Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Польові дослідження з українського сексу

Оксана Забужко

Польові дослідження з українського сексу

 

«Польові дослідження з українського сексу»: Згода; Киев; 1996

 

Оксана Забужко

Польові дослідження з українського сексу

 

Від автора

 

Пропонований читачевi роман мав щастя зажити скандальної репутацiї задовго до виходу в свiт. Його чорнова версiя, вiддрукована свого часу в Пiтсбурзькому Kinko Copies числом 12 примiрникiв, iз мiркувань суто практичних (щоб не пропала при перелетi через Франкфурт), i роздана авторкою друзям "почитати" (переважно у сподiваннi розумних порад), цiлком несподiвано зробила карколомну кар’єру: вона вiдродила самвидав. У Нью‑Йорку й Чiкаго, Парижi й Мюнхенi, Києвi i Львовi запрацювали копiювальнi машини, ксерокси нi в чому не винного чорновика, передаванi з рук у руки, розлiзлися межи людьми, мов мишенята, i по кiлькох мiсяцях у київськiй квартирi авторки залунали рiшучi мiжнароднi дзвiнки: одразу з двох захiдних країн їй погрожували судом i забороною права на в’їзд. А ще кажуть, нiби лiтературою в наш час нiхто не цiкавиться, збуджено подумала авторка й подалася до Сашка Задираки замовляти з себе новий, якомога чепурнiший фотопортрет (його вмiщено в цьому виданнi) — для майбутньої судової справи. Тимчасом довкола роману закружляли перекладачi ще з чотирьох країн, i простий пiдрахунок показував, що, коли все буде гаразд (постукати по дереву!), то на кiнець столiття перед сердешною дослiдницею українського сексу погодяться вiдчинити ворота хiба тiльки деякi держави Центральної Африки та Тихоокеанського архiпелагу. Кепсько обiзнанiй iз мiжнародним правом, але, як усi письменники (навiть i українськi!), не вiльнiй од манiї величности, авторцi вже ввижалися дипломатичнi конфлiкти, численнi ноти до українського уряду i, врештi, повна мiжнародна iзоляцiя нашої незалежної держави. Звiдси недалечко було й до танкiв окупацiйної армiї. Нажахана такою перспективою, авторка, з натури лояльна громадянка i патрiотка, вирiшила, що мусить придушити катастрофу в зародку, i з цiєю метою доводить до вiдома читачiв наступне.

1) Нинiшнє видання є єдиною, призначеною для друку, версiєю роману.

2) Будь— якi iншi, наявнi в ксерокопiях, версiї, мають пiратське походження, i за їхню циркуляцiю та можливе використання поза вiдомом авторки вона вiдповiдальностi не несе.

3) Роман, як легко довiдатися з термiнологiчних словникiв, — це жанр художньої лiтератури, а не роздiл iз особової (чи то судової) справи автора, — вiдповiдно вiд усiх можливих аналогiй мiж описаним у цiй книжцi, з одного боку, та реальними особами й подiями, з другого, авторка наперед вiдмежовується (французи в таких випадках кажуть: хай буде соромно тому, хто погано про це подумає).

Наостанцi авторка складає сердечну дяку друзям, котрi стояли бiля витокiв цiєї книжки i, кожне на свiй спосiб, прислужилися до її появи на свiт: Лiндi Рейдер i Лiсi Сапiнкопф — за iдею, Михайловi Найдану i Ростиславу Бойковичу — за дiяльну помiч у її втiленнi, Аскольдовi Мельничуку — за моральну i професiйну пiдтримку, без якої теж нiчого б не вийшло або, в крайньому разi, вийшло б щось зовсiм iнше.

Ну от i все, любий мiй читачу. За вiкном у мене то сонцем, то зливою мерехтить над печерськими горбами липнева гроза, на сусiдському балконi натхненно голосить ошалiлий пiвень, пiд балконом притулилася парочка — i не помiчає, що дощ ущух, дзвонить телефон, i я, з нiжнiстю i жалем, ставлю крапку в усiй цiй iсторiї: як звичайно закiнчували свої послання древнi, я сказала — i спасла свою душу.

Оксана Забужко Київ, 31 липня 1995 року

 

Польові дослідження з українського сексу

 

Ще не сьогоднi, каже вона собi. Нi, ще не сьогоднi. В кухнi — крихiтнiй eat‑in kitchen холодильник, електроплитка, шафки з абияк учепленими дверцятами, що наврипились, iно вiдвернешся, безсило вiдхилятися, як щелепа на вже‑несамовладному обличчi, i все це вiдгороджено невисоким дощаним стояком, щось нiби шинквасом, — на нього можна просто з тої вузесенької обори подавати до кiмнати — аякже, чому нi! — ну хоч би вранiшню каву, або на обiд — пiдсмажене курча, таке, як ото в телерекламах: золотаво зашкрумiле, мерехке од спiлих сокiв, iз грайливо пiдiбганими нiжками вмощене на лапатих листках салати, засмажене курча завжди виглядає щасливiшим од живого, просто промениться чудесним, смаглим рум’янцем з утiхи, що зараз його з’їдять, — можна також подавати який‑небудь джус, чи джин з тонiком у високих товстобоких шклянках, можна з льодом, кубики, коли набирати, смiшно поторохкують, можна й без льоду, взагалi, можливостей безлiч, треба тiльки одного — щоб хтось сидiв по той бiк їхньої довбаної загороди, в якiй, здається, завелася мурашва, бо по стiльницi раз у раз повзе щось, що в гiгiєнiчному американському домi не повинно би повзати, та i в неамериканському теж, — хтось, кому ти це все добро мала б, сяючи журнальною усмiшкою, з кухнi подавати, позаяк же там нiхто не сидить i сидiти не збирається, то ти наповажилась була воздвигнути на стояковi iмпровiзований зимовий сад iз двох безневинних вазонiв — три тижнi тому, коли ти сюди вселилася, то були: пишна темнозелена кучма в жовтогарячих квiтах — раз, i рясне намисто лискучих, схожих на пластиковi, червоних бубок на високих стеблах з елегантно завуженим листям — два; зараз обидва вазони мають такий вигляд, нiби цi три тижнi їх день у день поливалося сiрчаною кислотою, — на мiсцi буйної кучми клаповухо звисають кiлька пожовклих листочкiв з нерiвно обгорiлими краями, а колишнi тугi червонi намистини щодалi, то бiльше нагадують сушену шипшину, навiщось поначiплювану на рудi цурупалки, — найсмiшнiше, що ти якраз не забувала, поливала свiй "зимовий сад", ти плекала його, як учив Вольтер, еге ж, ти хотiла чогось живого в цiй черговiй, казна‑якiй з ряду‑йому‑же‑несть‑кiнця, тимчасовiй хатi, де бруди всiх попереднiх винаймачiв невiдмивно повсякали в кожну шпарину, так що ти й не бралася їх вiдмивати, — але подлi американськi бур’яни вияви‑лися занiжнi на твою депресiю, що незбовтана гусне в цих чотирьох стiнах, взяли й здохли, поливай не поливай, — а ти ще хочеш, щоб тебе держалися люди!), — так ось, у кухнi з глумливо глупим бульканням скапує вода в раковину, i нiчим перекрити цей звук — навiть касети на поставиш, бо портативний магнiтофончик також чомусь вийшов з ладу. Правда, ще за вiкном, вузьким, як вiдчиненi дверцята шафи, темним о цiй порi ("блайндерсiв" ти не опускаєш, бо навпроти все’дно глуха стiна), за протимоскiтною сiткою, либонь, застрягнувши в нiй, настирливо сюрчить, як далекий телефонний дзвiнок, невидимий коник, — от так само настирливо сюрчить i та думка, може, то взагалi вона й сюрчить, — а чому б не тепер?… Не вже?… Чого чекати?…

Логiчно зваживши — нiчого. Геть‑таки зовсiм.

Пiв‑упаковки транквiлiзаторiв плюс бритва, ‑i ви‑бачте за невдалий дебют. Старалася щиро, на совiсть, а що нi фiга не вийшло, то чеснiше одразу здати карти — не гравець iз мене й зараз, далi буде ще хрєновiше: просвiтку не видно, а сили вже не тi: не дєвочка.

I все‑таки — нi, не сьогоднi.

Ще почекати. Додивитись цей фiльм до кiнця. На вiдмiну вiд тих, котрi транслюються по тутешнiх "па‑блiк ченнелз", — коли в найнапруженiшi хвилини, з холодком мимовiльного остраху стежачи, як герой мчить порожнiм тунелем, де з‑за рогу на нього от‑от вихопиться престрашенне чудовисько, спохоплюєшся — а хай йому грець! — що все ж повинно скiнчитися гаразд — ще двi‑три хвилини, сутичка, купа‑мала, качання по пiдлозi, i чудовисько, несвiт‑ськи ревнувши, якимось дивом розточиться в прах, а мужнiй, тiльки трохи поскубаний герой, повитий димами пожариська, переводячи дух, пригорне до себе врятовану Шерон Стоун, чи ту другу кралю, чорнявеньку, як‑її‑там, — i наринула, було, тривога вмент являє всю свою смiхо‑виннiсть: знов цим голлiвудiвським гаям вдалося, бодай на мить, тебе ошукати! — на вiдмiну вiд цих, фiльм, котрий ти все‑таки не важишся вимкнути, не конче має скiнчитися щасливо. А однаково, вимикати — непростиме свинство. I глупство. I — дiтвацтво: не вивчив урока, не пiду до школи. Нi, золотко ("золотце", iронiчно поправляє вона себе: так звертався до неї той чоловiк, якому зараз, либонь, ще паскуднiше, нiж їй, але то вже не має жодного значення), — нi, сачконути не вийде: ти‑но одбудь усе по порядку, а тодi й знати буде, чого ти справдi варта. Понятно?

Спиши слова, татуїровку зроблю, грубо й розв’язно пiдхоплює з неї зовсiм iнша жiнка, цинiчка з явно приблатньонними, нiби з "зони" вивезеними манерами, зугарна, в разi коли що, й матом засандалити: якщо людина в цiлому (кожна!) — одна велика в’язниця, то звичайно ранiше та лотра мешкала в нiй десь у найдальшiй камерi, виходячи назовнi рiдко, тiльки коли доводилося направду круто й солоно, та й то нiби напоказ: З‑замахали, — говорила крiзь зуби в хвилини роздратування, трусячи головою й сама себе гамуючи їдкою посмiшкою, або ж, травлячи пiслясмак чергової обиди (обид останнiм часом випадало предостатньо!), з гнiвно виряченими очима переповiдала друзям: Дєвочку на побiгеньках iз мене зробити хочуть — а во! — била себе ребром долонi по згину стиснутої в кулак лiвицi, — в Америцi блатне бабисько навчилося лаятись по‑анлiйському, особливо гарно вдавалося йому "Шшiт!" — котяче шипiння з дугасто вигнутою спиною, а також презирливе "О, кам он — гiв мi е брейк!", яким колись раз уперезала була того чоловiка, — взагалi, з тим чоловiком саме ця, вiдьомськи розчiхрана, з нездорово блискучими очима й зубами i якимось невидним, але вгадним таборовим минулим, раз у раз вихоплювалася на переднiй план, замашисто трощачи крихкий посуд незаповнених сподiванок, той чоловiк визволяв, викликав її на себе з найдальшої камери — щойно зачувши, в першiй же сутичцi, оту його брутальну, мордобiйну iнтонацiю: "Ти менi скажи — на хера я сюди їхав, я вдома таких самих прибамбасiв мав — отак‑о!" — лотра радiсно ринулась йому навперейми, впiзнавши партнера, тiльки в цьому вони й були партнерами, — i вже невгавала, розпаношившись в умовах нiколи ранiше не звiданої свободи: "Я вчора голову почав лiпити", — брався вiн розповiдати в її присутностi колезi‑скульптору, i лотра рвалася наперед, гублячи шпильки й гудзики в нестримному захватi словесного виверження: "Авжеж, злiпи собi, серце, голову, злiпи — не завадить!" — вiн темнiв на виду так, нiби замiсть кровi в лиця вдаряло чорнило, нахилявся їй до вуха: "Перестань мене пiдйобувати!" — вiдьма, пускаючи дим, реготалася зсередини неї, вперше за довший час хоч чимось задоволеної: "Гой‑го, серце, — де твоє почуття гумору?" — "Я його на тiй квартирi залишив", — бовкав вiн: з тої квартири вони, Богу дякувать, виїхали, i найлiпше було б її по них запечатати бодай на пiвроку, заки звiтриться чумний дух, — "Ну збiгай, принеси, — шкiрилася вiдьма, — я тут зачекаю", — "Ключа здав", — бовкав вiн, ставлячи, як гадав, крапку, але помилявся: "Ключа здавала — я, а в тебе був дублiкат", — вiдбивала вона: швидке, навальне фехтування кiлками, за яким сторонньому просто не встежити, нi, що не кажiть, а з них таки була пара, нема що! А тепер — тепер, коли тiй, клятiй i м’ятiй, просмаленiй бiдами до щирця, з перегорiлим на ацетонний, та все ж непозбутнiм духом виживання (звiдки це в тобi, на ласку Божу?), якраз би й загетьманувати над цiлою в’язницею, взявши вiдповiдальнiсть за дальший перебiг у нiй сякого‑не‑якого життя, роздаючи навсiбiч накази: туди, в отi дверi — зась, а оце смiття — зараз же на фiг по‑виносити, а ген той вiдсiк там‑он‑о — провiтрити, в ньому вiднинi музей буде, а це ще що за нiчвида тут вештається й слинить — ану пшла вон (злiпи собi, серце, голову, злiпи!), — лотра (таки ж лотра!) натомiсть вiдступилася, розмазалася по якiйсь найдальшiй стiно‑чцi, не видко‑не чутно, i по всiх спустiлих примiщен‑нях сталої отвором в’язницi розлягається зовсiм iнший, квильний i безпорадний, потерчачий якийсь, голос: смикається туди‑сюди нерiвними крочками, туп‑туп‑туп — i стало, — i б’ється об мури, водно в тiм самiм мiсцi, з кожним разом спадаючи на силi, — i скоголить, скоголить, скоголить бiдна, нелюблена, покинута на вокзалi дiвчинка, ладна йти на руцi до кожного, хто скаже: "Я твiй тато", та тiльки хто ж таке скаже трид‑цятичотирилiтнiй бабi, — от ту дiвчинку й ти сама в собi не любиш, ти вiд пiдлiтка намагалася тримати її в найглухiшому пiдвальному закапелку, без хлiба й води, i щоб не поворухнулася, — а вона однак якось примудрялася зацiлiти, i як її тепер втишиш — тепер, коли зда‑ється, що, крiм неї, iншої тебе — нема, не лишилося?…

Замахалась ти, "золотце". Ох, замахалась. Зовсiм до ручки дiйшла — третiй мiсяць у м’язах трем не вщухає, вранцi, прокидаючись (а надто тепер, коли прокидаєшся — сама), перше, що вiдчуваєш, — своє прискорене серцебиття, якого нiчим не заспати, — гаразд, хоч спиш уже без транквiлiзаторiв, i отi страшнi приступи сухої блювоти, якi змагали були ночами, нагадують про себе хiба як, чистячи зуби, заглибоко засовуєш щiтку — коротким нудотним вивертом, несвiдомою клiтинною пам’яттю про власне тупе улягання негайним, вiд першої хвилини, — попервах iще хоч збудно‑пристрасно вишептаним, а по кiлькох тижнях уже просто сухим, розпорядчим звертанням: "Вiзьми в ротика… Глибше вiзьми… Глибше, ну!" — суха ложка рот дере — еге ж, оце воно, — попервах i вона ще пробувала якось порозумiтися, розтлумачити, що їй теж би, своєю чергою, спершу дечого хотiлося, i не тiльки "там": крiм статевих органiв, тебе в менi бiльше нiчого не цiкавить? I: якщо в тебе були якiсь плани на сьогоднiшнiй вечiр, то не вадило б дати менi про це знати до того, як я пiшла спати, — замiсть сидiти шкробати свою графiку, i взагалi, я, знаєш, не люблю роздягатися сама… Добре, — весело обiцяв вiн, — ми тобi завтра таку увертюру закатаєм! — завтра, одначе, так нiколи й не настало. Iди сюди — але я взяла снодiйне — ну значить, на "ньому" й заснеш. Господи, який це був жах. Чи можна взагалi зрозумiти свiт людей, що мислять про власний статевий орган у третiй особi? Коли тобi кажуть, а той чоловiк лиш так i казав, — "Розкрий "її"", ти одразу переносишся всiма змислами в гiнеколо‑гiчне крiсло, — бо це не "вона", це ти розкриваєшся — або закриваєшся: як у цьому випадку — намертво. Та ти знаєш, скiльки в мене жiнок було! — i жодного разу не було такого, щоб — погано, просто погано! Авжеж, тобi не було, а — їм, чи ти коли питався? Я також не уявляла, що таке буває, — тiльки ж як погано, аби ти, голубе, знав! Чому це ти кусаєшся, з дивним, шклисто зупиненим поглядом спитав вiн, пiсля кохання, в одну з перших ваших ночей, сидячи й курячи в тебе в ногах, що це за дiла, — тимчасом ти, розкинувшись на подушцi, безпечно похихикуючи, гладила його по головi витягнутою ступнею, в тебе були чудеснi ноги, всi дiорiвськi‑сен‑лоранiвськi модельки на своїх жердинах мали б на вид таких нiг негайно пiти й утопитися, це зараз ти вже другий мiсяць не вилазиш iз штанiв, бо литки розцяцьковано, як мапу, архiпелагом рiзнотонних, червонястих i брунатних, лускатих i злущених плям — шрами, порiзи, опiки, навiч представлена iсторiя дев’ятимiсячної (атож, дев’ятимiсячної!!!) mad love, iз якої вийшла — правдива madness, а тодi ти просто гладила його ногою по головi, переповнена нiжнiстю, iдiотка слинява, жорсткий мужський "йоржик" приємно поколював тебе в ступню, — i зненацька вiн, спритно вивернувшись, притис твою ногу до постелi: так так? тобi, значить, подобається кусатися? А якщо менi зараз сподобається тебе пiдпалити, що то‑дi? — i ти вгледiла приставлену до свого пiдколiння запальничку, i, замiсть похолонути пiд прицiлом вперше тодi перехопленого, незмигного й не по‑чоловiчому — якось iнакше, злiсно й безумно, на межi вищиреного осмiху з нагло випертими з‑пiд горiшньої губи iклами, спитуючого погляду, од якого звiдтодi завше боронилася смiхом, тiльки трохи здивувалася, не так щоб зовсiм притомно — дивно, до якої мiри його присутнiсть, як ди‑намiтом, глушила в тобi всi, доти таки незлецьки роз‑виненi, захиснi iнстинкти, що спливали, як риба горiче‑рева, поки рiку й далi стрясало — вибух за вибухом.

Нi, передчуття — були: передчуття нiколи не заводять, то тiльки цiлеспрямована сила нашого "хочу!" перебиває їхнiй голос, заважає дослухатися. Першого ж вечора, на тому мистецькому фестивалi, де все й почалося, — а вiн тодi з мiсця розiгнався до тебе, мов iно на тебе й чекав: "Панi Оксано, я — Микола К., може, вам показати мiсто, може, звозити на замок, у мене машина", — до славного замку було хвилин десять пiшої прогульки по тихих, обсаджених здобними барокковими церковцями брукованих вуличках, пiжон дешевий, подумала ти, прикусивши посмiшку, провiнцiйний фраєр, ич як нарцисично задбаний — бiленький комiрчик з‑пiд светра, доглянутi нiгтi (це в художника!), немiцний, якраз у мiру, запах дезику — котяра з сивим "йоржиком" i шельмiвським зеленооким прижмуром, трохи приношений, розволочений артистичний шарм, сухi зморшки усмiху, побриженi мiшки пiд очима, — "а ти сказала, — згадував вiн опiс‑ля, коли в них пiшов був процес витворення тої спiль‑ної мiфологiї, без якої жоднiй парi не остоятися, — з легендою про Золотий Вiк фази закоханостi, з власними дрiбними обрядами й ритуалами, — пiшов, та зразу ж i урвався, — ти сказала — валi с пляжа, дядя", — ну, положим, не так, точнiше, не зовсiм так, але iнтерeсу не виявила, що правда, то правда, — тож тим дивнiший був, увечерi того‑таки дня, несподiваний промельк ясного, пронизливого наскрiзного бачення, котре, грiх нарiкати, нiколи ж тебе на крутих поворотах не полишало, от ти його — тлумила‑таки, i не раз, та ще й як! — увечерi, в самому розповнi фестивальної програми, в густих випарах поту й алкоголю, куди ти зiйшла з естради, вiдчитавши своє — два вiршi, два холєрно добрi вiршi просто в нетверезий гул злитих в одне довкружне блимання жовтоплямних фiзiй, точнiше, поверх нього — тримаючись за звук власного, нi на що не вважаючого, тiльки словам пiдвладного голосу, прилюдний оргазм, от як це називається, але вставляє публiку — завжди i всюди, навiть коли слiв нiхто нi фiга не тямить, навiть у чужомовному оточеннi, вперше ти це звiдала колись на писательському збiговиську в однiй азiятськiй країнi, де тебе з чемностi прошено почитати рiдною мовою — you mean, it is not Russian? — i ти стала читати, з обиди й розпуки (остопранцюватiли зi своїм Russian’ом ще тодi!) слухаючи тiльки власний текст, ховаючись у нього, як в освiтлений дiм уночi заходячи й замикаючи за собою дверi, й на пiвдорозi зненацька здала собi справу, що звучиш у дзвiнкiй, приголомшенiй тишi: мова, дарма що незрозумiла, на очах у публiки стяглася довкола тебе в прозору, мiн‑ливо‑ряхтючу, немов iз рiдкого шкла виплавлювану, кулю, всерединi якої, це вони бачили, чинилась якась ворожба: щось жило, пульсувало, випростувалось, розверзалось провалами, набiгало вогнями — й знов затуманювалось, як i належить шклу од заблизького дихання, ти вiдчитала — оповита, просвiтлiла й захищена, оттодi‑то було й втямити, що дiм твiй — мова, яку до пуття хiба ще скiлькасот душ на цiлiм свiтi й знає, — завжди при тобi, як у равлика, й iншого, непересувного дому не судилось тобi, кобiто, хоч як не трiпайся, — потiм усi тi пикатенькi, лисi, чорнi‑кучерявi, в тюрбанах i без, довго й схвильовано трясли тобi руки, не даючи, мiж iншим, пройти до туалету (вiд їхньої млосно‑пряної кухнi твiй шлунок рiшуче вiдмовлявся i суремив, стерво, басом якраз у тi хвилини, коли годилося гречно дякувати), — звiдтодi жодна зала тебе б не збила — а хоч перед кримiнальними злочинцями! — екзгибiцiонiзм там уже чи нi, власний текст боронив тебе од наруги й пониження, ти читала, як писала — на голос, ведена саморухливою музикою вiрша, до такого процесу свiдкiв звичайно не допускається, окрiм як на театрi, тим‑то, либонь, i проймає, i те фестивальне тирло також прищухло десь насерединi твого виступу — облягло шкляну кулю й згiдно задихало в унiсон, i от коли ти, вистигаючи вiд оплескiв, уже не на естрадi, а внизу, в напiвтьмi, в якомусь чiпкому дружньому кiльцi: парко, димно, хтось наливав, хтось смiявся, лиця мелькали розрiзненими кадрами, — простягала руку чи то по вiдпружну цигарку, чи по келиха, той чоловiк на мить опинився поруч, мов зашпортнувся об тебе мимохiдь, — з котячо засвiченими в притемку очима захоплено дихнув горiлчаним духом: "Ну, ти й даєш!" — i так само мимохiдь, не зупиняючись, спробував стиснути тобi руку, перехопити її, сягаючу по цигарку (чи келиха), — ти запам’ятала це тому (бо ж хто тiльки не тис тобi руку в тому стовповиську!), що отим незручним рухом, якось навсторч врубаним в напрямок твого власного, наче в’їздом з розгону пiд "цеглину" й мiлiцейський сюрчок, вiн потрапив боляче пiдломити тобi великого пальця, — i сюрчок розiтнувся тут‑таки — поштовхом, блискавичним промельком крiзь тяму — дивно, як на ту сум’ятну мить, чiткого й тверезого наскрiзного знаття: нiби хтось стороннiй спокiйно, значущо, повним реченням проказав у головi: "Цей чоловiк зробить тобi боляче".

Саме так, дослiвно, тобто малося на увазi аж нiяк не пiдламаний палець, i ти пречудово це зрозумiла. От у цьому вся штука, дорогенька, — що все ти, вiд самого початку, знала, та нi, знала ще й до початку: десь за тиждень перед тою поїздкою на фестиваль одного вечора оголенi нерви, болiсно‑жаждиво, як буває тiльки восени, вiдтуленi в свiт — назустрiч його вигасаючим барвам i таємничим шерехам в засинаючому листi, — запеленгували були уривок, якого ти тодi не збагнула й тому не дописала:

 

"Щось зрушилося в свiтi: хтось кричав

Крiзь нiч моє iм’я, неначе на тортурах,

I хтось на ганку листям шарудiв,

Перевертався i не мiг заснути.

Я вчилася науки розставань:

Науки розрiзняти бiль недужний

I бiль животворящий (хтось писав

Листи до мене й кидав їх у грубку,

Рядка недописавши). Хтось чекав

Чогось вiд мене, але я мовчала:

Я вчилася науки розставань", —

 

от i збулося все до словечка: вчися, вчися тепер "науки розставань" — iз життям, iз собою, з даром своїм нещасливим, що його тепер уже навряд чи подужаєш пiдняти — якщо досi, вважай, нi разу не витиснула цю штангу на висоту повного ривка.

Ай, мать його за лапу…

Нi, хай би хто‑небудь усе ж пояснив: якого чорта було родитися на свiт жiнкою (та ще й в Українi!) — iз цiєю блядською залежнiстю, закладеною в тiло, як бомба сповiльненої дiї, з несамостiйнiстю цiєю, з потребою перетоплюватись на вогку, хляпаву глину, втовчену в поверхню землi (знизу, завжди любила — знизу, розпластаною на спинi: тiльки так i позбувалась себе остаточно, зливаючись ритмом власних клiтин з промiнною пульсацiєю свiтових просторiв, — з тим чоловiком нi разу нiчого подiбного не було, в мить, коли вона, здавалось, от‑от починала в’їжджати, вiн, не зупиняючись, прокидав її згори рiзко видихнутим: "Мда, тут треба роту солдат!" — це смiшило, але не бiльше: "Що це за заявки?" — ображалася вона: не на слова, на вiдстороненiсть тону, — "Глупа ти, це ж комплiмент! — тобi взагалi треба б з двома мужиками спробувати, знаєш, як би це тебе вставило!" — цiлком можливо, що й вставило б, недарма ж я любила пiд час кохання кусатися, впиватись вустами в палець або плече, затягуватись до запаморочення доглибним цiлунком, храмовою проституткою — от ким я мусила бути в попередньому життi, але в цьому — в цьому, серце, менi ох як не все одно, з ким я: пригадую, колись раз у нью‑йоркському метро, де я сидiла, з головою поринувши в останнiй роман Тонi Моррiсон, хтось ляпнувся поруч мене на сидiння, всiм тiлом притискаючи до металевого бар’єрчика, — i мене вмить пропекло чистим, як високий музичний тон, зарядом такого потужного еротичного заклику, що плоть тут‑таки вiдiзвалася збудженим набряканням, розбруньковуючись усерединi, як весняне дерево; одночасно я втямила, що цей мужчина — хто вiн там не є — вже скiлька зупинок нависав був надi мною, i якби ми не були людьми, то мали б уже зараз кохатися просто на цiй запльованiй пiдлозi, бо ж, кохаючись по‑справжньому, зливаєшся не з партнером, нi, — з розбуялою анонiмною силою, що протинає своїми струмами все живе, пiдключаєшся до неї з тим, аби на кiлька секунд — а‑ах! — катапультуватися в вiбрую‑чу вогнистими контурами чорноту, якiй нема нi ймення, нi мiри, на цьому стоять усi поганськi культи, то тiльки християнство списало це злиття за вiдомством Чорнобога, замурувавши людинi всi виходи з себе, окрiм єдиного — через верх, але для нашої доби, хоч по сутi й пост‑християнської, уже вiдрiзано шлях до повороту назад, в оргiастичне свято вселенької єдностi: ми, кожен зосiбна, безнадiйно зараженi проклятою свiдомi‑стю ваготи й ущiльненостi власного "я", i тому переможно чистий, голосний i високий музичний тон вимкнувся й згас у моєму тiлi одразу ж, як тiльки той, справа, — заговорив: десь через зупинку обiзвався, з диким акцентом, спитав, що я читаю: вчуся, чи як? студентка? — отут я вперше глянула на нього — то був молодий, десь пiд тридцятку, невисокий, але купно збитий, як iз цiльного куска виллятий "шпiк", його прегарнi, мов сливи, очиська заволiкло хтивим сизуватим туманцем, так дивилися на мене, кожен iз‑за грат свого життя, сотнi чоловiкiв рiзних нацiй i кольорiв шкiри, виткнутись на хвильку — можна, от чого не можна — це вийти назовсiм; "Pardon me?" — перепитала я тим зумисним гострим голосом, яким вiдшива‑ється нахаб, i той Хуан, чи Пабло, чи Педро, зразу втямив, що — все, кiнець, викручено контакти, — "нi, нiчого", пробелькотiв i ще щось далi мимрив собi пiд носа, вже по‑своєму, — могутнiй тваринний заклик його тiла зiв’яв, скрутився, став швидко‑швидко вичахати, поруч мене сидiв звичайний собi причепа‑емi‑грантисько — втiм, небавом i встав, i попрямував — чи до виходу, чи десь iнде, я вже не дивилася, повернувшись до книжки: особа, iно вигулькнувши, розчаклувала стать. Може, справдi єдиний вихiд iз цiєї в’яз‑ницi — виходити вечорами, низько ослонивши лице каптуром плаща, сiдати в проїжджi авта, не називаючи iменi, рука водiя на колiнi, низький, захриплий смi‑шок, гарячковий шурхiт зайвої одежi, не треба вмикати свiтла, не треба розплющувати очей, слухати лиш клекiт кровi, чоловiчу партiю ударних i своє, чи вже‑не‑своє, розчинення‑розступання, ох, як ти класно розкрилася, ну! ну! ще! ще! — та тiльки ж вони всi хочуть говорити, хочуть вiдсьорбнути, розвезькуючи слиною й спермою, ковточок тебе: а що ти читаєш, а куди їдеш, а чи маєш мужа, треба вимишляти легенду, "Как вас зовут? — Ирина", — було, було раз i таке, окошилось мiцним, до залiзного посмаку, поцiлунком у пiд’їздi, вивинулася — втекла, посмiюючись до себе, їм усiм треба перемагати, от у чiм справа, щиро, нелукаво брати й давати, як вуглекислота‑хлорофiл‑кисень, вони не вмiють, i той чоловiк, який зараз доходить десь у пенсiльванськiй пущi на єдинокровнiй ласцi братiв‑дiаспорникiв, без цента за душею й без слова англiйсь‑кої (а мав же час пiдучитися, прид‑дурок!), — ех як же скинувся, як по‑кiнському тодi шарпнув був лице вгору, мов батогом уперiщений, коли ти, всадивши його за столика в кав’ярнi, спробувала, всю свою витрива‑лiсть на помiч прикликавши, внести хоч якусь терапевтичну яснiсть в цю обопiльну душевну й тiлесну недугу, — все правда, серце, i що я тебе вже не люблю — теж правда: "То ти себе що, — склацнувся лезом нагору, як бганий ножик, — "побєдiтєльнiцей" почуваєш?", — здається, так i лишилася сидiти з роззявленим ротом: Миколо, та чи ж ми з тобою в перетягування каната забавлялися?… "Знаєш, — i знову був той лиховiсний незмигний погляд, немов щось iнше дивилося крiзь його рiзко обведенi запаленими повiками очi, як крiзь прорiзи маски, — якби ти була мужиком, я б тобi зараз ввалив!" Дуже мило з твого боку, коханий, — менi й самiй часом ох як шкода, що я — не мужик).

 

"Ти жiнка. В цiм твоя межа.

Твiй мiсяць спить, як срiбна блешня.

Як прянощ з кiнчика ножа,

У кров утрушено залежнiсть", —

 

бурмотiла до себе в тi страшнi зимовi мiсяцi, по‑iншому страшнi, нiж оцi, осiннi: половина сiчня, лютий, березень — жодної звiстки, i жодної змоги будь‑що дiзнатися — через Атлантику, з Кембрiджа — в українське провiнцiйне мiстечко, в опалювану дровами майстерню на горищi покинутого дому без адреси й телефону, без клозета й гарячої води, iно з голою лампочкою на скрученому шнурку пiд стелею, з палкою ковбаси й банкою розчинної кави на вимащеному фарбами низенькому столику, хоч’ канапку? о, ще помiдорку маю, хоч’? Господи, живе ж хлоп — як пес приблудний, до шостої ранку не кладеться спати, з‑за мольберта автомобiль отой свiй вiдзiгорний — безгаражний! — через вiкно пантруючи, в двадцять п’ять, навiть у тридцять таке ще дається знести: звiрина енергiя вивозить, — але в сорок! Тимчасом у її кембрiджськiй хатi, знай перемiрюванiй безтямною ступою з кутка в куток — вiд вхiдних дверей через кiмнату до кухнi й назад (робота, задля якої буцiмто й приїхалося до Штатiв, розсипалася, мов нездарно примоцьований картковий будиночок), — щось незбагненне коїлося з телефоном: раз у раз її колошкали вдосвiта зi сну химернi дзвiнки, зривалася, хапала слухавку: "Хелло!" — десь далеко на безмовнiй лiнiї свистав шугастий вiтер i глухо рокотав океан, кiлька секунд необжитий, незалюднений простiр над пiвнiчною пiвкулею давав їй знати про себе, нiби справдi в ньому "хтось кричав крiзь нiч її iм’я, неначе на тортурах", — i не мiг докричатися, по чiм нiмий сигнал уривався: пiдводно‑зеленавим ряхтiнням засвi‑чувались баньки кнопок на слухавцi, i вибулькував з розтруба бездушний зуммер, — о, в вас обох стало б моцi повиводити з ладу всi телефоннi лiнiї над Атлантикою, ця скажена, жадна до життя мiць фугасила з його картин i твоїх вiршiв, ти впiзнала її вiдразу, тiльки‑но, опинившись у нього в майстернi й начепивши окуляри з товстими скельцями, станула перед полотнами, i так само вiн мусив упiзнати твою, — твою, котра в тi зимовi мiсяцi, так неждано й наповал збита з своєї, щойно вiднайденої осi (бо ти була — жiнка, жiнка, хай йому стонадцять чортiв: витка рослина, котра без пря‑мостiйної пiдпори, хай би навiть i намисленої, — без конкретного обличчя живої любовi — опадала долi й зачахала, тратячи всяку снагу до горобiжного розгону: кожен вiрш був прекрасним байстрям од якого‑небудь князенка з зорею в лобi, зоря звичайно потiм погасала, вiрш — лишався), — кинута напризволяще, та сила розривала тебе зсередини, люто дряпалася в стiнках твого єства i спорскувала в розпачливiй непритокманостi, ‑

 

"I раптом знов схотiлося — кричати,

На лампу вити, пазурями драти

Шпалери на стiнi — од явностi утрати,

Од того, що тебе уже даремно ждати",

 

— аж доки, одного березневого дня, не обпалила все нутро моторошна думка, що вiн — помер, от просто взяв i помер, "вляпався в крапочку", як i хотiв (зiзнався їй у цьому ледь не напочатку — з кривим посмiхом розганяючи авто, як лiтака на злiтнiй смузi, серед ночi на замiськiй дорозi, i мокрi лiхтарi в дрiбноголчастiй срiбернiй облямiвцi, й чорний маслянистий блиск зустрiчних калюж, — все злилося, навально помчало навперейми, забиваючи дух, сто, сто двадцять, сто сорок, сто… сто шiстдесят? — не боїшся? не виникає бажання — вляпатися в крапочку? — нi, не боюся, не було в менi справжнього страху, та, по правдi, й тепер нема — дивно, ба й незбагненно, надто взявши пiд увагу цiле моє, ах розтуди ж його, каторжанське життя, що недурно розпочалося, при народженнi — клiнi‑чною смертю, мама пригадувала, що геть i цiвка калу звисала з задочка, i тiльце вже посинiло: виткнула душенька носа на свiт i звомпила — е, нi, пустiть назад! — а її, спасибi, вiдкачали, а скоро так, то нiчого блягузкати, є речi, страшнiшi за смерть, i я їх знаю, тiльки от того страху — манливого й темного, заворожливо‑притягального захвату згуби, який є в ньому, i в iнших я часами його розрiзняла, — нема в менi, i квит, тим‑то вiн i дивився на мене з iскрами неприхованого захвату в зорi, навiть коли вже було по всьому: "А ти вiдва‑жна жiнка!", — i "крапочка" та проскочила тодi повз мене, не сполохавши), — але ця думка — що вiн помер, що тi загадковi телефоннi дзвiнки справдi‑таки вiд нього: з "тамтого боку", а значить, що її любов не ощадила його, що вона сама, сама, нарцисична егоїстка, гординею своєю дурною, пихою дешевою, бришканням пустопорожнiм пiдопхнула його до "крапочки", де ж пак, принцеса знайшлася: ах так? ну що ж, тодi я поїхала, — звiсно ж, Америка — the land of opportunities, пiв‑Європи, не нашої довбаної, а щонайщирiшої, вiд Британiї до Iталiї, сюди рветься, грошi, кар’єра ("Музика, жiнки, шампанське…," — вiдгукувався вiн iронiчною луною), а в Українi що, Україна — Хронос, який хрумає своїх дiток з ручками й нiжками, що ж, так i сидiти, аж жаба цицьки дасть, чи то пак дiаспорнi дiдусi, коли клiмакс стукне, — премiю Антоновичiв? — ай Бож‑же ж мiй, та чого воно все на фiг варте, якщо вiн помер, що, що, що з ним трапилося?! — ця думка була така нестерпна, що, вискочивши на ганок заднього двору, звi‑вши лице до мiнливого, стрiмко сутенiючого кембрiдж‑ського неба в напливах хмарної гуашi, вхлипуючи злиплими од сидячки й курива легенями ледвевловний подув океану, вона стала молитися — так, як перед тим молилася лише двiчi, раз за батька, як долежував у лiка‑рнi по вже безпотрiбнiй операцiї, годинами корчачись од стрiляючого метастазами болю (а до наркотикiв ще не дiйшло), — аби Бог пiслав йому швидкий кiнець, i вдруге, стид згадати, — за незалежнiсть, тодi, 24‑го серпня дев’яносто першого року, коли все вирiшували години, як воно зазвичай i водиться в життi людей i народiв: Господи, просила трусячись, поможи — не задля нас, бо негiднi єсьмо, а задля всiх полеглих наших, що несть їм числа, — i обидвi молитви були почутi, такi молитви до адресата завше доходять, а тут вона благала: Господи, зроби так, щоб вiн був живий! — хай би забув мене, хай би вернувся до жiнки, хай би зраджував з ким не прийдеться, — не треба менi його за чоловiка, i нiчого вiд нього не треба, якщо на те воля твоя, Господи, я кохатиму iншого, з iншим родитиму дiтей, тiльки — о Господи, хай вiн буде живий. I здоровий. I щасливий. Тiльки це, Господи. Тiльки це.

Ну, "здоровий i щасливий" — це ти, золотце, конєшно, загнула через верх, бо силомiць нiкого щасливим учинити й Бог не потрапить, так що в остаточнiй редакцiї твою одчайдушну телеграму мусили були прийняти без цих двох слiв, — якби Бог слухав дурного погонича… (А цiкаво, як воно все там у них вiдбува‑ється — чи якийсь янгол‑секретар одбирає земнi послання при апаратi, виймаючи з потоку щирi, тяжкi й гарячi, й незворушно спускаючи в чорну дiру невагомi маси пустих слiв? — так i з вiршами буває: одразу збриджується, щойно починає валити пуста порода, — i кидаєш, недописавши). I ще в одному моментi ти тодi злукавила — в "хай би забув мене": лепетнула в напiв‑нестямi, насправдi твердо знаючи, що нiколи вiн тебе не забуде, — о, тепер уже нiколи, скiльки житиме: згнi‑тивши недокурка двома пальцями, джигонувши ним навiдлi, аж дугою в повiтрi шварнуло:"А ти подумала, скiльки менi вiд тебе вiдходити? Га?" — мов через силу стримуючись, аби не загилити й нею, вслiд за недокурком ("Ти ж уважай, я чоловiк слабкий, я й зарубать можу", — признався був раз, i тобi зараз же свiнуло: оце, оце воно! не бреше, правду каже! — i, з умент ввiмкне‑ним безособовим захланним iнтересом, — загули, за‑стугонiли незримi дроти, шпарко переганяючи iнфор‑мацiю, — вичавила‑таки тодi з нього, хоч якого заду‑бiло‑вiдпорного на всякi розпити‑лащiння‑сюсю‑пусю‑ну‑скажи‑менi‑жебонiння, — скупу, пунктиром iсторiю про те, як колись давно, розписуючи сiльську церкву на пару "з одним мудаком, який мене дiставав", дiйшов до стану, коли ганявся за тамтим iз сокирою в руках, — невже круг церкви, подумала ти, чомусь уявивши, що це мало статися вночi, бо нема нiчого жаскiшого за нiчну церкву з вiдбитою в темних шибках угорi повнею, — от звiдтодi й зривається на втечу щоразу, iно зачувши наближення того духа, понятно, гмукнула ти, цiкаво, хоч по‑справжньому цiкавою була тут, i далi, повна вiдсутнiсть у тобi страху, от вiдлуп — i вже, нiби все те оповiдалося через бар’єрчик у кiмнатi побачень у в’язницi чи божевiльнi: дослухаєш — i пiдеш, i за тобою, грiмко скрегочучи, засунуться обкованi циною дверi, й поросне навздогiн, приском попiд шкiру, сухе клацання оберненого в замку ключа). Скiльки менi вiд‑ходити вiд тебе, скiльки тобi — вiд мене, "Сколько нам так еще идти, протопоп?" — спиталася жiнка в роз‑стриженого Аввакума, бредучи за ним, вигнанцем, по безкраїй рiвнинi, i знемiгшись безцiльнiстю шляху, й присiвши на купинi, — i почула у вiдповiдь: "До самыя смерти, попадья". Схiдний фаталiзм, еге ж, — у росiян це є, з нами гiрше, складнiше, ми, власне, нi се, нi те, Європа встигла заразити нас мутною гарячкою iндивiдуальної хотi, вiрою у власне "можу!" — одначе пiдстав для його справдження, чiпких структур, котрi б те "можу!" пiдхоплювали й тримали, ми нiколи не виробили, шамотаючись вiками на днi iсторiї, — наше вкраїнське "можу!" самотнє i тому безсиле. Амiнь.

Чому тобi здавалося, нiби ти зможеш витягнути його на собi з тої ями, в яку вiн, очевидно ж було, так послiдовно вглибав? Власне, насторожитися мусила вже першої ночi — коли, ще тiльки роздягаючись, вiн змружився сторожко, нiби прицiнювавсь: "А ти можеш ранiше за мене скiнчити?" — засмiялася, переповнена шумовинням сил, як бутель молодого вина: "Я все можу!" Дурочка, вже тодi мала би добачити, що вiн не партнер, — що, закам’янiлий усерединi себе до бага‑торiчної мерзлоти, просто не тямить бути не сам — геть i в коханнi ("Ох, як ти класно даєш!" — вистогнав у неї — по довгому нездалому вовтузiннi, по страдницьких корчах, по всiх одчайних ламентацiях — "Ах, нащо ж я банячив!" i "Ай, бляха, а я так тебе хотiв!", по западанню в кiлькахвилевий сон — самотнiй сон, наглухо вiдрубаний вiд її присутностi поруч: не зворухнувся, коли натнулася випручатись з обiймiв, ну й пiшов на фiг, iмпотент нещасний, зараз устану, вдягнуся, запарю кави, скоро пiдуть автобуси й можна буде вернутися до готелю, у вiкнах майстернi невiдворотно блiдла, водянистiшала свiтна синява, вирисовувалися позгромаджуванi попiд стiнами вугластi стоси полотен iз дрижакуватого, як протоплазма, смерку, паскудна година, година хворих i сорокалiтнiх, це в такiй, певне, сiрiй каламутi катуються позасвiтнi душi, — i ось тодi вiн i зробив їй боляче, таки направду боляче, куди там згадцi про втрату цноти, painful intercourse, ось як це називається в медичнiй лiтературi, котру вона, зашугана совкова дурепа, щойно в Америцi взялася студiювати, навiть до лiкаря була сходила, жеручись гнiтючою призрою, чи щось там у нiй, бува, не попсулося, прости Господи, i витрiщилась, не ймучи вiри, коли лiкарка стенула плечима: "I don’t see any problems", — а тодi, вереснувши диким голосом — добу по тому налупцьована матка нила, як перед мiсячним, — стенувшись, хвицнувши ногами, — "Менi боляче, боляче, чуєш?" — вона почула — одночасно з переможно‑грiзним окриком: "А слабо за мене замiж вийти? А слабо вiд мене дитинку народити? Глупа ти, глупа, я ж тебе люблю!", — як усерединi займається й шириться його вогка бубнява горяч, ох, ця хвилина, все — задля неї, побудь, ох побудь ще, не йди, глибоке зiтхання, вiн виринув iз неї з таким промитим од лiт, розгладженим вологою пiдсвiткою щастя лицем, аж зiр їй заступили мимовiльнi сльози нiжностi, в тих сльозах худий i гострорисий, насторчений вухами й вилицями сiльський повоєнний пацанок — батько в таборi, пiсля нiмецького полону, мати в колгоспi на буряках — стояв iз патичком на вигонi, вперше вражений розлитим уздовж обрiю, скiльки сягало око, черленим золотом заходу в димно‑сизому клоччi хмар, свiт горiв i мiнився, все це було в його картинах, вивiльнити того пацанка з цього мовчазного й жорсткогубого, добре задбаного й охайно поголеного мужчини — "Ти не родила? В тебе губи пахнуть неспитим молоком, — от вiзьму й зроблю тобi дитинку, чуєш? синочка", — то була цiлком самодостатня творчiсть, в якiй твоє власне фiзичне незадоволення важило не так‑то й багато, — залишившись сама — бо вiн, завинувшись у довгополе, схоже на шинелю пальто, одразу пiрвався кудись на помивку: звичайка досить хамська, коли вдуматися, але й це тебе тодi не зразило, — ти муркотливо потяглася, хруснувши сплетеними над головою руками, й визнала собi подумки, з хрипкуватим смiшком, — ну от тебе нарештi й виїбли, подруга, так‑таки прямим текстом — виїбли, уперше в життi, бо доти все бiльше — годили, панькались, як iз теплим тiстом, допитувались, якi слова любиш, а тут просто взяли та й трахнули по‑мужицькому, без церегелiв, — i, дивно, навiть ця думка не була неприємна, i коли ти витягла з сумочки дзеркальце, наперед страхаючись того, що в ньому вгледиш — на третю добу неспання, по всiх викурених цигарках i опiвнiчних коньяках, оце то фестиваль видався! — то й сама спахнула радiсним подивом: на тебе глянуло розпогоджене, вiдмолодiле до стану твоєї автентичної вроди — делiкатне й худеньке, сливе дiтвацьке, виплигуюче назовнi чорними очиськами личко, яке ти завжди за собою знала, але в дзеркалi не бачила вже хтозна вiдколи: ти вернулась до себе, ти була вдома, — а вiн сидiв у ногах лiжка, курив i дивився, його невiдривно звернене до тебе промiнно‑заворожене обличчя осявало ще тьмяну майстерню, — вряди‑годи нахилявся над тобою: легенько, ховаючи усмiх, поцiлувати вистромленi з‑пiд вiдкоченого пледа соски й знов дбайливо, по‑селянськи неквапно, як своє добро, вкутати тебе аж пiд шию, подати чашку з кавою, "гляди, не розхлюпай", i ти тут‑таки й розхлюпала, затрусившись хихотiнням, "а я тепер цей плед виставлю — i пiдпишу, ким заляпано", — i, зненацька: "Чого ти плакала?" — не скажу, нi, ще не скажу, скажу аж перегодом, за мiсяць, а раз сказавши, повторюватиму ледь не щохвилини: за браком iнших, мiсткiших слiв — коли нема такої цистерни, аби замiряти бездонний колодязь, зостається раз у раз опускати й витягати те саме дитяче цеберко, — моно‑тоннiсть повтору, рипiння корби: я люблю тебе. Я люблю тебе. Я люблю тебе).Оттака ловись, кобiто, — закохалася. Ще й як закохалася — вибухла наослiп, полетiла сторч головою, дзвенячи в просторi вiдьомським смiхом, пiдхоплена незримими самовладними нуртами, i бiль той не перепинив — а мав би, — так нi ж, вирубала в собi всi застережнi табло, що жахтiли червоними лампочками на межi перегрiву — достоту перед аварiєю на АЕС, — i тiльки вiршi, що негайно ввiмкнулися натомiсть i пiшли суцiльним, нерозчленованим потоком, пропускали недвозначнi сигнали небезпеки: в них нав’язливо проблимували — ад, i смерть, i недуга,

 

"I жовте море днiв, i сизе море снiв

В одбитих кольорах вмираючого неба, —

I я iще пливу — а ти уже на днi,

I страшно нам обом дивитися на себе":

 

"Значить, ти знала? — визвiрився вiн, свiнувши вовчими вогниками в очу, коли вона — втрачати було вже нiчого — зважилася дещо з того потоку прочитати йому вголос, — знала, що так буде? Так якого ж?…" Ге, серце моє, так у цьому ж вся й штука…

Ннiт, не була мазохiсткою — була, йолки‑палки, нормальною жiнкою, чиє тiло тiшилося, даруючи радiсть iншому, та що там казати — класною бабою була, "девочка сладенькая", "фантастическая женщина", "stud woman", мусуй‑мусуй тепер в пам’ятi, як книгу вiдгукiв (вигукiв) — з тих хвилин, коли мужчини не брешуть, може, хоч дрiбку рiвноваги собi тим повернеш: була ж! — а от нi, не вертається, не спасає — що з того, що була, що завжди при тiм чула, з часом бiльшим, часом меншим темним осадом недовипитостi, якою ще могла б бути, — бо є в життi речi, вiд нас не залежнi, бо я є така, який ти зi мною, — в мужчин це трохи по‑iншому, в жiнок, на жаль, так — i, на жаль, в усьому, i хоч би скiльки лiфчикiв не попалено було американськими фемiнiстками, з мастурбацiї — чи то гумовим пенiсом, чи живою людиною, бо живою людиною це теж не що як мастурбацiя, коли без любовi, — не прибуде нi дiтей, нi вiршiв. I все, i клямка."В цiм твоя ме‑жа". Як же той кембрiджський вiрш кiнчався?

 

"Рiлля, що прагне борони,

I мокрi, сплаканi ворони —

I муж, який не вборонив —

А ждав вiд мене оборони".

 

Еге ж, exactly — чи, коли хто волiє, "вот iмєнно". От чим ще, до речi, паршива чужа країна — набиваються, натрушуються, як пух у нiздрi, напохватнi чужинецькi слiвця й звороти, залiплюють пори в мозковi, нахабно тиснуться попiдруч, навiть коли ти наодинцi з собою, — i незчуваєшся, як починаєш балакати "хеф‑напiв", тобто повторюється те саме, що вдома (вдома? схаменися, кобiто, — де вiн, твiй дiм?), ну гаразд, у Києвi, в Украї‑нi — з росiйською: всякає ззовнi накрапами, зсихається‑цементується, i мусиш — або повсякчас провадити в умi розчисний синхронний переклад, що звучить вимучено й ненатурально, — або ж приноровитися, як усi ми, самим голосом брати чужомовнi слова в лапки, класти на них такий собi блазнювато‑iронiчний притиск як на забуцiм‑цитати (наприклад — гарний приклад для студентiв, можна навести завтра на лекцiї: "Ти себе що — "побєдiтєльнiцей" почуваєш?").А ще можна б сказати — виступаючи з доповiддю в якому‑небудь американському унiверситетi, або на конференцiї "трiпл‑ей‑дабл‑ес", або в Кеннан Iнстiт’ют у Вашiнгто‑нi, або де тебе ще там i далi носитиме лихим вiтром, сто, максимум двiстi баксiв гонорару плюс сплачена дорога — i дякуй гречненько, ти не Євтушенко й не Татьяна Толстая, щоб дiставати по тисячi за виступ, та хто ти ваще така, слиш, ти, забацана Ukrainian, дитя вiдрадненської комунальної "хрущовки", з якої цiлий вiк марно силкуєшся вирватись, Попелюшка, що летить через океан понарiкати за вечерею у Шеффiлда з парочкою Нобелiвських лауреатiв (промiнячись навсiбiч, чотирма мовами нараз за одним столиком сиплючи) на iдейну вичерпанiсть сучасної цивiлiзацiї, по чiм вертається в свою київську кухню площею 6 кв.м.сваритися з мамою й принижено тлумачити рiдним редакторам, що где я, там i буде вiтчизна" — то зовсiм не значить "ubi bene, ibi patria", — бодай тому, що через цю саму довбану patria тобi нi у Шеффiлда, нi у Тiффанi, нi на Гавайях, нi на Флоридi, нiде й нiколи не є bene, бо вiтчизна — то не просто земля народження, правдива вiтчизна є земля, котра потрапить тебе вбивати — навiть на вiдстанi, подiбно як мати повiльно й невiдворотно вбиває дорослу дитину, утримуючи її при собi, сковуючи їй кожен порух i помисл власною обволiкаючою присутнiстю, — а, що там розводитися довго, тема мого сьогоднiшнього виступу, ледi й джентльмени, — як i зазначено в програмi, "Польовi дослiдження з українського сексу", i, перш нiж перейти до неї, хочу подякувати всiм вам, присутнiм i вiдсутнiм, за нiчим не виправдану увагу до моєї країни й моєї скромної особи, — от чим як чим, а увагою ми досi розбещенi не були: по‑простому сказавши — здихали, на фiг нiким не завваженi (я тут ще в досить упривiлейованому становищi, бо якби зважилась, плюнула й висипала в рота разом усю решту таблеток iз жовтогарячого слоїчка, то тiло виявили б досить хутко, десь, либонь, день на третiй: Крiс, факультетська секретарка, зателефонує, тiльки‑но я не з’явлюся на лекцiю, отже, грiх нарiкати, ниточка‑павутиночка, хай i тонюня‑провисла, щоб, за неї шарпнувши, дати свiтовi знати про свiй черговий, цим разом останнiй, вiд’їзд, у мене все‑таки є, — i якби з тим чоловiком щось сталося там у пущi, — хоч я й не думаю, аби з ним щось сталося, вiн нiколи не вчинить цього сам, забагато має в собi злостi для такого дiла, — то Марк i Розi щодня ж навiдуються до нього), — так ось, ледi й джентльмени, прошу не поспiшати квалiфiкувати розглянутий випадок закоханостi як патологiчний, бо доповiдач iще не сказав головного — головне ж, ледi й джентльмени, полягає в тому, що в життi пiддослiдної то був перший український мужчина. Направду — перший. Перший готовий — кого не треба було вчити української мови, тябричити йому на побачення, виключно аби розширити спiльний внутрiшнiй простiр порозумiння, книжку за книжкою з власної бiблiотеки (Липинський, блiн, Грушевський, i про Горську вiн також не чув, анi про Свiтличного, за ним були зовсiм iншi шiстдесятi, добре, я тобi завтра принесу!), а в часi любосного воркотання мимобiжно згадавши "Не захист мрiй — блаженний дiм…," тут‑таки запускатися в пiвгодинний коментар про життя i творчiсть автора — це, знаєш, був у тридцятi такий поет на Захiднiй Українi, — i отак, хай йому грець, все життя! — професiйна українiзаторка, наче ще по одному органу їм усiм нарощуєш, коли‑небудь наша незалежна, чи радше ще‑не‑вмерла, якщо до того часу не вмре, мала б запровадити якусь спецвiдзнаку — за кiлькiсть українiзованих койкомiсць, ти б їм загаратала список тобою навернених! — а то був перший мужчина з твого свiту, перший, з ким обмiнювалося не просто словами, а зараз усiєю бездоннiстю мерехких, колодязним зблиском пiдсвiчених тайникiв, тими словами вiдслоне‑них, i тому говорилося легко, як дихається й сниться, i тому пилося розмову смажно висушеними вустами, i впивалося все запаморочливiше, о, ця нiколи не знана сповна свобода бути собою, ця гра, нарештi, в чотири руки по всiй клавiатурi, натхненнiсть iмпровiзацiї, скiль‑ки iскристої, смiхотливої енергiї вивiльняється, коли кожна нота — iронiчний натяк, вiдтiнок, дотеп, доторк — умент резонує, пiдхоплена спiврозмовцем, кульбiт у повiтрi, просто вiд надмiру сили, жартiвливе колiнце — ближче: можна? i от уже — двозначнiше, ризикованiше, i от уже — впритул, i от уже, заглушивши мотор (бо ти таки сiла, врештi‑решт, у ту його машину — пiсля вiдвi‑вин майстернi, пiсля того, як угледiла навiч, хто вiн), — навальний перехiд на iншу мову: губами, язиком, руками, — i ти, вiдхиляючись зi стогоном: "Поїхали до тебе… В майстерню…", — мова рiзко скоротила ваш шлях назу‑стрiч одне одному: ти впiзнала: свiй, в усьому — свiй, одної породи звiрюки! — i в нiй же, в мовi, було все, чо‑го нiколи потiм не було мiж вами в лiжку.

"Gosh, if he only weren’t such а damned good painter!" — казала ти, сидячи в барi "У Крiстофера" на Портер‑сквер, ти випила натще два келихи каберне‑совiньйон, i тебе трошки розпружило — вперше за тi кембрiджськi мiсяцi, запаморочливо легким, дерзновенним пiдняттям, ой випила — вихилила, сама себе похвалила, ех жаль, нема з ким заспiвати, — Лiса i Дейв слухали, як малята рiздвяну казку, забувши хрумтiти чiпсами, Slavic charm, ось як це в них називається, — ти любила той бар, глуху пляшкову зелень декору, яка наводила на гадку про ломбернi столики, так само як i низь‑кi свiтла, що вiдсувають лиця у притемок, i чоловiкiв, скупчених при шинквасi за спогляданням бейсбольного матчу, i гул голосiв, i нiч за далекими вiкнами, її густий коричневий вар, в якому плавляться жовтi цукати лiхтарень, — все нараз, бо тiльки так i дається увiйти в свiт чужого: приймаючи все нараз, усiма змислами, i ти це вмiла, ти просто втомилася, за всi роки бездомних блукань, любити свiт самотою — проходити анонiмною й нерозпiзнаною через сутенiючi аеровокзали, ресторани й бари з теплими вогнями, морськi узбережжя з надбiгаючим шелестом прибою по рiнi, вранiшнi готелi з кавою в холлi, — "Where are you from?" — "Ukraine", — "Where is that?" — ти втомилась не бути в цьому свiтi, втомилась волiкти додому в зубах спрагло виссанi з нього згустки краси й радiсно лементувати: "Адiть, дивiться!" — але вдома, в твоїй бiднiй забембанiй країнi — країнi урядовцiв в обвислих штанях i всiяних лупою пiджаках, оплилих письменникiв, зугарних читати лиш одною мовою, та й з того вмiння нестак‑то вжиткуючих, i бистрооких, жучкуватих бiзнесовцiв iз навичками колишнiх комсомольських секретарiв, — все воно якось нi до чого не крiпилося, провисало непритокмане й ото хiба тiльки до виливу жовчi дрочило, своєю туманною, зашифрованою в незнайомих iменнях i реалiях недосяжнiстю, натоптуваних домашнiх самоукiв (чомусь незмiнно — на куцих, жокейськи вивернутих ногах: порода така, чи що?), закваснiлих де‑небудь в обласнiй публiчнiй бiблiотецi iменi Грьомiна в час, коли ти мала нахабство (чи може, дурне щастя, думалось їм?) вештатися по Гарвардськiй "Вайденер" i де там ще, — ти втомилась нероздiленiстю своєї любовi до свiту, i в тому чоловiковi — щойно опинившись у нього в майстернi, станувши (в окулярах з товстими скельцями) перед розвернутими лицем, одне за одним, полотнами, що громадилися вздовж стiн, назбируючи порохи, — ти блискавично вгадала свiй єдиний, кругло‑довершений шанс на несамотнiсть отої любовi, — саме тому, що вiн був such а damned good painter, — але вже це Лiсi з Дейвом годi було розтлумачити, ти й не намагалася, Лiса вражено всмiхалася своїм неправдоподiбно яскравим, схожим на збудженого коралового молюска ротом, i очi їй волого блищали: What а story! О так, страшенно романтична love story — з пожежами й автокатастрофами (бо ту славно‑звiсну машину вiн одної ночi взяв та й розгепав, казав, на друзки), iз таємничим зникненням протагонiста й вiд’їздом героїнi за океан, з купою вiршiв i картин, а го‑ловне — з цим постiйним, непередаваним наскрiзним вiдчуттям, якому, власне, ти й улягла: вiдчуттям, що все можливо: той чоловiк грав без правил, точнiше, грав за власними, як правдивий кантiвський генiй, в його силовому полi пробуксовувала будь‑яка передбачувана логiка подiй, так що був вiн сам собi the land of opportunities, i що вже там серед тих opportunities не чаїлося вготованим на майбутнє — смерть в черговiй з ряду автокатастрофi (нi, Господи, нi, тiльки не це!) а чи трiумфальний прохiд по свiтових музеях, — наплювати, дарма, аби тiльки виламатися, вимачкуватися з колiї — з отої вiковiчної вкраїнської приреченостi на небуття.

Це окрема тема, ледi й джентльмени, панi й панове, перепрошую, якщо забираю вам забагато часу, менi нелегко про все це говорити, до того ж я дiйсно тяжко недужа, моє зацьковане, виголоднiле, а коли не бавитися евфемiзмами, так i просто згвалтоване тiло третiй мiсяць невгаває в дрiбненькому нутряному дрожi, особливо жаскому — до млостi! — внизу живота, де повсякчас чую давучий битливий живчик, i коли розчепiрюю пальцi, то вони негайно починають жити самостiйним життям, ворушачись кожен зосiбна, нiби натягненi на порiзненi, в незгiдних ритмах посмикуванi ниточки, я вже мовчу про бубнявi, як у пiдлiтка, рожевi прищi, котрими зацвiтають обличчя i плечi, i нема на те ради, — горопашне тiло ще живе, воно качає права, воно доходить з елементарної сексуальної голодухи, воно б, може, й оклигало, i заплигало зайчиком, якби його всмак трахнули, але, на жаль, цю проблему не так легко розв’язати, надто коли ти сама‑одна в чужiй країнi й чужому мiстi, в порожнiй квартирi, де телефон озивається хiба на те, щоб запропонувати тобi — рiдкiсна нагода, тiльки на цьому тижнi! — ко‑ло‑саль‑ну знижку на передплату мiсцевої газети, i звiд‑ки вигрiбаєшся тричi на тиждень — до унiверситету, де пiвдюжини охайних, взутих у бiлi шкарпетки й кросовки, чистенько вмитих i дезодорованих американських дiтлахiв iз здоровими, аж вогкими шкiрою й зубами, водячи за тобою, як манджаєш туди‑сюди по аудиторiї, поглядами акварiумних рибок, щось там — один Бiг вiдає, що! — тихенько шкробають собi в зошити, поки ти, сама себе накручуючи (ну бо треба ж якось протриматись годину з чвертю!), палко тлумачиш їм, що не було! не було в Гоголя, такого, який вiн був, натодi iншого вибору, окрiм як писати по‑росiйськи! хоч плач, хоч гопки скачи — не було! (i в тебе — також немає, окрiм як писати по‑українськи, хоч це i є, либонь, найяловiше насьогоднi заняття пiд сонцем, бо навiть якби ти, якимось дивом, устругнула в цiй мовi що‑небудь лпосильнее "Фауста" Гете", як висловлювався один знаний в iсторiї лiтературний критик, то воно просто провакувалось би по бiблiотеках нечитане, мов невилюблена жiнка, скiлькись там десяткiв рокiв, аж доки почало б вихолодати, — бо нерозкуштованi, невживанi, непiдживлюванi енергiєю зустрiчної думки тексти помалу‑малу вихолодають, ще й як! — якщо тiльки потiк читацької уваги вчасно не пiдхоплює й не виносить їх на поверхню, каменем iдуть на дно й криються нездирним зимним лепом, як твої нерозпроданi книжки, що пилюжаться десь удома по книгарнях, таке сталося майже з цiлою українською лiтературою, можна на пальцях вилiчити — не авторiв навiть, а поодинчi твори, яким пощастило, — з отерпом у пучках i сльозами в очу ти читала надiсланий тобi тут, в Америцi, переклад "Лiсової пiснi", авторизовану версiю, призначену для бродвейської сцени, кайфувала, як наркоман, од її прискореного жагучого вiддиху: живе! живе, не пропало, через сiмдесят лiт, на iншому континентi, в iншiй мовi — скажи ж ти, випливло! — розумiється, що iншого — писати по‑росiйськи чи по‑англiйськи, на перший же твiй вiрш, видрукуваний англiйською, i то в цiлком малопомiтному журналi, екстатично вiдгукнулось, звiдкiлясь трохи чи не з Канзасу, якесь там "Тhe Review of Literary Journals", це ж треба, i Макмiллан збирається включити його до антологiї свiтової жiночої поезiї ХХ‑го столiття, "You are а superb poet", — кажуть тобi тутешнi видавцi (зволiкаючи, проте, з книжкою), спасибi, я знаю, тим гiрше для мене, — але в тебе нема вибору, золотце, не тому, що не зумiла б змiнити мову, — пречудово зумiла б, якби трохи помарудитись, — а тому, що заклято тебе — на вiрнiсть мертвим, усiм тим, хто так само несогiрше мiг би писати — по‑росiйськи, по‑польськи, дехто й по‑нiмецьки, i жити зовсiм iнше життя, а натомiсть шпурляв себе, як дрова, в догоряюче багаття української, i нi фiга з того не поставало, крiм понiвечених доль i нечитаних книжок, а однак сьогоднi є ти, котра через усiх тих людей переступити — негодна, негодна i все, iскор‑ки їхньої присутностi нема‑нема та й укидаються в повсякденному, навзагал геть спопiлавiлому буттi, i оце й є твоя родина, родове твоє древо, аристократко забацана, прошу пробачення за непризвоїто довгий вiдступ, ледi й джентльмени, тим бiльше, що до нашої теми вiн, властиво, не тичеться). Ледi й джентльмени, жаль за власним, з дня на день марнованим тiлом — це почуття, знайоме хiба ГУЛАГiвським в’язням: вечорами у ваннi я розглядаю перед дзеркалом (начепивши совинi окуляри, тi самi, з товстими скельцями, так що вигляд маю достолиха кумедний) свої груди, досi такi незмiнно кулясто‑пружнi, визивно насторченi пипками врiзнобiч ("Это ж надо, — казав колись, нестак i давно, один недоукраїнiзований мною мужчина, — наверно, четвертый размер, а как держится!"): цiєї осенi вони вперше охляли, недвозначно посунулися долi, наводячи на гадку про перестояне сире тiсто, i взялись якимись вiдворо‑тними плямками, схожими на пiгментнi, а вершечки що‑далi, то бiльше нагадують потемнiлу шкiрку зморщеного персика, — той чоловiк був з тих, хто взагалi кепсько уявляє, що робити з жiночими грудьми, окрiм хiба як ущипнути крiзь одежу, але справа, звiсно, не в ньому, — це було гарне тiло, здорове, розумне й життєрадiсне, i, слiд вiддати йому належне, воно збiса довго трималось, тiльки з тим чоловiком зворохобилось одразу, але я прикрикнула на нього, грубо й нецеремонно, а воно противилось, скiмлило якимись хронiчними застудами, опухлими залозками й лихоманковими висипками, "ослаблення iмунiтету", казали лiкарi, а я виборсувалася з по‑стелi, заклеювала висипки пластирем i, палена гарячкою, летiла на вокзал, поїзд, гримочучи по стиках рейок, мчав мене крiзь нiч у мiсто, звiдки мовчав той чоловiк, розгепавши на друзки свою дорогоцiнну машину, в нiч аварiї менi приснилося, начеб йому її вкрали, i вiршi, несвiдомi яви, але, своїм звичаєм, сновидно‑видющi, напливали, як у туманi крайобраз за вiкном:

 

"Тодi ще мав упасти снiг.

Ще осiнь пахла корвалолом,

I авта, збившися з дорiг,

По гаражах зiпали кволо", —

 

я досить довго чинила насильство над своїм тiлом, воно мусить мати на мене кривду, чи, по‑тутешньому, grudge, а тепер, заднiм числом, незгурт i можу для нього зробити, — хiба вимучувати щоранку безцiльними присiдан‑нями, пiсля яких обманом стужавiлi стегна ниють забутим солодким стогоном, та ще тупо, як на працю, волочити його вечорами до басейну, де мене вже знають: заповита в пiстрявий тюрбан негритянка‑дженiторша, що видає на входi ключi од lockers’iв, слiпучо спалахує навстрiч зубним блiцем: "You’re pretty faithful to that swimming, huh?" — Боже, яка вона мила, м’яка й ласкава, як вода в басейнi, од першого‑лiпшого щирого слова я зараз ладна розревтися з мiсця, мов зацьковане вовченя‑пiдлiток, ладна їсти з кожної руки, хоч би й цiєї простягненої, довiрливо розкритої — рожевою наготою назверх — долонi з золотим ключиком на червоному капроновому шнурочку, в яку, хапаючись, оповiдаю, що мушу, дослiвно мушу сюди вчащати, що лиш так i рятуюся од депресiї — Великої Американської Депресiї, на яку страждає, здається, сiмдесят вiдсоткiв тутешнього населення, бiгають до психiатрiв, ковтають "Prosac", ко‑жна нацiя божеволiє по‑своєму, i мою депресiю, котра насправдi має iншу назву, я, хоч‑не‑хоч, уже наломилася перекладати зрозумiлою їм мовою: broken relationship, до того ж straight after the divorce, до того ж sexually traumatic, а далi вже все за пiдручниками з психiатрiї: fear of intimacy, fear of frigidity, suicidal moods — словом, класичний випадок, навiть до психiатра вдаватися не варт, i моя благословенна негритянка, така розлого‑тiлиста за тiсною стойкою, розкiшно й тепло, по‑коров’ячому ситна, Велика Мати, нiжне, парне мукання й шорсткий язик, — киває з мудрим, порозумiлим усмi‑хом: "I’ve been there, — каже вона, — with the father of my kids", — он як, вона розлучена, single parent з двома малюками — i такi ж чудовi малюки, меншому невдовзi два рочки, коли є дiти, воно легше — i тяжче, i легше ("А тепер, — казав той чоловiк, трiумфально свiтячись над нею в темрявi спiтнiлим хлопчиком, — ось тепер ти завагiтнiєш: я просто в тебе кiнчив!" — "Нi, — смiялась вона — тихенько, щоб не розхлюпати наллятої в неї по вiнця нiжностi, — нi, серденько, сьогоднi — нi" — а проте це, либонь, i була, з першої ночi, головна зачаєна думка, пiдводна течiя тої любовi: синочок, Данилко, потайки визначила вона, — вкритий лоскотливим курчачим пушком чолопок, жаб’ячи скорченi нiжки, крихiтнi пуп’янки пальчикiв, ай, Боже ж мiй! — у снах вона жадiбно тулила його до грудей: якiр, що утримує при життю, той, без якого ми, дiвоньки, на цiй землi неповноправнi, "непрописанi": не слово, чи бодай лiтера, в текстi, а випадкова капка на берегах, — а вiршi тимчасом глухо бубонiли самi до себе, розпадаючись рiзноголосям:

 

"Зимно менi, коханий.

— Накинь пальто кожушане.

— Сумно менi, коханий.

— До працi берись, моя панi.

— Ах, щось воно все менi лiньки…

— Бо треба б тобi дитинки.

— Страшно, коханий, з нею

Стати навiк твоєю", —

 

не згадувати, лiпше не згадувати!), — "Everyb




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.