Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

РОКУ ОЛЕГА ОЛЬЖИЧА ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ

 

Ольга Гуцуляк

Прикарпатський університет

 

„ВСТАЄ ЦИТАДЕЛЯ ДУХА- ДЕСЯТКИ ЛІТ БОРОТЬБИ”

 

// Дивослово.-1994.- № 12.- с.22-25.

Усього лише кілька літ минуло з того часу, як пересічний український читач дізнався про Євгена Маланюка, Олену Телігу, Олега Ольжича, Уласа Самчука, Івана Багряного. Учителі-словесники нашого краю спробували інформацію пре цих письменників донести старшокласникам. Пере­дусім запропонували їм самим прочитати твори, які так довго йшли до України. Виявилося, що з прозою особливих труднощів не виникло, однак поезія ук­раїнської діаспори часто-густо була непосильною для глибокого розуміння як педагогами, так і учнями. І річ тут не тільки в тім, що твори ці для нас нові, написані за межами краю і стиль їх не трафаретний. Головна причина та, що наша комуністична система навчала розглядати і аналізувати тільки громадянсько-політич­ну поезію одноплощинного гатунку, без підтексту і філософських сентенцій, а поезія української діаспори не підпадає під такі шаблони.

Особливо важко із сприйманням віршів Олега Ольжича, бо, окрім уже згаданих причин, додається ще й та, що вчителі внутрішньо готові вважати його продовжувачем поетичних традицій батька — Олек­сандра Олеся, а ці два митці зовсім не схожі між собою ні за стилем, ні за прийомами вираження.

Дітям відомих поетів у літературі завжди нелегко. Насамперед їм, щоб відбутися, доводиться вириватися із створеного батьками ареалу, інакше їх чекає епігонство, загибель власної музи, ]Улас Самчук писав, що Ольжич це розумів прекрасно: «На відміну від свого батька з його співучою лірикою, Ольжич хотів бути маломовним, простим, кам'яним». Критик з діаспори Микола Неврлий до Самчукових слів додав: «Можна припустити, що поетичний талант успадкував Ольжич по батькові, хоч шляхом його поетики він свідомо не пішов. На це було більше причин. Перш за все тут завважила різниця смаків поколінь. Не сприяла цьому

й духова атмосфера Ольжичевого середовища, най­частіше ділового й наукового. Модерна чеська, польська, німецька та інша західна поезія схиляла його більше до поезій раціональної, предметової. Пое­зія квіточок, ясного сонечка, банального кохання та інших атрибутів розслабленої ліричности була чужа вольовій натурі, яку він у собі виховував».

Олег Ольжич цікавий і складний для нас насамперед філософською спрямованістю кожної поезії, глибоким і тонким малюнком, який, коли його хоч трохи необе­режно торкнути невдалим судженням, поверховим поясненням, розмивається у пляму. Вірші цього поета потребують доброї підготовки вчителя.

У пропонованій статті не будемо торкатися біографії Ольжича (при бажанні вчитель може скористатися передмовою та післямовами у виданій в діаспорі книжці «Цитаделя духа», яка є повним зібранням творів Ольжича). Однак нагадаємо і підкреслимо: Ольжич залишив Україну юнаком і народився на рідній землі. Наслідком цього була мета державотворення саме в Україні. Вона проглядається майже в кожному його вірші. Не забудьмо також, що він був прекрасним науковцем і археологом, мабуть, світового рівня, та ще те, що загинув у руках гестапо як мученик і патріот саме України.

Для кращого розуміння- учнями творчості Олега Ольжича, гадаємо, варто подавати її за певними принципами, наприклад тематично.

З цікавістю і розумінням сприймаються його твори на історичну тематику. І вчителі, і учні відразу помітять, що в них автор виступає як очевидець подій, що бачить не лише головне, а й другорядне і третьорядне, ніби він сам був присутній при тому, а не скористався історичним матеріалом. Такий погляд зумовлений професією археолога, який має прекрасну уяву і через призму однієї знахідки бачить усю епоху. Живим зрізом античних часів є поезія «Пройшли пурпурн фінікійські дні», в якій тільки час усемогутній, тількі час «згризає» «суворо-мовчазні граніти легендарно' епохи», а герої прекрасні і водночас по-земном\ буденні настільки, що між ними важко вгадати навіті полководця, оскільки епоха багата на героїзм:

І ці стрункі, сухі чоловіки.

В їх простоті ясній, давно минулій,

посеред них є Сервій Туллій?

Спартанською мораллю перейнятий вірш «Нащо слова? Ми діло несемо»:

Он сходить, виростає, розцвіта Благословеніє не форми, суті. Одвага. Непокірність. Чистота. '{• Милуйтеся! Беріть! 1 будьте, будьте! >

Носії цієї моралі з глибокою мукою прозрівають: нащадки назвуть їхню епоху часами «похмурих воєн, варварських звичаїв». Та водночас у вірші підкрес­люється, що велика звитяга спартанських героїв житиме в пам'яті наступних поколінь:

На згарищах, що їх покриє порох,

Не залишиться статуй кам'яних:

Лише — легенд безсмертних кілька... Й їх

Втілятимуть у безконечних творах.

У філософській поезії «Був же вік золотий» автор не зупиняється особливо на щасливих віках достатку і спокою, а в образах бронзового та залізного віків (знову ж таки з античним присмаком) змальовує сучасне людство в подобі звіра і одночасно творця, ката і жертви:

Кров у наших криницях. Реве здичавіла худоба, Новороджені діти спинаються хижо на ноги. І нелюдська жага нападає мужів, як хвороба, І жінки безсоромні, немов од напою міцного... Проливаючи кров у грабунках і ґвалтах без ліку, У змаганні із світом, у бої з самими собою, Нам дано відрізнити зле й добре, мале і велике І прославити вірність, невинність і жертву героя.

Через призму антики автор розв'язує проблему століть — батьків і дітей, а водночас проблеми користі і вірності, життя і смерті. Це у вірші «Здригаюся і залишаю форум»:

Здригаюся і залишаю форум. Де гурт сенаторів, пурпури тог рвучи, Готовий ворогові винести ключі, Віддати місто на ганьбу і сором. За мурами ж, де легіон табором, Усміхнене юнацтво уночі Лаштує шоломи, підв'язує мечі І позира на курію з докором.

Незважаючи на скупість художніх засобів, вірш передає величезний потенціал духу, правоти й сили юного покоління, для якого угода з ворогом — уже зрада. В цьому ж ключі витримана поезія «Ольбієць». Ліричний герой її (співець і воїн) кидає ліру на барсову шкуру заради завтрашнього походу, який в уяві митця не тільки романтичний, а й реальний у кожній деталі:

Завтра ступатимем полем. А стріли, як злива. Десь кочовник невідомий мою наклада. В день такий смерть — як цілюща холодна вода. В день золотий і тяжкий, як аттійська олива.

Особливо виразний останній рядок, у якому хвала і гімн життю, хоча приреченість ліричного героя вже кладе відбиток на спогади, скупо вирізьблюючись в образі рясної аттійської оливи. Доречно підкреслити, що такий наскрізноісторичний аспект віршів Олега Ольжича дуже споріднений зі стилем сучасної талано-

Ольжич наче водить читача древніми містами й державами, створює реальне відчуття подвійного існування: присутності у минулому і нашому часі. Цікаво, що герої подані відповідно до їхнього стану і світогляду: то їхнє призначення і доля глобальні, то зовсім прості, як, наприклад, дівчини, яка чекає з походу моряка, у вірші «Голландський образ».

Він прийде у плащі зі шкіри, Із лицем, пошмаганим огнем, Привезе коріння й вин без міри, І велике серце кам'яне.

Неспівмірність мрій і реального життя (дівчина мріє, пораючись коло худоби в стайні) тільки яскравіше вимальовує молоду голландку і устої її життя.

Творів історичного звучання на українську тематику в Олега Ольжича теж чимало. Найцікавішим серед них, гадаємо, є «Зимовник». Саме слово, винесене в назву, означає козацьке, самотнє поселення серед степу. У вірші це маєток значного товариша, представ­ника козацької старшини з Низового Братства. Читач ніби повільним поглядом самого господаря — запо­рожця — охоплює його помешкання, табуни коней, неабияке багатство:

Вона стоїть, простора і широка, Ця хата з ґанком, що в його різьбі Відбився блиск гетьманського барокка.

Усе тут добротне, стале, на всьому відчувається догляд і невсипуща праця. Але старий козак хмурить­ся, його не тішить навіть красуня донька, бо в Києво-Могилянській Академії закінчують науку три сини, для яких запорожець, немов Тарас Бульба, уже підготував зброю для вступу до козацького коша:

Та ти загаданий. Ти знов сьогодні снив Про київські фортеці і святині, Де в Академії ти маєш трьох синів, Метких в диспутах, віршах і латині.

О, не для них є цей зимовник, ні! В світлиці, де килими волохаті, Три шаблі їх чекають на стіні, Що пам'ятають Корсунь і Охматів.

Козацька тематика простежується і в поезії «На темних кладках сивої ріки», де в образах молодих матерів втілено власне образ України:

Жінки стрункі і спраглі, що хати Підводять синьо і беруть коноплі... І родять хлопців. Хлопцям тим рости. Стріляти потай, їздити наохляп І йти наосінь з піснею водно На шлях до міста, до асентерунку... Козацька мати! Сховано на дно Незмінне серце і єдину думку.

Залюбленість автора в науки помітна у віршах «Геологія» та «Антропологія». У першому відчувається спраглість науковця до знань, добра заздрість до пізніших учених, у другому автор розкриває глибокий смисл і романтику навіть такої, здавалось би, сухої науки, як антропологія.

Археологія була первинним захопленням Ольжича, як у Шевченка – малювання, але поезія відвоювала в їхніх серцях для себе більше місця. Творче кредо Ольжича добре окреслене у вірші «Робітня». Проблема таланту в цього поета тісно пов'язана з іменем Бога. Автор наголошує, що кожен сам вибирає собі долю, але на основі Божого провидіння. У поезії «Господь багатий нас благословив» читаємо;

Господь багатий нас благословив Дарами, що нікому не відняти: Любов і творчість, туга і порив, Відвага і вогонь самопосвяти.

Цікаві Ольжичеві вірші на біблійну тематику. Це «Молитва» та «Бог ясний між людьми ходить». У «Молитві» показана велика сила Божого милосердя і справжнього людського смирення, які допомагають людині стати людиною:

Ось брат один. Страховище іконам: Руде волосся і ведмежий стан... Якби він був розбійницьким бароном, На смерть своїх би катував селян. Велика міць Твоя, Ісусе Христе, Коли й його до Тебе привела! Він молиться... І ніжно-променисте Щось світиться з-під дикого чола.

Вірш «Бог ясний між людьми ходить» — це відтво­рення боротьби добра і зла в душі людини, Бога і диявола:

Бог ясний між людьми ходить, Бог навчає людей роботи: «Розбудіться, помийте потом, І уродить земля, уродить». А диявол його не чує. Загадався, схиливсь на ногу: «Вепр, забитий з лука тугого, Коло ватри також смакує». Бог рече: «І буде громада, Мудрі старці, врочисті свята, Смирні діти, тихі дівчата, Любі приятелі-розрада». А диявол: «Не вірте казці!» І, надхненний, в болючій тузі: «Дійсна втіха і справжні друзі — В небезпеці і у нещасті».

У патріотичній ліриці Олег Ольжич на диво сповідальний. Очима свого покоління він дивиться на світ в циклах віршів «Городок. 1932» та «Незнаному воякові». Навіть для нашої молоді актуальні рядки:

1 бачили очі дитячі твої,

Широкі і схожі на рану,

Як люди, що знали визвольні бої,

Улесливо кланялись пану.

І слухали уші, коли вчителі

Учили, нечесно-лукаві,

Лучити гонори своєї землі У службу ворожій державі...

І встала потворна оголена суть Повільної зради ідеї. Не може, не може, не може ж так буть, Облудники і фарисеї!

Із розчарування, відчаю та самопожертви зродиться бажання жити по-козацьки, по-предківськи, як це описано в поезії «О, Націє, дужа і вічна, як Бог»:

О, Націє, дужа і вічна, як Бог,—

Не це покоління холопів,—

Хто злото знеславить твоїх перемог

При Корсуні і Конотопі.

О, Націє, що над добро і над зло,

Над долю і ласку, і кару,

Поставила тих, що їх сотні лягло

У дні незабутні Базару.

Олег Ольжич був справжнім, а не шароварним патріотом, ніколи не належав до тих, що (як зображені в його циклі «Незнаному воякові») читали газети, милувалися минувшиною, тішилися річницями і нікчем­ними ділами, вважаючи саме це виявом любові до України.

У публіцистичних статтях, зокрема таких як «Пе­редмова до «Золотого Слова» та «Дух руїни», добре помітно новаторство думки Ольжича, його вболівання за долю свого краю. Сатиричні поезії Ольжича — теж вияв його мужності й патріотизму. В них Ольжич саркастично викривав безглузду, дику й садистську політику сталінських чисток та репресій. У вірші «Ну, та й чистять» поет подає абсолютну незахищеність радянських людей перед сваволею держави, її систе­мою та гігантською м'ясорубкою — тюрмами, концта­борами, ЧК:

Ну, та й чистять, ну й чухрають — Бо за діло: не гріши! Як з гармати, вилітають Із рядів «товариші».

В того баба вірить в Бога, Цей — бандитський старшина: Досі жовта призьба в нього І підсинена стіна...

Цей сякався не рукою І краватку все носив: Тих Рябко перед війною З поліційним псом дружив.

Творча спадщина Олега Ольжича ще потребує досліджень вітчизняних науковців. Не всі його вірші зрозумілі старшокласникам, тому немає потреби їх пропонувати для вивчення, проте кожен випускник повинен ознайомитися з творчістю талановитого поета.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.