Негативне ставлення до жінки, яка народжувала лише доньок, не було чимось особливим, специфічним чи характерним лише для України. Наприклад, у південних слов'ян таку жінку взагалі трактували як бездітну...
Український народ завжди розцінював дітей як великий дар Божий, бо подружжя служить передаванню життя: "Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю..." (Бут. 1,28).
Ідеальна гармонія повної сім'ї як найвищий вияв довершеності природи знайшла своє відображення в піснях, колядках тощо. Наприклад:
Ясен місяць – пан господар, Красне сонце – жона його, Дрібні зірки – його дітки.
Про щастя мати дітей ідеться у цілому ряді українських народних прислів'їв і приказок, де діти порівнюються з ясними зірочками ("Малі діточки, що ясні зірочки: і світять, і радують у темну ніченьку"), з квітами ("Діти, як рожеві квіти"), з росою Божою ("Діти – то Божа роса").
У народі постійно підтримується і стимулюється думка, що кожна сім'я повинна мати дітей. Це здебільшого знаходить своє вираження в прислів'ях і приказках, наприклад: "А як не росте й одна дитина, то на старості трудна година". Якого важливого значення народ надавав функції продовження роду людського, добре видно на прикладі побажань на весіллях, у колядках та щедрівках ("Бодай на вас добра година та грошей торбина, а до того дітвори сотні півтори"). Отже, з моменту започаткування шлюбу молодята настроювались на дітонародження. Цікаво, що в Україні було схвальне ставлення до багатодітності ("Один син – не син, два сини – півсина, три сини – ото тільки син", "У нього дочок сім, то й щастя всім").
Слід зазначити, що в народі по-різному сприймали народження сина й доньки. На Полтавщині говорили: "Коли багато дочок в батька – здирство, а коли сини, то веселіше". Таким чином, завжди більше раділи з появи сина, і це явище було характерним для всієї України. Як відзначає З. Болтарович, досліджуючи сімейне виховання українців, в народній свідомості закріпився погляд на сина як на першого помічника батька, який своєю працею сприяє примноженню родинного майна, як на майбутнього годувальника сім'ї, на дочку ж – як на тимчасову гостю в ній, з якою, навпаки, пов'язані лише витрати. Це ставлення виразно помітно з народної приповідки "Годуй сина для себе, а доньку для людей". Український етнограф Є.Грицак зауважив, що народження в сім'ї самих дівчат вважалося поганою прикметою, яку пов'язували з чарами, насланими на матір під час вінчання або пологів.
Негативне ставлення до жінки, яка народжувала лише доньок, не було чимось особливим, специфічним чи характерним лише для України. Наприклад, у південних слов'ян таку жінку взагалі трактували як бездітну.
До системи ціннісних орієнтацій українського народу належала думка про заборону і грішність переривання вагітності, яка культивувалась Церквою. Зібрані Р.Чмеликом під час експедицій етнографічні матеріали свідчать, що в другій половині XIX – на початку XX ст. в Україні жінки-селянки здебільшого не переривали вагітності, навіть якщо народження дитини було небажаним, а вже пізніше мами-покритки могли їх підкидати, що зустрі-чалось надзвичайно рідко. Щоправда, в Центральному державному історич-ному архіві у Львові зберігається чимало судових справ з кінцяXIX ст., у яких жінки звинувачуються у здійсненні аборту. Переважно це робили жительки міст і містечок. На селі відомі лише поодинокі випадки таких актів.
Народна мораль українців, вважаючи основним обов'язком кожного подружжя народження і виховання дітей, розглядала намагання запобігти вагітності як тяжкий гріх, а безплідність – як нещастя. Думка про безплід-ність як покарання за гріхи, очевидно, закріпилась в народі під впливом Церкви. Дорікати бездітній могли, скажімо, в сварці, навіть чужі жінки-матері: "Я мати дітьом, а ти що, по кропиві погубила!".