Образотворче мистецтво Італії доби Відродження як вершина розвитку цієї доби

Італійське мистецтво доби Відродження носило своєрідний характер і на всіх етапах майже тривікового розвитку дало високі результати. Грандіозний розмах культури Відродження, численність видатних творів порівняно з невеликими територіями, де вони були створені, й досі викликають здивування і захоплення. Всі види мистецтв переживали бурхливий підйом. В різних областях Італії склалися місцеві школи живописців, які висунули художників, чиї творчі пошуки знайшли вищі втілення у мистецтві титанів Відродження – Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело, Тиціана.

Рішучий поворот у бік утвердження реалізму в італійському мистецтві попри середньовічної традиції відбувається у 15 ст. (кватроченто). У цей час створюються різні територіальні школи, а провідним центром гуманістичної культури і реалістичного мистецтва залишається Флоренція. У 1434 р. після невдалого перевороту Козимо Медичі стає негласним правителем Флоренції і прагне здобути славу покровителя мистецтв і наук. Сімейство Медичі збирає значну художню колекцію, при дворі працюють письменники, поети, гуманісти, вчені. Виникає новий критерій оцінок прекрасного, в основі якого лежить схожість з природою і почуття розмірності. У мистецтві особлива увага приділяється пластичній розробці форм і малюнку. Прагнення пізнати закономірності природи приводить до вивчення пропорцій людської фігури, анатомії, лінійної перспективи.

Долаючи готичну відверненність образів, художники 15 ст. вступають на широкий шлях реалізму. Небачений розквіт переживає монументальний фресковий живопис.

Риси підвищеної поетичності, витонченості знаходять найяскравіше втілення у творчості Сандро Ботічеллі (1445-1510). Його мистецтво пронизане особистим переживанням, трепетом хвилювання, воно переростає рамки придворної культури Медичі і відображує гострі протиріччя того часу. Можна знайти багато жіночих образів, сповнених м’якого ліризму і сполученням почуттєвої краси і одухотвореності (“Весна”, 1485; “Народження Венери”, 1484; “Мадонна у славі”, 1481; “Кинута”, 1495). Поетичне зачарування його образів, їх глибока одухотвореність сполучаються у пізніх роботах з трагічним світовідчуттям і хворобливою надломленістю. Для Ботічеллі головним засобом емоційної виразності була лінія та колір. Він також був ілюстратором “Божественної комедії” Данте, його малюнки були виконані у тонкій лінійній манері і насичені драматизмом і глибоким ліризмом.

Однак справжнім основоположником стилю Відродження був Леонардо да Вінчі (1452-1519), чия творчість знаменувала грандіозний якісний зсув у мистецтві. Мистецтво для нього було засобом пізнання світу, а багато замальовок – ілюстрацією наукової праці.

«Мадонна в гроті» (1483-1494) - перша монументальна вівтарна композиція Високого Відродження. Її персонажі Марія, Іоанн, Христос і ангел набули рис величі, поетичної натхненності і повноти життєвої виразності, являючись втіленням ідеальних образів мирного щастя.

У світ реальних пристрастей і драматичних почуттів переносить найзначніша з монументальних розписів Леонардо — «Таємна вечеря», виконана в 1495—1497 р. для монастиря Санта-Марія делла Граціє в Мілані. Рішучий контраст апостолам складають образи зовні спокійного, але сумно-замисленого Христа в центрі композиції, і зрадника Іуди, грубий хижий профіль якого занурений у тінь. Композиція фрески уражає єдністю, цілісністю, вона строго урівноважена, центрична за побудовою. Леонардо геніально вирішує проблему синтезу живопису й архітектури [5, c.156-158], [12], [13].

Портрет Мони Лізи («Джоконда», 1503 р.) - один із самих прославлених творів світового живопису. Надзвичайна глибина і значущість створеного образа, у якому риси індивідуального сполучаються з великим узагальненням. Цей твір не перестає хвилювати сучасників і вчених, викликаючи до життя різноманітні теорії й інтерпретації (див. [9]).

Новаторство Леонардо проявилося й у розвитку портретного живопису Відродження. Сучасник Леонардо, Рафаель Санті прожив недовге, але дуже плідне життя. Леонардо і Мікеланджело, що дожили до старості, втілили лише деякі зі своїх задумів, і тільки деякі їм вдалося довести до кінця. Рафаель, що помер молодим, майже всі свої задуми завершив. Його мистецтво — втілення ясної співмірності, строгої урівноваженості, чистоти стилю. Як справжній майстер Відродження, Рафаель був різнобічним митцем: архітектором, монументалістом, майстром портрета, декоратором. Але найбільше він уславився як творець дивних «Мадонн». кулатури людського тіла. Єдність плями і відсутність строкатості, властива Мікеланджело, вплинули на музичну гармонію кольорів у картинах Рафаеля. Вплив же Леонардо да Вінчі позначився в тому, як Рафаель працював з кольором: він прагнув не зображати фігури при денному освітленні і намагався уникнути різких тіней. Цього правила Рафаель дотримувався в усіх своїх творах.

У Перуджії Рафаель вважався найкращим художником: із цього приводу навіть зберігся особливий документ з відповідною думкою його земляків. У 1505 р. він отримав замовлення від монастиря Монте-Лючіа: черниці хотіли отримати з його майстерні картину «Коронування Богоматері». Рафаель приїхав до Перуджії для підписання договору і отримання завдатку в 30 дукатів. У договорі йшлося, що ікона виконується кращим майстром Перуджії.

Поиск по сайту: