Інші організаійно-правові форми

Підприємець – фізична особа, яка є громадянином України, іноземним громадянином, особою без громадянства, що здійснює підприємницьку діяльність. Громадянин визнається суб’єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи.

Товарна біржа – особливий суб’єкт господарювання, який надає послуги в укладанні біржових угод, виявленні попиту і пропозицій на товари, товарних цін, вивчає, упорядковує товарообіг і сприяє пов’язаним з ним торговельним операціям. Товарна біржа є юридичною особою, діє на засадах самоврядування і господарської самостійності, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банку, печатку зі своїм найменуванням. Товарна біржа створюється на основі добровільного об’єднання заінтересованих суб’єктів господарювання. Засновниками і членами біржі не можуть бути органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також державні і комунальні підприємства.

Фондова біржа – організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами.

Фондова біржа – акціонерне товариство, яке зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та здійснює свою діяльність відповідно до законодавства, статуту і правил фондової біржі.

4 Земельні питання і аграрні проблеми завжди були непростими у світовій практиці економічного розвитку. Нелегко вони вирішуются і в Україні. Незважаючи на декларування Законом України «Про форми власності на землю» приватної власності на землю, її фактична приватизація тривалий час просувалася дуже важко. Лише Указ Президента України від 8 серпня 1995 року «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» став початком дійсних перетворень відносин земельної власності на селі. Указом встановлено, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані в колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, в тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Паювання земель передбачає визначення розміру земельної частки (паю) в колективній власності на землю кожного члена сільськогосподарського підприємства.

Право на земельну частку (пай) мають члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.

При паюванні вартість і розміри в умовних кадастрових гектарах земельних часток (паїв) всіх членів підприємства, кооперативу, товариства є рівними.

Вартість земельної частки (паю) для кожного підприємства, кооперативу, товариства визначається виходячи з грошової оцінки переданих у колективну власність сільськогосподарських угідь, що обчислюється за методикою грошової оцінки земель, затвердженої Кабінетом Міністрів України, та кількості осіб, які мають право на земельну частку (пай).

Розмір земельної частки (паю) в умовних кадастрових гектарах визначається, виходячи із вартості земельної частки (паю) і середньої грошової оцінки одного гектара сільськогосподарських угідь для даного підприємства, кооперативу, товариства.

10. Однією з форм господарювання, що створені на базі реформованих КСП, є приватне (приватно-орендне) підприємство з орендними відносинами. Це самостійно господарюючий статутний суб'єкт, який здійснює виробничу і комерційну діяльність на базі як власного, так і орендованого майна і землі з метою одержання прибутку. При цьому власник землі і майна бере в оренду землю і майно у інших членів КСП, що реформувалося, з обов'язковим укладанням договору, де визначаються розмір плати за оренду майна і землі та права і обов'язки сторін.

Приватно-орендні підприємства, на відміну від господарських товариств і кооперативів, не належать до форм колективного господарювання. При цьому члени реорганізованого КСП, передавши свої земельні частки і майнові паї приватному підприємству чи фермерському господарству в оренду, не стають членами цих підприємств. Вони можуть бути їх працівниками на контрактній основі.

Як показує досвід, засновниками приватного (приватно-орендного) підприємства може бути керівник або спеціалісти реформованого КСП.

Орендна плата є обов'язковим і регулярним платежем, який орендар вносить орендодавцеві за володіння та користування земельною ділянкою. При цьому розмір, умови і строки внесення орендної плати встановлюються за угодою сторін у договорі оренди, але не менше 1,5 % вартості орендованої земельної частки (паю). В основу визначення орендної плати покладено вартість орендованої земельної частки (паю), яку встановлено в результаті грошової оцінки земель відповідно до методики, затвердженої Кабінетом Міністрів України.

При передачі групою власників сертифікатів земельного масиву розмір орендної плати повинен бути однаковим для кожного з них. За погодженням сторін розмір орендної плати може переглядатися у випадках: зміни грошової оцінки земель; зміни умов господарювання, передбачених договором оренди; підвищення цін, тарифів тощо, в тому числі внаслідок інфляційних процесів; збільшення (зменшення) відповідно до законів України розміру земельного податку та ін.

11.Акціонерним визнається засноване на установчому договорі та статуті товариство, яке має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства.

В залежності від способу створення та порядку відчуження акцій акціонерні товариства традиційно поділяють на два основні види – відкриті акціонерні товариства (ВАТ) та закриті акціонерні товариства (ЗАТ), кожен з яких має свої особливості. Зокрема, ВАТ і ЗАТ відрізняються:

порядком розміщення акцій (у ВАТ – шляхом підписки і вільної купівлі-продажу на фондовому ринку, в ЗАТ – розміщенням серед засновників);

порядком руху учасників (у ВАТ він вільний, у ЗАТ – дещо обмежений, оскільки акції такого товариства не продаються/купуються на біржі);

видами акцій, що випускаються цими товариствами (ВАТ може випускати як іменні акції, так і акції на пред’явника, а ЗАТ – лише іменні);

порядком створення (у ВАТ він досить складний, що пов’язано з розміщенням акцій серед заздалегідь невизначеного кола осіб шляхом підписки, а, отже, і наявністю етапів, не притаманних ЗАТ: реєстрації інформації про акції (що публікується), оголошення про підписку, процедури підписки, вирішення на установчих зборах питань, пов’язаних з результатами підписки);

кількістю акцій, що розподіляються між засновниками: при створенні ЗАТ між засновниками останнього розподіляються усі оголошені до емісії акції, а засновники ВАТ повинні підписатися і протягом 2 років з моменту державної реєстрації бути держателями щонайменше 25% акцій товариства;

мінімальним розміром оплати акцій на момент скликання установчих зборів (у ВАТ він має бути не меншим за 30%, а в ЗАТ – 50% номінальної вартості акцій);

переліком обов’язкових для розгляду на установчих зборах питань (у ВАТ він більш значний, що пов’язане з результатами підписки на акції ВАТ);

обсягом обов’язків і відповідальністю засновників: у засновників ВАТ вони більш значні, що пов’язано з підпискою на акції (обов’язок повернути особам, що підписалися на акції, сплачені ними суми, якщо заснування ВАТ не відбулося).

12Такий вид комерційних організацій, як господарські товариства, до яких віднесено і товариства з обмеженою відповідальністю, є традиційною, найбільш поширеною в майновому обороті формою колективного підприємництва. Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - товариство) постає у цивільних правовідносинах самостійним суб'єктом, у зв'язку з наявністю таких ознак юридичної особи, як організаційна єдність, майнова відокремленість, самостійна майнова відповідальність за своїми зобов'язаннями, здатність виступати в цивільному обороті і при вирішенні спорів у судах від свого імені. Товариством з обмеженою відповідальністю визнається засноване одним або декількома особами господарське товариство, статутний капітал якого розділений на частки визначених установчими документами розмірів; учасники товариства не відповідають за його зобов'язаннями і несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю компанії, в межах вартості внесених ними вкладів. Товариство з обмеженою відповідальністю, так само як і його учасники - самостійні суб'єкти цивільно-правових відносин, звідси випливає наступне правило: товариство не відповідає за боргами своїх учасників. Але у всіх правилах є свої винятки, зокрема: учасники товариства, не повністю внесли вклади до статутного капіталу, а також акціонери акціонерних товариств, які не повністю оплатили акції, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями компанії в межах вартості неоплаченої частини вкладу кожного з учасників і відповідно неоплаченої частини вартості належних їм акцій; при перетворенні товариства в товариство або виробничий кооператив кожен повний товариш, який став учасником (акціонером) товариства або членом кооперативу, протягом двох років несе субсидіарну відповідальність всім своїм майном за зобов'язаннями, які перейшли до суспільства або кооперативу від товариства. 32. Вищим органом Товариства є загальні збори.

Загальні збори мають право приймати рішення з будь-якого

питання діяльності Товариства, внесеного до порядку денного

зборів, згідно із цим Статутом та законодавством.

33. До компетенції загальних зборів належать:

1) визначення:

основних напрямів діяльності Товариства, затвердження його

планів та звітів про їх виконання;

форм контролю за діяльністю виконавчого органу;

організаційної структури Товариства;

умов оплати праці посадових осіб Товариства, його філій,

представництв, інших відокремлених підрозділів, дочірніх

підприємств;

2) зміна розміру статутного капіталу Товариства;

3) утворення та відкликання виконавчого органу і ревізійної

комісії;

4) затвердження:

річних результатів діяльності Товариства, його дочірніх

підприємств;

звітів і висновків ревізійної комісії;

порядку розподілу прибутку та покриття збитків Товариства;

порядку та строку виплати частки прибутку;

положення про загальні збори, виконавчий орган, ревізійну

комісію та інших внутрішніх документів Товариства;

13. Сільськогосподарські виробничі кооперативи набули значного поширення у колишніх соціалістичних країнах, зокрема Центральної і Східної Європи. Вони створені в процесі реорганізації колективних сільськогосподарських підприємств, які хоча і називалися сільськогосподарськими виробничими кооперативами, але були аналогами колгоспів: у них не були задіяні відносини власності, розподіл доходу кооперативу між його членами здійснювався лише з урахуванням їх трудової участі в кооперативі. Майнова і земельна участь у кооперативах їх членів залишалася поза увагою.

Сільськогосподарський виробничий кооператив (далі - СГВК) - одна з організаційно-правових форм підприємницької діяльності на селі. СГВК і сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи різняться між собою наступним:

мета виробничого кооперативу полягає в одержанні прибутків, а обслуговуючого - у наданні послуг для членів кооперативу і економічному захисті їх від експансії посередницького капіталу;

члени виробничого кооперативу всі види господарської діяльності здійснюють сумісно (крім тих, які виконують для них обслуговуючі кооперативи). Члени останнього делегують йому окремі види діяльності, залишаючись при цьому самостійними сільськогосподарськими товаровиробниками (колективними, фермерськими чи особистими підсобними господарствами);

трудову діяльність у виробничих кооперативах здійснюють самі члени кооперативу (наймані працівники також можуть бути), а в обслуговуючих – наймані працівники;

участь членів виробничого кооперативу в діяльності свого кооперативу є трудовою, в обслуговуючих – отримання певних послуг (зберігання, переробка, реалізація продукції, ремонт сільськогосподарської техніки, придбання засобів виробництва та ін.).

Як зазначалося, сільськогосподарські виробничі кооперативи, можуть утворюватись на добровільних засадах як відособленими власниками майна, грошового капіталу і землі шляхом об’єднання їх в одному підприємстві, так і в процесі реорганізації колективних сільськогосподарських підприємств, формуючи необхідні фонди і земельну ділянку кооперативу шляхом передачі йому відповідної частини майна і землі КСП, що відповідає кількості майнових паїв і земельних часток, які мали в КСП ті громадяни, які виявили бажання стати членами кооперативу.

Порядок створення сільськогосподарського виробничого кооперативу передбачає такі основні етапи:

виявлення лідера (ініціативної групи);

прийняття рішення про наміри щодо створення кооперативу;

з’ясування можливостей, напрямів, обсягів та умов діяльності кооперативу;

прийняття рішення про створення кооперативу (укладення установчого договору);

опрацювання проекту статуту кооперативу;

прийняття статуту кооперативу та вибори органів управління;

державна реєстрація кооперативу.

Роботу з формування кооперативу здійснює комісія, створена ініціаторами організації кооперативу. До її складу бажано включати спеціалістів-технологів (за видами передбачуваної діяльності кооперативу) і фахівців фінансово-економічного та юридичного профілю. Комісія розробляє пропозиції щодо порядку організації кооперативу, видів і обсягів діяльності, опрацьовує варіанти розвитку кооперативу, визначає розміри вступних і пайових внесків, готує установчий договір про створення кооперативу, проект статуту, проводить відповідну інформаційно-роз’яснювальну роботу.

14. Юридичною підставою виникнення правовідносин з ведення особистих селянських господарств є юридичний склад, до якого належать юридичний факт досягнення необхідної правоздатності та дієздатності фізичною особою та набуття земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства. Юридичними підставами припинення ведення особистого селянського господарства є один з наступних юридичних фактів: вилучення (викуп) земельної ділянки, яка використовувалась для ведення особистого селянського господарства, для державних чи громадських потреб; відчуження земельної ділянки, яка використовувалась на умовах права власності; припинення договору оренди земельної ділянки, яка використовувалась для ведення особистого селянського господарства на умовах оренди; передача одному з подружжя земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства у власність при поділі майна подружжя у судовому порядку; смерть громадянина.

Аналіз чинного законодавства України дозволяє виділити такі правові ознаки особистого селянського господарства: суб’єктом права на ведення особистого селянського господарства є виключно фізична особа (фізичні особи) незалежно від місця проживання та громадянства; наявність у фізичної особи земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства; метою ведення особистого селянського господарства є виробництво сільськогосподарської продукції, отримання доходів (основних або додаткових); ведення особистого селянського господарства не є підприємницькою діяльністю.

З урахуванням наведених правових ознак визначаються й особисті селянські господарства як урегульований нормами права вид самостійної господарської діяльності, яка здійснюється однією чи декількома фізичними особами переважно за рахунок власної праці, власного майна та фінансових коштів на одержаній належним чином земельній ділянці сільськогосподарського призначення з метою виробництва, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції, одержання постійних (додаткових або основних) прибутків.

Важливим для українського законодавства та правозастосовної діяльності є розмежування юридичного поняття «особисте селянське господарство» і “фізична особа, яка провадить підприємницьку діяльність без створення юридичної особи (приватний підприємець)”. Розмежування названих понять здійснюється на підставі того, що статус приватного підприємця – суб’єкта підприємницької діяльності набувається після здійснення державної реєстрації у відповідному органі державної реєстрації. Ведення особистого селянського господарства здійснюється після отримання відповідної земельної ділянки та не передбачає здійснення державної реєстрації.

Аналіз розвитку законодавства, який спрямований на регулювання суспільних відносин, пов’язаних з веденням громадянами особистих селянських господарств після здобуття Україною незалежності, зумовив необхідність проведення також аналізу законодавства України щодо ведення фізичними особами господарської діяльності у формі особистих підсобних господарств, починаючи з початку 90-х років ХХ сторіччя. Виходячи з особливостей правового становища особистих селянських господарств, у юридичній літературі визначено чотири основні етапи законодавчого забезпечення становлення та розвитку цього виду діяльності громадян в Україні.

15. Законодавчою базою створення, діяльності та припинення діяльності фермерських господарств є Конституція України, Земельний кодекс України, Закон України “Про фермерське господарство” та інші нормативно-правові акти України. Головна мета створення фермерських господарств в Україні – збільшення обсягів продовольчих фондів держави і підвищення добробуту сімей селян на основі їх участі в підприємницькій діяльності.

Фермерська діяльність як вид підприємництва здійснюється за такими принципами:

вільний вибір діяльності;

залучення на добровільних засадах до здійснення фермерської діяльності майна та коштів юридичних осіб та громадян, у тому числі на умовах оренди;

повна самостійність у формуванні програми діяльності,виборі постачальників ресурсів і споживачів вироблюваної продукції,встановлення цін відповідно до чинного законодавства;

вільне наймання працівників;

залучення матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонене або не обмежене законодавством;

вільне розпорядження прибутком (доходом), що залишається після внесення платежів, установлених законодавством;

самостійне здійснення фермерським господарством зовнішньоекономічної діяльності, використання ним належної йому частки валютної виручки на свій розсуд;

майнова та інша відповідальність за результати господарської діяльності.

Згідно з чинним законодавством фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства.

Фермерське господарство здійснює свою діяльність на основі Статуту. В ньому зазначаються: найменування господарства, його місцезнаходження, предмет і мета діяльності, порядок формування майна, органи управління, порядок вступу до господарства та виходу з нього та інші положення.

Членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, яким виповнилось 14 років, та інші родичі, які об’єднались для роботи в цьому господарстві. Можливе також створення фермерського господарства і однією особою. Особи, які працюють в фермерських господарствах за трудовим договором (контрактом) не можуть бути його членами.

Відповідальність за діяльність фермерських господарств покладається на його голову. На ім’я голови господарства видається державний акт на право власності на землю. Він також має право укладати договори на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, і складати інші документи згідно з чинним законодавством України. Голова представляє інтереси фермерського господарства перед підприємствами, організаціями, установами та окремими громадянами.

В склад майна фермерського господарства входять: будівлі і споруди, матеріальні цінності, цінні папери, вироблена в господарстві продукція, одержані доходи, права на користування землею, водою, будівлями, спорудами, а також інше майно і майнові права. Майнові права, що входять до складеного капіталу фермерського господарства, передаються йому на визначений у Статуті термін. Згідно чинного законодавства України землі фермерського господарства можуть складатися із: а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; б) земельних ділянок, що належать громадянам – членам фермерського господарства на праві приватної власності; в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Володіння, користування і розпорядження майном здійснюється членами фермерського господарства за взаємною домовленістю.

16. У цьому Законі вживаються такі основні поняття:

сільськогосподарська кооперація - система

сільськогосподарських кооперативів, об'єднань, створених з метою

задоволення економічних потреб членів кооперативу;

сільськогосподарський кооператив (далі - кооператив) -

юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, що є

сільськогосподарськими товаровиробниками, на засадах добровільного

членства та об'єднання майнових пайових внесків для спільної

виробничої діяльності у сільському господарстві та обслуговування

переважно членів кооперативу; ( Абзац статті 1 в редакції Закону

N 2090-III ( 2090-14 ) від 02.11.2000 )

сільськогосподарський виробничий кооператив - юридична особа,

утворена шляхом об'єднання фізичних осіб, які є

сільськогосподарськими товаровиробниками, для спільного

виробництва продукції сільського, рибного і лісового господарства

на засадах обов'язкової трудової участі у процесі виробництва;

( Абзац статті 1 в редакції Закону N 2090-III ( 2090-14 ) від

02.11.2000 )

сільськогосподарський обслуговуючий кооператив - кооператив,

створений для надання послуг переважно членам кооперативу та іншим

особам з метою провадження їх сільськогосподарської діяльності;

( Абзац статті 1 в редакції Закону N 2090-III ( 2090-14 ) від

02.11.2000 )

сільськогосподарський товаровиробник - фізична або юридична

особа незалежно від форми власності та господарювання, в якої

валовий доход, отриманий від операцій з реалізації

сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів

її переробки, за наявності сільськогосподарських угідь (ріллі,

сіножатей, пасовищ і багаторічних насаджень тощо) та/або поголів'я

сільськогосподарських тварин у власності, користуванні, в тому

числі й на умовах оренди, за попередній звітний (податковий) рік

перевищує 75 відсотків загальної суми валового доходу. Це

обмеження не поширюється на осіб, які ведуть особисте селянське

господарство; ( Абзац статті 1 в редакції Законів N 2090-III

( 2090-14 ) від 02.11.2000, N 1929-IV ( 1929-15 ) від 29.06.2004 )

об'єднання (асоціація, спілка) сільськогосподарських

кооперативів (далі - об'єднання) - формування, засноване

кооперативами на засадах членства і добровільності для спільного

здійснення будь-якої не забороненої законодавством діяльності,

пов'язаної із сільськогосподарським виробництвом і захистом

економічних інтересів кооперативів, поданням їм інформаційної,

консультативно-методичної та іншої допомоги;

член кооперативу - фізична або юридична особа, яка зробила

вступний і пайовий внески в розмірах, визначених статутом

кооперативу, визнає принципи і цілі кооперативу, дотримується

вимог його статуту і користується правом ухвального голосу в

кооперативі;

асоційований член кооперативу - фізична чи юридична особа, що

зробила пайовий внесок і користується правом дорадчого голосу в

кооперативі;

вступний внесок - внесок фізичної або юридичної особи в

грошовій формі понад пай при вступі в кооператив для

організаційного забезпечення його діяльності в розмірах,

встановлених статутом. Вступний внесок зараховується в неподільний

фонд і у разі виходу з кооперативу не повертається;

пай - майновий внесок члена кооперативу у створення та

розвиток кооперативу, який здійснюється шляхом передачі

кооперативу майна, в тому числі грошей, майнових прав, а також

земельної ділянки;

додатковий пай - внесок члена кооперативу понад обов'язковий

пай, який передається ним за власним бажанням до пайового фонду;

кооперативні виплати - частина доходу кооперативу, яка

розподіляється між його членами пропорційно їх участі у

накопиченні цього доходу;

участь у господарській діяльності обслуговуючого кооперативу

- поставка (збут) через кооператив продукції, сировини, придбання

товарів у кооперативі, користування послугами кооперативу.

17. Право на підприємницьку діяльність може бути реалізоване певними суб'єктами за певних умов, які можна поділити на загальні та спеціальні. До загальних умов належать ті, які необхідні для здійснення підприємництва як самого факту, незалежно від виду й організаційно-правової форми. Спеціальні - це ті умови, які потрібно виконати для набуття права на певний вид підприємницької діяльності. Єдиною загальною умовою реалізації права на підприємництво є державна реєстрація.

Відповідно до чинного законодавства, підприємницькою діяльністю, зокрема створити приватне підприємство, в Україні мають право займатися громадяни України, іноземці та особи без громадянства, а також юридична особа. Проте законодавством встановлено певні обмеження, як, стосовно здійснення підприємницької діяльності певними категоріями громадян так і обмеження стосовно юридичної особи - засновника приватного підприємства. Створення приватного підприємства повинно відповідати вимогам чинного законодавства, перш за все це дотримання до реєстраційної процедури (розробка статуту, підписання засновницького договору у разі створення корпоративного приватного підприємства), реєстрація в державному органі, податковій інспекції та органах державного страхування, отримання документів дозвільного характеру для здійснення певних видів підприємницької діяльності. Недотримання вище зазначених вимог тягне за собою адміністративну та кримінальну відповідальність. Для створення приватного підприємства його учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками).

В установчих документах повинні бути зазначені найменування підприємства, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації.

Установчими документами приватного підприємства є рішення про його утворення або засновницький договір, а також статут (положення) підприємства.

Якщо засновників підприємства два чи більше, рішенням про створення підприємства є установчий договір. Установчий договір повинен укладатися у письмовій формі, тому що чинне законодавство вимагає його подання для здійснення державної реєстрації.

18. Оренда землі - це засноване на договорі строкове платне

володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві

для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Стаття 2. Правові засади оренди землі

Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним

кодексом України ( 2768-14 ), Цивільним кодексом України

( 1540-06, 435-15 ), цим Законом, законами України, іншими

нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також

договором оренди землі.

Відносини, пов'язані з орендою земельних ділянок, на яких

розташовані цілісні майнові комплекси підприємств, установ і

організацій державної або комунальної власності, а також

заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим, та їх

структурних підрозділів, регулюються цим Законом з урахуванням

особливостей, передбачених Законом України "Про оренду державного

та комунального майна" ( 2269-12 ).

Стаття 3. Об'єкти оренди землі

Об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у

власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній

власності.

Земельна ділянка може передаватися в оренду разом з

насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на

ній, або без них.

Стаття 4. Орендодавці землі

Орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні

особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або

уповноважені ними особи.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній

власності, є сільські, селищні, міські ради в межах повноважень,

визначених законом.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у спільній

власності територіальних громад, є районні, обласні ради та

Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах повноважень,

визначених законом.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній

власності, є районні, обласні, Київська і Севастопольська міські

державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим

та Кабінет Міністрів України в межах повноважень, визначених

законом.

Стаття 5. Орендарі землі

Орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи,

яким на підставі договору оренди належить право володіння і

користування земельною ділянкою.

Орендарями земельних ділянок можуть бути:

а) районні, обласні, Київська і Севастопольська міські

державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим

та Кабінет Міністрів України в межах повноважень, визначених

законом;

б) сільські, селищні, міські, районні та обласні ради,

Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах повноважень,

визначених законом;

в) громадяни і юридичні особи України, іноземці та особи без

громадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні об'єднання та

організації, а також іноземні держави.

Стаття 6. Право оренди землі

Орендарі набувають права оренди земельної ділянки на

підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України

( 2768-14 ), Цивільним кодексом України ( 1540-06, 435-15 ),

Господарським кодексом України ( 436-15 ), цим та іншими законами

України і договором оренди землі.

У разі набуття права оренди земельної ділянки на конкурентних

засадах підставою для укладення договору оренди є результати

аукціону чи конкурсу.

У разі дострокового припинення договору оренди землі за

ініціативою орендодавця земельної ділянки, право оренди якої

набуто за результатами аукціону чи конкурсу, орендодавець

відшкодовує орендарю витрати на його набуття у строки, визначені

умовами договору та законом, і збитки, які понесе орендар

внаслідок дострокового припинення договору оренди, якщо інше не

передбачено договором оренди.

Земельна ділянка, обтяжена заставою, може бути передана в

оренду в разі згоди заставодержателя.

20. Орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідне орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Оренда землі – це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Плата за землю, як джерело додаткових надходжень до бюджетів усіх рівнів, як визначає Іваненко Л.А., – це запорука розвитку місцевої ініціативи і інфраструктури населених пунктів. Отримання державою доходів від оренди державного майна (в тому числі і земель) є реалізацією прав власника.

Плата за землю запроваджується з метою формування джерела коштів для фінансування заходів щодо раціонального використання та охорони земель, підвищення родючості ґрунтів, відшкодування витрат власників землі і землекористувачів, пов’язаних з господарюванням на землях гіршої якості, ведення земельного кадастру, здійснення землеустрою та моніторингу земель, проведення земельної реформи та розвитку інфраструктури населених пунктів.

Крім того, плата за землю повинна правильно нараховуватися та своєчасно і повністю сплачуватися до бюджетів. При цьому велике значення має порядок ведення обліку та використання його інформації в управлінні за всіма рівнями.

Практика використання земель свідчить про ряд проблем. Перш за все, це наявність декількох органів, що мають право розпорядження землями. Так, законодавчими актами на землю, зокрема п. 12 розділу 10 Перехідних положень Земельного кодексу України, передбачено, що право розпорядження землями в межах населених пунктів делеговано органам місцевого самоврядування, а за межами населених пунктів – райдержадміністраціям відповідно до їх повноважень, регламентованих статтями 12 та 17 Земельного кодексу. Державний контроль за використанням та охороною земель за статтею 15 Земельного кодексу покладено на Держкомзем, якому надані відповідні повноваження.

При розгляді цього питання слід керуватися такими нормативно-правовими актами:

Цивільний кодекс України від 18 липня 1963 р. №1540O06 (далі – ЦК України);

Закон України «Про оренду державного та комунального майна» від 10 квітня 1992 р. №2269OXII (далі – Закон про оренду);

Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12 липня 2001 року №2658OIII, (далі – Закон про оцінку майна);

Декрет Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 р. №26O92 «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається» (далі – Декрет про перелік майнових комплексів);

Методика розрахунку і порядок використання плати за оренду державного майна, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 1995 р. №786 (далі –Методика №786);

Методика розрахунку і порядок використання орендної плати за користування майном територіальної громади м. Києва, додаток 1 до розпорядження Київського міського голови від 4 серпня 2000 р. № 484OМГ (далі –Методика № 484);

Лист ДПА України від 12 травня 2000 р. №6514/7/16O1201 «Відносно оподаткування податком на додану вартість сум орендної плати за використання державного майна» (далі – Лист ДПА України від 12 травня 2000 р.);

Лист ДПА України від 4 грудня 2000 р. №16165/7/16O1220O20 «Оренда комунального майна і ПДВ» (далі – Лист ДПА України від 4 грудня 2000 р.).

Закон про оренду визначає орендну плату як плату за користування об’єктом оренди, яку орендар вносить незалежно від наслідків господарської діяльності (ч. 1. ст. 19). Визначення розміру орендної плати є істотною умовою договору оренди державного та комунального майна (ст. 10 Закону про оренду).

У разі оренди державного та комунального майна порядок розрахунку орендної плати є найпринциповішим питанням як для орендаря, так і для орендодавця. Держава чимало зробила для того, щоб захистити майнові інтереси орендодавців, створивши велику кількість нормативно-правових актів, які встановлюють порядок розрахунку розміру орендної плати за оренду майна, що знаходиться в державній чи комунальній власності. Натомість орендарі мають самостійно докладати зусиль, спрямованих на захист своїх інтересів.

21. Для СП характерною є наявність у різнонаціональних суб'єктів підприємництва широкого спектра спільних господарських цілей. Подібна спільність, як відомо, є головною системоутворюючою ознакою міжнародної співпраці взагалі. Разом з тим у випадку СП спільність інтересів контрагентів реалізується не просто як компроміс між контрагентами угод купівлі-продажу товарів, а як подовжена в часі мотивація щодо досягнення певних результатів, для чого, власне, і витрачаються інвестиційні кошти та інші ресурси. Передусім, у разі утворення змішаних за національною ознакою товариств, структур, ефект неподільності інтересів зумовлюється вже самою статутною вимогою об'єднання власності кооперантів, особливостями цієї форми усуспільнення виробництва. Функціонуючи в реальному середовищі на території України, СП, з одного боку, відображають відповідні економічні відносини, а з іншого - мають особливості діяльності, пов”язані з їх внутрішньою специфікою та рядом зовнішніх чинників.

Механізм управління спільним підприємством розглядається як єдина система, що складається з ряду взаємопов”язаних підсистем.

Перша підсистема - правове забезпечення СП - посідає центральне місце серед інших підсистем управління СП, поскільки вона повністю або частково регламентує і регулює їх діяльність. Світовий досвід переконує, що головним для інвестора є стабільність законодавства, яка дозволяє планувати та здійснювати ефективне господарювання діяльністю СП.

Друга підсистема - організаційна структура управління СП, яка має особливості, що полягають в наступному:

- представники всіх сторін інвестування утворюють правління, яке є найвищим органом СП, що розглядає та вирішує всі найважливіші питання діяльності СП;

- склад дирекції визначається на засіданні правління;

- контрольну функцію виконує ревізійна комісія, склад якої визначається правлінням.

Третя підсистема - стратегічне планування виробничо-господарської діяльності і маркетинг в СП. Сюди входять планова та маркетингова діяльність підприємства.

Четверта підсистема - фінансово-кредитні відносини, роль яких в управлінні СП визначається тим, що вони торкаються майже всіх сторін його діяльності. Джерела фінансування СП можуть бути зовнішні (позики, кредити, формування акціонерного капіталу) та внутрішні (прискорена амортизація та зростання частки нерозподіленого прибутку).

П”ята підсистема - кадрове забезпечення та соціальні питання діяльності [12, c.11].

22. Під системою ведення господарства розуміють сукупність взаємопов'язаних соціально-економічних, організаційних, технічних і технологічних прийомів і засобів ведення сільськогосподарського виробництва. Вона є базою для перспективного планування на сільськогосподарських підприємствах.

Залежно від застосовуваних критеріїв системи ведення господарства можуть бути класифіковані:

по регіональних рівнях (для країни, зони, області, району, підприємства);

за галузевим принципом (системи рослинництва, тваринництва, допоміжних та обслуговуючих виробництв для підприємств, для АПК - за сферами діяльності);

по факторно-технологічним принципом (системи оплати праці, машин, землеробства., добрив, годівлі тварин);

по структурним принципом (виробнича, організаційна, соціальна структури підприємства тощо).

На всіх рівнях розробки системи цілі та завдання в основному аналогічні. Методологічно правомірно обгрунтування системи на всіх рівнях вести одночасно. При формуванні організаційних, технічних і технологічних складових необхідно враховувати наступне. Чим нижче їх рівень, тим глибше і конкретніше повинна бути розробка. Конструювання системи ведення господарства повинне проводитися в органічному взаємозв'язку з розвитком несільськогосподарських галузей АПК.

На формування і розвиток системи ведення господарства конкретного підприємства впливає сукупність факторів і умов виробництва. Вирішальне значення має ресурсний потенціал господарства, тобто кількісне і якісне стан матеріально-технічний, трудових і земельних ресурсів. Значний вплив на розвиток системи надають також умови виробництва (природні, біологічні, соціально-демографічні тощо)

Найбільш стійкими є природні умови - клімат, рельєф, грунти, водний режим. До них необхідно пристосовувати проектовану систему. Важливість біологічних умов обумовлена ​​використанням у сільському господарстві живих організмів. Біологічного потенціалу рослин і тварин, який використовується сьогодні не більше ніж на 50%.

Соціально-демографічні умови на селі динамічні, при швидкій урбанізації воно старіє, самоліквідуються дрібні поселення; при постійному скороченні населення соціальна інфраструктура не поліпшується. Тому вибір систем ведення господарства зумовлений значною мірою соціально-правовими формами підприємства.

До раціональної системи ведення господарства пред'являються наступні вимоги: поглиблення спеціалізації і концентрації виробництва, що забезпечує впровадження індустріальних методів; стійкість; оптимальні зв'язок і співвідношення виробничих підрозділів і галузей; повне і найбільш раціональне використання основних складових ресурсного потенціалу; подолання сезонності праці, порівняно рівномірна і повна зайнятість трудових ресурсів протягом року; створення необхідних накопичень для розширеного відтворення; прискорення обороту вкладених коштів і порівняно рівномірне надходження грошової виручки.

В умовах агропромислової інтеграції потрібно, аби обсяги, асортимент і якість сільськогосподарської продукції відповідали виробничим планам переробних підприємств і щоб сировина рівномірно протягом року надходило на переробку.

При обгрунтуванні системи ведення конкретного підприємства перш за все необхідно визначити найбільш раціональну для нього виробничу та організаційну структуру. Досвід показує, що обгрунтування може йти за трьома основними напрямками:

збереження кількості сформованих галузей при зміні їх якості, тобто впровадження у виробництво високопродуктивних порід тварин, сортів сільськогосподарських культур, високопродуктивних машин і т.д.;

збільшення або зменшення числа галузей без зміни їх якості, тобто зміна виробничого напрямку, співвідношень в структурі основних і оборотних фондів, робочої сили, посівних площ і т.д.;

Для фермерського господарства система ведення може бути обгрунтована в прогнозі розвитку при повному освоєнні виробничих потужностей. При цьому використовується матеріали наукових установ, досвід передових господарств та їх виробничих підрозділів. Для розрахунку кількісних параметрів застосовують норми і нормативи, що використовуються у плануванні сільськогосподарського виробництва.

Враховуючи складність питання і те, що воно вирішується на тривалий період, доцільно рекомендувати системний підхід з використанням економіко-математичних методів.

23. 1. Відповідно до цієї Методики проводиться уточнення складу і вартості пайових фондів майна ленів колективних сільськогосподарських підприємств (далі- підприємства), в тому числі реорганізованих, у яких не завершено процес паювання майна і не здійснено належного оформлення та реалізації цих прав відповідно до законодавства, з метою визначення або уточнення розмірів майнових паїв колишніх членів цих підприємств (далі - співвласники) з урахуванням майна, що призначалося, але не використано для погашення заборгованості із сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів і державних цільових фондів у зв'язку із списанням цієї заборгованості відповідно до законодавства.

2. У цій Методиці поняття вживаються в такому значенні:

реорганізація підприємства - припинення діяльності підприємства шляхом злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення з наступним переходом до новостворених підприємств усіх майнових прав та обов'язків колишнього підприємства;

дата реорганізації підприємства - момент оформлення роздільного акта (у разі виділення чи поділу підприємства) або оформлення передавального акта у разі злиття, приєднання та перетворення підприємства);

співвласники - члени підприємства, в тому числі реорганізованого, за якими зберігається право на майнові паї у пайовому фонді підприємства, але які не отримали його в натурі чи не передали як внесок до статутного фонду правонаступника;

справедлива вартість - сума, за якою може бути здійснено обмін активу або оплату зобов'язань у результаті операції між обізнаними заінтересованими та незалежними сторонами;

майновий пай - частка майна члена підприємства у пайовому фонді, виражена у грошовій формі та у відсотках розміру пайового фонду.

3. Уточнення складу і вартості пайових фондів майна членів підприємства передбачає:

складення переліку активів і зобов'язань підприємства на дату реорганізації;

проведення інвентаризації активів і зобов'язань підприємства;

уточнення вартості активів;

капіталізацію платежів підприємства, обов'язкових для виконання правонаступником;

розрахунок уточненого пайового фонду майна членів підприємства;

складення переліків активів за їх призначенням;

урегулювання інвентаризаційних різниць.

25.Господарський розрахунок – це метод організації ведення підприємства при якому кожне підприємство порівнює в грошовій формі витрати і результати виробництва (надання послуг), намагається відшкодовувати витрати власними доходами, тобто забезпечувати самоокупність і оптимальну рентабельність виробництва.

В умовах ринкової економіки роль цього методу господарювання значно зростає, що обумовлюється розвитком товарно-грошових відносин, наявністю потреби у прямих економічних зв’язках між окремими товаровиробниками, між товаровиробниками і споживачами, тобто між суб’єктами ринку, необхідністю використання принципів еквівалентності в обміні товарів.

При планово-адміністративної системі метод госпрозрахунку номінально використовувався в сільськогосподарських підприємствах, але монопольна державна власність на засоби виробництва і землю, відсутність самостійності підприємств у вирішенні виробничо-економічних питань господарювання не дозволяли, вірніше, перешкоджали проявлятися перевагам цього

методу господарювання.

Головним принципом госпрозрахунку є господарсько-оперативна самостійність підприємства та їх підрозділів, який характеризується тим, що земля, продуктивна і робоча худоба, техніка, інші основні засоби виробництва:

передаються підрозділам адміністрацією підприємства в користування;

передаються підрозділам адміністрацією господарства в оренду;

переходять у власність підрозділу на пайовій основі. Отже, в перших двох випадках власником основних засобів виробництва, переданих підрозділам, залишається підприємство, а в третьому випадку власником є сам підрозділ.

У перших двох випадках кожному госпрозрахунковому підрозділу відповідно до його спеціалізації адміністрація підприємства доводить річне госпрозрахункове завдання щодо обсягів і структури виробництва продукції, послуг, робіт і ліміту виробничих витрат (яке може додаватись до договору, що укладається між адміністрацією підприємства і підрозділом). У третьому випадку (коли підрозділи стають власниками основних засобів виробництва) госпрозрахункові завдання підрозділам можуть не доводитися. Тут підрозділи, які входять в асоціацію чи товариство, самі домовляються між собою і з органом, що виконує функції

головного, про характер, структуру і обсяг виробництва. При цьому в перших двох випадках за рішенням підприємства і підрозділів

госпрозрахункове завдання може бути замінене госпрозрахунковим договором, який укладає адміністрація підприємства з кожним госпрозрахунковим підрозділом на виробництво продукції (послуг, робіт) у заданих обсягах, структурі і якості. Вироблена госпрозрахунковими підрозділами продукція реалізується сільгосппідприємству (або іншим його підрозділам) за внутрішньогосподарськими розрахунковими цінами (це може стосуватися і тих підрозділів, які стали власниками основних засобів виробництва на пайовій основі).

У процесі впровадження і функціонування господарського розрахунку виникають дві основні форми економічних взаємовідносин – зовнішні і внутрішні. Зовнішня, як правило, включає взаємовідносини підприємства і держави, інших підприємств і організацій; внутрішня – взаємовідносини підприємств і виробничих підрозділів.

Загальногосподарський розрахунок ґрунтується в основному на зовнішній формі економічних взаємовідносин і включає такі питання: виконання планів реалізації продукції; матеріально-технічне постачання; фінансування, кредитування, оподаткування; економічний аналіз виробничо-господарської діяльності.

Загальногосподарський, як і внутрішньогосподарський розрахунок, є методом організації і ведення виробництва. Завдяки економному господарюванню в окремих підрозділах забезпечується економічний ефект у всьому господарстві.

Загальногосподарський і внутрішньогосподарський розрахунок слід розглядати в єдності, але не можна їх ототожнювати.

Єдність загальногосподарського і внутрішньогосподарського розрахунку полягає в загальній меті – досягнення найбільшого обсягу продукції з найменшими витратами і на цій основі – високого рівня рентабельності виробництва.

В той же час вони відрізняються формами зв’язків з іншими об’єктами, складом показників, які визначають господарську діяльність, при плануванні й обліку та ін.

26. ФОНД ЕКОНОМІЧНОГО СТИМУЛЮВАННЯ [ФОНД ЭКОНОМИЧЕСКОГО СТИМУЛИРОВАНИЯ] - грошові ресурси підприємств, установ, організацій, призначені для підви-щення колективної і особистої зацікавленос-ті працівників у розвитку виробництва і соціальної сфери, підвищення ефективнос-ті виробництва. Фонди економічного стимулювання (ФЕС) – важливий економічний важіль посилення зацікавленості робітників у підвищенні ефективності виробництва. При аналізі слід пам’ятати, що фонди економічного стимулювання (фонд розвитку виробництва, науки і техніки, фонд соціального розвитку, фонд матеріального заохочення тощо) утворюються з прибутку після розрахунків з бюджетом по податках згідно до чинного законодавства та статуту підприємства. Питання про види фондів, % відрахування вирішується підприємством самостійно, але повинно бути зафіксовано в установчих документах.

У процесі аналізу вивчається структура фондів, визначаються причини відхилень від плану.

При аналізі формування і використання ФЕС необхідно порівняти звітну суму з плановою, з попереднім роком, а потім розрахувати вплив факторів на отримане відхилення.

Методика аналізу формування ФЕС розглянута при аналізі розподілу та використання прибутку.

При аналізі формування коштів розвитку виробництва, науки і техніки необхідно перевірити повноту проведення відрахувань до цього фонду, а також ефективність витрачання його коштів на фінансування робіт по технічному переозброєнню виробництва.

При аналізі використання фонду матеріального заохочення необхідно вивчити основні напрями його використання з урахуванням завдань, що постають перед трудовим колективом, а також проаналізувати розподіл коштів фонду за категоріями працюючих і структурним підрозділам.

При аналізі використання коштів фонду соціального розвитку необхідно фактичне використання коштів фонду соціального розвитку порівняти за згодою з трудовим колективом, кошторисами, маючи на увазі необхідність забезпечення, перш за все, коштами будівництво житла, дитячих дошкільних закладів, профілакторіїв тощо

27. Дивіденд (dividend) частину від загальної суми чистого прибутку підприємства, щорічно розподіляється між його власниками у відповідності з належними їм частками у капіталі підприємства.

Дивіденд по простих акціях варіюється в залежності від розміру прибутку акціонерного товариства, за привілейованими акціями дивіденд виплачується в розмірі, заздалегідь встановленого фіксованого відсотка до їх номінальної вартості. Дивіденд може виплачуватися як грошима, так і майном та іншими цінними паперами.

Кажучи простими словами, дивіденд - це платіж, який здійснюється юридичною особою на користь його власників у зв'язку з розподілом прибутку підприємства. Термін та порядок виплати дивідендів, а також визначення порядку покриття збитків належить до виключної компетенції загальних зборів засновників компанії, тобто рішення про виплату дивідендів і про терміни їх виплати може бути прийнято тільки власниками. Нарахування та виплата дивідендів, як правило, проводиться раз на рік за підсумками календарного року.

Загальні збори може прийняти рішення використовувати частину прибутку у формі грошових коштів на виплату дивідендів, а іншу частину - на розширення та оновлення виробництва, фінансові інвестиції, придбання нерухомості, створення та поповнення фондів товариства, соціальні програми і т.п. Чинним законодавством не встановлено зобов'язання акціонерного товариства щорічно нараховувати дивіденди. Рішенням загальних зборів акціонерів весь прибуток може бути спрямована на розвиток виробництва даного товариства, без виплати дивідендів. Крім того, чинним законодавством не передбачено чіткої форми виплати дивідендів, тобто акціонери можуть отримувати дивіденди не у грошовій формі, а, наприклад, продукцією.

Відносини у сфері виплати дивідендів регулюються Господарським і Цивільним кодексами України, Законами України «Про господарські товариства», «Про цінні папери та фондовий ринок». Поняття «дивіденд» визначено чинним законодавством у Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Види дивідендної політики Звернемо нашу увагу на дивідендну політику компанії. В даному контексті відразу постає питання: а чи потрібно фірмі визначати наперед та дотримуватися визначеної дивідендної політики взагалі? Відповідь однозначна -- так. Справа в тому, що акціонери (власники) фірми демонструють різноманітні очікування стосовно майбутніх дивідендів. Правління, котре безпосередньо формує дивідендне рішення, приймає на себе фактично ризик невдоволення частини акціонерів існуючою дивідендною політикою. Проте відомо, що «друзі приходять та відходять, а ворогів збільшується». Отже, компанія без попередньо визначеної дивідендної політики нагромаджує антипатію невдоволених акціонерів, у той час, як чітка дивідендна політика (нехай навіть політика повної невиплати дивідендів) зберігає число акціонерів компанії. Це вигідно правлінню, яке, як відомо, теж обирається акціонерами.

Досить відомим інструментом дивідендної політики, до якого вдаються підприємства європейських країн та США, є подрібнення акцій та викуп акціонерним товариством акцій власної емісії. Механізм подрібнення акцій у рамках дивідендної політики застосовується за високого ринкового курсу акцій та високого рівня капіталізації. За рішенням загальних зборів акціонерів AT може бути проведене подрібнення акцій (спліт): кожна з випущених товариством акцій замінюється на кілька акцій меншого номіналу. Величина статутного капіталу при цьому не змінюється. Однак, як і у випадку зі збільшенням статутного капіталу, досягається зменшення ринкової ціни акції. Провівши подрібнення акцій, наприклад у співвідношенні 1: 3, емітент може викупити у власника певну кількість акцій та анулювати їх, досягши при цьому зменшення загальної номінальної вартості акцій, які є в обігу, з одночасним зростанням їх ринкової ціни. Грошові компенсації за викуп акцій можна трактувати як дивідендні платежі, що до того ж не підлягатимуть оподаткуванню.

28. ФОНД РАЗВИТИЯ ПРОИЗВОДСТВА, НАУКИ И ТЕХНИКИ — один из фондов экономического стимулирования. Он создается на предприятиях, в объединениях, а также в НИИ, проектно-конструк-торских и технологических организациях, переведенных на полный хозяйственный расчет и самофинансирование.

Фонд развития производства, науки и техники служит для финансирования научно-исследовательских и опытно-конструкторских работ, обновления и расширения производственных основных фондов на современной технической основе, обеспечения прироста собственных оборотных средств, а также других целей развития производства. Фонд развития производства, науки и техники образуется по стабильным на пятилетку нормативам за счет отчислений от прибыли и амортизационных отчислений, предназначенных на полное восстановление основных фондов.

Сюда же зачисляется выручка от реализации выбывшего имущества (основных фондов). Предприятия разрабатывают и утверждают планы технического перевооружения производства, намечаемого к осуществлению за счет средств фонда.

В эта планы включаются в первую очередь мероприятия, обеспечивающие ускорение темпов замены устаревших производственных фондов новыми. Фонд развития производства, науки и техники создает необходимые условия для расширения хозяйственной самостоятельности предприятий и развития их инициативы в ускорении научно-технического прогресса, повышении эффективности производства.

29. Внутрішньогосподарський розрахунок – це система взаємовідносин між господарською ланкою та її внутрішніми підрозділами (цехами, дільницями, кооперативами, бригадами, службами). Він є складовою частиною економіки підприємства, засобом поєднання економічних інтересів госпрозрахункових підприємств, окремих його підрозділів та окремих працівників.

Внутрішньогосподарський розрахунок здійснюється на рівні підрозділів, яким в умовах ринкових відносин надається більше самостійності, при цьому удосконалюються взаємовідносини з підприємством й іншими внутрішньогосподарськими підрозділами.

Механізм дії внутрішньогосподарського розрахунку визначає необхідність товарного ринку всередині господарства. Функціонування внутрішньогосподарських товарно-грошових відносин призводить до появи конкуренції в середині підприємства.

Розвиток внутрішньогосподарського розрахунку при цьому ґрунтується на приватній власності і колективній формі організації виробництва через внутрішньогосподарську кооперацію, що зумовлена специфічними формами поділу праці і виробництва. Створення внутрішньогосподарських підрозділів з правами повного володіння і розпоряджання новоствореною вартістю не порушує організаційно-технологічну цілісність господарства.

Якщо в основі взаємовідносин між підрозділами лежать товарно-грошові відносини (між виробниками і споживачами продукції, ресурсів, послуг, робіт), то всі види продукції, послуг та робіт на внутрішньогосподарському рівні стають товаром.

Внутрішньогосподарський підрозділ самостійно вирішує питання організації і технології виробництва, розподіляє продукцію, проводить фінансові операції через економічний відділ, застосовує заходи матеріального впливу до сторони, яка порушила умови договору, залучає для виконання сезонних та інших робіт громадян за трудовими угодами, визначає умови

матеріального стимулювання праці та внутрішнього розпорядку, відповідає матеріально за кінцеві результати господарської діяльності.

Структурний підрозділ матеріально відповідає за виконання договору з виробництва продукції і надання послуг як перед об’єднанням, так і перед іншими підрозділами. Після виконання договірних зобов’язань, продукція, яка має цільове призначення, реалізується за договірними цінами. Підрозділ самостійно визначає порядок розподілу прибутку, умови оплати праці, приймає положення по оплаті праці, розподіляє заробіток між членами підрозділу.

30. Далее рассмотрим основные модели внутреннего хозрасчета. Надо сказать, что именно способ оценки экономического результата деятельности подразделений и определяет различия моделей хозрасчета, как системы экономического управления деятельностью предприятия.

На основе анализа систем оценки результатов деятельности компании можно выделить следующие модели внутрихозяйственного расчета:

модель экономического управления по финансовым результатам;

модель экономического управления по маржинальному доходу и затратам;

модель экономического управления по маржинальному доходу и затратам с трансфертным ценообразованием;

модель экономического управления по финансовым результатам с трансфертным ценообразованием;

31. Господарський розрахунок - це метод організації ведення підприємства при якому кожне підприємство порівнює в грошовій формі витрати і результати виробництва (надання послуг), намагається відшкодовувати витрати власними доходами, тобто забезпечувати самоокупність і оптимальну рентабельність виробництва.

госпрозрахункове завдання може бути замінене госпрозрахунковим договором, який укладає адміністрація підприємства з кожним госпрозрахунковим підрозділом на виробництво продукції (послуг, робіт) у заданих обсягах, структурі і якості. Вироблена госпрозрахунковими підрозділами продукція реалізується сільгосппідприємству (або іншим його підрозділам) за внутрішньогосподарськими розрахунковими цінами (це може стосуватися і тих підрозділів, які стали власниками основних засобів виробництва на пайовій основі).

У процесі впровадження і функціонування господарського розрахунку виникають дві основні форми економічних взаємовідносин – зовнішні і внутрішні. Зовнішня, як правило, включає взаємовідносини підприємства і держави, інших підприємств і організацій; внутрішня – взаємовідносини підприємств і виробничих підрозділів.

Загальногосподарський розрахунок ґрунтується в основному на зовнішній формі економічних взаємовідносин і включає такі питання: виконання планів реалізації продукції; матеріально-технічне постачання; фінансування, кредитування, оподаткування; економічний аналіз виробничо-господарської діяльності.

Загальногосподарський, як і внутрішньогосподарський розрахунок, є методом органі

Поиск по сайту: