Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ЛЕКЦІЯ 5. НІМЕЦЬКИЙ ФАШИЗМ

Надзвичайна соціально-політична обстановка, яка була створена економічною кризою 1929-1933 р., наполегливо потребувала від ідеологів і політиків основних країн світу рішучого посилення ролі держави в економіці та соціальних відносинах.

Одним з варіантів посилення цієї ролі стала тоталітарна модель державного регулювання. Як вже йшлося, найповніша, класична модель тоталітарного режиму в країнах Західної Європи була встановлена в 30-х рр. в Німеччині.

Постає питання: чому саме Німеччина стала такою країною? Адже ж Німеччина зовсім не була відсталою країною. Навпаки, вона була однією з найбільш розвинутих країн капіталізму. Німецька монополістична буржуазія володіла величезною економічною могутністю. Робітничий клас Німеччини був дуже чисельним і добре організованим. В його розпорядженні були потужні профспілки, масові і впливові політичні партії. В умовах буржуазно-демократичного ладу Веймарської парламентської республіки вони мали великий політичний вплив. а виборах до рейхстагу у травні 1928 р., у найбільш сприятливий період стабілізації дві робітничі партії Німеччини – СДПН і КПН – отримали у сумі близько 40% голосів виборців.

І в цій провідній, цивілізованій європейській країні, яка дала світу багатьох великих діячів науки і культури, в 1933 р. прийшов до влади фашизм, який поставив під загрозу елементарні завоювання цивілізації. Ще більш парадоксальним було те, що націонал-соціалістська партія прийшла до влади легально, за підтримки значних шарів населення країни.

Чим же пояснювався цей парадокс? Іншими словами, якими були основні причини приходу до влади в Німеччині нацизму, якими були ті сили, які призвели його до влади?

Відповідь на це питання вже у 30-х рр. і в особливості після 1945 р., після розгрому фашизму в результаті Другої світової війни, намагалось дати багато вчених та політиків. Особливо гостро ця проблема постала перед вченими і політиками самої Німеччини.

Найпростішу відповідь на питання про те, хто ж був відповідальним за прихід нацизму до влади в Німеччині, видатні німецькі вчені в перші післявоєнні роки формулювали так: у встановленні нацизму повинен Гітлер, „демонічна природа його особистості”. Так, старійшина німецької історіографії Герхард Ріттер в 1948 р. писав: „Одна людина зуміла привести Європу до страшної катастрофи. Однією силою своєї волі він звалив у полум’я весь світ”.

Відповідно до цього говорилося про випадковість фашизму, про те, що він не являв собою закономірної стадії німецької історії. Інший видатний німецький історик, Фрідріх Майнеке, підтверджуючи цю думку, заявляв, що прихід нацизму до влади в Німеччині – це „прорив сатанинської основи в історії”.

Проте ця концепція була дуже спрощеною і мало що пояснювала. Тому у 50-60-х рр. в історіографії країн Заходу набула широкого розповсюдження більш глибока концепція, яка претендувала на об’єктивність. Суть її полягала в тому, що нацизм та інші різновиди тоталітаризму оцінювались як „породження віку мас”. Вступ народних мас на історичну арену, який вперше дав про себе знати ще в період Великої французької революції, але з особливою силою проявився у ХХ ст. у подіях Жовтневої революції в Росії та інших революційних рухах тих років, розцінювався прибічниками цієї концепції як вторгнення в історичний процес сліпої, ірраціональної сили, як ознака кризи європейського лібералізму XIX ст., як вираження антидемократичних устремлінь мас. Тому робився висновок, що фашизм, Гітлер та інші вожді тоталітаризму – це продукт „віку мас”, виразники їх почуттів, комплексів, устремлінь, страхів, утопій.

Прямий зв’язок між фашизмом та великим капіталом прибічниками теорії тоталітаризму заперечувався. Правда, в деяких працях західних істориків визнавались факти активної підтримки окремими представниками корпорацій націонал-соціалістів на їх шляху до влади. Проте стверджувалось, що монополістична буржуазія Німеччини в цілому не несе відповідальності за встановлення фашизму.

Чи є в цій концепції раціональне зерно? Безперечно, є. Але, в той же час, вона дає вкрай однобічне трактування дійсного шляху фашизму до влади.

На противагу їй марксистська історіографія висувала протилежну концепцію. Стверджувалось, що німецький фашизм – це насамперед породження реакційних кіл корпоративного капіталу, які надали націонал-соціалістській партії рішучу економічну й політичну підтримку. Відповідно до цього впродовж до 90-х рр. в радянській історіографії панувало традиційне для неї визначення сутності фашистської диктатури як „відкритої терористичної диктатури найбільш реакційних, найбільш імперіалістичних, найбільш шовіністичних кіл фінансового капіталу”. Саме вони призвели нацизм до влади в Німеччині, використавши дрібнобуржуазний фашистський рух у своїх інтересах.

Чи є щось раціональне у марксистській концепції фашизму? Звичайно, є. Але вона так само однобічна, як і протилежна концепція фашизму як „породження віку мас”.

Тому буде здійснена спроба надати сучасну концепцію фашизму, спираючись на новітні дослідження з цієї проблеми, і уважно простеживши виникнення фашистського руху в Німеччині та шлях націонал-соціалістів до влади.

 

1. Режим Веймарської республіки та виникнення НСДАП.

2. Німеччина в період світової економічної кризи 1929-1933 рр. Активізація діяльності націонал-соціалістів.

3. Розкол в робітничому русі Німеччини і прихід нацистів до влади.

4. Внутрішня політика нацистського керівництва після приходу до влади. Ліквідація режиму Веймарської республіки. Встановлення режиму одноосібної влади Гітлера.

5. Економічна політика нацистів.

6. Взаємовідносини нацистської держави з основними шарами німецького суспільства. Державне регулювання соціальних відносин.

 

 

1. Найгостріша боротьба між ліберально-демократичними і консервативно-реакційними силами розгорнулася в Німеччині ще в перші післявоєнні роки. Про це свідчать і неоднозначні та суперечливі підсумки революції 1918-1919 рр.

З одного боку, вона здійснила деякі важливі завдання буржуазної революції, які не були розв’язані в XIX ст. Правда, спроби її поглиблення, перетворення її у глибоку соціальну революцію не увінчалися успіхом. Тим не менше прийнята в 1919 р. Веймарська конституція законодавчо оформила деякі важливі завоювання революції. Німеччина стала провідною буржуазно-демократичною парламентською республікою, країною із загальним виборчим правом, з рейхстагом як повноважним органом законодавчої влади, з відповідальністю уряду перед рейхстагом, з правом на референдум. Більш того, в конституції були узаконені деякі соціальні права громадян, які закладали основи системи соціальної захищеності населення.

Протягом усього періоду 20-х рр. на чолі німецьких урядів стояли партії так званої веймарської коаліції, до числа яких входили Соціал-демократична партія, партія Центру та Німецька демократична партія. Відображаючи інтереси більш передових, ліберально-демократичних шарів німецького суспільства та спираючись на достатньо широку соціальну базу, ці партії дотримувались позиції визнання результатів німецької революції, визнання Версальського мирного договору. Соціал-демократи відігравали важливу роль у веймарській коаліції. До 1920 р. в Німеччині існував соціал-демократичний уряд. У надзвичайних умовах політичної кризи 1923 р. соціал-демократи увійшли до складу коаліційного уряду і залишались в ньому до кінця цього року. У 1928 р. знов був створений коаліційний уряд, на цей раз на чолі з одним з лідерів СДПН Генріхом Мюллером. Соціал-демократи входили до складу урядів в деяких землях Німеччини або навіть очолювали їх. Найбільше значення мало те, що у Прусії, найкрупнішій землі Німеччини, тривалий час діяв уряд СДПН на чолі з Отто Брауном.

Ліві сили робітничого руху, в тому числі і КПН, використовували демократичний лад і соціальні завоювання революції, узаконені Веймарською конституцією, у боротьбі за збереження та поширення демократичних свобод та соціально-політичних прав трудящих, яка постійно йшла в 20-х рр.

Проте, з іншого боку, невдача спроб поглиблення німецької революції 1918-1919 рр. обумовила обмеженість та неповноту демократичних завоювань революції. Вона не вирішила багато важливих завдань. Повністю збереглася економічна могутність юнкерства, воно, як і раніше, відігравало важливу роль у політичному житті країни. Соціальні статті Веймарської конституції значною мірою являли собою лише загальні декларації, а не реальні факти життя. Нарешті, конституція зафіксувала й важливі антидемократичні риси політичного ладу Німеччини: дуже великі повноваження президента республіки, сумно славетну ст.48 Веймарської конституції, яка надавала право президенту оголошувати у країні надзвичайне становище.

Усе це надавало консервативно-реакційним силам можливість використовувати обмеженість і неповноту демократичних завоювань революції для боротьби за ліквідацію цих завоювань і навіть взагалі за ліквідацію самого режиму Веймарської парламентської республіки, за її перетворення в консервативну республіку або навіть у монархію. Соціально-класову основу цих сил складали юнкерство і більш консервативні групи корпоративної буржуазії Німеччини, насамперед „королі вугілля та сталі”, найбільш типовими представниками яких були в той час Гуго Стіннес і Фріц Тіссен. На відміну від більш передових груп великої буржуазії, які діяли в галузях електротехнічної та хімічної промисловості з їх новітньою технологічною базою, консервативні групи перебували на позиціях войовничого невизнання підсумків німецької революції та Версальського мирного договору. Вони прагнули встановлення у країні консервативного авторитарного ладу та відновлення колишніх позицій Німеччини у системі міжнародних відносин. А це створювало у країні феномен консервативного екстремізму значної частини верхівки німецького суспільства.

Не випадково усього лише через рік після революції була здійснена спроба реакційного перевороту: у березні 1920 р. в Німеччині спалахнув антиреспубліканський каппівський путч. Проте ця спроба провалилася. Вона наштовхнулась на відчайдушний опір демократичних сил. У країні був оголошений загальний страйк, в якому брали активну участь усі основні групи робітничого класу незалежно від їх політичної орієнтації. Не підтримали каппівців і найважливіші групи буржуазії, які не бажали втрачати переважне становище у політичному ладі країни, яке вони отримали в результаті німецької революції 1918-1919 рр.

Реакційні кола, які стояли за заколотниками, зрозуміли, що ліквідувати режим Веймару однією тільки військовою силою неможливо, що необхідно створити масову базу для успіху подальших спроб реакційного антиреспубліканського перевороту. Висловлюючи цю точку зору, один з найкрупніших промислово-фінансових магнатів Гуго Стіннес заявив, що треба знайти такого диктатора, який міг би говорити мовою народу, який здатен був би повести за собою масу.

В перші післявоєнні роки в Німеччині якраз і почала створюватись така консервативна маса. Німецька революція, її демократичні завоювання, введення загального виборчого права – все це значно поширило участь мас народу в політичному житті країни. Але поряд з активізацією у цих умовах дій лівих сил робітничого руху це вторгнення мас у політичний процес мало й негативні наслідки.

Справа в тому, що, на відміну від провідних країн парламентської демократії – США, Англії, Франції – в Німеччині не було глибоких демократичних традицій. Там не було переможних буржуазних революцій, там і в ХХ ст. в недоторканості зберігався становий лад суспільства, дуже сильними були позиції мілітаристських кіл. Широкі шари народу, особливо шари дрібних власників міста і села, які вступили у політичне життя, знаходились на відносно низькому рівні культури, були в більшості своїй дуже далекі від усвідомлення реальних шляхів боротьби за покращення свого становища. В їхньому менталітеті зберігались сильні почуття поваги до монархії, дворянству та і взагалі до сильних цього світу, усвідомлення приниженості людей найнижчих станів, схиляння перед військовими колами як захисниками національних інтересів. Отже, особливості історичного розвитку Німеччини обумовили наявність у країні широкої аполітичної консервативної маси.

Різке погіршення економічного положення Німеччини після її поразки у Першій світовій війні неминуче викликало величезні, катастрофічні зміни в положенні широких мас населення. Господарча розруха, розвал економіки, крах фінансової системи і зростаюча гіперінфляція – усе це вело до дуже сильного зубожіння та розорення дрібних і середніх підприємців, ремісників, торговців, селян, осіб вільних професій і, отже, означало втрату ними колишнього соціального статусу, люмпенізацію широких дрібнобуржуазних мас.

Це викликало усе зростаючий гнів мас проти незносних умов життя, проти багатіїв, які наживалися на нещастях народу. Але низький рівень свідомості дрібнобуржуазних мас призводив до того, що вина за лиха народу перекладалась на те, що сталося в Німеччині в результаті війни, – революція, парламентський лад, ліві партії. Навпаки, довоєнна ситуація з її стабільністю, традиційним становим ладом, з повагою до авторитету ідеалізувалась в масовій свідомості. Тому незадоволення дрібнобуржуазних мас спрямовувалось проти демократії і парламентаризму, парламентському ладу протиставлялась ідея сильної влади, яка, як вони вважали, буде опікуватися інтересами народу і особливо інтересами „середнього стану”, до якого продовжували себе відносити люмпенізовані дрібні та середні власники.

Гнів народних мас спрямовувався також проти Версальської системи, яка принесла німецькому народові дуже важкі біди. Це вело до зростання націоналізму, до широкої популярності гасел боротьби проти „кайданів Версалю”, які пригнічують страждальний німецький народ.

В цих умовах у перші післявоєнні роки в Німеччині створився феномен консервативного екстремізму мас. На цій основі і виникли у ті роки масові рухи проти Веймарської республіки, за створення в країні сильної авторитарної державної влади, рухи, метою яких ставала „консервативна революція”. Саме такі цілі й ставила Націонал-соціалістська німецька робітнича партія (НСДАП), яка оформилася в 1919-1920 рр. Програма НСДАП, прийнята у лютому 1920 р., – відомі „25 пунктів НСДАП”, – якраз і відображала ці дуже суперечливі устремління консервативної маси. У цій програмі у тій чи іншій мірі були відображені певні соціальні устремління низів суспільства. Так, в ній говорилося про те, що держава повинна опікуватися заробітком та харчуванням громадян, про забезпечення престарілих, про створення „здорового середнього стану”. У програмі висувались вимоги муніципалізації великих універсальних магазинів та здачі їх в оренду дрібним торговцям, участі робітників у прибутках промислових підприємств, заборони спекуляції землею. В програмі звучали навіть явні антимонополістичні гасла на зразок вимог одержавлення трестів або „відміни відсоткового рабства”.

У „25пунктах НСДАП” робився також упор на націоналізм та расизм, на гасла „відміни Версалю”, об’єднання усіх німців у „великій Німеччині”, завоювання нових територій для „народу без простору”. У той же час в програмі НСДАП говорилося про те, що для виконання усіх цих вимог необхідне створення сильної державної влади, заснованої на принципі фюрерства на противагу парламентському ладу та „владі партій”. (Докладно розглянути текст програми: Гейден К. Путь НСДАП. Фюрер и его партия.– М., 2004.– С.29-33).

Націонал-соціалістська партія на чолі з Адольфом Гітлером якраз і стала, з одного боку, виразником консервативного екстремізму мас, а з іншого – маніпулятором мас, який спрямовував їх на боротьбу за встановлення тоталітарного ладу.

Таким чином уже в перші післявоєнні роки в Німеччині виник феномен консервативного екстремізму, по-перше, в значній частині верхів суспільства, а по-друге, в широких масах люмпенізованих соціальних низів цього суспільства.

Перша спроба об’єднання дій цих двох сил була здійснена в період глибокої політичної кризи 1923 р. Мається на увазі Рурський конфлікт, який призвів до економічної катастрофи Німеччини. Величезне незадоволення низів суспільства і спробували використати націонал-соціалістська партія разом з частиною військових кіл на чолі з генералом Людендорфом і при заохоченні частини верхівки.

8 листопада 1923 р. в Мюнхені стався так званий „пивний путч”. Це була спроба захоплення влади в Баварії, щоб потім розповсюдити нову диктаторську владу на усю країну. Проте гітлерівський путч 1923 р. зазнав поразки. Центральна влада на чолі з президентом Ф.Ебертом та керівництво рейхсверу на чолі з генералом Сектом відмежувались від путчистів, і баварське керівництво, яке спочатку підтримало заколотників, швидко змінило позиції.

Провал нацистського путчу 1923 р. пояснювався тим, що і урядові кола Німеччини, і провідні групи німецької великої буржуазії, і найважливіші політичні партії стояли тоді на позиціях підтримки буржуазно-парламентського ладу Веймарської республіки і тому виступили проти здійсненої нацистами спроби „консервативної революції”. Націонал-соціалістська партія була заборонена, а її лідери, включаючи фюрера НСДАП Гітлера, були заарештовані.

Капіталістична стабілізація, яка почалася в 1924 р., поступова нормалізація економічного й фінансового становища Німеччини, а потім і швидке економічне піднесення у країні – все це ще більш посилило тенденцію верхів суспільства до підтримки режиму Веймарської республіки.

Націонал-соціалістська партія знаходилась в роки стабілізації у стані занепаду. Вона була відкинута на узбіччя політичного життя. Нормалізація економічної ситуації покращила положення соціальних низів німецького суспільства. Масова база консервативного екстремізму різко звузилась. На виборах 1928 р. НСДАП отримала тільки 800 тис. голосів, тобто лише 2,5% загальної кількості виборців. У рейхстазі націонал-соціалістська партія отримала лише 12 місць із загальної кількості 490 депутатських мандатів.

 


2. Початок у 1929 р. глибокої економічної кризи знову різко змінив політичну ситуацію в Німеччині.

Криза викликала величезні руйнування в економіці країни. Влітку 1932 р., коли економічна криза досягла найвищої точки свого розвитку, загальний обсяг промислової продукції Німеччини склав тільки 59% від рівня передкризового 1929 р. У найбільш монополізованих галузях важкої промисловості скорочення виробництва було набагато більш сильним. Так, виплавляння чавуну і сталі скоротилось за ці три роки утроє, а продукція суднобудування – навіть вчетверо.

Дуже сильне падіння виробництва викликало небачене масове безробіття. До кінця 1932 р. загальна кількість повністю безробітних досягла 7,5 млн. чоловік. Разом з непрацюючими членами сімей це складало не менше 20-25 млн. чоловік, які в більшості своїй позбавились будь-яких засобів до існування, тому що допомогу по безробіттю отримували в роки кризи лише 15% загальної кількості безробітних. Ті, хто не отримував цих дуже скромних сум, опинились перед реальною загрозою голодної смерті.

Приблизно стільки ж робітників було зайнято неповний тиждень. Та й ті, хто, як і раніше, був зайнятий протягом повного робочого дня, отримували набагато менше, ніж до наступу кризи. За офіційними даними, середня заробітна плата німецьких робітників понизилась за 1929-1932 рр. з 53 до 22 марок на тиждень, тобто майже у 2,5 рази. Якщо врахувати, що офіційний прожитковий мінімум сім’ї з 4 чоловік складав в той час 39 марок на тиждень, то можна собі уявити, які страждання ховалися за цими сухими цифрами урядової статистики, як надзвичайно важко стало жити в роки кризи робітничій сім’ї навіть тоді, коли голові сім’ї вдавалося залишитися на роботі. Що ж стосується сімей безробітних, то їх становище ставало зовсім безнадійним: лише невеликої меншості з них вдавалося перебиватись, отримуючи убогу допомогу в 10-12 марок на тиждень, решта ж була кинута напризволяще.

Катастрофічно погіршилось в роки кризи і становище мільйонів дрібних власників міста і села. Величезне падіння цін, справжній параліч фінансової системи, часті крахи банків та акціонерних компаній – усе це приводило до розорення сотень тисяч селян, дрібних торговців і ремісників, розпродажу їх власності за несплату боргів, перетворенню їх в убогих. Люмпенізація широких мас населення набула в умовах кризи небачених розмірів.

У порівнянні з іншими високорозвиненими капіталістичними країнами наслідки економічної кризи для народних мас Німеччини було особливо важкими. Загальна тоді для усіх країн тенденція більш жорстокого проведення курсу економічної політики, зростання її консервативності проявлялась в умовах Німеччини особливо сильно, тому що у порівнянні з США, Англією і Францією її фінансові ресурси були значно меншими. Після Першої світової війни Німеччина була позбавлена колоніальних володінь, у неї не було великих закордонних інвестицій. Навпаки, впродовж до початку 30-х рр. Німеччина щорічно сплачувала великі репараційні внески.

Тому в перші ж місяці кризи в Німеччині позначився реальний поворот до консерватизму і реакції в економічній політиці. А це мало важливі політичні наслідки, тому що такий поворот був неможливий без обмеження режиму парламентської демократії. Вже у грудні 1929 р. один з представників Союзу німецької промисловості заявив, що необхідний в умовах кризи курс економічної політики „потребує твердого та стійкого уряду, серйозно бажаючого діяти... Якщо парламент не здатен виконати це завдання, то не залишається нічого іншого, як знову звернутися до надзвичайних декретів”.

Такі настрої в перші ж місяці кризи стали типовими для усіх основних груп корпоративного капіталу Німеччини. Це означало, що навіть та частина верхівки суспільства, яка стояла раніше на позиціях підтримки Веймарської парламентської республіки, на початку 30-х рр. стала схилятися до встановлення авторитарно-диктаторського режиму. Консервативний екстремізм ставав тепер характерним не для частини, а для основних груп верхівки суспільства.

Коаліційний уряд на чолі з представниками СДПН, створений у 1928 р., більше вже не задовольняв крупний капітал. Вже у грудні 1929 р. вимушений був піти у відставку міністр фінансів цього уряду, відомий теоретик СДПН Рудольф Гільфердінг. А в березні 1930 р. пішов у відставку і увесь уряд Г.Мюллера. На чолі нового уряду став лідер партії Центру Генріх Брюнінг.

Вже тільки це позначало консервативне зрушення в урядовому курсі. Але справа ще більш ускладнювалась тим, що буржуазні партії „веймарської коаліції” – партія Центру і Німецька демократична партія – не мали більшості у рейхстазі: у них було лише 103 місця з 490. Тому уряд Брюнінга відразу ж став так званим „президіальним кабінетом”, який проводив свій консервативний курс економічної політики, спрямований на „економію”, на скорочення заробітної плати робітників, платні службовців та чиновників, на зниження допомоги безробітним, пенсій ветеранам війни і праці і на збільшення податків не через парламент, а шляхом надзвичайних президентських декретів, шляхом систематичного використання ст.48 Веймарської конституції, незважаючи на те, що вона не надавала права на її використання при проведенні фінансових заходів.

Зрозуміло, що величезне, небачене погіршення становища народних мас в роки кризи, консервативний курс урядової економічної політики викликали величезне обурення в широких масах населення. Знову до крайності загострилася соціальна обстановка у країні. Страйки робітників, демонстрації та голодні походи безробітних, опір дрібних власників міста і села розпродажу їх майна за несплату боргів і податків – все це стало повсякденним явищем.

Катастрофічні удари кризи сильно впливали на масову свідомість. Мільйони селян, дрібних ремісників і торговців, представників вільних професій та службовців зазнавали великих бід під ударами кризи, зубожіли, розорялися, голодували. В їхніх лавах швидко зростали антимонополістичні і навіть антикапіталістичні настрої. Але для більшості представників соціальних низів суспільства був характерний низький рівень свідомості. Вони бачили, що уряд, який не жаліє коштів для субсидування крупних корпорацій і юнкерства, відмовляє в допомозі народу, покладає на нього нові непосильні тяготи. Проте обурення усім цим отримувало своєрідне переломлення у свідомості дрібнобуржуазних мас. Воно виражалося у поєднанні антимонополістичних і антипарламентських настроїв, у прагненні сильної державної влади, здатної захищати „середній стан”. Крім того, оскільки режим Веймарської республіки, який ставав все більше непопулярним у масах, часто асоціювався у свідомості мас з діяльністю СДПН, багато представників середніх шарів виступали проти „марксистського соціалізму”, проявляли вороже відношення до робітників і закликали покінчити із „засиллям профспілок”.

Все це знову, як і в перші післявоєнні роки, посилило популярність ідеї „антипарламентської революції” в цілях встановлення авторитарної влади на чолі з „народним диктатором”. Знову, і в ще більших розмірах, на початку 30-х рр. у Німеччині проявився феномен консервативного екстремізму низів.

Націонал-соціалістська партія не забарилася використати у своїх інтересах це зрушення у масовій свідомості. З перших же місяців кризи вона рішуче активізувала свою агітаційну роботу в масах. Прагнучи втягнути їх до орбіти свого впливу, нацисти не жаліли обіцянок, апелюючи до програми, викладеної ще в 1920 р. в „25 пунктах” НСДАП. Селянам вони обіцяли звільнення від гніту лихварів, або, як вони говорили, звільнення від гніту „відсоткового рабства”. Перед масами дрібної буржуазії міста вони осуджували „хижаків-капіталістів” й обіцяли боротися за інтереси „здорового середнього стану”. Робітникам вони обіцяли участь у прибутках промислових підприємств.

Використовуючи незадоволення народу Версальською системою, гітлерівці вели запеклу націоналістичну пропаганду, звертаючись до німців як до страждаючого народу, навіваючи масам думку про необхідність війни за знищення „кайданів Версалю”. Націонал-соціалістська партія створила собі рекламу борця за національне визволення Німеччини з-під гніту „єврейсько-марксистсько-капіталістичної олігархії”. Ці ідеї націоналізму і шовінізму нацисти протиставляли ідеям інтернаціоналізму, прагнучи проникнути навіть у лави робітничого класу. „Робітники країн-переможниць живуть за рахунок пограбування Німеччини, – говорили вони німецьким робітникам. – Ваш шлях до справедливості – не інтернаціональне об’єднання робітників усіх країн, а об’єднання усіх сил німецької нації”.

Галаслива, активна та вміло проведена агітація націонал-соціалістів серйозно впливала на маси дрібних власників і навіть на деякі шари робітників. Авторитет нацистської партії став зростати. Дуже швидко вона перетворилася у крупну політичну силу. Якщо на виборах 1928 р. вона отримала лише 800 тис. голосів, то на парламентських виборах 1930 р. за націонал-соціалістів голосувало вже 6400 тис. виборців, тобто увосьмеро більше. Націонал-соціалістська фракція у рейхстазі, яка представляла собою нікчемну групу, перетворилася в одну з найкрупніших: вона нараховувала після виборів 1930 р. 107 чоловік з 490. Ще більш значними були успіхи НСДАП на чергових виборах, які відбулися у липні 1932 р. Вона отримала на цих виборах 13800 тис. голосів, тобто 39% загальної кількості виборців. Фракція НСДАП, яка досягла 230 чоловік, стала в 1932 р. найкрупнішою фракцією у рейхстазі.

Все це свідчило про те, що нацистська партія стала впливовою політичною силою в Німеччині, яка створила масову соціальну базу, що й надало їй можливість вступити у безпосередню боротьбу за завоювання влади.

Проте підтримки широких дрібнобуржуазних мас та вмілого маніпулювання ними було все ж недостатньо для того, щоб гітлерівці могли прийти до влади, використовуючи для цього легальні методи боротьби. Для перемоги їм необхідна була підтримка верхів суспільства, впливових груп корпоративного капіталу.

У надзвичайних умовах кризи така підтримка була надана. Націонал-соціалістській партії систематично видавалися великі фінансові субсидії, особливо після того, як у січні 1932 р. Гітлер виступив з програмною промовою на конференції 300 найбільш крупних представників ділового світу Німеччини. Правда, точних даних про розміри цих внесків до сьогоднішнього дня немає, тому що прибуткові книги імперської скарбниці НСДАП, в яких фіксувалися усі суми, які поступали на її рахунок, були знищені в період краху фашистського режиму. Але й на основі часткових даних можна зробити висновок, що розміри цих субсидій були достатньо великими. За рахунок цих коштів нацисти вели енергійну агітацію, витрачали великі суми на участь у виборчих кампаніях, утримували власні воєнізовані з’єднання штурмовиків. У 1932 р. у штурмових загонах нараховувалось близько 500 тис. чоловік. Зрозуміло, що без великих фінансових ін’єкцій націонал-соціалістам було б не під силу тільки за рахунок членських внесків мати таку фінансову базу.

Але справа не тільки в цьому. Справа в тому, що в роки кризи основні групи корпоративного капіталу Німеччини перейшли в опозицію режиму Веймарської республіки, прагнучи встановлення диктаторського режиму. Отже, курс на авторитаризм став спільним курсом основних буржуазних партій. Звичайно, це не означало, що усі вони бажали приходу НСДАП до влади. Між різними буржуазними партіями існували серйозні розбіжності з питання про те, в яких формах і якими методами повинно здійснюватися авторитарне правління. Кожна з цих партій сама розраховувала відігравати вирішальну роль і далеко не завжди готова була передати її націонал-соціалістам, які увесь час викликали у представників верхівки велику підозру своїм плебейським духом і постійними закликами до „антикапіталістичної революції”. Навіть в тому випадку, коли мова заходила про залучення НСДАП до управління країною або навіть про передачу їх важелів влади, представники верхів сподівались на те, що це буде зроблено на умовах, які будуть продиктовані цим плебеям респектабельними колами еліти. Цю думку дуже чітко висловив представник прусського юнкерства Ольденбург-Янушау, який входив до найближчого кола президента Гінденбурга. Він заявив: „Ми вже як-небудь справимось з цими симпатичними хлопцями”.

Проте навіть у тому випадку, якщо представники традиційних політичних партій не дотримувались такої точки зору і не надавали прямої допомоги фашистам, політика, яку проводили традиційні буржуазні партії і яка була спрямована на обмеження парламентської демократії, створювала сприятливі умови для діяльності НСДАП. Адже, починаючи з 1930 р. Німеччина майже увесь час управлялась за допомогою президентських декретів про надзвичайне становище на основі ст.48 Веймарської конституції. Їх кількість по мірі загострення кризи збільшувалась. Так, якщо в 1930 р. було видано 5 надзвичайних декретів, то в 1931 р. їх кількість збільшилась до 44, а в 1932 р. – до 66. Відповідно зменшилась кількість прийнятих рейхстагом законів: з 98 в 1930 р. до 34 в 1931-му і до 5 в 1932 р.

Неминучим результатом таких методів управління було все більше обмеження і навіть вихолощування парламентського режиму. Це було дуже вигідним для націонал-соціалістів, які усіляко сприяли розкладу парламентаризму. Ще до наступу економічної кризи Гітлер говорив про те, що дії фашистських представників в парламенті будуть розраховані на поступове його використання в цілях легального завоювання влади. „Замість завоювання влади силою зброї, – заявляв він, – ми, засмутивши депутатів-католиків і марксистів, сунемо наші носи у рейхстаг. І хай на те, щоб перемогти їх за кількістю голосів, знадобиться більше часу, ніж на те, щоб їх потім розстріляти, в кінцевому рахунку їх же власна конституція надасть успіх нам в руки”.

Коли ж в роки кризи нацистській партії дійсно вдалося створити найкрупнішу фракцію рейхстагу, ватажки нацистів формулювали свої цілі парламентської діяльності ще більш відверто. Геббельс, який вже тоді керував пропагандистською діяльністю НСДАП, заявив про це так: „Ми йдемо до рейхстагу, щоб здобути в арсеналі демократії зброю проти неї. Ми стаємо депутатами, щоб паралізувати Веймарську республіку, використовуючи її ж підтримку”.

Таким чином, особливість ситуації, яка склалася в Німеччині в роки кризи, складалася в тому, що консервативний екстремізм низів співпав з консервативним екстремізмом верхів суспільства. Саме це й створило об’єктивні умови для легального приходу фашизму до влади в Німеччині.

 


3. Проте навіть в цих умовах перемога фашизму в Німеччині не була неминучістю. Адже впродовж до 1933 р. в країні залишались могутні потенційні сили опору фашизму. Незважаючи на усі спроби нацистів прорватися до лав робітничого класу, притягнути його своїми антимонополістичними і антикапіталістичними гаслами, ці спроби не увінчалися успіхом. Впродовж до 1933 р. основна маса робітників Німеччини була налаштована антифашистські.

В роки кризи в Німеччині активно діяли масові робітничі партії. За ними йшли мільйони виборців. Основні сили робітників підтримували Соціал-демократичну партію. Правда, виборчий корпус СДПН в період кризи 1929-1933 рр. декілька скоротився. Якщо в 1928 р. за кандидатів СДПН голосувало 9,1 млн. виборців, то на виборах 1930 р. кількість соціал-демократичних виборців знизилась до 8,6 млн., а на липневих виборах 1932 р. – до 8 млн. Але все ж і в 1932 р. СДПН вела за собою 22% виборців.

Під керівництвом СДПН знаходилося найкрупніше профспілкове об’єднання Німеччини – Загальний німецький профспілковий союз, який нараховував майже 5 млн. членів. У розпорядженні соціал-демократів були сильні воєнізовані загони рейхсбаннеру – „Залізний фронт”. Дуже сильними були позиції соціал-демократів в державному апараті і в центрі і на містах. Ще більш сильними були позиції СДПН в органах управління в деяких землях. Особливо міцними вони були в Прусії, де впродовж до літа 1932 р. існував соціал-демократичний уряд Отто Брауна. Весь прусський поліцейський апарат знаходився під контролем міністра внутрішніх справ Прусії Карла Зеверінга. За своїм складом він був переважно соціал-демократичним.

Дуже сильними були й позиції Комуністичної партії Німеччини. Більш того, на відміну від СДПН, позиції якої від виборів до виборів хоча й не настільки сильно, але слабшали, позиції КПН зростали. Якщо у 1928 р. за кандидатів КПН голосували 3,3 млн. виборців, то на виборах 1930 р. кількість голосів, поданих за кандидатів компартії, збільшилась до 4,6 млн., на липневих виборах 1932 р. – до 5,3 млн., а на виборах до рейхстагу у листопаді того ж року – навіть до 6 млн., що складало 17% загальної кількості виборців. У комуністів також були воєнізовані загони. Вплив КПН був особливо сильним в лівих колах робітничого класу.

Таким чином, позиції обох робітничих партій Німеччини в роки кризи були дуже потужними. У липні 1932 р. СДПН і КПН разом отримали на виборах 13,3 млн. голосів, тобто 37% загальної кількості виборців. Якщо врахувати, що і СДПН і КПН займали антифашистські позиції, то потенційна сила опору нацизму у Німеччині впродовж до 1933 р. залишалась достатньо потужною. Безспірно, що за умови єдності дій двох робітничих партій прихід фашизму до влади в Німеччині був би неможливим.

Проте, в тім-то й справа, що цієї найважливішої умови в Німеччині на початку 30-х рр. не було. Перед лицем фашистської небезпеки німецький робітничий клас опинився розколотим. І це, нажаль, не було випадковістю. Розкол і взаємна ворожнеча СДПН і КПН були закономірними. Чому? Насамперед, дві робітничі партії висували принципово різні стратегічні концепції свого політичного курсу.

Керівники СДПН були рішучими прибічниками Веймарської буржуазно-парламентської республіки. Режим буржуазно-демократичного парламентаризму Веймарської республіки вони розглядали як форму поступової еволюційної трансформації капіталістичного ладу в соціалістичний. Це завдання, з точки зору СДПН ставало ще більш актуальним в період кризи, яка послабила цей режим, створила тоталітарну загрозу парламентаризму. Тому лідери СДПН спрямовували зусилля на підтримання режиму Веймарської республіки, розглядаючи себе, як образно висловився один із соціал-демократичних керівників Фріц Тарнов, в ролі „дбайливого лікаря біля ліжка хворого капіталізму”.

Природно, що, займаючи таку позицію, керівництво СДПН активно підтримувало усі заходи державного регулювання, які здійснювались в роки кризи. Воно розглядало посилення ролі держави як основу для соціалістичної трансформації капіталізму. В заяві керівництва СДПН в 1932 р. говорилося: „Сучасна економічна і політична обстановка створила нові, більш сприятливі умови та передумови для швидкого переходу від капіталізму до соціалізму, ніж коли-небудь раніше”. Ще більш визначено про це заявив відомий діяч СДПН Вільгельм Дітман: „Сьогодні соціалізм стоїть біля воріт капіталістичного господарства”.

Захищаючи цей політичний курс, підтримуючи соціально-економічні заходи уряду Брюнінга, спрямовані на посилення ролі держави, лідери соціал-демократії зовсім випускали з виду явний поворот урядових кіл до більш консервативної і більш жорстокої економічній політиці, яка відображала перехід провідних груп крупної буржуазії від підтримки парламентаризму до авторитарних методів панування.

Саме на цю небезпеку постійно указували діячі комуністичної партії. І їх непримиренна опозиція курсу правлячих верхів, їх указування на посилення тенденції до авторитаризму були, безспірно, вірною лінією. Проте, рішуче засуджуючи політичний курс провідних буржуазних партій, який ставив під загрозу елементарні демократичні завоювання трудящих, керівництво КПН закликало німецький пролетаріат не до боротьби за зміцнення та поширення завоювань революції 1918-1919 рр., не до боротьби за зміцнення і демократизацію режиму Веймарськуої парламентської республіки, а до революційного повалення цього режиму як форми диктатури буржуазії, яка ставала все більше реакційною. Цей стратегічний курс Компартії Німеччини виходив з положень програми Комінтерну, прийнятої на VI конгресі Комінтерну в 1928 р. Ця програма передбачала, що комуністичні партії країн високорозвиненого капіталізму повинні ставити своїм стратегічним завданням безпосередню соціалістичну революцію. Відповідно до цього при перших же ознаках наступу глибокої економічної кризи Х пленум ВККІ у липні 1929 р. орієнтував комуністів на виникнення незабаром революційної ситуації, в умовах якої завданням компартій країн високорозвиненого капіталізму повинно було стати якнайшвидше підведення робітничого класу до безпосередньої боротьби за владу.

Керівництво КПН чітко проводило цю лінію у своєму політичному курсі. У червні 1931 р. Ернст Тельман, звертаючись до соціал-демократів, говорив про ту єдину, на думку компартії, альтернативу, яка стояла тоді перед німецьким робітничим рухом: „Ми питаємо вас, соціал-демократичні товариші по класу: за що ви маєте намір боротись: за Брюнінга або за соціалізм? Цей вибір – ключове питання дня”.

Ці два політичних курси, які висували на початку 30-х рр. СДПН і КПН, – лінія на зміцнення Веймарської республіки або курс на її повалення були абсолютно несумісними.

Стратегічний курс кожної з двох робітничих партій Німеччини визначив і їх тактичну лінію, їх відношення до фашистської небезпеки, яка посилювалась. І СДПН, і КПН займали антифашистську позицію. Але вони пропонували різні, по суті, протилежні методи боротьби з нею.

Як лідери СДПН відносилися до фашистської небезпеки? Вони, зрозуміло, не могли не бачити цю небезпеку. Але соціал-демократи явно недооцінювали цю загрозу. Вони бачили в нацизмі лише рух незадоволених дрібних буржуа, який може швидко ослабнути при перших ознаках нормалізації економічної кон’юнктури. Вони недооцінювали значення фактору консервативного екстремізму верхів, їх повороту до авторитаризму. Тому дуже часто лідери СДПН дивились на гітлерівську партію з деяким почуттям зневажливої переваги. Так, наприклад, В.Дітман заявив у 1930 р.: „Німецька соціал-демократія одержала перемогу над великим Бісмарком. Так невже вона не справиться з пігмеєм Гітлером!”

Соціал-демократичні лідери були б праві, якби вони пропонували вірний шлях боротьби з фашистською небезпекою. Але той шлях, який вони пропонували, прирікав демократичні сили на поразку. Спрямовуючи свої сили на підтримку режиму Веймарської республіки, лідери СДПН орієнтувались на підтримку існуючих буржуазних урядів як „меншого зла” у порівнянні з фашизмом. Ця теорія „меншого зла” протягом усього періоду кризи була основою тактики СДПН.

Але виникає питання: а що ж тут невірного? Невже підтримка, скажімо, уряду Брюнінга дійсно не була меншим злом у порівнянні з небезпекою нацистської диктатури? Так, була. Але справа в тому, що вже у політиці уряду Брюнінга по мірі загострення кризи все більше проявлялось прагнення до відходу від парламентських методів управління, до переходу на позиції авторитаризму. В цьому він фактично сходився з курсом НСДАП. Правда, гітлерівці йшли набагато далі цим шляхом, ніж діячі традиційних буржуазних партій, але це не змінювало суті справи.

Тактика „меншого зла”, яка проводилась лідерами СДПН, могла бути близькою до вірного політичного курсу тільки за однією неодмінною умовою: не беззастережна підтримка існуючих буржуазних урядів, не орієнтація на верхи суспільства, а орієнтація на маси робітників, на масові рухи, організація масової антифашистської боротьби аж до загальних страйків з метою зміни урядового курсу, ліквідації загрози фашизму і рішучої демократизації режиму Веймарської республіки.

Лідери СДПН відкинули цей реалістичний політичний курс, цілком орієнтуючись на традиційні буржуазні партії. Це мало згубні наслідки. Так, на президентських виборах 1932 р. керівництво соціал-демократії, відхиливши ідею висунення єдиного кандидата робітничих партій, підтримало переобрання на посаду президента республіки Гінденбурга, розглядаючи залишення його на цій посаді „меншим злом” у порівнянні з Гітлером, якого НСДАП в 1932 р. виставила своїм кандидатом на посаду президента. На ділі ж президент Гінденбург у вирішальні дні січня 1933 р. відіграв важливу роль у тих інтригах, які забезпечили легальний прихід нацистів до влади.

На відміну від СДПН Компартія Німеччини увесь час закликала орієнтуватися не на верхи суспільства, не на традиційні буржуазні партії, а на масовий робітничий рух. Вона викривала неспроможність теорії „меншого зла” і закликала до рішучої масової боротьби проти фашистської загрози.

Проте політичний курс Компартії Німеччини був абсолютно невірним. Лідери КПН слідом за керівництвом Комінтерну не проводили різниці між режимом буржуазно-парламентської демократії і режимом фашистської диктатури. Обидві ці форми влади розцінювались як дві форми диктатури буржуазії, яка ставала все більш реакційною. І принципової різниці між тим, яким шляхом йде розлад і фашизація парламентського режиму, – силами традиційних буржуазних партій за участі СДПН або силами націонал-соціалістів, – на думку комуністів, не було. Може бути, перший шлях, говорили лідери КПН, навіть більш небезпечний, тому що він не такий відвертий, як той шлях, яким йде НСДАП.

Виходячи з цих глибоко помилкових догматичних оцінок, діячі компартії дуже часто називали фашистським навіть уряд Брюнінга. Так, у грудні 1930 р. після опублікування чергового надзвичайного декрету про нове скорочення соціальних витрат, зокрема і допомоги по безробіттю, центральний орган КПН газета „Rote Fahne” стверджувала: „Навівфашистський уряд Брюнінга зробив рішучий крок на шляху встановлення фашистської диктатури в Німеччині. Фашистська диктатура вже не загрожує, тому що вона – здійснений факт”.

Згладжування граней між режимом буржуазно-парламентської демократії і режимом фашистської диктатури в агітації КПН неминуче вело до висновку, що для ліквідації загрози фашизму треба повалити капіталізм. Ця лінія чітко проводилась лідерами компартії. Ще у вересні 1930 р. Е.Тельман стверджував: „В Німеччині ми стоїмо перед вибором. Один шлях, на який ступила буржуазія, – це шлях фашизму, встановлення відкритої фашистської диктатури. Інший шлях, який пропонуємо ми, комуністи, – це шлях до справжньої свободи, до перемоги диктатури пролетаріату”.

Ще більш чітко ця думка була повторена у рішенні політбюро ЦК КПН, прийнятому незабаром після грудневих надзвичайних декретів 1930 р. В ньому говорилося: „Немислима ніяка інша ліквідація фашистської диктатури, крім її повалення при посередництві пролетарської революції, зміни її диктатурою пролетаріату, встановлення Радянської Німеччини. Повалення фашистської диктатури рівносильне поваленню імперіалізму, ліквідації класового панування буржуазії взагалі”.

Виконком Комінтерну постійно орієнтував комуністичні партії саме на цей шлях боротьби. Так, XII пленум ВККІ у серпні 1932 р. прямо стверджував, що в Німеччині приближається крах капіталізму, що фашизм – це останній засіб захисту буржуазії від пролетарської революції, яка наростає, і що тому настав час для боротьби за владу Рад.

Цілком ясно, що компартія висувала абсолютно нереальну альтернативу, цілком невірний політичний курс боротьби проти фашистської загрози. Поєднати його з тактичним курсом лідерів СДПН було неможливо.

Все це обумовило, по суті, ворожі взаємовідносини між СДПН і КПН. І в даних умовах це було неминуче.

Дійсно, лідери СДПН закликали до зміцнення Веймарської республіки, а керівники КПН виступали за ліквідацію цього режиму. Але ж і нацистські лідери були рішучими супротивниками Веймарської республіки. Тому керівництво СДПН робило висновок, що компартія по крайній мірі така ж небезпечна, як і нацистська партія, що вони уособлюють лівий і правий екстремізм.

Більш того, лідери СДПН поділяли ілюзії традиційних буржуазних партій з приводу можливостей „приручення” націонал-соціалістів, тим більше що нацистські керівники неодноразово урочисто обіцяли дотримуватись конституції і використовувати тільки легальні форми боротьби. Реальне життя надавало немало прикладів того, що ці обіцянки нацистських ватажків – лише демагогія, але надії діячів демократичних партій, в тому числі й соціал-демократів, на те, що можна буде контролювати націонал-соціалістів навіть у тому випадку, якщо доведеться залучити їх до управління країною, все ж зберігались. Подібних ілюзій у лідерів соціал-демократії не було і не могло бути відносно компартії, яка чітко й відкрито проголошувала курс на пролетарську революцію і на встановлення диктатури пролетаріату у формі Радянської влади. Тому лідери СДПН нерідко стверджували, що необхідно в першу чергу боротися проти комуністів, що боротьба проти них не менше, а навіть більше важлива, ніж боротьба проти нацистів.

Зрозуміло, цей курс лідерів соціал-демократів був глибоко помилковим, тому що головну небезпеку в Німеччині початку 30-х рр. представляла загроза фашизму, в той час як реальних передумов для соціалістичної революції не було. Тим не менше керівництво СДПН спрямовувало головний удар проти КПН. Соціал-демократична поліція Прусії нерідко охороняла демонстрації націонал-соціалістів і нападала з репресіями на контрдемонстрації комуністів. Лідери СДПН категорично відхиляли заклики до спільної боротьби проти фашистської загрози, з якими час від часу зверталась до соціал-демократів комуністична партія. Така негативна відповідь давалася навіть тоді, коли ці заклики компартії не супроводжувались обов’язковою умовою підтримки гасла пролетарської революції, як це стало практикуватися в 1932 р., під час оголошеної керівництвом КПН Антифашистської акції. Лідери СДПН, як і раніше, орієнтувались на існуючий буржуазний уряд і відмовлялось від масової боротьби проти його антидемократичного курсу. Найбільш одіозною була поведінка соціал-демократичних керівників у липні 1932 р., коли вони не вчинили ніякого опору розгону соціал-демократичного уряду Прусії новим урядом Німеччини на чолі з Францем фон Папеном. І навіть у критичні дні січня 1933 р., коли вкрай необхідними були найрішучіші масові дії, щоб запобігти приходу нацистів до влади, лідери СДПН обмежились лише тим, що закликали маси робітників зберігати спокій і бути готовими до відсічі фашизму, коли настане для цього час.

Комуністична партія давала таку ж одіозну оцінку соціал-демократії. Діячі компартії говорили робітникам: ми, комуністи, боремося проти капіталізму і фашизму, а соціал-демократи виступають захисниками капіталізму, отже й прибічниками фашизму як останньої ставки капіталізму, що гине. Тому слідом за Комінтерном німецькі комуністи оцінювали соціал-демократію як „ліве крило” фашизму, як „соціал-фашизм”, як партію яка проводить курс на „холодну фашизацію” на відміну від лінії на „гарячу фашизацію”, характерну для нацистських лідерів. З цього робився висновок, що КПН повинна завдавати головного удару проти соціал-демократії як найбільш небезпечної сили, яка зберігає вплив на робітничий клас і заважає йому вести боротьбу проти фашизму і капіталізму.

Згубність такого політичного курсу КПН ще більше посилювалась тим, що дуже часто рядові члени СДПН ставились на одну дошку з лідерами соціал-демократії. Це було особливо характерно для ультрасектантських груп в лавах КПН, представники яких у своєму викритті соціал-демократичних діячів типу поліцай-президента Берліна Цергібеля, який збройним шляхом розігнав в 1929 р. першотравневі демонстрації комуністів, доходили до заяв, що кожний рядовий соціал-демократ – це „маленький Цергібель”.

Особливо запопадливим прибічником цього ультрасектантського курсу в керівництві компартії вже в перші місяці кризи став керівник профспілкового відділу і член політбюро ЦК КПН Пауль Меркер. В деяких його виступах від стверджував, що компартія повинна взяти курс на тотальне знищення соціал-демократії. Це вороже відношення Меркер та його однодумці розповсюджували і на рядових соціал-демократів. Вони заявляли: „Соціал-фашистські робітники прогнили наскрізь, з ними можна звести рахунки тільки у рішучій сутичці”.

Керівництво КПН у березні 1930 р. засудило погляди Меркера, які загрожували звести нанівець основну мету компартії – залучення на її бік рядових прихильників СДПН. Воно доручило одному з членів політбюро, Герману Реммеле, виступити з критикою позиції Меркера. Проте, поява першої ж статті Реммеле у партійній пресі, де він піддав сумніву правомірність характеристики соціал-демократії як „соціал-фашизму”, викликала сильне незадоволення сталінського керівництва ВКП(б) та Виконкому Комінтерну. Вони звинуватили керівництво Компартії Німеччини у „надмірній поспішності” реакції на виступ Меркера і піддали різкій критиці статтю Реммеле, кваліфікувавши її як прояв „правого ухилу” та відхід від лінії Комінтерну. Після цього прямого диктату Москви ультрасектантський курс був характерний практично для усього керівництва КПН. А це вело до того, що заклики комуністів до спільних дій з рядовими соціал-демократами не досягали і не могли досягнути мети, тому що КПН прагнула відірвати рядових соціал-демократів від керівництва СДПН, примусити їх перейти на позиції компартії, тобто на боротьбу проти капіталізму як обов’язкової умови боротьби проти фашизму.

Заклики КПН до мас рядових робітників не досягали мети також і тому, що агітація комуністів дуже часто були надмірно абстрактною і не завжди була пов’язана з нагальними потребами моменту. Цим нерідко користувались націонал-соціалісти, які вміло використовували будь-які можливості для поширення свого впливу у масах. Наочний приклад такої абстрактності і схематизму комуністичної агітації тих років навів Георгій Димітров, який як представник виконкому Комінтерну був у той час у Німеччині. У своєму заключному слові за основною доповіддю на VII конгресі Комінтерну він говорив: „Я згадую, наприклад, одні збори безробітних у Берліні до приходу Гітлера до влади. Це було під час судового процесу над відомими аферистами і спекулянтами, братами Склярек, процесу, який тягнувся декілька місяців. На зборах виступив націонал-соціалістський промовець, який вміло використав цей процес у своїх цілях. Він вказав на ті афери, підкупи та інші злочини, які були здійснені братами Склярек, підкреслив, що процес проти них триває вже декілька місяців, підрахував, у скільки сотень тисяч марок він вже обійшовся німецькому народу, і під гучні оплески присутніх заявив, що слід би таких злочинців, як брати Склярек, без усіляких зволікань розстріляти, а гроші, витрачені на процес, віддати на користь безробітних.

Підіймається комуніст і просить слова. Голова зборів спочатку відмовляє йому в цьому. Але за вимогою зборів, які бажали вислухати комуніста, він все ж вимушений надати йому слово. Коли комуніст піднявся на трибуну, вся увага звернулась на нього в очікуванні того, що ж скаже комуністичний промовець. Ну, і що ж він сказав?

„Товариші, – заявив він сильним і гучним голосом. – Тільки що закінчився пленум Комуністичного Інтернаціоналу. Він вказав шляхи спасіння робітничого класу. Найголовніше завдання, яке він ставить перед вами, – це, товариші, завоювання більшості робітничого класу. Пленум вказав, що рух безробітних треба політизувати. Пленум закликав підняти його на найвищу ступінь революції...” І в тому ж дусі промовець говорив далі...

Чи могла така промова захопити безробітних? Чи могло їх задовольнити, що їх збираються спочатку політизувати, потім революціонізувати, а потім мобілізувати для підняття їх руху на найвищу ступінь?

Сидячи в одному з кутків залу, я із засмученням спостерігав, як присутні на зборах безробітні, які так сильно бажали вислухати комуніста, щоб узнати у нього, що їм конкретно треба робити, стали позіхати і показувати явне розчарування. І мене зовсім не здивувало, що під кінець головуючий грубо позбавив комуніста слова, без якого б то не було протесту з боку зборів”.

Боротьба проти СДПН уявлялась для керівництва КПН більш нагальною, ніж боротьба проти НСДАП, і в цьому смислі лідери компартії йшли тим же шляхом, що й лідери соціал-демократії, які спрямовували свої основні удари проти комуністів. А це призводило воістину до згубних наслідків.

Найбільш одіозною акцією керівництва КПН у ті роки стала підтримка референдуму проти соціал-демократичного уряду Прусії, проведеного за ініціативою націонал-соціалістської партії у серпні 1931 р. Правда, спочатку керівництво компартії виступило проти референдуму. На пленумі ЦК КПН у січні 1931 р. Е.Тельман заявив, що, хоча комуністи неодноразово піддавали суворій критиці політику прусського соціал-демократичного уряду, вони не можуть брати участь у референдумі проти нього разом з фашистами. Цю лінію, одностайно ухвалену на пленумі, керівництво партії ще раз підтвердило в середині липня 1931 р., за три тижні до референдуму. Проте це викликало негайну негативну реакцію керівних органів Комінтерну, за вимогою яких спішно зібрався новий пленум ЦК компартії і він вже 22 липня так само одностайно відмовився від попереднього курсу і прийняв рішення про участь КПН у референдумі. Правда, референдум проти соціал-демократичного кабінету Прусії зазнав невдачі: потребуємої кількості голосів його ініціатори не отримали. Проте участь КПН у цьому референдумі разом з нацистами завдала їй великої моральної шкоди.

Диктат Москви та одностайність, яка насаджувалася в керівних органах КПН, придушення будь-яких спроб критики ультрасектантського курсу – все це вкрай негативно відобразилось на позиціях німецької компартії. Особливо важкими були наслідки цих негативних тенденцій в розвитку КПН наприкінці 1932 – на початку 1933 р., в останні місяці перед приходом нацистів до влади.

Становище в країні у той час було надзвичайно тривожним. Нова хвиля надзвичайних декретів, які були прийняті восени 1932 р. урядом Папена і які перевершували за своєю жорстокістю усі попередні заходи уряду Брюнінга, викликали справжній вибух обурення широких мас населення країни. Відповіддю робітників було зростання страйкового руху. Але, з іншого боку, посилилось і незадоволення в лавах послідовників нацистської партії. В їх лавах зростало розчарування з приводу того, що вона дуже бариться із захопленням влади. Підтримка НСДАП виборцями стала скорочуватися. На виборах до рейхстагу у листопаді 1932 р. за її кандидатів голосували 11,3 млн. чоловік, тобто на 2,5 млн. менше, ніж у липні того ж року. В той же час листопадові вибори 1932 р. показали, що робітничі партії не тільки зберегли, але навіть декілька посилили свої позиції. Кандидати СДПН набрали на цих виборах 7,6 млн., а кандидати КПН – 6 млн. голосів.

Поразка нацистів і, навпаки, посилення політичних позицій компартії викликало глибоку стривоженість провідних груп крупного капіталу. Це рішуче активізувало закулісні маневри у політичних верхах країни з метою переконати президента Гінденбурга як можна скоріше залучити націонал-соціалістів до участі в уряді. Небезпечність такого повороту подій зростала з кожним днем.

Проте навіть у ці вирішальні дні ані лідери СДПН, ані керівництво КПН не внесли ніяких змін у свій політичний курс. Вони, як і раніше, спрямовували свої основні удари не проти їх загального ворога – націонал-соціалістів, а проти друг друга. Керівники СДПН продовжували орієнтуватись на традиційні буржуазні партії. Що ж стосується лідерів КПН, то успіх компартії на листопадових виборах 1932 р. в поєднанні з поразкою НСДАП викликав у них справжню ейфорію, впевненість у тому, що час перемоги КПН близький. У своїх посланнях керівництву Комінтерну Тельман та інші діячі Компартії Німеччини заявляли, що вони „оцінюють подальший розвиток подій з максимальним оптимізмом”. Подібні запевнення тривали впродовж до трагічних січневих днів 1933 р.

Таким чином, відчуження та ворожнеча двох робітничих партій Німеччини були не випадковістю, а закономірністю. І для рядових комуністів, і для рядових соціал-демократів розкол і ворожнеча двох робітничих партій були глибокою життєвою трагедією. Без єдності ж дій робітничого класу, без спільної масової боротьби двох робітничих партій перешкодити приходу до влади нацизму в умовах, коли НСДАП вже завоювала достатньо широку масову базу, а позиція верхів ставала все більш доброзичливою до ідеї залучення нацистів до управління країною, було неможливо.

Це зумовило хід подій. 30 січня 1933 р. президент Гінденбург призначив Гітлера рейхсканцлером Німеччини. В історії Німеччини наступив період фашистської диктатури.

 


4. Тепер ми перейдемо до питання про те, що уявляла собою націонал-соціалістська диктатура в Німеччині. Цій проблемі присвячено багато дослідницьких праць.

Після приходу до влади перед НСДАП стояли наступні основні завдання.

По-перше, ліквідація ладу парламентської демократії, злам державної машини Веймарської буржуазно-демократичної республіки, заміна її ладом тоталітарної нацистської диктатури.

По-друге, повна перебудова усього господарчого життя країни на основі різкого посилення державного регулювання економіки, встановлення ефективного контролю держави над усім економічним життям суспільства з метою нормалізації економіки, яка була струшена кризою.

По-третє, поширення масової бази нацистської диктатури, поширення впливу НСДАП не тільки у середніх шарах, а й в робітничому класі, забезпечення тривалої соціальної стабільності нацистського режиму.

Тільки виконавши ці найбільш невідкладні завдання, націонал-соціалістське керівництво могло приступити до досягнення своєї основної мети – підготовки нової війни заради встановлення панування Німеччини в Європі, а потім і в усьому світі.

З перших же днів після приходу до влади націонал-соціалістська партія спрямувала головні удари проти парламентського режиму. Але перший удар був завданий компартії. Відразу ж почалися розправи над комуністами та їх прибічниками у громадських колах. Надзвичайними декретами були заборонені газети та усі інші видання КПН, розганялися мітинги і демонстрації, які організовувались комуністами, почалися масові арешти активістів компартії. З метою створення „законного” приводу для остаточного розгрому КПН у ніч на 27 лютого 1933 р. був здійснений провокаційний підпал будівлі рейхстагу. Нацистські лідери відразу ж оголосили його акцією компартії, сигналом до „загального комуністичного повстання” і на цій основі добилися видання надзвичайного декрету „Про захист народу та держави”, яким фактично відмінялось багато демократичних прав і свобод. Відразу ж були здійснені арешти декількох тисяч функціонерів КПН, включаючи Ернста Тельмана.

Проте на перших порах лідери НСДАП діяли все ж достатньо обережно. Навіть після надзвичайного декрету 28 лютого 1933 р. КПН не була офіційно заборонена. Тим більше націонал-соціалісти відкрито не посягали на позиції СДПН і профспілок. Вони навіть оголосили день 1 травня „днем національної праці” і запевняли робітників у тому, що усі їх завоювання священні для НСДАП. Чому ж нацисти барилися із здійсненням жорстокої розправи над усіма опозиційними фашизму силами?

Справа в тому, що у лютому 1933 р. позиції НСДАП в органах державної влади були ще недостатньо міцними. Націонал-соціалістська партія не мала більшості у рейхстазі, навіть у складі уряду, який очолювався лідером НСДАП, їй належало тільки 4 міністерських посади з 15. На створення міцної, кваліфікованої більшості в парламенті і було розраховано рішення про розпуск рейхстагу і про призначення нових виборів. Ці вибори відбулися 5 березня 1933 р. Проте, незважаючи на те, що нацистська партія розгорнула запеклу пропагандистську кампанію, пересікала контрагітацію інакодумців, незважаючи на те, що провідні крупні промисловці забезпечили НСДАП значними фінансовими коштами, нацистське керівництво не добилося означених цілей. НСДАП отримала на виборах 17,2 млн. голосів. Це було більше, ніж вона отримала у 1932 р., але навіть після приходу до влади вона не змогла забезпечити собі більшість голосів. За кандидатів НСДАП 5 березня 1933 р. голосувало 44% виборців, що забезпечило їй 288 із загальної кількості 647 місць у рейхстазі. Отже, націонал-соціалісти не зуміли добитися не тільки вкрай необхідної їм кваліфікованої, але навіть простої більшості в парламенті.

Проти НСДАП голосувало загалом близько 22 млн. виборців. Навіть в умовах терору проти КПН, який розпочався, за її кандидатів було подано 4,8 млн. голосів, разом же із СДПН дві робітничі партії Німеччини отримали близько 12 млн. голосів і забезпечили 201 місце у рейхстазі, з яких 120 місць належало СДПН, а 81 місце – КПН.

В цих умовах керівництву НСДАП було надзвичайно важливо добитися легального надання уряду Гітлера надзвичайних повноважень. Але для цього необхідно було забезпечити ухвалення цього рішення двома третинами голосів членів рейхстагу, тобто 432 голосами. Просте підрахування співвідношення сил у рейхстазі, проте, показувало, що, якщо до двомстам голосам комуністів і соціал-демократів приєднається хоча б два десятки представників партії Центру, де були симптоми опозиції нацистському режиму, про отримання кваліфікованої більшості для ухвали надзвичайного становища не могло бути й мови.

Щоб добитися поставлених цілей, керівництво НСДАП провело через рейхстаг рішення про оголошення комуністичної партії поза законом і позбавленні комуністів депутатських повноважень. Тим самим воно добилося збільшення питомої ваги фракції НСДАП та її союзників в традиційних буржуазних партіях у рейхстазі. Кількість членів рейхстагу скоротилась до 566 чоловік, а кваліфікована більшість – з 432 до 378.

Проте на 23 березня 1933 р., коли на засіданні рейхстагу було поставлене питання про надання Гітлеру надзвичайних повноважень, більшість депутатів від традиційних буржуазних партій було вже в достатній мірі деморалізована. Тому усі вони, включаючи партію Центру, ухвалили це рішення. За нього був поданий 441 голос. Соціал-демократи голосували проти надзвичайних повноважень, але в результаті того, що частина соціал-демократичних депутатів вже в перші тижні після приходу нацистів до влади була заарештована або емігрувала, соціал-демократична фракція зменшилася до 94 чоловік.

В день голосування лідери СДПН пожали плоди свого політичного курсу. Відмовившись від позапарламентських методів боротьби, не виступивши з усією рішучістю проти заборони КПН, соціал-демократи підписали смертний вирок самим собі. Вже у березні 1933 р. були заборонені і розпущені воєнізовані соціал-демократичні загони рейхсбаннеру. 2 травня 1933 р. штурмові загони зайняли усі приміщення профспілок. Було оголошено про розпуск профспілок. Замість них був створений так званий Німецький трудовий фронт, який був позбавлений усіх функцій, закріплених раніше за профспілками. Нарешті, 22 червня сталася заборона СДПН як „марксистської партії”, проти якої, як говорилося в декреті, „будуть застосовані ті ж заходи, що й проти комуністів”. Гасло „антимарксизму”, яке постійно висувалося нацистами і яке було спрямоване не тільки проти комуністів, а й проти соціал-демократів, мало далеку мету. Оскільки СДПН була однією з сил, які уособлювали режим Веймарської республіки, розправа із СДПН стала лише прелюдією до зламу цього режиму.

Не випадково слід

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.