Структура норми права – це логічно узгоджена внутрішня будова правової норми, що відображає її розподіл на складові елементи та зв'язок цих елементів між собою.

Для досягнення функцій правового регулювання норма права повинна містити у собі такі компоненти: умови, за настання яких норма починає діяти, зміст правової норми (правило поведінки), наслідки, які настають у разі невиконання вимог правової норми.

Структура норми-правила поведінки включає три структурних компоненти: гіпотезу, дис­позицію та санкцію. Щоправда, іноді виділяють дещо по-іншому логічні елементи норми права, включаючи в її структуру оголошення, веління, забезпечуючий і каральний). Існує і уявлення про двоелементну структуру норми права, яка містить регулятивний (гіпотеза та дис­позиція) і охоронний (гіпотеза та санкція).

Структура вихідної норми (норми, яка не містить правила поведінки) включає ознаки правового поняття, явища, принципу, суспільно-політичної ситуації.

Саме правило поведінки, що містить права та обов'язки учасників правовідносин, передбачене диспозицією, але це не є підставою до ототожнення понять «диспозиція» та «правова норма», диспозицію не можна протиставляти іншим елементам правової норми. Кожен із перерахованих елементів має у структурі правової норми особливе місце та призначення. І лише в результаті цілісного об'єднання трьох структурних компонентів норми права ми можемо говорити про можливу ефективність її застосування.

Таким чином, норма права у своєму загальному вигляді може бути виражена формулою: [якщо..., то..., інакше...].

Гіпотеза- частина правової норми, що вказує на конкретні життєві обставини (юридичні факти), при наявності чи відсутності яких реалізується норма права та виникають, змінюються або припиняють­ся правовідносини.

За допомогою гіпотези передбачений диспо­зицією абстрактний варіант поведінки пов'язується з конкретни­ми особами, з тим чи іншим життєвим випадком, подією або дією, місцем, часом тощо.

Гіпотези поділяються на види за різними критеріями.

Гіпотези залежно від структурибувають прості, складні та альтернативні. Проста гіпотеза передбачає одну умову, через яку реалізується правова норма. Складна - це та гіпотеза, яка пов'язує дію норми з настанням декількох (двох або більше) обста­вин. Альтернативна гіпотеза - різновид складної гіпотези, особ­ливість якої полягає у тому, що для дії норми права необхідним є настання будь-якої умови, зазначеної у складній гіпотезі.

За наявністю або відсутністю юридичних фактівгіпотези поділяються на позитивні та негативні. Позитивні пов'язують реалізацію правового припису з настанням певних умов. Так, для укладення шлюбу необхідними умовами є досягнення шлюбного віку та інші умови. Негативні передбачають, що застосування норми права здійснюється у разі відсутності зазначених у гіпотезі умов (ненадання допомоги хворому особою, яка була зобов'язана надати таку допомогу).

За ступенем визначеностігіпотези бувають визначеними та відносно визначеними. У визначених вичерпно називається умо­ва, з настанням якої правило поведінки вступає в дію (договір позики на певну суму - письмова форма). (якщо позов поданий недієздатною особою, то суд залишає його без розгляду).

Відносно визначені містять формулювання у загальній формі, наприклад: «з причин, що виз­нані судом незадовільними». (усиновлення, що проводилось без згоди батьків, у випадку якщо таке було необхідне, може бути відмінено судом чи за позовом батьків, якщо суд встановить, що повернення дитини відповідає її інтересам).

(усиновлення, що проводилось без згоди батьків у випадку якщо таке було необхідне - визначена гіпотеза.

може бути відмінено судом чи за позовом батьків, якщо суд встановить, що повернення дитини відповідає її інтересам) – невизначена гіпотеза.

За формою виразугіпотези поділяються на абстрактні (за­гальні) та казуїстичні (конкретні). Абстрактні - умови застосу­вання норми визначаються загальними, родовими ознаками. Ця гіпотеза пов'язує дію норми з настанням конкретних обставин певного виду, абстрагуючись від окремих випадків. Це дозволяє охопити та врегулювати значну кількість однорідних випадків Норми з абстрактною гіпотезою є стабільними внаслідок того, що родові ознаки, які містить у собі гіпотеза, є стійкими явищами.

Казуїстична (з лат. «казус» - випадок) гіпотеза визначає умови дії норми, використовуючи більш вузькі, видові ознаки. Тому нор­ма поширює свою дію на більш вузьке коло відносин, внаслідок чого є менш стабільною. Історично казуїстична гіпотеза виникла раніше, але у сьогоденні практично зникла з нормотворчості, її зас­тосування призводить до збільшення кількості юридичних складів і одночасно не дає можливості досягти повноти юридичного визна­чення.

Диспозиція- частина правової норми, що містить правило поведінки, згідно з яким повинні діяти учасники пра­вовідносин, закріплює права та обов'язки сторін, визначаючи ме­жі поведінки.

Диспозиція є центральним структурним компонентом норми права регулятивного характеру, що дозволяє при настанні умов, передбачених гіпотезою, врегульовувати суспільні відносини. Саме диспозиція містить у собі модель право­вої поведінки.

За характером приписівдиспозиції бувають уповноважуючи­ми (надають право, визначають варіант дозволеної поведінки) зо­бов’язуючими (визначають обов'язок суб'єкта, варіант належної по­ведінки), забороняючими (містять у собі заборону скоєння певних протиправних дій або бездіяльності).

За ступенем визначеностівиділяють визначені (закріплю­ють однозначне правило поведінки, можливість вибору іншого варіанта поведінки не надається) та відносно визначені (вказують на певні ознаки поведінки, у межах яких суб'єкти уточнюють свої права та обов'язки) диспозиції.

За формою виразурозрізняють абстрактні та казуїстична диспо­зиції, при цьому під абстрактною мають на увазі ту, яка розкриває тип поведінки, а казуїстична перераховує конкретні дозволи та забо­рони. Так, російське «Уложення про покарання» містило казуальні гіпотези та мало 2034 статті.

За способом викладенняправил поведінки диспозиції поділя­ються на прості, описові, відсильні та бланкетні.

Проста диспозиція називає варіант поведінки, не деталізуючи його.

Описова диспозиція описує всі основні ознаки правил поведінки.

Відсильна диспозиція не містить повного описання правила по­ведінки, а відсилає для ознайомлення з ним до іншої статті певного нормативно-правового акта.

Бланкетна диспозиція для ознайомлення з правилами по­ведінки відсилає до інших нормативно-правових актів (інструкцій, правил) тієї або ж іншої галузі.

Санкція- частина правової норми, що вказує на наслідки реалізації чи нереалізації диспозиції правової норми(як правило, несприятливі наслідки, які настають внаслідок порушення диспозиції правової норми).

Санкція може містити: заходи відповідальності (штрафні, каральні, відновлювальні, компенсаційні); заходи попереджувального впливу (запобіжний); заходи захисту; інші несприятливі наслідки, які виникають внаслідок поведінки самого суб’єкта (втрата допомоги).

Саме санкції демонструють зв'язок норми права з державним примусом.

Санкції є найгнучкішою частиною правової норми і саме санкції найбільш чутливо «реагують» на зміну суспільних відно­син, змінюючи вид та межі відповідальності за порушення право­вої норми, соціальна значущість якої змінилася.

Санкції класифікуються, насамперед, за галузе­вим призначенням: кримінально-правові - являють собою ступінь державного примусу, що застосовується до осіб, визнаних судом ви­нуватими у вчиненні злочинів (позбавлення волі, штраф, позбав­лення права займатися певними видами діяльності тощо); адміністративно-правові - застосовуються адміністративними ор­ганами та судами до осіб, винуватих у скоєнні адміністративних проступків (штраф, позбавлення спеціального права, виправні ро­боти, адміністративний арешт); дисциплінарно-правові санкції пе­редбачені нормами трудового права та військового законодавства, застосовуються адміністрацією організації (командирами у Зброй­них силах) за порушення трудової (військової) дисципліни (заува­ження, догана, звільнення, попередження); цивільно-правові - зас­тосовуються до порушників норм цивільного законодавства з метою відшкодування завданих наслідків та поновлення порушених прав (відшкодування порушником заподіяної шкоди, вилучення майна з незаконного володіння, відшкодування збитків, примусове вико­нання невиконаного обов'язку).

За характером наслідків санкції бувають правовідновлюючі - пов'язані з відновленням порушених прав та законних інтересів фізичних чи юридичних осіб, не мають на меті покарати особу-правопорушника (відшкодування збитків, сплата аліментів, спла­та пені тощо), застосовуються у цивільному, господарському праві; штрафні (каральні) - активний примусовий засіб, спрямо­ваний на покарання правопорушника (позбавлення волі, штраф, виправні роботи), застосовуються у кримінальному, адміністра­тивному праві; превентивні (догана, попередження, привід, арешт майна, примусове лікування) - спрямовані на подальше не­допущення протиправної поведінки після скоєння особою право­порушення, а також на забезпечення можливості подальшого відшкодування завданих збитків. Застосовуються у кримінально­му, адміністративному, трудовому праві.

За ступенем визначеності санкції поділяються на: абсолютно визначені - вказують вид державного впливу, який застосовується у разі порушення норми (штраф за проїзд, у цивільному праві – пов­не відшкодування збитків); відносно визначені - встановлюють нижчу та вищу межу державного впливу на правопорушника (від-до); альтернативні - правозастосовець обирає з двох або більше варіантів державного впливу один, який застосовується до правопо­рушника (у санкції декілька видів несприятливих наслідків, перера­хованих з використанням сполучника «або»); кумулятивні - ті, які передбачають одночасне настання декількох наслідків несприятли­вого характеру (у санкції декілька видів несприятливих наслідків, перерахованих з використанням сполучника «та»).

Види норм права

За функціональним призначенням (функціями в механізмі правового регулювання)норми права поділяються на норми відправні танорми-правила поведінки. Цей критерій дає відповідь на питання: які завдання перед собою ставив нормотворець, якими є завдання норми, яким має бути соціальний ефект її дії.

Відправні (вихідні, первинні, установчі) – найбільш абстрактні цілі, завданя, принципи, межі, напрямки, методи правового регулювання, закріплені правові категорії і поняття (норми-начала (закріплюють устої існуючого ладу, його політичні, економічні основи), норми-принципи, установчі норми, норми-дефініції). Це норми найбільш загального характеру, що визначають основи правового регулювання, закріплюють ба­зові категорії, принципи та поняття. Безпосередніх правил поведінки вони не містять, на права та обов'язки суб'єктів не вказують. Вони опосередковано визначають напрями та зміст правової діяльності. Відправні норми поділяються на чотири групи.

Система більшості галузей права передбачає існування загаль­ної та особливої частини. Нормизагальної частини встановлюють ті положення, які властиві певній галузі права в цілому (загальні засади, завдання, основні поняття, принципи), переважно ці нор­ми є відправними.

Норми особливої частини деталізують положення окремих інсти­тутів права, встановлюють правила поведінки, права та обов'язки суб'єктів. Це норми-правила поведінки.

Іноді в юридичній науці використовують поняття спеціалізованої (нетипової) норми права. При цьому спеціалізовані (нетипові) норми права включають і вихідні норми права. Спеціалізовані (нетипові) норми права, на відміну від норм-правил поведінки (регулятивних та охоронних), не можуть служити самостійною основою для виникнення правовідносин, вони носять додатковий характер. І в залежності від того, яку функцію вони виконують, спеціалізовані норми поділяються на п'ять основних різновидів:

1. Загальні (установчі норми) - це норми, спрямовані на фіксування в узагальненому вигляді визначених елементів регульованих відносин (приписи, що визначають цілі, завдання окремих галузей права, правових інститутів, предмет, форми, засоби правового регулювання). Наприклад: у ст. 526 ЦК України зафіксовані наступні моменти - «Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться».

2. Дефінітивні норми (норми-дефініції)- це норми направлені на закріплення в узагальненому вигляді ознак даної правової категорії, вони закріплюють науково сформульовані поняття, визначення понять (визначення правових категорій і понять). Наприклад: у ст. 11 КК України міститься легальне визначення поняття злочину.

3. Декларативні норми (норми-принципи) - це норми, в яких сформульовані правові принципи, задачі, цілі (закріплюють центральні, керівні ідеї). Наприклад: у ст. 21 Конституції України встановлено, що права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

4. Оперативні норми, з їх допомогою з дій системи права вилучаються права, застарілі норми і вводяться нові. Наприклад: положення про введення в дію ЦК України: «Цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 року».

5. Колізійні норми покликані вирішувати зіткнення норм, вирішення конфліктних і передконфліктних ситуацій. Наприклад: п. 2 ст. 10 ЦК України «Якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України».

Норми-правила поведінки – норми, що безпосередньо регулюють суспільні відносини, поведінку людей (мають уповноважуюче-зобов’язуючий характер), закріп­люють варіанти можливої, належної та забороненої поведінки (права та обов'язки суб'єктів права). Норми-правила поведінки за функціями (призначенням) поділяються на регулятивні та охоронні.

Регулятивні норми встановлюють права та обов'язки суб'єктів права, спрямовані на врегулювання правомірної поведінки, фор­мулюють позитивні приписи у праві (наприклад, норми цивіль­ного права).

Охоронні норми передбачають негативну реакцію держави на неправомірну поведінку учасників правовідносин. Передбачають застосування до порушника норм негативних заходів у формі дер­жавного примусу (наприклад, норми кримінального права).

За предметом правового регулювання,тобто за галузевою належністю,норми поділяються на норми конституційного, кримінального, цивільного, фінансового, трудового, банківсько­го права тощо.

Усі галузеві норми поділяються на норми матеріальноготапроцесуального права. Норми матеріального права відповідають на питання «що регулюється?», встановлюють межі правовідно­син, закріплюючи права та обов'язки суб'єктів права, їх правовий статус (цивільне, кримінальне, трудове). Норми процесуального прававідповідають на питання «яким чином регулюється?», вони врегульовують організаційні відносини, мають процедурний, уп­равлінський характер, регламентують порядок, форми та методи реалізації норм матеріального права, діяльність правозастосовців, порядок ведення ними юридичних справ і стосуються не всіх суб'єктів, а лише учасників юридичного процесу (позивача, відповідача, підозрюваного, обвинуваченого, суду, судді, адвока­та, прокурора тощо).

За принципом правового регулювання: конституційне, цивільне, кримінальне, адміністативне.

- матеріальне – закріплює права і обов’язки, парвовий статус, межі правового регулювання;

- процесуальне – організовує відносини, л\організаційно-процедурний порядок, форми і методи реалізації норми матеріального права, має похідний характер.

За методом правового регулюваннянорми права поділяють­ся на чотири групи.

Імперативні (категоричні) - змістом цих норм є застосування владних наказів щодо виконання державних приписів. Вони є за­гальнообов'язковими, не допускають іншого трактування при­писів. Такі норми є характерними для тих галузей права, які передбачають відносини нерівності - влади та підпорядкування – галузей публічного права (конституційне, кримінальне, адміністра­тивне право).

Диспозитивні - змістом цих норм є надання суб'єктам певного простору для волевиявлення, тобто вони передбачають варіант по­ведінки, але дозволяють суб'єктам у межах правової норми на власний розсуд корегувати обсяг прав та обов'язків. Передбачене нормою правило починає діяти лише у разі відсутності згоди сторін. Ці норми належать до сфери приватного права (норми цивільного, шлюбно-сімейного, торговельного права).

Рекомендаційні - норми, що встановлюють варіанти бажаної, на думку держави, але не обов'язкової поведінки. Для забезпечен­ня реалізації цих норм адресати вживають заходів у межах власної компетенції з урахуванням місцевих умов та можливостей. Суб'єктами-адресатами цих норм переважно є колективні органі­зації з державною формою власності.

Заохочувальні - норми, що встановлюють заходи заохочення за здійснення бажаних та корисних для держави та суспільства діянь (сумлінне виконання своїх державних та громадських обов'язків).

За методом правового регулювання:

Імперативні – категоричні, строго зобов’язуючі, не допускають відхилень та іншого трактування припису.

Диспозитивні – приписують варіант поведінки, але при цьому надають субєктам можливість в межах законних засобів урегулювати відносини на свій розсуд (вільне волевиявлення);

Стимулюючі – певні заходи стимулювання за схвалюваний державою і суспільством корисний варіант поведінки (добросовісність виконання обовязків) або досягнення результатів ,що перевищують звичні вимоги.

Рекомендаційні – встановлюваний варіант найбільш бажаної з точки зору держави регулювання суспільних відносин.

За характером регулятивних приписів норми права (формою виразу припису) поділя­ються на три групи.

За суб'єктом нормотворчості або юридичною силою, яка за­лежить від органу, що видав норму, норми права поділяються на:

1. Законодавчі – отримали відображення в законах, основним серед яких є конституція. Мають вищу юридичну силу.

2. Підзаконні - відображені у підзаконних нормативно-право­вих актах, мають відповідати нормам законів, можуть деталізувати їх положення.

За ступенем визначеності виокремлюються абсолютно ви­значені та відносно визначені норми.

Абсолютно визначеними вважають норми, в яких конкретно та вичерпно визначені умови, за яких норма права вступає в дію (гіпотеза), чітко виписане правило поведінки суб'єктів пра­вовідносин (диспозиція), чітко вказано на наслідки порушення вимог норми (санкція).

Відносно визначені норми дають лише загальні ознаки умов, за яких норма права вступає в дію, суб'єкти діють у межах диспо­зиції, обираючи власний варіант поведінки, санкція передбачає лише можливі межі відповідальності або передбачає альтерна­тивні варіанти відповідальності.

За ступенем загальності і сферою дії:

а) загальні – норми, які охоплюють своєю дією, як правом всі інститути тієї чи іншої галузі;

б) спеціальні – приписи, що відносяться до одного інституту тієї чи іншої галузі права і регулюють певний вид суспільних відносин.

За юридичною дією існує три різновиди норм: за дією у часі, дією у просторі та дією за колом осіб.

Поиск по сайту: