Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Початок національного відродження в Наддніпрянській Україні

 

Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи, які умовно можна назвати фольклорно-етнографічним, культурницьким та політичним. На фольклорно-етнографічному етапі невелика група вчених з метою підтвердження самобутності власного народу збирала та вивчала історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки. Змістом культурницького етапу є відродження мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо у літературі та освіті. Політичний етап характеризується більшим організаційним згуртуванням національних сил, появою та зміцненням їх політичних організацій, усвідомленням національних інтересів, активною боротьбою за національне визволення.

Ліквідація автономного устрою Слобідської України, Запорожжя, Гетьманщини у 60-80-х роках XVIII ст. викликала протест серед значної частини козацької старшини, права якої на дворянський титул неохоче визнавались Санкт-Петербургом. До того ж українська шляхта користувалась ширшими привілеями, ніж російські дворяни. Так, шляхтичі були звільнені від обов'язкової державної і військової служби, їхні маєтки не підлягали державній конфіскації, їх могли судити лише такі, як вони. Захищаючи свої станові права та привілеї, шляхта водночас відстоювала автономні права України. Визначними провідниками шляхти стали Григорій Полетика і Василь Капніст. Останній за дорученням групи козацької старшини у 1791 р. виїхав з таємною місією до Берліна, щоб викласти свій план відриву України від Росії і включення її до складу Прусської держави. Більшість української верхівки, однак, не заходила у своїх поглядах так далеко.

У середині 80-х років опозиційні настрої козацької старшини згасають, Російська влада поступово задовольнила їхні станові інтереси. У 1785 р. Катерина II підписала "Жалувану грамоту дворянству". Домігшись задоволення своїх привілеїв, українська козацька старшина опинилась перед проблемою надання дворянських титулів. Перепони російської влади у визнанні колишньої служби в гетьманських інстанціях як достатню підставу для надання дворянського титулу зумовило інтерес серед старшини до історії. Це в свою чергу дало поштовх до національного відродження на Лівобережжі. Крім того, українські патріоти намагались зберегти місцеву правову систему, засновану на Литовському статуті та Магдебурзькому праві, а також прагнули відновити козацьке військо.

Уже перші історичні дослідження з історії краю з'явилися у 70-ті роки XVIII ст.: "Зібрання історичне"(1770) С.Лукомського, "Короткий літопис Малої Росії"(1777) В.Рубана, "Літописне повіствування про Малу Росію"(1785-1786) О. Рігельмана та ін. Хоча ці твори мали недоліки, однак вже сама їх поява підводила до думки, що український народ має власну історію і самобутню культуру. Копітка праця перших дослідників відіграла значну роль у розвитку наукових досліджень української історії. На початку XIX ст. з'являються досконаліші узагальнюючі праці. Серед них можна виділити "Історію Русів"."

"Історія Русів" власне не наукова праця, а політичний трактат, який відбивав політичні настрої прихильників відновлення автономії України. У той же час "Історію Русів" можна назвати першою політичною історією України. Дата створення та автор її залишаються невідомими. Книга мала виразно антипольське і антиросійське спрямування, а її головною ідеєю було відновлення автономних прав України на момент її входження до складу Російської держави. Трактат закликав до виправлення історичних кривд, заподіяних Росією українському народові, але ні на мить не ставив під сумнів право російського імператора управляти Україною.

Праця Д. Бантиш-Каменського "Історія Малої Росії" стала першою узагальнюючою працею з історії України.

Крім автономістських настроїв нащадків козацької старшини, могутнім поштовхом до українського національного відродження стали нові міжнародні реалії та світоглядні і політичні теорії. Французька революція покликала до життя нову модель нації (незалежно від суспільної верстви всі громадяни держави вважались представниками єдиної нації), яка стала прикладом для інших народів Європи. Іншим сильним подразником українського руху було поширення романтизму. Романтики прославляли народ, його пісенну культуру, традиції як вияв своєрідного національного духу.

Концепції романтиків вплинули на збирання етнографічного матеріалу. У 1819 р. у Петербурзі побачила світ перша збірка українських історичних дум, які зібрав М. Цертелєв. У 1827 р. з'явилося видання українських пісень, підготовлених Михайлом Максимовичем. Ця збірка вплинула на творчість Шевченка, Гоголя, Пушкіна та ін.

Вплив романтизму особливо був відчутним на Слобожанщині. У Харківському університеті, що був відкритий 1805 p., в 2С-30-Х роках XIX ст. діяв літературний гурток, який відіграв значну роль у розвитку нової української літератури. Душею

гуртка був філолог І.Срезневський. У 1831 р. він видав "Український альманах" — збірник народних пісень і оригінальних поезій харківських поетів, а в 1833-1838 pp. — шість випусків "Запорожской старины". Срезневський став провідником ідей слов'янської єдності.

Романтичний напрям в українській літературі аж до 30-40-х років XIX ст. співіснував з класицизмом. Це добре помітно на творчості І.Котляревського. Поема "Енеїда"(1798 р.) є зразком літератури класицизму, а п'єса "Наталка Полтавка" — романтизму.

Поряд з активними спробами етнографів і літераторів розширити інтелектуальні обрії українського світу, з'являються перші фахові історичні праці — "История Малой России"(1822) Дмитра Бантиш-Каменського, "История Малороссии" Миколи Маркевича.

Історичні й фольклористичні дослідження давали відповіді на питання про історичне коріння й культурну відмінність української нації. Хоча цей літературно-науковий рух не мав організованої форми, збирання культурної спадщини створило сприятливе середовище для формування новітньої української свідомості.

2. Кирило-Мефодіївське товариство — перша політична організація. Т. Шевченко

Тим часом як у Європі ширились ідеї Великої французької революції, соціального і національного визволення, відбувалась політизація національно-визвольної боротьби слов'янських народів, у Російській імперії жорстокий самодержавний режим Миколи І переслідував будь-які прояви лібералізму і вільнодумства.

У таких умовах на початку 1846 р. в Києві було утворено справжню нелегальну українську політичну організацію — Кирило-Мефодіївське товариство (братство), назване на честь відомих слов'янських просвітителів Кирила та Мефодія. Серед засновників були вчитель з Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії Київського генерал-губернаторства Микола Гулак і професор Київського університету Микола Костомаров. Активну участь у діяльності товариства брали Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш та ін.

Головною метою товариство проголошувало боротьбу проти кріпацтва та національне визволення українського народу. Українську державу члени товариства вбачали у федеративній спілці незалежних слов'янських держав, кожна з яких мала б становити штат або розмежовувалася б на кілька штатів. Київ повинен був стати центральним містом цієї федеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий спільний консультативно-регулюючий орган — собор (або сейм). Для захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат, окрім того, мав би і свої збройні сили. Ідею визволення слов'янських народів з-під іноземного гніту та їх єднання передбачалося поширювати головним чином літературно-просвітницькою діяльністю. Вони прагнули перебудувати суспільство на засадах християнської моралі.

Програму діяльності Товариства було викладено в історико-публіцистичному творі "Книга буття українського народу", або "Закон Божий". У ньому викладено 109 положень релігійно-навчального та історико-публіцистичного характеру. Здебільшого їх зміст стосується подій всесвітньої та вітчизняної історії. У творі розповідається про визвольну боротьбу українського козацтва і розвиток деспотичного самодержавства в Росії, про Велику французьку революцію і подвиг декабристів, про поділи Польщі сусідніми імперіями. Кирило-мефодіївці були переконані, що саме українському народові випала історична місія бути ініціатором боротьби за національне і соціальне визволення слов'янських народів. Крім програми, було розроблено Статут організації. У ньому конкретизувалися ідеї рівноправності народів, держав, громадян майбутньої слов'янської республіканської федерації, викладалися статутні права та обов'язки членів Кирило-Мефодіївського товариства.

Свою практичну діяльність кирило-мефодіївці зосередили на науково-освітній ниві. "Братчики" збирали кошти на видання популярних книжок, складали проекти запровадження в Україні мережі початкових навчальних закладів, укладали шкільні підручники.

Кирило-Мефодіївсь/ке товариство проіснувало трохи більше року. Весною 1847 р. царські власті заарештували 12 постійних членів товариства і відправили до Петербурга. Усіх учасників Кирило-Мефодіївського товариства було заслано до різних місць Російської імперії. Найтяжче покарали Шевченка, бо при арешті знайшли рукописи його антицарських та антикріпосницьких творів. Його заслали на 10 років рядовим солдатом у малозаселені тоді оренбурзькі степи з найсуворішою забороною царя хоч що-небудь писати й малювати.

Значення Кирило-Мефодіївського братства полягає в тому, що це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби; братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала прикладом для його наступників.

Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) відіграв виняткову роль в українському національно-визвольному русі. Народившись у сім'ї кріпака, він завдяки своєму таланту і долі зумів здобути волю, одержати добру освіту. Його здобутки як художника були чималі. Але ще більшим виявився його поетичний талант. Його збірка поезій "Кобзар", що побачила світ у 1840 p., стала однією з основ української ідеї та українського руху.

Значення "Кобзаря" виходило далеко за межі літератури. Шевченкова мова була не просто відтворенням народної мови; він творив її на основі трьох українських діалектів (південно-східного, північного і північно-західного), елементів церковнослов'янської мови, а також мовного матеріалу ранніх українських літературних творів. Результат вирізнявся природністю і простотою звучання, що виказувало геніальність поета. Шевченко заклав міцні підвалини сучасної української літератури, а в широкому розумінні — і українського національного відродження.

Ще більше значення мав політичний аспект його творчості. Поеми "Сон", "Кавказ", "І мертвим, і живим..." та "Заповіт" будили національні почуття і давали бачення майбутнього України як незалежної держави. Він, як ніхто інший до нього, звинувачував російських імператорів у поневоленні України.

Іншою великою заслугою Шевченка було те, що в своїй творчості він поєднав два до того часу відокремлені струмені козацької традиції — простолюдний і старшинський. Його ненависть до соціальної несправедливості та вболівання за волю і гідність простої людини виводилися з його селянського походження. Але своїми інтелектуальними здобутками він завдячував впливам українського дворянства. Шевченка могли читати всі прошарки суспільства, знаходячи в його поезії відображення своїх інтересів. Шевченковий заклик до національного і соціального визволення став ідеологічною основою нової України.

Шевченкова творчість є вододілом у розвитку української ідеї. Вона заклала основи перетворення етнічної спільноти у політично свідому націю. Увесь пізніший український національний рух тією чи іншою мірою виводився з його поезії. А його мученицька особиста доля стала джерелом для витворення сильного національного міфу, який надихав наступні покоління українських діячів.

 

Ключові дати

1846—1847 pp. — існування Кирило-Мефодіївського товариства

3 Піднесення національно-визвольної боротьби в Галичині в 20-30 pp. XIX ст. «Руська трійця»


Західноукраїнські землі (Галичина, Буковина, Закарпаття) на кінець XVIII ст. опинилися під владою Австрійської імперії. їх включення до складу імперії збіглося в часі з реформаторською діяльністю імператорів Марії-Терезії та Йосипа II. Реформи сприяли пробудженню національного життя в західноукраїнських землях. Специфіка національного відродження у цьому регіоні полягала в тому, що основними носіями української національної ідеї було духовенство.

Національне відродження спочатку охопило Закарпаття, де завдяки діяльності будителів наприкінці XVIII — на початку XIX ст. з'явилась плеяда видатних діячів. Так, першим ректором петроградського університету був Михайло Балудянський, директором ніжинської гімназії Іван Орлай, активно діяв на науковій ниві Юрій Гуца Венелін. У Львівському університеті викладали професори Михайло Щавницький, Іван Земанчик, Петро Лодій.

Найвидатнішим будителем був перший історик Закарпаття Іоаникій Базилович. Продовжив його діяльність Михайло Лучкай.

Завдяки діяльності єпископа Андрія Бачинського (1772-1809), засновника мукачівської єпархії, та М. Лучкая вдалося зберегти і відродити національну самобутність українського населення Закарпаття.

З початку XIX ст. процес національного відродження охопив і Галичину. У 1816 р. з ініціативи священика І.Могильницького у Перемишлі виникла перша в Галичині культурно-освітня організація — "Товариство священиків", навколо якого гуртувалося патріотично настроєне греко-католицьке духовенство. Товариство стало активним оборонцем прав української мови, поборником українізації шкільництва. Члени товариства енергійно сприяли прийняттю цісарем рішення 1818 р. про допущення у початкову школу української мови. З-під пера його учасників вийшли перші граматики української мови — І.Могильницького, Й.Лозинського, Й.Левицького.

У першій половині XIX ст. центром національного руху в Галичині став Львів. Тут на початку 30-х років виникло напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання "Руська трійця" (засновники — М.Шашкевич, І.Вагилевич та Я.Головацький), яке виступило на захист української мови (термін "руська" для галичан означав українська).

Особливістю виникнення та діяльності громадсько-культурного об'єднання "Руська трійця" є те, що воно, будучи яскравим самобутнім представником культурницького етапу українського національного руху, одночасно зберігало певні риси етапу фольклорно-етнографічного і робило перші спроби прориву у політичний етап.

Перебуваючи під значним впливом поляків, творів істориків (Д. Бантиш-Каменського), етнографів (М.Максимовича) та літераторів (І.Котляревського) з Наддніпрянської України, члени "Руської трійці" своє головне завдання вбачали у піднесенні статусу та авторитету української мови, розширенні сфери її вжитку і впливу, прагненні "підняти дух народний, просвітити народ", максимально сприяти пробудженню його національної свідомості.

Свою діяльність члени гуртка почали з вивчення життя, традицій та історії власного народу. Із записниками в руках Я.Головацький та І.Вагилевич побували у багатьох містечках та селах Галичини, Буковини та Закарпаття. Результатом цього своєрідного "ходіння в народ" стали не тільки численні добірки матеріалів з народознавства, фольклористики, історії та мовознавства, а й знання реального сучасного становища українського народу під іноземним гнітом. Під час своїх етнографічних подорожей вони контактували з польськими підпільниками, які готували антиурядовий виступ, але "Руська трійця" не пішла за революційними змовниками, зосередивши зусилля на культурницько-просвітницькій діяльності.

У першому рукописному збірнику поезій та перекладів під назвою "Син Русі" (1883) вони закликали до народного єднання та національного пробудження. Наступним кроком "Руської трійці" став підготовлений до друку збірник "Зоря" (1834), який містив народні пісні, оригінальні твори гуртківців, історичні та публіцистичні матеріали. Лейтмотивом рукопису було засудження іноземного панування, уславлення боротьби народу, оспівування козацьких ватажків — Б.Хмельницького та С.Наливайка. Прозвучав у збірці і заклик до єднання українців Галичини і Наддніпрянщини. Видання цієї книги було заборонене і віденською, і львівською цензурою. Перша намагалась придушити прояви українського руху в Галичині, побоюючись, що він у перспективі може стати проросійським. Друга, відбиваючи інтереси консервативних лідерів греко-католицької церкви, виступала не стільки проти змісту, скільки проти форми: поява книги українською мовою посягала на монополію та авторитет мови церковнослов'янської. Для молодих авторів забороненої "Зорі" розпочався період переслідувань, обшуків, доносів, звинувачень у неблагонадійності. Принципове звинувачення було сформульоване директором львівської поліції: "Ці безумці хочуть воскресити... мертву русинську національність".

Проте навіть у цих несприятливих умовах члени "Руської трійці" не припиняли активної діяльності. Вони, ламаючи консервативну традицію, що передбачала виголошення офіційних промов латинською, польською чи німецькою мовами, одночасно у трьох церквах Львова прочитали релігійно-моральні проповіді українською мовою. "Трійчани" енергійно виступали проти латинізації письменства, всіляко підтримували повернення рідної мови у побут національної інтелігенції. У 1836 р. М.Шашкевич підготував підручник для молодших школярів — "Читанку", написану живою українською мовою.

Наприкінці 1836 р. (на книзі зазначено 1837) у Будапешті побачив світ альманах "Русалка Дністровая". І хоча ідеї визволення прозвучали в ній із значно меншою силою, ніж у "Зорі", однак лише 200 примірників цієї збірки потрапили до рук читачів, решта була конфіскована. Що ж злякало офіційну владу на цей раз? Це був новаторський твір і за формою, і за змістом. Він написаний живою народною мовою, фонетичним правописом, "гражданським" шрифтом. Усе це виділяло збірку з тогочасного літературного потоку, робило її близькою і зрозумілою широким масам. Три ідеї пронизують зміст "Русалки Дністрової": визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав, та заклик до її поновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків — борців за соціальне та національне визволення; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. Цілком очевидно, що автори збірки певною мірою вийшли за рамки культурницько-просвітянської діяльності і вторглись у політичну сферу.

Аналізуючи причини заборони твору "Руської трійці", І.Франко зазначав: "Русалка Дністровая", хоч і який незначний зміст, які неясні думки в ній висказані — була свого часу явищем наскрізь революційним". Це був рішучий виступ проти традиційних політичних і соціальних авторитетів.

Незабаром це об'єднання розпалося. Переслідуваний світською і церковною владою, на 32-му році життя помер М.Шашкевич. У 1848 р. перейшов на пропольські позиції І.Вагилевич, який почав проповідувати ідею польсько-українського союзу під зверхністю Польщі. Довше обстоював ідеї "Руської трійці" Я.Головацький. Але й він під впливом М. Погодіна приєднався до москвофілів і в 1867 р. емігрував до Росії.

 

Ключові дати

1836 (1837) р. - вихід у світ альманаху "Русалка Дністрова"

4. Австрійські правителі, як і їх попередники, бачили у західноукраїнських землях насамперед джерело для поповнення державної казни та армії. Але водночас вони змушені були подбати про забезпечення там хоча б елементарної соціальної справедливості та порядку. Тим більше, що австрійська імператриця Марія-Тереза (1740-1780) та її син Йосиф II (1780- 1790) проводили «модну» тоді серед європейських монархів політику просвітництва, що була, за словами сучасного історика Я.Грицака, сумішшю гуманістичних побуджень з суто прагматичними розрахунками. Вона мала на меті покращити матеріальне становище жителів імперії, дати їм освіту, урівняти їх (наскільки це можливо) у правах, щоб зробити свідомими громадянами та надійними платниками податків. Суспільство таких громадян, згідно з засадами Просвітництва, мало служити гарантією могутності імперії. Одним із головних об'єктів реформаторської політики стала Галичина, де правляча польська шляхта довела місцеве населення до крайнього зубожіння та морального занепаду і яка була потенційним джерелом державних смут і заворушень. Перетворення заторкнули насамперед аграрні відносини, церкву й освіту.

Найжаданішою для галицького населення була аграрна реформа. Тому в 1781 — 1782 pp. Йосиф II проголосив своїми,патентами низку змін у цій сфері, які передбачали:!) звільнення селян з особистої залежності від поміщиків; 2) передання права здійснення суду над селянами від пана до спеціально призначеного державного чиновника; 3) заборону збільшувати поміщицькі землеволодіння за рахунок «прирізки» селянських земель; 4) чітке визначення розміру панщини — до ЗО днів на рік; 5) заборону проживати у селі лихварям (як правило, євреям), які відмовлялися займатися сільським господарством тощо.

Важливою для західноукраїнських земель була церковна реформа, яка здійснювалася протягом 1770 — поч. 1780-х років. На момент входження Галичини до складу Австрійської монархії греко-католицька церква перебувала в глибокому занепаді. Місцева католицька ієрархія трактувала її як другосортну, спонукаючи греко-католиків, всупереч заборонам Ватикану, переходити зі свого обряду на латинський. До 1777 р. греко-католицькі священики навіть змушені були відробляти панщину. Із запровадженням реформ ситуація корінним чином змінюється на краще. Вони передбачали: 1) зрівняння прав католицької, протестантських і греко-католицької церков та забезпечення віруючим цих віросповідань однакових можливостей вступу до університетів та на державну службу, купівлі-продажу землі тощо; 2) підпорядкування церкви державі та надання священикам статусу державних службовців з відповідною платнею; 3) заборону місцевій верхівці римо-католицької церкви перетягувати греко-католиків на латинський обряд та вживати термін «уніат», що мав образливий підтекст.

Тісно була пов'язана з церковною освітня реформа, яка, серед іншого, передбачала: 1) ліквідацію ордену єзуїтів (1773) і його багатолітнього домінування у навчальних закладах та відкриття у Львові на місці єзуїтської колегії університету (1784) (при ньому з 1787 по 1809 р. діяв Руський інститут — Studium rutenum, де на філософському і богословському факультетах навчалися русини-українці); 2) відкриття греко-католицьких семінарій для навчання українського духовенства, зокрема у Відні, Львові, Ужгороді; 3) запровадження системи початкових і середніх шкіл (1777), причому на рівні початкової школи навчання для дітей мало проводитися рідною мовою.

Реформаторська діяльність Марії-Терези та Иосифа II була на той час прогресивним явищем, особливо, коли врахувати, що паралельно з ліквідацією найогидніших виявів кріпацтва на західноукраїнських землях — у Східній Україні воно запроваджувалося повторно. Реформи викликали в західноукраїнському суспільстві почуття глибокої вдячності та відданості Габсбурзькій династії. Однак вже незабаром прогресивні нововведення було зведено нанівець наступними австрійськими правителями — Леопольдом II (1790—1792) та Францом (1792— 1835). Єдиною інституцією, яка зберегла всі свої надбання і навіть зміцнила їх після відкриття у 1808 р. Галицької митрополії, була греко-католицька церква.

З початку 30-х років Галичина являла собою провінцію Австро-Угорської імперії. Тут не було ясних уявлень про національну мову. Мова, якою спілкувалися між собою жителі Галичини, взагалі не підходила під класичне визначення цього поняття. Вона складалася з кількох мовних шарів, створених в різний час і які сильно відрізнялися один від одного навіть у межах однієї місцевості.

Перший шар – це давньоруська мова, основа якої закладена в часи слов’янської єдності Київської Русі. Він зберігався завдяки зусиллям православної церкви, будучи мовою богослужіння та духовної літератури.

Другий шар – це незліченні полонізми-запозичення з польської мови, якими рясніла мова жителів Галичини. Полонізація поступово перекинулась з міст на хутори, де пані – патріотки і католицькі священики любили відкривати маленькі школи з польською мовою навчання.

Третій шар – це німецькі слова, що з’явилися задовго до входження Галичини в Австро-Угорську імперію. Німці жили в Галичині давно, по всьому регіону існували зразкові фермерські господарства, що годували міста.

Четвертий шар – найскладніший і неоднозначний, що складався з тюркських і семітських слів. Він складався повільно, в результаті контактів русинів з євреями, караїмами, кримськими татарами, турками. Тому замість нормальної мови в Галичині звучали дивовижні діалекти, незрозумілі не тільки іноземцям, а й навіть жителям сусідніх хуторів.

Словом, у Богом забутій Галичині тривала кромішня темрява. У тривіальних німецьких і польських школах заборонялося не те що навчатися, а й розмовляти по-українськи. Неслуха, що порушував цей порядок, суворо карали. У Львівській греко-католицькій духовній семінарії викладовою мовою була польська. Над рядками в богослужебних книгах, писаних церковнослов’янською, спудеї записували зміст латиною, бо кирилиці не знали. В цій семінарії вчилися три нерозлучних друга – Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич. До їхніх послуг була бібліотека інституту Оссолінських, читальний зал якого відкрився в 1832 році. Заклад Оссолінських був єдиним, де можна було набути ґрунтовних знань, наповнений він був книжками, надбаними в маєтках збанкрутілих аристократів. Тут можна було ознайомитися з творами європейського відродження – сербськими, чеськими, польськими, російськими авторами. Особливо їх цікавила творчість письменників Східної України – І. Котляревського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського.

Маркіян Семенович Шашкевич (1811-1843 рр.), Іван Миколайович Вагилевич (1811-1866 рр.), Яків Федорович Головацький (1814-1881 рр.) склали товариство, яке в семінарії розмовляло виключно по-українськи, за що їх погордливо називали «Руською Трійцею», не сподіваючись, що це прізвисько пронесе їхню славу крізь віки.

Усі троє народилися в священицьких сім’ях, де «русинські» священики тодішньої Галичини майже не відрізнялися в побуті від селян. До того ж дитинство всіх трьох пройшло в найглухіших селах, типу хуторів і іншого спілкування, як із сільськими дітьми, майбутні письменники не знали. Гурток «Руська трійця» був організований, щоб, як казав М. Шашкевич, «підняти дух народний». Дуже швидко члени гуртка переконались, що народ вони знають недостатньо і визнали за найпершу потребу ходити в народ, збирати з його уст пісні, прислів’я, вчитися у нього мудрості. Тим більше, що в духовному галицькому космосі зберігався безцінний скарб – фольклор, яким захоплювалися німецькі та польські вчені. Мисленний ефір у Галичині було перенасичено народною творчістю: піснями, колядками, забобонами, гаївками, приказками і ворожбою. Це свідчило про те, що простий народ Галичини живе своїм життям.

Члени «Руської трійці» вболівали за долю рідного народу, дбали про його освіту. Недаремно їх називають «будителями» Галичини.

Маркіян Шашкевич – енергійний, наполегливий, сміливий, готовий на самопожертву, на подвиг. Він збирав фольклор на рідній Золочівщині.

Іван Вагилевич – людина палкої вдачі, з широким летом фантазії, прагнув рішучих дій. Він обрав собі для фольклористської роботи околиці Калуша, Стрия, Сколе.

Яків Головацький – ініціативний, діловий, працелюбний, в той же час – поміркований і обачний. Він обійшов майже всю Галичину, Закарпаття, частину

Буковини. Друзі не раз зазнавали переслідувань, цькувань, а то й ризикували життям за те, що посміли прилюдно виступати «по-руськи».

Ще один надзвичайно важливий аспект «Руської Трійці» - царина історії народу. Її діячі надавали великого значення дослідженню, популяризації, науковому та художньому відтворенню його історичного минулого.

Все це врешті вилилось в літературну діяльність юнаків, яка почалась із збірки «Син Русі» (1833 р.). Цей рукописний збірник не призначався для друку, містив 13 творів. Він отримав високу оцінку Богдана Лепкого як «доказ щирої охоти через літературу висунути народ із занепаду».

У квітні 1834 року до Львівської цензури було подано збірку «Зоря», девізом якої були слова 2Світи, зоре, на все поле, закіль місяць зійде». Її рукопис не зберігся. Проте відомо, що збірка відкривалася портретом Б. Хмельницького та нарисом М. Шашкевича про видатного полководця. До неї входили також вірші інших членів «Руської трійці». Однак цензура заборонила друкувати «Зорю».

Неоціненна заслуга Шашкевичового гуртка перед українським народом – видання альманаху «Русалка Дністрова», який справив сильне враження у слов’янському світі.

Автори відмовилися від старомодної книжної мови, застарілої орфографічної системи та кириличного шрифту, замінивши їх живою народною мовою та новомодним фонетичним правописом. Загалом «Русалка Дністрова» стала синтезованим виявом новаторських починань у різних ділянках національно-культурного життя українців Галичини доби «Руської Трійці» (народознавстві, історіографії, літературознавстві, мовознавстві, літературній творчості). Це був маніфест національного відродження. За словами І. Франка «збірка була свого часу явищем наскрізь революційним». Вона стала визначною подією національного руху і поклала початок новій літературі на західноукраїнських землях.

Та офіційні кола Галичини вихід книжки сприйняли вороже і на неї було накладено цензурою табу саме через спадковий зв’язок із забороненою раніше «Зорею». Одразу після опублікування «Русалки Дністрової» розійшлася лише невелика частина примірників, а решта зберігалась у Львівській цензурі до 1849 року. Видавці альманаху опинилися під наглядом поліції та зазнали переслідувань.

Подвижницьку працю «Руської Трійці», гідно репрезентовану виданням «Русалки Дністрової», прихильно оцінили не тільки провідні культурні діячі Наддніпрянщини (Т. Шевченко, М. Максимович, І. Срезнєвський та ін.), а й чимало учасників визвольних рухів і діячів культури слов’янських народів, підвладних Австрії, яких з галичанами об’єднувала спільність інтересів у боротьбі за демократичні перетворення і національну свободу. Завдяки їхній безкорисливій підтримці галицькі діячі мали змогу отримувати багату інформацію з питань громадсько-культурного життя.

Свої твори, які натрапляли на цензурні заборони в Галичині, друкували за її межами (в Буді, Празі, Відні, Варшаві) і таким чином пускали в широкий світ. Ця товариська взаємодопомога набувала вагомою суспільного значення

Керівником і організатором «Руської трійці» вважається Маркіян Шашкевич – видатний письменник і громадський діяч, ім’я якого золотими літерами вписане в літопис національного відродження на західних землях України середини ХІХ століття.

Маркіян Семенович Шашкевич народився 6 листопада

1811 року у с. Підлісся Золочівського району Львівської області у багатодітній родині священика. Початкову освіту здобув у дяківській школі в селі Білий Камінь, потім навчався в Золочівській німецькій школі, у Львівській та Бережанській гімназіях. Саме в цей період почав писати вірші. У душі гімназиста поступово визрівав протест проти національної асиміляції українського народу, розуміння його історичної долі та невичерпних духовних багатств. Майбутній письменник мріяв, щоб народна мова стала літературною.

У 1829 році М. Шашкевич відвідував філософський факультет Львівського університету й одночасно навчався в Греко-католицькій духовній семінарії Львова. Приміщення семінарії, в якій жив і навчався Маркіян, було холодним, вологим і похмурим і Шашкевич із студентських років захворів на сухоти.

У 1833 році Маркіян одружився із дочкою свяще-

ника Юлією Крушинською. Ця жінка разом з чоловіком витримала всі випробування долі: хворобу Маркіяна, смерть першої дитини, самостійне виховання сина Володимира, який також ста поетом.

Церковна влада направляла непокірного Маркіяна Шашкевича у найглухіші села Галичини, де він виконував обов’язки священика. Жив убого, проте мужньо долав злидні та хворобу, яка жорстоко переслідувала поета. Він зрештою втратив слух і зір. 7 червня 1843 року Маркіян Шашкевич помер.

Літературна діяльність Маркіяна Шашкевича припала на 1833-1843 рр. За цей час поет встиг написати понад 30 віршів, незавершену поему «Перекинчик бісурманський», КАЗКИ «Олена», «Дронюк», цикл поезій у прозі «Псалми Русланові» (псевдонім Шашкевича – Руслан). Він був першовідкривачем романтизму на західноукраїнських землях, талановитим перекладачем із сербської, чеської, польської та грецьких мов. Маркіян Шашкевич зробив перший відвертий виступ на захист народності літератури в Галичині. У статті «Азбука і абецадло» він писав: «Література будь-якого народу є образом його життя, його способу мислення, його душі, вона повинна заколоситися, вирости з власного народу і розквітнути на тій же ниві, якщо будемо вмішувати в слов’янську літературу чужі оберти і чужі способи висловлювання, то будемо втручатися в тіло, яке має свою душу, іншою, чужою душею, яка не прихилиться до народу». Дбаючи про розвиток народної освіти М. Шашкевич склав 1836 р. першу «Читанку для діточок» українською мовою. Незважаючи на відсутність навчальної літератури для дітей, її вороже зустріла цензура. Тільки 1850 р. «Читанку» видав у Львові Яків Головацький і відтоді її з успіхом використовували в початкових школах Галичини.

Другий член «Руської трійці» Яків Федорович Головацький (псевдонім «Ярослав») народився 17 жовтня 1814 року в селі Чепелі Бродівського району на Львівщині. Характерно, що село Чепелі було моноетнічне, в ньому не було жодного поляка. Після закінчення гімназії Яків Головацький записався на богословський факультет у Львові. Тоді він весь час проводив у бібліотеках, де вивчав минуле і сучасне слов’янських народів та їхніх мов.

Занедбавши навчання, Яків не склав потрібних іспитів, тому

семінариста позбавили державної підтримки. Через це Яків покинув семінарію. Два роки мандрував, переважно пішки, по містах і селах Галичини і Закарпаття. У 1835 році вступив до Кошицької академії, а потім у Будапештський університет. У 1836-39 рр. продовжив навчання у Львівському університеті, а потім закінчив Львівську духовну семінарію. Був греко-католицьким священиком у селі Микитинці, Хмільова. Був учасником Собору українських вчених у Львові в 1848 р. У 1848-67 рр. він – професор «Руської мови і словесності» у Львівському університеті, пізніше – декан і ректор університету. Під впливом Михайла Погодіна перейшов на москвофільські позиції, за що був відзначений званням академіка Санкт-петербурзької АН. У 1868 р. переїхав у Росію, склав із себе духовний сан і перейшов у православ’я. Будучи студентом, разом із М. Шашкевичем та І.Вагилевичем утворив у 1833р. національно-патріотичний гурток галицької молодої інтелігенції «Руська Трійця».

Яків Головацький зробив безцінний внесок у підготовку і видання першого галицького альманаху «Русалка Дністрова» за допомогою своїх друзів – чеський, словацьких та сербських славістів. Свої поетичні твори він друкував у «Русалці Дністровій» та альманаху «Вінок русинам на обжинки» (Відень, 1846-47 рр.). Численні літературні та етнографічні праці розкидані по різних збірниках, а богословські й мемуарні твори надруковані переважно в «Науковому збірнику Галицько-Руської матиці».

У свій романтичний період до 1848 р., Яків Головацький приділив багато уваги збиранню й обробленню українських мовознавчих матеріалів, виходячи з засади, що мова найкраще відбиває дух нації. Але відхід на москвофільські позиції не міг не позначитися і на його наукових працях. Вже його «Грамматика русского языка» (1851р.) далека від позиції збереження і розвитку української мови. Наукова оцінка спадщини Я. Головацького далеко не однозначна. Якщо він спочатку різко критикував політику уряду в національному питанні в Галичині і виступав проти переслідування національно свідомої інтелігенції (стаття «Становище русинів в Галичині»), то в кінці життя виступав проти вживання української мови в літературі і науці. Але це не перекреслює велику роль Якова Головацького в історії визвольного руху Галичини. Велике значення мала і зберігає досі тритомна етнографічна праця Головацького «Народные песни Галицкой и Угорской Руси», яка була опублікована у 1863-1878 рр. в «чтениях» Товариства історії і древностей Російських при Московському університеті.

Зберігають свою наукову цінність і ряд історичних праць з дослідження окремих проблем історії Закарпаття, Галичини і Буковини. Цінною була також його видавнича і громадська діяльність у Відні. Помер Яків Головацький 13 травня 1888 році у м. Вільнюсі.

Третій член «Руської Трійці» - Іван Миколайович Вагилевич (псевдонім – Далібор) народився в 1811 р. в селі Ясень Рожнятівського району Івано-Франківської області в сім’ї священика. Навчався у Львівській духовній семінарії, яку закінчив 1939 року. У 1833 році разом із М. Шашкевичем та Я. Головацьким організував «Руську Трійцю». Діяльність у товаристві вплинула на подальшу долю Вагилевича. Навіть сан священика він отримав лише через сім років після закінчення семінарії. У 1846-48 рр. був душ пастирем у селі Нестанич Радехівського району.

Революційні події у Західній Україні захопили Вагилевича. Він самовільно покинув парафію і виїхав до Львова. Після розгрому революціонерів кардинал Михайло Левицький позбавив Якова Вагилевича духовного сану за цей вчинок. Він ледве зводить кінці з кінцями, тяжко працюючи, аби прогодувати дружину та дітей. Був перекладачем української мови, друкував статті в «Газеті Львівській», коригував виступи делегатів Галицького сейму, брав участь у підготовці нового видання словника польської мови. У 1862 році Вагилевич отримав посаду міського архіваріуса, на якій працював до самої смерті.

Іван Миколайович Вагилевич писав українською і польською мовами. Перекладав також із чеської. Основна його мовознавча праця «Граматика малоруської мови в Галичині» відіграла помітну роль у лінгво-дидактиці краю. З етнографічними працями Вагилевича пов’язується початок наукового вивчення мови і культури Гуцульщини.

Іван Вагилевич – автор романтичних балад, поезій у прозі, перекладач «Слова о полку Ігоревім» українською і польською мовою. З 1835 року і до кінця життя виступав як учений, друкував свої цікаві фольклорно-етнографічні та історичні розвідки в руських (тобто українських), чеських, польських виданнях, зокрема в альманаху «Русалка Дністрова», «Часопис чеського музею», «Дневник русский». Деякий час був редактором газети угрупування української шляхти «Руський Собор» і сформулював на її шпальтах програмні засади модерного українського націоналізму.

Незважаючи на всю суперечливість життя і творчості Івана Вагилевича – він залишається для українців шанованою персоною як зачинатель українського руху просвітництва та першовідкривач багатьох українських тематик. Помер Іван Вагилевич 10 травня 1868 року у Львові.

Діяльність «Руської Трійці» в Галичині мала величезне прогресивне значення. Все, що вони пропонували, було новим і незвичним. Їхня історична концепція, орієнтація на фольклор, використання у творах народної мови, обстоювання народності в мистецтві – все це відкривало перспективу розвитку прогресивної науково-літературної діяльності на західно-українських землях. Це була нова література на народній основі і не рідко її героєм виступав сам народ. В. Горинь дав високу оцінку діяльності «Трійці»: «Творчість літературної групи, в першу чергу виданий альманах «Русалка Дністрова», засвідчує появу прогресивних тенденцій в естетичній думці Галичини 30-х років ХІХ років. Це видання рішуче поривало з церковно-книжковою літературою, яка побутувала тоді на Галичині, і починала нову літературу народною мовою і на народній основі». Етнографічні дослідження «Трійці» поклали початок українському карпатознавству, їм належать перші у Галичині твори з історії культурного розвитку рідного краю та бібліографічні видання.

Діячі «Руської Трійці» глибоко шановані в Україні. Їхніми іменами названі вулиці, ставлять меморіальні дошки та пам’ятники, науковими закладами вивчається їхня спадщина.

 

На поч. 1848 р. у деяких європейських країнах почалися буржуазно-демократичні революції. їх невід'ємною складовою стали визвольні рухи багатьох національно поневолених народів Східної і Центральної Європи. Звідси походить назва революції — "Весна народів". Не залишалась осторонь і Австрійська імперія. 13 березня з'явилися перші вуличні барикади у Відні, а через два дні було проголошено першу австрійську конституцію. Революційні події надали широкого розмаху національно-визвольному руху в Східній Галичині. Зважаючи на настрої народних мас, уряд монархії Габсбургів змушений був остаточно ліквідувати панщину. З цією метою 16 квітня 1848 р. цісар підписав спеціальний патент, за яким скасування панщини на галицьких землях сталося майже на 5 місяців раніше, ніж в інших частинах імперії. Основою реформи був викуп селянських земель державою, який селяни мали відшкодувати протягом 40 років. Поміщиків звільняли від будь-яких обов'язків щодо своїх колишніх підданих. Та під час проведення реформи не було впорядковано права на володіння лісами і випасами. Це згодом викликало нескінченні судові процеси, спричинило руйнування селянських господарств. За поміщиками залишилися деякі феодальні привілеї, зокрема право пропінації, що на довгі роки було причиною різних непорозумінь і справедливого незадоволення селянських мас. Викупні платежі, втрата лісів і пасовищ, інші залишки кріпацтва лягли важким тягарем на плечі західноукраїнської бідноти, яка бунтувала, шукала справедливості в цісаря, а нерідко топила горе в-горілці. Навесні та влітку 1849 р. масові виступи, під час яких селяни самочинно повертали захоплені поміщиками громадські землі, ліси і пасовища, охопили понад 100 сіл Східної Галичини. Незважаючи на недоліки, скасування панщини було визначною подією. Український селянин нарешті ставав господарем на своїй землі, у ньому поступово пробуджувався потяг до громадського та національного життя. Під впливом революційних подій у Західній Європі львівські українці 19 квітня 1848 р. від імені всіх українців Галичини подали петицію до цісаря з низкою демократичних вимог. Зокрема, про введення української мови у народних і вищих школах; видання державних законів українською мовою, яку урядовці повинні обов'язково знати; реальне зрівняння в правах духівництва всіх обрядів і надання доступу українцям до всіх державних посад. Вимоги були скромними й обмежувалися здебільшого сферою культури. У результаті дальшого розвитку революції в Галичині виникли національно-політичні організації. 2 травня 1848 р. представники демократичних кіл, українства, зокрема світської інтелігенції та греко-католицького духівництва на чолі з перемишльським єпископом Г. Яхимовичем, утворили у Львові Головну Руську Раду, що стала першою українською політичною організацією. Як постійно діючий орган, вона мала представляти українське населення Східної Галичини перед центральним урядом. її друкованим органом стала "Зоря Галицька". Головна Руська Рада, виступаючи за проведення демократичних реформ та прагнучи забезпечити вільний національний розвиток українського населення краю, передусім домагалася поділу Галичини на дві окремі адміністративні одиниці — Східну, де переважали українці, й Західну, заселену в основному поляками. У програмній декларації Рада проголошувала, що галицькі українці належать до великого українського народу, закликала їх до національного відродження. Звертаючись до героїчної минувшини, Головна Руська Рада відновила герб галицько-волинських князів — золотий лев на блакитному тлі і прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу. За прикладом Головної Руської Ради в містах і селах краю виникло бл. 60 місцевих рад, до яких входили представники демократичних верств. Революційний рух поширився на провінцію. Діяльність Головної Руської Ради натрапила ні неприхильне ставлення з боку польської Центральної ради народової, яка домагалася, щоб українці виступали разом з поляками. На противагу Головній Руській Раді було створено "Руський собор", газеті "Зоря Галицька" протиставлено видання "Дневник Руський". Представники українського населення Галичини взяли участь у Слов'янському конгресі у Празі Головна Руська Рада послала туди своїх делегатів, які працювали в одній польсько-українській секції. Потім між ними виникли незгоди, передусім через вимогу українців про поділ Галичини. Однак наступ урядових військ на Прагу перервав роботу конгресу. 19 жовтня 1848 р. у Львові зібрався Собор руських учених — перший з'їзд діячів української науки і культури. Він схвалив єдину граматику української мови, висунув вимогу про впровадження в усіх школах української мови, а також підтримав вимогу поділу Галичини. Ще влітку 1848 р. Головна Руська Рада проголосила заснування культурно-освітньої організації під назвою "Галицько-руська матиця". Вона мала видавати підручники для шкіл і взагалі бути осередком письменства й просвіти рідною мовою. Наприкінці року в Львівському університеті відкрито кафедру української мови і літератури. 10 липня 1848 р. розпочав роботу перший австрійський парламент. Із 383 послів Галичину представляли 96, у т. ч. 39 від українців. Українські посли висунули вимогу про поділ Галичини, що була підкріплена 15 тис. підписів. Посли-селяни вимагали якнайменших викупних платежів за землю. Яскравою сторінкою революційної доби була участь галицького робітництва, у листопадовому збройному повстанні 1848 р. у Львові. Воно назрівало протягом тривалого часу, та сили були нерівні. Повстання зазнало поразки. Революційні заворушення поширились і на Північну Буковину. Селян, які намагалися силою повернути те, що відібрали у них поміщики, очолив депутат австрійського рейхсрату Л. Кобилиця. Він закликав їх не коритися поміщикам, обирати на свій розсуд сільських старост, захоплювати ліси і пасовища. Заклик народного ватажка став приводом до повстання, що охопило гірські села Вижницької і Сто-рожинецької округ. Ідеї "Весни народів" знайшли активний відгук серед населення Закарпаття. Влітку і восени 1848 р. тут значно посилилися заворушення трудового селянства. У багатьох місцевостях селяни фактично вийшли з-під контролю поміщиків та місцевих органів влади, не виконували панщини, захоплювали панське майно. Однак сили контрреволюції на західноукраїнських землях, як і в усій імперії Габсбургів, дедалі більше зміцнювали позиції і поступово перейшли в контрнаступ. Остаточно реакція запанувала після того, як австрійський уряд за допомогою російських військ приборкав революцію в Угорщині. Австрійську конституцію було скасовано. Уряд повернувся до давньої системи централізовано-бюрократичного управління. Влітку 1851 р. було розпущено Головну Руську Раду. Незважаючи на поразку, революція 1848— 1849 рр. мала важливі позитивні результати для населення західноукраїнських земель. Вона ліквідувала серйозні перешкоди на шляху розвитку краю. Одним зі здобутків революції стала активізація національно-визвольної боротьби народних мас, піднесення рівня їхньої національної свідомості.

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.