Герої та цитатна характеристика

Павло Тичина – «О панно Інно»

О панно Інно, панно Інно!
Я – сам. Вікно. Сніги…
Сестру я Вашу так любив -
Дитинно, злотоцінно.

Любив? – Давно. Цвіли луги…
О люба Інно, ніжна Iнно,
Любові усміх квітне раз – ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги…

Я Ваші очі пам’ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий – я знаю.

А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом – небо… шепіт гаю…
О ні, то очі Ваші.- Я ридаю.
Сестра чи Ви? – Любив…

1915 р.Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: інтимна (любовна).

Провідний мотив: нестерпна туга за втраченим коханням, поєднана зі світлим спогадом про нього. Віршовий розмір: ямб.

Павло Тичина - «Ви знаєте, як липа шелестить»

Ви знаєте, як липа шелестить

У місячні весняні ночі? —

Кохана спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй їй очі,

Кохана спить…

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї? —

Вони все бачать крізь тумани.

Ось місяць, зорі, солов’ї…

«Я твій»,— десь чують дідугани.

А солов’ї!..

Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

Вірш написаний 1911 року і, за деякими джерелами, є першим друкованим віршем Павла Тичини. Вірш не належить до жодної збірки, лише пізніше входить до збірки „Сонячні кларнети”.

Жанр: інтимна лірика.

Темою вірша є вираження емоцій, які народжуються в душі юного ліричного героя, перших і тендітних почуттів кохання.

Максим Рильський - «Молюсь і вірю»

Молюсь і вірю. Вітер грає
І п’яно віє навкруги,
І голубів тремтячі зграї
Черкають неба береги.

І ти смієшся, й даль ясніє,
І серце б’ється, як в огні,
І вид пречистої надії
Стоїть у синій глибині.

Клянусь тобі, веселий світе,
Клянусь тобі, моє дитя,
Що буду жити, поки жити
Мені дозволить дух життя!

Ходім! Шумлять щасливі води,
І грає вітер навкруги,
І голуби ясної вроди
Черкають неба береги.

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: філософська.

Провідний мотив: молодечий оптимізм, відчуття польоту.

Віршовий розмір: ямб.

Микола Хвильовий «Я (Романтика)»

«Я (Романтика)» — психологічна новела Миколи Хвильового, ідеєю якої є фатальна невідповідність між ідеалами революції та методами їх досягнення, засудження більшовицького революційного фанатизму.

Присвята

«Я (Романтика)» має специфічну присвяту: «Цвітові яблуні», новелі М. Коцюбинського, де душа головного героя, батька, у якого померла донька, подібно до душі «Я» подвоїлась (у ній відбувається боротьба між людиною, що страждає від втрати дитини, та художником, який намагається зафіксувати усі деталі смерті, щоб у майбутньому використати для творчості). У М. Хвильового центром уваги є душа ліричного героя, що змагається між революційним обов’язком та гуманістичним началом.

Герої та цитатна характеристика

Відомий філософ Мирослав Попович переконаний, що персонажі твору — «усе це різні кінці душі» одного й того самого «Я», які символізують різні боки свідомості головного героя.

Голова «чорного трибуналу» (фанатик з роздвоєною душею). «Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного „я“, якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.»

Мати (втілення всеохоплюючої доброти й милосердя Богоматері). «Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам’ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.»

Доктор Тагабат (садист, злий геній) та дегенерат (єдино вірний пес, страж революції, що не знає сумнівів). «Доктор Тагабат розвалився на широкій канапі вдалі від канделябра, і я бачу тільки білу лисину й надто високий лоб. За ним іще далі в тьму — вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю: — у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завжди нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусів стояти у відділі кримінальної хроніки.» «Цей доктор iз широким лобом i бiлою лисиною, з холодним розумом i з каменем замiсть серця, ― це ж вiн i мiй безвихiдний хазяїн, мiй звiрячий iнстинкт. Коли доктор ― злий генiй, зла моя воля, тодi дегенерат є палач iз гiльйотини. Так, це був незамiнимий вартовий: не тiльки Андрюша ― i ми грiшили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстрiли. Але вiн, цей дегенерат, завше був солдатом революцiї, i тiльки тодi йшов з поля, коли танули димки й закопували розстрiляних.»

Андрюша (комунар, який творить усе супроти своєї волі). «Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і зрідка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа. Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в „чека“, проти його кволої волі.»

Юрій Яновський "Подвійне коло"

1935 р.

З роману «Вершники»

Літературний рід: епос.

Жанр: новела.

Тема: зображення родини Половців у кривавих подіях громадянської війни 1919 р.

Головна ідея: засудження братовбивства й недотримання закону народної моралі «тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду» — протиставлення загальнолюдських вартостей класовим.

Головні герої: брати Половці — денікінець Андрій, петлюрівець Оверко, махновці Панас і чотирнадцятирічний Сашко, червоний командир Іван; їхній батько Мусій Половець; червоний комісар Герт.

Сюжет: бій у степу під Компаніївкою в серпні 1919 р.: перша сцена — Оверко вбиває Андрія; друга сцена — від Панасової кулі помирає Оверко, поховання загиблих братів; третя сцена — самогубство Панаса після програного бою з Іваном.

Поиск по сайту: