Імпресіонізм як художній стиль в мистецтві

Імпресіонізм - напрям у культурі, зокрема у малярстві та музиці, який виник в 1860-х і остаточно сформувався у другій половині 19 століття у Франції і основним завданням вважав ушляхетнене, витончене відтворення особистісних вражень та спостережень, мінливих миттєвих відчуттів та переживань.

Імпресіонізм домінував в мистецтві Європи і Північної Америки до кінця 19 століття. Імпресіоністи хотіли відображати на відміну від академізму, реальне життя (у малярстві відомий під назвою пленер - від фр. fr:plain air), у природу, схопити мінливі ефекти світла. Термін уперше використовувався в негативному значенні при критичній оцінці роботи Моне "Іmpressіon, схід сонця" 1872 украдена з музею Мармотта, Париж); імпресіоністами були також Ренуар і Сіслей, пізніше приєдналися Сезан, Мане, Дега та інші.

Започаткувався імпресіонізм у французькому малярстві. Знайшов свій розвиток у музиці (Дебюссі, Равель, Стравинський), скульптурі (Роден). Художники-імпресіоністи відкидали академічні традиції, шукали нових засобів зображення. Вони збагатили живопис сміливими рішеннями у передаванні світла й колориту на картинах.

Перші серйозні спроби осмислення імпресіонізму були повязані з досвідом французьких художників-імпресіоністів.

Причому в пору цілковитого неприйняття й осміяння нової школи дати теоретичне обґрунтування намагалися і самі митці, як О.Ренуар, П.Сезанн, і їхні нечисленні соратники, зокрема Е.Золя. Хоча відмова від теоретизування, від проголошення декларацій та концепцій була однією із програмних засад імпресіонізму. На початку ХХ ст. З’являються і перші узагальнюючі роботи. Це книга німецького дослідника Р.Гаманна "Імпресіонізм в житті і мистецтві" (1907 р.), двотомник В.Вайсбаха "Імпресіонізм. Проблема живописув античний і новий період" (1910-1911).

Клод Моне був одним із засновників імпресіонізму, вічним експериментатором. Він мріяв перенести на полотно найтонші відтінки кольорів, які весь час змінюються упродовж доби й кожної пори року, відчути миттєвість і, головне, атмосферу, світло, розлите в ній, мінливість моря, гру сонячних променів у квітучому саду. Так Моне створював відомі серії "Копиці сіна", "Тополі", "Лондонський туман", "Руанський собор".

"Собори" стали його прокляттям: він утратив лік переробленим наново полотнам. Зрештою виставив 20 варіантів "Руанського собору". Більшість парижан побачили в них просте повторення однієї теми, до того ж усі картини були написані з одного ракурсу й відображали західний фасад храму. Назви їх теж не відзначалися різноманітністю: "Руанський собор зранку", "Руанський собор опівдні", "Руанський собор увечері". Це були дуже тонкі спостереження за тим, як денне світло зранку до заходу сонця безперервно змінювало сіру масу будівлі, забарвлювало її в рожевий, золотий, пурпуровий і блакитний кольори. Моне захопився цим калейдоскопом світлових ефектів. Він працював від світання до ночі і молив Бога, щоб не зіпсувалася погода.

І під кожним зі своїх "Соборів" міг би підписати слово "Враження", як 20 років тому поставив його під картиною "Схід сонця".

Художники відразу ж виявили дивовижну схильність до зближення і об’єднання. Вони знайшли один одного задовго до організації виставки 1874 не просто внаслідок взаємної симпатії - їх згуртували загальні інтереси і загальні ідеали.

Їх усіх не визнавав офіційний Салон, щорічна експозиція,яка приносила художникам ім’я і давала можливість існувати, продаючи свої картини; усіх засуджувала буржуазна преса,буржуазна публіка.

Тягнучись один до одного вони спершу групувалися навколо Еміля Золя, котрий з властивим йому зухвальством почав боротьбу за новий живопис, за Мане, та свого близького друга юнацтва Сезана. Останній в той час не менш зблизився і з Піссарро,і з Базилем, який познайомив його зі своїм другом Ренуаром. У відомій тоді майстерні Глейра Ренуар і Базиль увійшли в коло художників, що групувалися навколо Моне, серед котрих був і Сіслей. Таким чином вони всі

Моне надавав перевагу пейзажам, а для Ренуара улюблена тема - людина.

Найбільше він малював молодих жінок і дітей. І робив це з надзвичайною ніжністю й теплотою. У Ренуара ціла колекція дитячих портретів, від них віє такою радістю й чистотою, що можна втішитись, дивлячись на них у скорботну хвилину. Недарма його називають художником щастя, бо Ренуар відкидає труднощі й негаразди людського життя, всі його картини випромінюють піднесення й натхнення. На його полотнах бачимо милих, чарівних парижанок, молоді обличчя, стрункі фігури. Він не лестив своїм моделям, а просто знаходив прекрасне в реальному житті.

Ренуар відмовився від чорного й білого кольорів. Адже де в природі зустрінеш чистий чорний і білий, не змінені під впливом блакиті неба, зелені лісу, золота сонячних променів? Навіть чорні сукні, парасольки і капелюшки на його картинах написані не чорною фарбою.

Едгар Деґа був учасником більшості виставок імпресіоністів, хоч не в усьому дотримував їхнього стилю. Не працював на пленері, майже не приділяв увага пейзажу. Як ніхто з сучасних йому художників, Деґа вмів відобразити рух і час, показував модель у складних ракурсах і поворотах у моменти, коли вона й не підозрювала, що за нею спостерігає хтось сторонній.

Він малював картини, сповнені динаміки, - театр, цирк, перегони, сцени балету або просто паризький натовп.

Популярність Деґа приніс насамперед цикл "Танцівниці". Художник блискуче передавав красу балету, намагався увічнити мить класичного танцю. На картині "Блакитні танцівниці" він зобразив не моментальний, а загадковий рух, а подовжений, як у мультиплікації, розвиток витончених артистичних па, коли одна балерина підхоплює і продовжує рух іншої. Поезію танцю підкреслює справжня симфонія блакитних тонів і їхніх відтінків, а також особлива композиція, "принцип кадру", за яким частина фігури може бути відрізана рамкою картини.

Висновки

Особливості імпресіоністичного стилю у малярстві

1. Намагання схопити і зафіксувати миттєве враження від пейзажу або людини.

2. Розмитий малюнок, мерехтіння, не чіткі лінії, а тонкі нюанси барв, використання півтонів, відтінків кольорів.

3. Відмова від ґрунтування полотна, від чорних і білих кольорів.

4. Застосування окремих мазків чистих фарб, що зливаються на відстані, створюючи враження мінливості.

5. Робота на пленері.

6 .Мета курсу. Художня культура.

В основу курсу “Світова художня культура” покладено концепцію художньо-естетичного виховання студентів, що віддзеркалює один з приоритетних напрямків розвитку освіти в Україні, - формування національних і загальнолюдських цінностей. Освіта повинна сприяти оволодінню цінностями світової культури, загальнолюдським надбанням (Національна доктрина розвитку освіти). Тому у студентської молоді необхідно формувати високий рівень художньо-естетичної культури.

Художньо-естетичне виховання студентів передбачає формування цілісної системи художнього мислення, що здатна забезпечити розуміння основних закономірностей розвитку мистецтва як важливої складової частини культури людства. Тому, метою курсу є поширення та узагальнення художньо-естетичного досвіду студентів, інтегрування художньо-естетичної інформації на методологічному рівні.

Стиль Бароко

Стиль бароко зародився в Італії в кінці 16-го століття. Саме слово «бароко» в перекладі з італійської означає «схильний до надмірностей». Поява цього стилю була обумовлена занепадом Італії в той період часу на міжнародній арені. І щоб продемонструвати свою могутність перед іноземцями італійська знать звернулася до мистецтва для створення ілюзії багатства і зверхності.

Основними рисами стилю бароко є прагнення до величі і пишності, контрастність, просторовий розмах, розкіш, динамічність образів, симетрія і змішування масштабів. Стиль бароко після його появи в Італії поширився в Голландію, Іспанію, Францію, Росію, Німеччину, Бельгію. Також він знайшов своє відображення в архітектурі, живописі, літературі, моді, інтер'єрі приміщень. Найяскравішими представниками цього стилю в літературі є Ф. Прокопович, С. Полоцький, П. Кальдерон, в образотворчому мистецтві — Рубенс, Караваджо, Мікеланджело, Рембрандт, в архітектурі — Л. Берніні, Ф. Борроміні, К. Мадерно.

Для архітектури в стилі бароко характерна цілісність, плинність складних криволінійних форм, великі розміри. У фасаді та інтер'єрі зазвичай присутні скульптури, безліч пристінків, рустовані колони, пілястри. Куполи, як правило, багатоярусні, складної форми. В епоху бароко популярним став П-подібний вигляд палаців. Сади і парки в стилі бароко набувають регулярного характеру (наприклад, Версальський парк). До видатних пам'ятників у цьому стилі належать Версальський і Люксембурзький палац (Франція), ансамбль Гранд-Плас (Бельгія), Новий і Літній палац (Німеччина) та ін.

В епоху бароко реалістичний світ поетами і письменниками сприймався як сон, ілюзія. Реальність у літературних творах перепліталася з алегорією. Дуже часто використовуються метафори, паралелізми, антитези, символи. Рядки віршів часто утворювали якийсь малюнок. В цілому, література бароко відрізняється прагненням до різноманітності, всеосяжності дослідження буття в контрасті (світло і темрява, вічність і час та ін.)

На моді культура бароко відбилася таким чином: чоловічі костюми і перуки набули особливої пишності, на костюмах з'явилося безліч прикрас, мережив і бантів; в моду увійшли ренграви — схожі на спідницю широкі штани з мереживами. Чоловічі чоботи були замінені туфлями з пряжками. В епоху бароко жінки носили плавно розширювану донизу сукню на підкладці з китового вуса, позаду якого був шлейф. Під платтям носили корсет. Жіночий костюм складався з двох спідниць: верхньої (темного кольору) і нижньої (світлого кольору). В побуті у жінок з'явилися віяла і муфти, у чоловіків — парасольки.

Інтер'єр в стилі бароко відрізняється контрастними кольорами і використанням дорогих матеріалів. Стеля прикрашається фресками, стіни — розписаним мармуром, підлога — також мармуром, у деяких випадках у вигляді шахової дошки. Для прикрашання предметів інтер'єру бароко часто використовувалася позолота. Ліжка та шафи в цьому стилі набувають величезних розмірів, для їхнього виготовлення використовуються дорогі породи дерева (наприклад, цейлонське чорне дерево, південний горіх). Дзеркала, як правило, прикрашаються ліпниною з рослинним витким візерунком і скульптурами.

Освітлення для інтер'єру в стилі бароко повинно бути приглушеним і м'яким, чого можна досягти свічками або світильниками з кольоровими абажурами. У цьому разі не слід використовувати лампи денного світла, оскільки вони не створять теплу, пишну палацову атмосферу в приміщенні. Слід зазначити також, що у формі меблів і деталей інтер'єру в стилі бароко переважають вигнуті лінії і витіюваті візерунки (кручені колони, в'юнкі стебла, гірлянди та ін.)

Стиль бароко успішно зберігся до нашого часу, це пояснюється тим, що майже у кожної людини є любов до розкоші і комфорту. Бароко — це не тільки стиль у мистецтві, а й спосіб життя.

Поиск по сайту: