Співвідношення політики та моралі: історичні стадії вирішення проблеми

Питання про взаємозумовленість політики і моралі традиційно корис­тується увагою визнаних авторитетів у світовій філософії та соціології політики, прикладної політичної етики. Екскурс в історію проблеми доз­воляє побачити як наступність підходів до з'ясування взаємин політики і моралі, оцінок щодо сутності цієї взаємодії, так і наявність істотних розходжень у розумінні їхніх зв'язків. При цьому зазначимо, що на фор­мування ставлення філософа-теоретика до дилеми «політика і мораль» істотно впливають на його особисте «місце» в політичному житті, міра та якість власної участі у «робленні політики». Так, один із класиків політич­ної філософії Макс Вебер з молодих років цікавився політикою і, як свідчать його біографи, відверто проявляв харизматичне бажання бути одним із політичних лідерів у Німеччині його часів. Втім, опозиція Веберу з боку партапарату Німецької демократичної партії, членом якої він був, зруйнувала його честолюбні наміри. Чи не ця обставина зумовила гострі веберівські інвективи на адресу політики, які він висловив у своїй широко відомій доповіді «Політика як покликання і професія?». Інший, також визнаний соціальний філософ — Джон Дьюї тривалий час плідно працював саме як визнаний діяч в сфері освітньої політики в США. Його оцінки морального змісту практичної політичної діяльності суттєво відрізняються від тих, які належать М. Веберу. Зазначена особливість, тобто міра персональної залученості у політику або ж позиція відвертого дистанціювання від неї, багато в чому позначалася на тих варіантах відповіді щодо питань про можливість моральної політики, яку нам демонструє персоніфікована історія політичної філософії. Вже перші спроби мислителів стародавніх часів з'ясувати згадану проблему демон­струють її складність і неоднозначність. Адже концептуальне пояснення сутності політики і моралі, їх взаємин визначається світоглядною пози­цією теоретика, мірою його знайомства з політичною практикою, особис-тісним життєвим досвідом. Так, згідно з етико-політичним вченням старокитайського мислителя Конфуція, який був не лише визнаним муд­рецем, але й безпосереднім учасником політичного життя (навіть обіймав посаду міністра юстиції у герцога Лу), державна влада є відлунням вічних законів неба, носієм яких є правитель. Тому головним принципом полі­тичної та моральної поведінки є слідування «належному»: «... государ має бути государем, міністр — міністром, батько — батьком, син — сином».

Інший підхід ми зустрічаємо в концепції сучасника Конфуція — Лао-Цзи. На його думку, життя людей не керується «волею неба», а крокує природним шляхом — дао. Згідно з даосизмом, природний закон справедливості рано чи пізно має перемогти, людина повинна в це вірити і слухняно підкорятися йому. Вчення Конфуція і Лао-Цзи порушили важливе питання щодо природи політичного і морального, джерел політичної влади, сутності морального обов'язку як необхідності слідувати «належному».

Полеміку з приводу співвідношення політики і моралі продовжили класики античної філософії — Демокріт, Геракліт, Платон і Аристотель.

Творчість Геракліта показова в тому плані, що вона визначала ключову для всієї наступної політичної науки дилему елітарного (аристократизм) та демократичного (народовладдя) типів політичного устрою і відпо­відних систем моральних оцінок політики.

Позиція Геракліта, який у молоді роки із запалом брав участь у полі­тиці, полягала в обгрунтуванні ідеалу законного правління «найкращих».

Етико-політична доктрина Геракліта, в якій домінують його аристо­кратичні, відверто антидемократичні прихильності, цікава насамперед тим, що філософ звертає увагу на суперечливу сутність політичного життя («боротьба — мати всьому і всьому цар»), прагне збагнути сутність люд­ських звичаїв (етосу), які, до речі, здавалися йому ірраціональними (норов людини — її демон).

Етико-політичне вчення Геракліта збагатило концепцію взаємин полі­тики і моралі констатацією відносності людських уявлень про справед­ливість та інші моральні чесноти, думкою про неприпустимість тиранії, про необхідність додержуватись законів полісу (номос). «Народ, — наголошував давньогрецький мислитель, — повинен битися за закон, як за власні стіни»⁴⁸. Це, до речі, не заважало філософові з презирством ставитися до своїх співгромадян, до «більшості». Підставою такого ставлення було переконання філософа у «природній зіпсованості» людей. «Я ненавиджу не людей, а їхні пороки», — писав Геракліт у листі до Гер-модора. Випереджаючи відому тезу Т. Гоббса «bellum omnia contra omnes», філософ зазначав: «Усі вороги, ніхто не друг (іншому). Люди порочні, і не тільки поодинці, у своєму приватному житті, але й у своїй спільності, цілими державами»⁴⁹.

__________________

⁴⁸ Фрагменты Гераклита, 44.100. // Материалисты древней Греции. — М., 1955. — С. 45.

⁴⁹ Гераклит. А. Биографические свидетельства // Фрагменты ранних греческих философов. Часть I. -М., 1989.-С. 184, 186.

⁵⁰ Фрагменты Демокрита. Политика. 443.-IV. 1, 4, 3 // Материалисты древней Греции. - М., 1955. - С. 160.

Інший видатний античний філософ — Демокріт (біля 460 — початок IV ст. до н. е.) тлумачив сутність політичного життя і політичної етики з позицій демократії, яку він визнавав найвищою цінністю: «Бідність у демократії настільки краща від так званого благополуччя громадян за царів, наскільки свобода краща, ніж рабство»⁵⁰. Політика, за Демо­кратом, найважливіше мистецтво, завдання якого — забезпечення загаль­них інтересів вільних громадян. Підкорення окремої людини інтересам держави — її моральний обов'язок, в цьому полягає суть суспільної справедливості. При цьому, на відміну від традиційного способу обґрун­тування морального закону чи то його природним характером (логос), чи то релігійними міркуваннями, Демокріт доводить, що джерело моралі перебуває у самій душі людини, імпульси якої мають контролюватися розумом: «надії людей, які правильно мислять, можуть здійснитися...».

В цій тезі — витоки раціонального розуміння діалектики етики і полі­тики. До речі, саме Демокріт наголосив на тому, що правитель, який прагне володарювати над іншими, повинен насамперед навчитися воло­дарювати над самим собою.

Великий внесок у справу розуміння відносин етики і політики нале­жить Платону та Аристотелю. Етико-політичні концепції видатних антич­них мислителів — це, за висловом О.Ф. Лосева, зразки «високої класики». Характерною рисою концепцій Платона та Аристотеля є положення про моральність соціального обов'язку. Справедливість у Платона — не лише моральна чеснота, а й ознака суспільної рівноваги. Платонівська етика «соціально забарвлена», вона орієнтована на формування досконалого людського роду та суспільства. Аналогічної думки дотримувався й Аристотель.

Платон й Аристотель по суті ототожнювали політику і мораль: людина живе заради держави, а не держава заради людини. Окремий індивід як носій моральних і політичних якостей «розчиняється у всезагальному», тобто у державі. Цікаво відзначити, що свої узагальнення щодо розумної, етично і соціально влаштованої організації державного життя і Арис­тотель, і Платон здійснювали на підставі, які ми сьогодні це визначили, соціологічного виміру політики.

В школі Стагірита була підготовлена низка праць, яка нараховувала 158 монографій (так звана серія Політія) фактографічного характеру — вони описували історію та наявний устрій різних грецьких державополісів.

Аналогічного способу конкретного, аналітичного дослідження реальної політики дотримувався й Платон. Разом з тим, у поглядах цих класиків політичної та етичної теорії на співвідношення політики і моралі спосте­рігаються помітні відмінності. Згідно з Платоном, людина насамперед моральна істота. їй притаманні такі чесноти, як справедливість, мужність, чесність. У своїй сукупності вони утворюють внутрішній світ душі людини (мікросвіт). Ідеальна, досконала держава є втіленням цих доброчинностей, різноманітних чеснот (макросвіт). Держава Платона, тим самим, заснована насамперед на моральних принципах. Політика, в платонівському розумінні, це наука про те, як на підставі знання про людину зробити її суспільно корисним громадянином.

Аристотель, геніальний учень Платона, розв'язуючи проблему взаємин політики і моралі, виходив з іншого розуміння людини. Вона, на його думку, є за своєю природою суспільною, тобто політичною істотою (dzoon politikon). Моральні якості людини не є природженими, вони вихо­вуються практичними діями. Вперше в історії філософії і теорії політики Аристотель уводить у політичну етику проблему моральної мотивації та свободи вибору суспільної, в тому числі політичної поведінки. Мета людського існування, вчив Аристотель — досягнення «вищого блага».

Політика, яка, на його думку, є «керівна наука», розкриває сутність стремління до блага, визначає ієрархію благ, до яких прагне людина. Це — «спілкування заради благого життя».

Проблема політики і моралі привертала до себе увагу і мислителів середньовічної доби. Фома Аквінський, зокрема, вчив про божественне походження державної влади, про духовну першість церкви щодо суспіль­ства. Відповідним чином теологічні філософи пояснювали природу моральних норм, сутність етичних принципів. Єдине джерело моралі, доводив Уільям Оккам, є всемогутня воля Бога. Підкорятися цій волі, виконувати божественні прописи — моральний обов'язок людини.

Політизація моралі, розчинення моральності у політиці, характерне для античних мислителів та їхніх пізніших послідовників, зустріло від­верту опозицію з боку ранньобуржуазних теоретиків політичного життя. Найвиразніше це проявилося у творах італійського політичного філософа та державного діяча Нікколо Макіавеллі. Його головний твір — «Государ» подібно до «Політії» Аристотеля та «Держави» Платона, по праву вва­жається парадигмічним щодо з'ясування взаємин між політичною владою та мораллю. Головна особливість макіавеллівського підходу до цієї дилеми полягала у тому, що він досліджував можливість досягнення політичного успіху «всередині реального стану речей»⁵¹. Обіймаючи відповідальну державну посаду — секретар Ради десяти у Флоренції, виходячи із ретель­них спостережень політичного життя італійських міст XVI ст., доходить висновку щодо принципової розбіжності політичного і морального світів.

У першому із них панує суспільна доцільність, у другому — етичні пере­конання. В реальному політичному житті, вчив Н. Макіавеллі, правитель використовує заради досягнення своїх цілей будь-які засоби, в тому числі й аморальні — підступність, насильство, вбивство, обман тощо. «Батьків­щину належить захищати засобами славними чи ганебними, тільки б захи­щати її добре». «Мета виправдовує засоби», — це висловлювання Н. Макіа­веллі з часом перетворилося на кредо політичного аморалізму (макіавел­лізм). Зазначимо, втім, що флорентійський знавець політичного життя зовсім не вважав, ніби політика приречена на те, щоб бути аморальною. Вона, за його переконанням, є такою на практиці, подобається це чи ні.

Політико-етичні погляди Н. Макіавеллі внаслідок цього позначені переплетенням принаймні трьох основних ідей:

а) реалістичне виправдання «неминучого» аморалізму, оскільки «дер­жавцеві, щоб утриматися, необхідно навчитися вміння»⁵² «бути недоброчесним і користуватися, чи не користуватися цим, виходячи з потреби»⁵³;

_________________

⁵¹ Баткин Л.М. Итальянское Возрождение в поисках индивидуальности. - М., 1989. - С. 214.

⁵² Там само.-С. 214.

⁵³ Мак'явеллі З. Флорентійські хроніки. Державець. - К., 1998. — С. 434.

б) доведення того, що вимоги раціональної з погляду практичної полі-
тики доцільності, як правило, не розташовані у площині моральної
аргументації (імморалізм);

в) і, нарешті, надія на те, що з часом вибудується така держава, прави-
телі якої гарантують громадянам свободу та справедливість.
Характеризуючи своє розуміння співвідношення політики і моралі
та нібито упереджуючи несправедливе абсолютизування його
«політичного реалізму», цей справжній фундатор політичної теорії
Нового часу зазначав: «У моїй оповіді ніколи не було ані прагнення
приховати безчесну справу під благодійною личиною, ані навести
тінь на похвальне діяння».

Оцінка макіавеллізму як апологетики політичного цинізму, облуди і відвертого морального релятивізму тому видається неправомірною. Не слід забувати того, що творчість Н. Макіавеллі відчувала на собі ті настрої гуманізму, які породжувала італійська філософія доби Відрод­ження. Однією з пріоритетних ідей саме італійської ренесансної ідеології була етика як «наука життя», у тому числі життя політичного. Поле­мізуючи з прихильниками «громадянського гуманізму», Н. Макіавеллі, Гваччардіні, Ж. Боден наполягали на тому, що тільки сильна монархічна влада надасть можливість людині найповніше розкрити власні здібності.

Теза про протистояння політики і моралі знайшла подальше обґрун­тування в творах англійського мислителя Томаса Гоббса, який також вдало сполучав непересічний дар філософського дослідника політики з безпо­середньою участю у державних справах. Т. Гоббс — секретар лорда-канцлера Англії Ф. Бекона, отримав пропозицію Кромвеля зайняти посаду держав­ного секретаря у його уряді, від якої, до речі, відмовився. Згідно з його вченням, природним станом людського суспільства є взаємоворожнеча, адже людина — егоїстична істота, яка керується міркуваннями самозбере­ження. «Війна всіх проти всіх», втім, загрожує цьому. Саме тому люди у договірний спосіб утворюють державу («Левіафан»), яка своєю волею і примусом утримує громадян від агресивного суперництва, спрямовує їх до єдиної мети. Надавши державі значення вищого судді моральності: «Тільки у державі існує загальний масштаб виміру доброчесності і по­років»⁵⁴, — Т. Гоббс тим самим розчинив мораль у державництві, позбавив її найважливішої функції — бути автономним регулятором людських вчинків, здійснювати контроль над владою. В творі «Про громадянина» Т. Гоббс відкидав положення Аристотеля про людину як державну за суттю істоту. Має рацію не Аристотель, а Н. Макіавеллі, який проголошував та вва­жав, що саме за своєю природою людина не здатна до суспільного життя.

Тим самим Т. Гоббс акцентовано накреслив дві основні лінії у інтерпретації взаємин політики і моралі: як принципову єдність (Аристотель), так і принципову розбіжність (Н. Макіавеллі).

Інший англійський філософ — Джон Локк, біографія якого також позначена участю у практичній політиці (секретар лідера опозиційній королю партії «вігів» графа Шефтсбері), на відміну від Т. Гоббса, вважав, що «природний стан» людей зовсім не є законом загального протиборства і соціального хаосу. Навпаки, від свого народження люди схильні до добра, є рівними і незалежними. Саме тому вони укладають суспільний договір, утворюють державні інститути і громадянське суспільство, мета яких —-закріпити і гарантувати цей закон. Таким чином, згідно з Дж. Локком, благородна природа «істинної моралі» зумовлює можливість розумного державного устрою; етика є «практичною наукою», що являє спробу роз­робити правила людських дій, які забезпечать свободу і власність індивідів.

У дискусії щодо проблеми співвідношення політичних і моральних цінностей, яка точиться протягом всієї історії політичної філософської антропології, брали активну участь і українські вчені — філософи Києво-Могилянської Академії (С. Яворський, Т. Прокопович, Й. Кононович-Горбацький).

Вони, зокрема, надавали особливого значення моральним засадам гро­мадсько-політичного життя, підкреслювали наявність у людині свободної волі, «здатності вибирати, що стосується мети» (Г. Кониський).

Українські мислителі приділяли велику увагу питанню поєднання індивідуальних та громадських інтересів, наголошували на відповідаль­ності людини як за власну долю, так і за долю Батьківщини. Високо ціну­валися ними ідея патріотизму, громадського обов'язку, концепція «громадянського гуманізму», яку представляли в своїх творах українські мислителі ренесансної доби. Серед них особливо виділявся Станіслав Оріховський Роксолан, автор низки праць суспільно-політичного харак­теру. Держава, на його думку, виникає внаслідок укладання суспільного договору людей, яким притаманні схильність і прагнення до взаємодо­помоги, «яка немовби клеїть, сполучає і ніби вузлом в'яже». Тому держава («освічена монархія») повинна турбуватися про людей, забезпечувати їхнє щастя. В свою чергу, моральний обов'язок громадян — служити державі, керуватися принципом спільного блага. Проблеми справедливого прав­ління, гарних суспільних законів, природи моральності людини, її прав та обов'язків, соціальної відповідальності, природного права тощо розгля­дав у своєму творі «Політика» слов'янський мислитель Юрій Крижанич.

Пріоритет морального начала в суспільному житті обстоював фран­цузький політичний мислитель Жан-Жак Руссо. Автор широко відомої праці «Про суспільний договір» також вважав, що людина за своєю при­родою схильна до добра і солідарності. Втім, цивілізація, що заснована на приватній власності, псує людські характери, знецінює громадянську відповідальність, порушує права людини. Ж.-Ж. Руссо доводив, що єдиною корективою існуючої соціальної нерівності — нерівності майнової і нерів­ності обов'язків — мають та повинні бути безумовна свобода, беззаперечна рівність юридичних прав. Саме тут, на його думку, ключ до розв'язання суперечності політики і моралі.

Реальний характер взаємодії владно-політичних і моральних чинників прагнули з'ясувати і такі світові авторитети теоретичної думки, як І. Кант і Г. Гегель. Згідно з вченням Іммануїла Канта, людина постійно перебуває в суперечливому стані вимог необхідності (суспільство, політика) і вимог свободи (моральність). її внутрішня свобода не потребує зовнішніх впливів з боку держави. Навпаки, в тій мірі, в якій існуючий правопорядок відповідає автономії людської свободи, він є виправданим, виступає соціальним простором моральності. А взагалі, вважав І. Кант, моральне переконання не має ніякого відношення до будь-якої доцільності. У своїй поведінці людина повинна керуватися «чистими» моральними мотивами (обов'язок заради обов'язку, «голос совісті»), а не міркуваннями практичної потреби. В цьому полягає найхарактерніша відмінність моралі від права і, відповідно, від правової держави, адже останні застосовують заради забезпечення і відновлення справедливості примусові засоби. Оцінюючи форми політичного правління (деспотичні, автокрактичні, демократичні й республіканські), І. Кант віддає перевагу автократії у вигляді абсолютної монархії за умов наявності «короля з великим злетом душі, котрий вміє загнуздати себе справедливістю»⁵⁵. В цьому баченні «гарного правителя» І. Кант близький до платонівського государя-філософа. Втім, у видатного представника класичної політико-філософської теорії є спільні риси і з Н. Макіавеллі. А саме — «засадничий суб'єктоцентризм», вихід за межі наявної системи людського досвіду⁵⁶.

Іншим був підхід до проблеми взаємодії політики і моралі Г. Гегеля. Його вчення про співвідношення політики і моралі досить суперечливе. З одного боку, він ототожнює моральність і політичну дійсність, адже «те, що дійсне, те розумне». З іншого боку, на місце моральної доброчинності Г. Гегель ста­вить санкціоновану державою «добропорядність». Сильна сторона гегелів­ського розуміння взаємин політичних і моральних відносин у тому, що він прагнув, на відміну від І. Канта, дослідити конкретні соціальні форми, в яких відбувається моральна діяльність людини, її контакти з державою (сім'я, корпорація, громадянське суспільство).

Вагомий внесок в осмислення діалектики політики і моралі належить Карлу Марксу. Американські політологи Джордж Лоско і Лео Вільям у

______________

⁵⁴ Гоббс Т. Левиафан или Материя, форма и власть государства церковного и гражданского // Гоббс Т. Избранные произведения в 2-х томах. - Т. 2. — М., 1964. - С. 299.

⁵⁵ Кант И. Критика практического разума // Кант И. Соч.: в 6-ти томах. - М., 1965. - T. 4. - С. 430.

⁵⁶ Малахов В.А. «Біос політикос», нарис етичних проблем //Етика і політика. Проблеми взаємозв'язку.-К., 2001. - С. 21.

праці «Політична теорія. Класичні тексти. Сучасні погляди» (Нью-Йорк, 1992) стверджують, що такі твори К. Маркса, як «Економічно-філософські рукописи 1844 року», «Німецька ідеологія», «Капітал», перебувають в одному ряді з творами Платона, З. Макіавеллі, Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Мілля, Дж. Роулза, Ю. Габермаса.

Прихильник соціального матеріалізму і діалектики Карл Маркс прагнув з'ясувати суспільні підвалини політичних та моральних поглядів, здійс­нити демістифікацію мотивів політичної діяльності, викрити причини соціально-політичного та морального відчуження людей. Формула К. Маркса «... мета, яка потребує неправих засобів, не є правою метою» є ґрунтовною підставою для з'ясування співвідношення мотивів політичної діяльності і моральної переконаності. К. Маркс виступає проти «моралі­зуючої критики» політики, намагається з'ясувати практичні умови, зміна яких дозволить гуманізувати обставини людського життя, сприяти утво­ренню соціальної асоціації, «в якій вільний розвиток кожного є умовою розвитку всіх». Разом з тим, К. Маркс абсолютизував моральні якості такого суб'єкта суспільно-політичного життя, як пролетаріат, перебіль­шував значення в політиці революційного насильства. На думку фран­цузького історика і політолога Раймонда Арона, вразливими пунктами марксової концепції політики є теза щодо «вторинності» політики, редукція її до економічного ладу, абсолютизація «класової свідомості», утопізм в сподіванні на повне подолання політичних конфліктів, соціо-моральних антагонізмів та суперечностей.

Наприкінці XIX — на початку XX століття данину зазначеній проблема­тиці віддала ціла когорта впливових західних вчених: Огюст Конт, Еміль Дюркгейм, Вільфредо Парето, Макс Вебер. Найпомітнішими серед них були узагальнення німецького теоретика Макса Вебера. В праці «Політика як покликання і професія» він прагне обгрунтувати тезу про повну розбіж­ність політики і моралі. На цій підставі його називали «новим Макіавеллі». Сенс політики, — зазначає М. Вебер, — досягнення і збереження влади. Головним засобом цього є насильство. Вже перші християни знали, що той, хто зв'язується з політикою, тобто з владою, укладає пакт із «диявольськими силами». Однак це аж ніяк не означає, що будь-яка участь у політиці — аморальна справа. Відзначаючи антиномію принципів абсолютної етики («не вбий», «не кажи неправди») і вимог раціональної політичної доціль­ності (використання насильства і засобів примусу), М. Вебер пропонує розв'язати цю суперечність за рахунок розмежування «моралі переконання» (І. Кант) та «моралі відповідальності» (Н. Макіавеллі). Опоненти М. Вебера справедливо зауважували, що така позиція у її логічному наслідку означає виправдовування політичного і морального релятивізму. Сучасні послі­довники М. Вебера (Т. Парсонс, Н. Луман, Ю. Габермас) спробували пом'якшити це звинувачення за допомогою концепції соціальної взаємодії, «комунікативної діяльності».

Оцінюючи роль засновників філософсько-політичної антропології у постановці проблеми «політика і мораль», наголосимо насамперед на тому, що політологічна класика прагнула здійснити людиновимірний підхід до царини політичного життя, однією з особливостей якого було намагання «поставити політику на етичні рейки».

Проблема співвідношення політичної доцільності і моральної виправ­даності, так різновекторно представлена в класичній політичній філософії, є одним із актуалітетів новітньої політичної науки. Розглядаючи її в кон­тексті соціально-економічних та політичних реалій сучасної держави та громадянського суспільства, фахівці політичної науки, політичної філософії, соціології та етики з'ясовують роль моральних норм у житті громадянського суспільства наступного XXI століття (М. Холмс — Велико­британія), досліджують моральні аспекти соціальної диференціації суспільства (Р. Дарендорф — Німеччина), вивчають етичне підґрунтя політики сепаратизму (А. Б'юконен — США), значення моральних регуля­торів «соціально-відповідальної держави». Працями К.-О. Апеля та Ю. Габермаса здійснена змістовна спроба застосовувати етику до полі­тичної діяльності, і передусім до розв'язання політичних конфліктів (дискурсивно-етична легітимація політичного ладу). Звичайно, серед сучасних теоретиків є чимало і таких, які принципово дотримуються пози­цій Н. Макіавеллі та М. Вебера, підкріплюючи її новою аргументацією (Г. Кан, Г. Моска, Ф. Гайєк тощо). Однак в цілому в новітній соціально-філософській політичній та етичній думці домінує позиція тих, хто визнає важливість і навіть первинність моральних критеріїв, оцінок та чинників політичної діяльності суспільства. Великою популярністю в наші дні користується спроба поєднати політику і мораль засобами модернізованої концепції справедливості, яка запропонована американським теоретиком Дж. Роулзом. Набувають «другого дихання» неогуманістичні ідеї «облаго-родження» політики мораллю (А. Швейцер, М. Ганді), пріоритету мораль­них цінностей у суспільно-політичному житті (Е. Фромм, Дж. Хакслі). Підсумовуючи здійснений (далеко не вичерпний) екскурс в історію проблеми, зазначимо, що питання про взаємини політики і моралі не має і не може мати однозначного розв'язання. Адже людина — головна дійова особа політичного життя — є водночас і політичним громадянином, і віль­ною моральною особистістю. Відповідно, її погляди, почуття, вчинки, визначаються як політичними, так і етичними мотивами. Як справедливо, зазначив відомий політичний мислитель Петро Струве, будь-яка мораль­ність, отже всяка «політика», ґрунтується на понятті «особистості»⁵⁷.

Зазначена амбівалентність політичної людини уможливлює теоретичну абсолютизацію тих чи інших чинників, відповідну інтерпретацію взаємин політичних та моральних факторів.

Запобігати крайнощам однобічності у поясненні діалектики політики і моралі, розумінні їх значення для суспільства допомагає знання сутності чинників суспільного життя, їх функціонального призначення.

_____________

⁵⁷ Струве П. На разные темы (1893 - 1901). - Спб, 1902. - С. 534.

5.2.4. Сучасне розуміння спільних рис і відмінностей політики та моралі

Політика і мораль — одвічні союзники і стародавні опоненти. їх коріння — в самій глибині життя народу. Вже тому ці форми суспільної свідомості і види життєдіяльності за своїм соціальним генезисом та природою здатні до взаємодії, до збігу в головному — узгоджувати інтереси людей, сприяти нормальному функціонуванню суспільства. Адже обидві ці галузі знання і форми культури належать до царини власне практичного. Крім того, як політика, так і етика, мають спільне призначення: кожна у свій спосіб навчає людей спілкуватися заради забезпечення їхніх прагнень до блага. Політика забезпечує утворення мережі фор­мальних і неформальних зв'язків людини, суспільних груп громадянського суспільства з державою. Мораль, в свою чергу, покликана здійснювати духовне морально-психологічне єднання суспільства. Виник­нувши як об'єктивно необхідні і споріднені регулятори суспільного життя, політика і мораль у процесі свого розвитку з часом набули статусу само­стійних інститутів, почали діяти за власними законами. На думку фахівців, аж до XIX століття політичної філософії як такої не існувало, вона була однією із сторін моральної філософії. Але сам факт її виникнення свідчив проте, що мораль виявилася нездатною повністю охопити діяльність людей і запропонувати їм необхідну і достатню систему орієнтирів. Втім, розвиток політичної сфери має спричинити новий синтез політичної науки і мораль­ної філософії. Але на нових засадах. «Коли виникне нова моральна пара­дигма, відмінна від попередньої, політична філософія помре. Тому що нова моральна парадигма знов стане значно безпосередніше впливати на соціаль­ні відносини, ніж на сучасному етапі»⁵⁸. Теоретичний погляд на феномен політики і моралі, таким чином, фіксує як спільні риси, що їх об'єднують, так і істотні відмінності, що їх відрізняють. Почнемо з

___________________

⁵⁸ Иноземцев В. Л. Политическая философия в России // Вопросы философии. -2002. - №4. - С. 29.

того, що, пред­ставлена у історико-хронологічному аспекті, мораль давніша, ніж політика. Літопис моральних угод значно багатший порівняно з історією політичних договорів і пактів. Політика і мораль, далі, розрізняються за своїм суб'єктом, «носієм». Суб'єкт політики — великі соціальні спільноти і утво­рення — соціальна група, клас, партія, держава. Політику не можна робити одноосібно, будь-який політичний лідер у своїй діяльності уособлює свій електорат, певну спільноту. Суб'єкт моралі — вся людськість, рід людський (загальнолюдська мораль, адже соціальна або професійна мораль є модифікаціями загально­людської) чи окремий індивід (індивідуальна мораль).

Істотно розрізняються політика та мораль і за специфікою відобра­ження реальності, за їх «земним змістом». Для політики типова прак­тичність, «посейбічність», конкретність; моралі, у свою чергу, притаманна підвищеність оцінок, «потойбічність», яка сягає часом «космічних» висот.

Проголошуючи свою боротьбу за права і свободу людини, політика спирається при цьому на «потребу» суспільних законів, і її вимоги, в силу цього, видаються як обов'язкові. Мораль, навіть зустрівшись з безумовною необхідністю конкретної справи, демонструє свободу людського духу, права його володаря на вільний вибір. Зазначена відмінність, до речі, позначається і на функціях цих регуляторів суспіль­ного життя, зокрема, на функції орієнтації. Політика віддає перевагу найбільш корисному: «політика — мистецтво можливого». Мораль орієн­тує на найкраще саме по собі — етичний максималізм (заповіді Христа; моральний імператив І. Канта; загальнолюдська моральність).

Зафіксовано також відмінності політики і моралі за способом транс­ляції своїх принципів, правил, нормативів. Політика розмовляє з суспіль­ством переважно мовою владних розпоряджень, вимог державних законів та урядових указів, засобами референтних, адресних вказівок. Мова моралі — це апеляція до совісті, проповіді та етичні настанови, мета яких — розкриття природи «належного», волання до моральних чеснот як орієнтирів добровільно обраної поведінки людини, морального вибору її життєвих позицій.

Якщо політика вимагає, то мораль переконує. Якщо політика здійс­нюється за допомогою спеціальних інститутів та організацій, то мораль­ний вплив чиниться «позаінституційно», він існує у соціумі як атмосфера етосу, що її утворюють високоморальні особистості ефектом власної присутності у світі (етос батьків, вчителя, наставника, благородної лю­дини). Політика може бути «гарною» чи «негідною», мораль, її максими поганими бути не можуть, вони або є, або їх не існує.

Істотно розрізняється політика і мораль і за такими критеріями, як оцінка дієвості, ефективності. Невдача для політика — явна антицінність. Навіть одна поразка нерідко спричиняє завершення його політичної ка­р'єри. Інакше сприймається неуспіх моральною свідомістю. Страждання, скрути, навіть смерть проповідника-мораліста не лише не дискредитують його, але навпаки, надають додаткової сили його аргументації. Посилання на те, що із 12-ти учнів Христа - апостолів лише один — Іоан — вмер своєю смертю, а одинадцять були закатовані, лише надихає прихильників християнства на вірність своєму Вчителю. Моральне вдосконалення через страждання, очищення завдяки катарсису - одна із найпопулярніших ідей у моральній філософії. Навіть тимчасово відступаючи і в чомусь жерт­вуючи, політика у кінцевому підсумку націлена на успіх, практичний результат. Моральна поведінка, навіть тоді, коли вона обернулась на велику радість, в глибині своїй безкорислива. Питання про владу, її здобуття та збереження — головне для політика. Мораль же, навіть тоді, коли вона «перемагає» — зникає, як тільки-но спробує святкувати свою перемогу, або «керувати».

Зафіксовані теоретичною свідомістю точки дотику і відмінності полі­тики та моралі дозволяють визначити чотири основні типи їх взаємодії: - «оптимістичний», згідно з яким політика і мораль в принципі збі­гаються, їх розходження — наслідок конкретних обставин, які піддають­ся коригуванню; «політика полісу» відповідає «етиці етосу» (Аристотель). - «песимістичний», який доводить принципову несумісність політики і моралі, антиномічність їх стосунків — «те, що придатне існуючій владі», «чиста шкода» для підлеглих (Платон). Подібна позиція характерна для Ф. Ніцше, М. Вебера та їхніх численних прихильників. - «об'єктивістський», який декларує, що специфічність політики і моралі робить недоцільною спробу встановити постійно-нормативний зв'язок між ними. Згідно з таким підходом, політика оголошується позаморальною, (імморальною), її слід оцінювати виключно категоріями політології. Відповідно, і моралі рекомендується обмежитися власними поняттями та проблемами, не втручатися у не притаманні моралі теоретичні і практичні справи політики; - «релятивістський», який виходить з того, що взаємодія і можли­вість збігання політики та моралі безпосередньо залежать від конкретної соціально-політичної ситуації, що безперервно змінюється. Іншими словами, вони можуть єднатися, а можуть супе­речити одна одній, їх «союз» може бути короткотерміновим або ж тривалим, стійким. Цей тип витлумачення дилеми політики і моралі набував в історії політичних вчень різних варіантів. Так, стверджуючи розведеність політики і моралі, 1. Кант вважав, що вони у принципі можуть бути поєднані таким чином, що перша — набуваючи форми права — виступає «обмежуючою умовою останньої»⁵⁹. Існує також думка про те, що мораль узгоджується з політикою, але тільки на рівні цілей, тоді як у площині засобів вони різні аж до протилежності.

^{_______________}

⁵⁹ Кант И. К вечному миру// Кант И. Сочинения: В 6-й томах. — M., 1994. — T.6. — С. 435.

Кожний із зазначених типів інтерпретації співвідношення політики та моралі має своїх противників і прихильників. Але найпоширенішою в історії політичної та етичної думки є теза про незбіг моралі і політики, їх несумісність. В різні історичні часи її захищали Карнеад і Секст Емпірик, І.Лойола і Т. Гоббс, Н. Макіавеллі і А. Шопенгауер, В. Парето і П. Сорокін.

Найпоказовішою в цьому відношенні є позиція Н. Макіавеллі. К. Маркс з приводу цього зазначав, що у політичних мислителів Нового часу, починаючи з Н. Макіавеллі «сила зображується як основа права, тим самим теоретичний розгляд політики звільнено від моралі...».

XX століття, практика правління тоталітаристських державних систем, політичних диктатур, хоч би в якому варіанті вони не виступали, знеці­нення людської особистості дали нові свідчення гострих колізій політики і моралі.

Німецький професор Клаус Хельд зазначає, що «людство в XX столітті перевірило взаємозв'язок політичного світу і етосу, моральних звичаїв в негативній формі». Етос, моральні вимоги втрачають свою обов'язковість. Внаслідок цього «спільність політичного сумісного життя позбавляється грунту»⁶⁰, французький історик і політолог Жан-Франсуа Ревель, у свою чергу, доходить висновку, що «рушійною силою» сучасного суспільства є брехня, якою насамперед переповнені ідеологія і політика. Однак подібні констатації, хоч якими б переконливими вони не здавалися, не можуть слугувати доказом повної і остаточної несумісності політики і моралі. Адже історія суспільного життя сповнена не лише прикладів політичного блюз­нірства і відвертого цинізму. Вона демонструє і безліч зразків чесної полі­тики, єдності благородних моральних мотивів і відповідальної політичної діяльності.

Для українського суспільства потреба у морально орієнто­ваній політиці стає життєво необхідною. Драматичний досвід зведення політики до простого засобу підпорядкування суспільства владі актуалізує розуміння політики як інструмента гуманізації суспіль­ства, його вдосконалення згідно з «людськими критеріями». Дедалі роз-повсюдженішим є пояснення політики як науки і діяльності, метою яких є оптимізація соціальних процесів, забезпечення стабільного громадян­ського миру, демократизація держави, її соціальне спрямування. Такий підхід вже передбачає потребу етичного виміру державної діяльності, моральної експертизи політичних програм, застосування моральних критеріїв для оцінки практичної політики і політиків.

Необхідність моральних вимірів політики продиктована і обставинами глобального порядку. Екологічні катастрофи, гострі міжнаціональні конфлікти, вибухи міжнародних терористичних акцій, масовий голод в

^___________

⁶⁰ Хельд К. Подлинная экзистенция и политический мир // Вопросы философии. - 1997. - №4. - С. 48, 49.

багатьох країнах, нескінченні війни й кровопролиття наприкінці XX ст. породжують сумнів у самій можливості подальшого існування людства взагалі. Тому «стратегія виживання» передбачає як свою найважливішу складову нову «глобальну політику» і «загальнолюдську етику», які ґрун­туються на визнанні права людини на гідне життя як головний імпе­ратив цивілізації. Згідно з Конвенцією, на захист людських прав і гідності особистості, ініційованою Радою Європи (березень 1997 p.), «інтереси і благополуччя особистості повинні мати пріоритет по відношенню до вищих інтересів суспільства...».

Поиск по сайту: