Міжнародне право захисту прав людини

Міжнародне право – це сукупність міжнародно-правових принципів і норм, які створені суб’єктами міжнародного права і регулюють відносини між державами, народами, що борють за незалежність, міжнародними організаціями, державоподібними утвореннями, а також, у деяких випадках, відносини за участю фізичних і юридичних осіб [5] .

Уже з визначення видні істотні відмінності міжнародного права від внутрішньодержавного. Насамперед – це відсутність певного надсуб’єкта – держави, здатного не тільки брати участь у правовідносинах, але й здійснювати їхнє зовнішнє регулювання, володіючи монополією на правотворчість і застосування сили для примусу до виконання встановлених ним норм. Міжнародне право створюється безпосередньо суб’єктами міжнародно-правових відносин, між якими декларується формальна рівність. Повноправними учасниками міжнародних відносин у рамках класичного, довоєнного міжнародного права були винятково держави і державоподібні утворення (такі як, наприклад, Ватикан). Після створення ООН до них були прирівняні міжнародні (міжурядові) організації, а після спалаху антиколоніальної боротьби певною правосуб’єктністю були наділені і народи, які виборюють незалежність. Також у сучасному міжнародному праві в деяких випадках (і насамперед у зв’язку із захистом прав людини) визнається правосуб’єктність фізичних і юридичних осіб, з якого виключена правотворча функція, властива іншим суб’єктам міжнародного права.

Природним наслідком зазначених передумов є те, що основними джерелами міжнародного права стали міжнародні договори і звичаї, тобто такі форми права, на обов’язковість яких держави, які їх дотримуються, могли дати свою письмову чи мовчазну згоду.

Крім договорів і звичаїв, у міжнародному праві діють т.зв. основні принципи міжнародного права; володіючи вищою юридичною чинністю щодо всіх інших міжнародно-правових норм, вони являють собою “конституцію” міжнародного права. Їхній перелік і роль, яку вони відіграють у міждержавних відносинах, не залишаються незмінними. Якщо в класичному міжнародному праві найважливішими були принципи поваги суверенітету держав і невтручання в їхні внутрішні справи, то сьогодні їхня роль у сфері захисту прав людини значно зменшилася.

Принцип поваги прав людини, який з’явився після Другої світової війни і вперше закріплений у п.3 ст.1 Статуту ООН, можна сформулювати як обов’язок держав заохочувати і розвивати повагу до прав людини й основних свобод для усіх, без різниці раси, статі, мови та релігії.

Створеній у зв’язку із прийняттям цього принципу галузі міжнародного права захисту прав людини притаманні низка рис, нехарактерних для інших галузей міжнародного права. По-перше, норми, які її складають, містяться, як правило, у багатосторонніх міжнародних договорах (пактах і конвенціях) універсального і реґіонального характеру, у той час як для більшости інших галузей міжнародного права характерні радше двосторонні угоди.

По-друге, нечисленні звичаї в міжнародному праві захисту прав людини формувалися не як багаторічна повторювана практика держав (тобто як мовчазні угоди), а були споконвічно сформульовані в допоміжних джерелах міжнародного права й у міжнародних договорах. До допоміжних джерел відносяться резолюції міжнародних організацій (наприклад, Генеральної Асамблеї ООН чи Комітету Міністрів Ради Европи), рішення судових і квазісудових міжнародних органів щодо конкретних справ (наприклад, рішення Европейського суду з прав людини, думки Комітету з прав людини), доктрина, тобто думка щодо різних питань найавторитетніших у цій галузі фахівців. Міжнародні договори містять у собі звичайні норми в тих випадках, коли вони, наприклад, не охоплюючи своєю дією увесь світ, здобувають загальносвітове значення (наприклад, Европейська конвенція про захист прав людини й основних свобод), а також у тих випадках, коли, будучи розробленими авторитетними фахівцями і прийнятими відповідними міжнародними органами (наприклад, Генеральною Асамблеєю ООН), вони, через нератифікацію достатньою кількістю учасників, не можуть набути чинности [6]. Таким чином, “у договірному праві ми знаходимо більшість із правил, що складають міжнародне звичаєве право в галузі прав людини” [7].

По-третє, що було вже коротко розглянуто вище, норми договорів про захист прав людини мають на меті не стільки створити права й обов’язки одних держав-учасників щодо інших, скільки забезпечити обов’язок держав захищати права власних громадян. А власне “міжнародність” полягає в тому, що такі договори покликані забезпечувати єдиний для всіх учасників мінімальний рівень захисту прав, передбачених у них. І для реалізації державами своїх зобов’язань по договорах (конвенціям, пактам) про захист прав людини створюють міжнародні контрольні механізми. Їхні функції спрямовані на контроль за виконанням державами зобов’язань перед своїми громадянами, що включають як створення відповідної законодавчої бази по захисту прав людини, так і приведення у відповідність з нею практики адміністративних і судових органів. Таким чином, діяльність зазначених органів до певної міри порушує принципи суверенітету і невтручання у внутрішні справи в їхньому класичному варіанті, але, з іншого боку, вона сприяє реалізації вищого призначення держав – забезпечення і захисту прав людини й основних свобод.

Давайте поважати та захищати права кожної людини!

Поиск по сайту: