НАУКОВО-МЕТОДИЧНІ ПРИНЦИПИ І ПІДХОДИ ФОРМУВАННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ МЕРЕЖІ

На основі вивчення й аналізу різноманітних інформаційних і картографічних джерел, нормативно-правових актів, концепцій, методик і критеріїв та методичних рекомендацій пропонується використовувати науково-методичні і практичні підходи при створенні екологічної мережі різного рівня .

Одним з першочергових заходів зі створення мережі є підготовка керівних принципів з розробки Пан-європейської екологічної мережі (ПЄЕМ). Ці керівні принципи мають слугувати базовим довідковим документом для створення та управління ПЄЕМ. Їх основне завдання – забезпечення взаєморозуміння між науковцями, державними службовцями і громадськістю з таких питань, як: завдання та особливості екомережі; процес формування мережі та впровадження відповідних заходів; співвідношення між ПЄЕМ та іншими екологічними мережами (національного, регіонального і локального рівня); забезпечення сумісності екомережі з різними видами землекористування; інформаційне забезпечення [11].

Керівні принципи є основою для координації цілої низки спільних й децентралізованих заходів, що будуть здійснюватися при формуванні ПЄЕМ на всіх рівнях і соціально-економічних секторах. Вони спрямовані на охорону й збалансоване використання компонентів біоландшафтного різноманіття європейського значення. Головна мета керівних принципів – підтримка й забезпечення повномасштабної реалізації багатьох сучасних ініціатив та визначення певних заходів, необхідних для збереження біоландшафтного різноманіття Європи. Завдання керівних принципів полягають у забезпеченні [11, 12]: збереження всіх типових екосистем, природних біотопів і ландшафтів європейського значення в межах їх звичайного розповсюдження; збалансованого використання напівприродних біотопів й культурних ландшафтів європейського значення; підтримання життєздатних популяцій видів європейського значення в межах їх природних ареалів; підтримання природних процесів, від яких залежать згадані екосистеми, біотопи, види і ландшафти.

Визначаючи конкретні біотопи та межі територій, що формуватимуть ПЄЕМ, необхідно керуватися такими принципами: ділянки, що охороняються в межах кожного біотопу чи ландшафту, повинні як найбільше виходити за межі традиційного розповсюдження біотопу; ділянки, що охороняються мають бути максимально великими за площею, максимально чисельними, включати життєздатні популяції найвразливіших видів та забезпечувати важливі природні процеси і біотичні взаємодії, від яких залежить біорізноманіття цих територій; ділянки різних біотопів мають бути розташовані якомога ближче одна до одної, а ландшафти між ними сприяти переміщенню (міграції) організмів; всі види діяльності в межах ПЄЕМ – сумісними з визначеними природоохоронними цілями; ПЄЕМ – захищена від потенційно шкідливих зовнішніх впливів [11].

З мети створення ПЄЕМ випливають такі загальні принципи та підходи

до її побудови:

- цілісності – будь-яка локальна екомережа є обов’язковим елементом складової континентальної екологічної мережі;

- єдності – передбачає територіальну, видову і функціональну єдність;

- компліментарності – біорізноманіття, функцій, середовища існування та територій;

- різноманіття – передбачає різноманіття форм охорони навколишнього природного середовища;

- відновлення – втрачених природних цінностей;

- відповідності – природі біогеографічних територій;

- ієрархічності – полягає у побудові екологічної мережі із елементів різних рангів;

- підпорядкованості – структурних форм і функцій охорони біорізноманіття, шляхів міграції та поширення видів;

- традиційних форм господарювання, підтримки екологічного гомеостазу;

- максимальності – включення існуючої природно-заповідної мережі в екомережу в міру можливостей;

- поліфункціональності – включення в екомережу нарівні з природними екосистемами напівприродних, деградованих, що заслуговують відновлення, а також територій традиційного рільництва, рибальства, полювання тощо;

- надійності – передбачає стабільну і довготривалу протидію негативним чинникам;

- емерджентності – пов’язаний з холістичним, цілісним підходом до вивчення будь-якої системи [13].

Формування, збереження і невиснажливе використання екомережі здійснюється на основі таких принципів: забезпечення територіальної цілісності екосистемних функцій складових елементів екомережі; збереження біотичного різноманіття та ландшафтів європейського значення; збереження та екологічно збалансоване використання природних ресурсів на території екомережі; призупинення втрат природних та напівприродних територій, розширення площі екомережі; забезпечення державної підтримки – стимулювання суб’єктів господарювання при створенні на їхніх землях територій та об’єктів ПЗФ, інших територій, що особливо охороняються, розвитку екомережі; участі громадськості в розробці пропозицій та прийнятті рішень щодо формування, збереження та невиснажливого використання екомережі; органічного входження локальної екомережі до регіональної, регіональної до національної, національної до загальноєвропейської (континентальної), загальноєвропейської до планетарної, всебічний розвиток міжнародної співпраці у цій сфері; вдосконалення структури земельного фонду шляхом забезпечення науково-обґрунтованого співвідношення між різними категоріями та видами угідь; системне врахування екологічних, соціальних та економічних інтересів суспільства [14].

Наукові основи організації мережі природоохоронних об’єктів різного рівня і призначення мають будуватися на чітко визначених принципах [13].

Принципи наукової організації екомережі заповідних об'єктів і територій:

- Біогеоценотичний (еволюційний). Заповідна територія має забезпечити збереження сприятливих екологічних умов, необхідних для розвитку в природних ландшафтах усіх існуючих форм живих організмів, що виникли в процесі еволюції і є основою нормального функціонування екосистем всіх біомів планети

- Історичний. Природні екосистеми й заповідні ландшафти, що охороняються, мають слугувати своєрідними еталонами історичного процесу формування живої і неживої природи як у регіональному, так і широкому біогеографічному масштабах. Особливу увагу необхідно приділити охороні екосистем з реліктовою флорою і фауною, унікальних рефугіумів рослинності, збереженню фітоценозів, що являють інтерес з погляду історії формування біогеоценотичного покриву, а також геологічних відслонень та інших об’єктів неживої природи, цінних для вивчення геологічного минулого Землі.

- Зонально-географічний. Необхідно, щоб екомережа відображала широтно-меридіональні, а в гірських районах – висотнопоясні закономірності поширення природних екосистем. Надійною охороною треба охопити екосистеми з ендемічними видами тварин і рослин, видами на межі ареалу та висотного поширення в гірських районах, а також цікаві у біогеографічному відношенні азональні екосистеми.

- Екологічний. Заповідним режимом слід забезпечити охорону цінних для науки природних екосистем, що сформувалися в різних екологічних умовах. Для забезпечення екологічного каркасу територій та підтримки екологічної рівноваги треба охопити природоохоронним режимом екосистеми, що виконують важливу екологічну функцію.

- Ресурсно-господарський. До ПЗФ треба включити екосистеми, які мають практичне значення для розвитку лісового, водного, рибного та інших галузей господарства. Наприклад, високопродуктивні ліси чи штучні лісові насадження, що цінні у генетико-селекційному відношенні фітоценози, екосистеми, які сприяють збагаченню генофонду екосистем і культурних ландшафтів

- Соціальний. Екомережа за допомогою регульованого природоохоронного режиму, має сприяти збереженню цінних у рекреаційному й бальнеологічному відношенні природних ландшафтів для задоволення потреб населення з урахуванням демографічного розвитку, урбанізації та індустріалізації в країні.

- Науково-дослідний. Заповідним режимом слід зберегти в різних зонах природні ландшафти, придатні для проведення натурних досліджень структурної організації екосистем різних біомів нині і в майбутньому. Зберегти еталонні екосистеми треба для проведення моніторингу природних процесів з метою вивчення функціонування біосфери внаслідок тривалого антропогенного впливу і розробки наукових основ її оптимізації. Екомережа має сприяти збереженню штучно створених заповідних об’єктів (дендраріїв, ботанічних садів, зоопарків відкритого типу), які мають науково-дослідницьке значення.

- Дидактичний принцип полягає у встановленні охоронного режиму на заповідних природних і антропогенних об’єктах й територіях, що мають еколого-освітнє (виховне) та природно-пізнавальне (просвітницьке) значення.

Крім вище згаданих принципів, які регламентують відношення людини до природи й заповідної справи, розроблені спеціальні принципи екологічної етики. Вони досить прості, зручні і можуть з успіхом застосовуватися в щоденній практиці [15]. Мета етичних принципів екологічної мережі – створення внутрішніх, моральних бар’єрів, особливих “табу”, які забороняють чи регламентують певні дії по відношенню до заповідних об’єктів чи територій.

Основні етичні принципи створення екомережі:

1 Не нашкодь. Це зобов’язує людину не причиняти шкоди живим організмам, угрупованням, екосистемам.

2 Не втручайся. Цей потребує утримуватися від обмеження свободи живих істот, угруповань чи екосистем (для будь-якої істоти чи екосистеми свобода – це відсутність втручання людини в її функціонування). Виявляй добре ставлення до дикої природи заради неї самої

3 Використовуй етичні методи науки, екологічної освіти, культури і виховання

4 Стався до заповідного об’єкта як до сакрального простору

5 Максимально дотримуйся природних прав дикої природи

6 Управляй так, щоб заповідник розвивався в напрямі абсолютної заповідності

7 Не прагни отримати зиску від заповідної території

8 Будь порядним. Цей принцип потребує від людини не обманювати диких і не зраджувати домашніх тварин

9 Стався до заповідної справи як до самоцінного доброго діяння

10. Обмежуй потреби

11. Холізму – цілісного розуміння світу (природи)

12. Цілісності

13. Збереження. Збереження цілісності, стабільності та краси екосистем, біоландшафтного різноманіття.

14. Єдності людини і природи

15. Поваги до природи

16. Особистої відповідальності за здоров’я природи

17. Компенсуй збитки. Якщо людина порушує будь-який із вище згаданих принципів, то вона заподіює природі збитки. Тому вона повинна їх компенсувати (це може бути створення заповідних територій, захист рідкісних видів, відновлення втраченої якості навколишнього середовища, допомога тваринам і рослинам тощо).

Деякі науковці стверджують, що, крім вище згаданих, для ефективного розвитку заповідної справи, збереження біоландшафтного різноманіття, формування невиснажливої екомережі можна використати і головні етичні принципи Римського клубу: 1) цілісності; 2) еволюції моралі; 3) відповідальності; 4) гуманізму; 5) ненасильства; 6) справедливості; 7) солідарності; 8) нового світового порядку; 9) “інноваційної освіти”.

Г. Бенет та Р. Уолтерс серед базових принципів формування екомережі називають:

1. Модель екомережі з її ключовими елементами у вигляді природних ядер, коридорів, буферних зон і відновлюваних територій, які є каркасом для збереження і відтворення біорізноманіття.

2. Пристосування архітектури моделі екомережі до природних та адміністративно-територіальних обставин різних країн і регіонів.

3. Різні рівні екомережі (планетарний, континентальний, національний, регіональний, локальний).

4. Модель екомережі є динамічним засобом розвитку і виконання політики збереження природи.

5. Екомережа забезпечує інтеграцію заповідних об’єктів і народного господарства.

Нині існує ряд підходів запропонованих вченими з питань формування просторових елементів екологічної мережі. Серед них слід відзначити: біогеографічний (формування екомережі на принципах біогеографії), геоботанічний (за розташуванням ботанічних областей, провінцій, районів), структурно-ландшафтний (він об’єднує типологічну і хорологічну репрезентативність), містобудівний чи урбоекологічний (за розташуванням елементів селитибних ландшафтів), гідроекологічний (за розміщенням річок та їх водозбірних басейнів), лісотипологічний (за розміщенням основних типів лісів, функцій, які вони виконують в екомережі), агроекологічний (відновлення і збереження біорізноманіття в агроландшафтах, поліпшення структури землекористування), культурно- екологічний (за кількістю і знаходженням об’єктів історико-культурної спадщини), категоріальний (мережа заповідників, парків, заказників).

Проте, на наш погляд, ці дослідження мають суттєвий недолік. У них не вироблена єдина структурна модель, що може широко застосовуватись для різних територій, відсутні критерії та методико-методологічні підходи, а також консолідований обсяг даних й інформації. В цих розробках, як правило, розглядаються елементи екологічної мережі або в контексті розподілу за адміністративними територіями, або прив’язуються до перспективних екокоридорів широтного чи меридіонального напрямів, які були названі, але їх точне положення на топографічній основі для кожної області України не визначено. Разом з тим майже не звертається увага на “прив’язку” елементів екомережі до фізико-географічних областей та районів. При цьому основним положенням при формуванні регіональної екомережі з позицій фізико-географічного районування має стати принцип репрезентативності (ландшафтної, біологічної, геозосологічної), а не стихійності, який використовувався при створенні територій і об’єктів природно-заповідного фонду.

Для території Поділля, яка славиться багатим біоландшафтним різноманіттям, найкраще використовувати комплексний (ландшафтно- екологічний, біогеографічний, геоботанічний, лісотипологічний, агроекологічний, репрезентативний) підхід та критерій унікальності формування й невиснажливого використання екомережі. Він дозволить функціонально пов’язати мережу заповідних територій регіону із системою територіальних одиниць районування та типологією і класифікацією природних об’єктів.

Попович С.Ю. пропонує при формуванні мережі природно-заповідних територій використовувати узагальнену систематизацію, за якою він виділяє дві групи принципів і одну групу підходів (табл. 4.1 ), які можуть замінюватися у зв’язку із втратою їх актуальності [16].

Лише дотримання вище перерахованих принципів і підходів дозволить виділити просторові елементи та сформувати невиснажливу екологічну мережу, яка б гармонійно вписувалася в Генеральну схему планування території України. При цьому необхідно збільшити площу заповідних територій країни до 12-15% та площу екомережі до 41,65%. Для цього доцільно вибрати для кожного регіону оптимальний, економічно виправданий і соціально-обгрунтований варіант створення екомережі з урахуванням базових критеріїв відбору.

Таблиця 4.1 - Підходи і принципи, які використовують для формування екомережі

Адже концепція створення екомережі, що використовуватиме вище згадані принципи і підходи, передбачає створення єдиної, цілісної у функціональному аспекті і територіально неперервної системи природних чи квазіприродних територій, які б забезпечували екологічну рівновагу, стабільне існування біосфери та збалансований розвиток суспільства [17].

Поиск по сайту: