти неза­лежності центрального банку. Пайсильніший аргумент на ко­ристь незалежності центрального банку грунтується на погляді, що залежність центрального банку від уряду надавала би монета­рній політиці інфляційних імпульсів. Основний аргумент проти незалежності виходить з того, що недемократичне мати монетар­ну політику, яка впливає на добробут кожного в економіці, але визначається і контролюється елітною групою (центральним бан­ком), яка ні перед ким не несе відповідальності. Слід відзначити, що західні науковці проводили дослідження зв'язку між ступе­нем незалежності центрального банку і рівнем інфляції. Вони прийшли до висновку, що показники Інфляції є найменшими в країнах з найвищим рівнем незалежності центрального банку. До


того ж країни з незалежним центральним банком не мають вищо­го рівня безробіття або більших коливань обсягу виробництва, ніж країни з менш незалежними центральними банками.

Нині у більшості країн з розвиненою ринковою економікою центральні банки або взагалі нікому не підзвітні (Німеччина), або підзвітні вищому законодавчому органу державної влади (США, Японія, Європейський економічний і валютний союз) І є не зале­жними від органів державної влади у встановленні цільових оріє­нтирів монетарної політики й у виборі інструментів регулювання грошового обігу. Безумовно, незалежність центрального банку не може бути абсолютною, адже монетарна політика, яку визначає центральний банк, є складовою загальної економічної політики держави. У своєму впливі на реальну економіку вона взаємодіє з фіскальною, ціновою, інвестиційною, структурною політикою. Як провідник монетарної політики центральний банк повинен враховувати загальноекономічні цілі та узгоджувати свої дії з урядом й Іншими державними установами, що формують загаль­ноекономічну політику держави.

Другий аспект стосується взаємовідносин центрального банку з урядом з приводу фінансування дефіциту державного бюджету. Для того, щоб уряд не мав можливості чинити тиск на централь­ний банк, у багатьох країнах центральному банку на законодав­чому рівні забороняється надавати уряду прямі кредити на фінан­сування бюджетного дефіциту, а також забороняється купувати державні цінні папери на первинному ринку. Операції з цінними паперами центральні банки можуть здійснювати тільки на вто­ринному ринку з метою регулювання грошового обігу.

На ступінь незалежності центрального банку певним чином впливає порядок призначення і звільнення вищого керівництва банку, У багатьох розвинених країнах керуючий центральним банком або призначається Президентом країни, або обирається вищим законодавчим органом державної влади, причому на строки, що перевищують термін повноважень уряду (СІЛА -— 14 років, Німеччина — 8 років, Японія — 5 років). До того ж від­кликати вище керівництво центрального банку або досить склад­но, або взагалі неможливо.

Організаційна структура центрального банку значною мірою визначається формою державного устрою країни (чи це федера­ція, чи це унітарна держава), національними традиціями й особ­ливостями банківського законодавства.

Найнезвичайнішу структуру з усіх центральних банків світу має центральний банк США. Структура цього банку визначається


федеративним устроєм держави, а також традиційною ворожістю американської громадськості до централізації фінансової влади, до надмірного втручання держави у справи приватних установ і, зокрема, комерційних банків.

Центральний банк, який є елементом Федеральної резервної системи США (ФРС), складається з Ради керуючих, 12 федераль­них резервних банків, Федерального комітету відкритого ринку і Федеральної консультативної ради1,

Рада керуючих із семи осіб очолює ФРС. Кожний керуючий призначається Президентом США після консультацій і за згодою сенату. Щоб ізолювати Раду керуючих від політичного тиску з боку президента, законодавчої та виконавчої влади, керуючі ви­конують свої обов'язки протягом чотирнадцятирічного строку, який не можна подовжити. Голова Ради керуючих обирається Президентом з її членів на чотирирічний строк і може бути обра­ний вдруге.

Рада керуючих визначає і реалізує монетарну політику, має певні повноваження стосовно регулювання банківської діяльнос­ті та нагляду. Зокрема, вона встановлює норми обов'язкових ре­зервних вимог, контролює офіційну облікову процентну ставку, направляє діяльність Федерального комітету відкритого ринку, затверджує злиття банків тощо.

Рада керуючих має незалежний статус і підпорядковується безпосередньо Конгресу. Двічі на рік Рада надає в Конгрес звіт, в якому дається оцінка макроекономічних показників І грошових агрегатів за звітний період, а також передбачаються прогнозні розрахунки цих показників на наступний період.

Федеральні резервні банки є у 12 округах, деякі з банків ма­ють відділення. Сфера діяльності банків не відповідає адмініст­ративно-територіальному поділу країни. Іноді один штат входить до складу двох округів, де діють різні резервні банки. Федеральні резервні банки — це самостійні акціонерні банки. Акціонерами резервних банків є комерційні банки відповідного округу — чле­ни ФРС. Резервні банки емітують в обіг готівку, вилучають з обі­гу зношені гроші, здійснюють кліринг чеків, являють собою для комерційних банків свого округу розрахункову палату, тобто ор­ганізують і проводять міжбанківські розрахунки, надають позич­ки комерційним банкам, досліджують проблеми, пов'язані з про­веденням монетарної політики, мають певні повноваження щодо

Федеральна резервна система — це специфічна організація, до складу яко'І, крім зазначеної структури центрального банку, входить близько 40% ко­мерційних банків.


банківського нагляду тощо. Першочерговим завданням федераль­них резервних банків є досягнення загальнодержавних цілей, установлених Радою керуючих, а не намагання отримати прибу­ток. Значну частину своїх доходів (понад 90%) банки перерахо­вують до державного бюджету.

Федеральний комітет відкритого ринку — це специфічний і дуже впливовий орган американського центрального банку, для якого операції на відкритому ринку є найголовнішим інструмен­том проведення монетарної політики. Комітет складається з семи членів Ради керуючих і п'яти президентів резервних банків, од­ним з них є президент Федерального резервного банку Нью-Йорка. Комітет з метою регулювання грошового обігу здійснює купівлю-продаж державних цінних паперів через Федеральний резервний банк Нью-Йорка.

Федеральна консультаційна рада складається з 12 членів, ви­браних щорічно по одному від кожного федерального резервного банку. Членами її є зазвичай відомі банкіри комерційних банків, Рада збирається принаймні чотири рази у рік для обговорення з Радою керуючих поточних проблем, пов'язаних з монетарною політикою.

Японія є унітарною державою, що, як уже зазначалось, пев­ною мірою визначає організаційну структуру центрального бан­ку. Банк Японії — це єдиний центральний банк, який за згодою міністерства фінансів має право відкривати філії, відділення, представництва. Капітал банку частково належить державі (55%), а частково приватним акціонерам (страховим компаніям, фінан­совим інститутам!, приватним особам). Акціонерам гарантовані дивіденди, розмір яких зафіксовано на законодавчому рівні. Не­використаний прибуток банку надходить до державного бю­джету. Керівництво банком покладається на Правління, яке скла­дається з 9 осіб. Голова та два заступники Голови призначаються Кабінетом Міністрів за згодою Парламенту, інші члени Правлін­ня — Кабінетом Міністрів. Усі особи призначаються на посади на п'ять років. На засіданнях Правління в разі необхідності мо­жуть бути присутні представники уряду. Вони можуть вносити на розгляд Правління свої пропозиції стосовно монетарної полі­тики, але остаточне рішення з усіх питань приймає Правління банку. Банк Японії виконує функції, що є традиційними для цен­тральних банків. Метою монетарної політики Банку є збалансо­ваний розвиток національної економіки шляхом підтримки ціно­вої стабільності. Двічі на рік Центральний банк подає парламенту звіт про свою діяльність.


 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.