Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Освіта, шкільництво і педагогічна думка в Україні у XX ст.



Софія Федорівна Русова (1856—1940) — активний громадський діяч, перша жінка педагог-теоретик в Україні, письменниця.

Першим кроком у педагогічній діяльності Софії Русової було створення разом із сестрою Марією у 1871р. у Києві першого Фребелівського дитячого садка для дітей простих людей. Згодом він перетворився на осере­док української національної культури: у вечірні го­дини тут збиралися члени аматорського драматичного гуртка.

Софія Русова зосеред­жується на педагогічній творчості. Вона пише підруч­ники, видає "Український буквар", "Початкову геогра­фію", підручники французької мови.

На її думку, центральним у розв'язанні проблеми школи й освіти є питання про вчителя. У статті "До сучасного становища народного вчителя" вона стверд­жує, що тільки досвідчений, щасливий, незалежний у правовому та економічному становищі вчитель буде ко­рисним і для учнів, і для їхніх батьків, і для суспіль­ства. Софія Русова вважала, що школа й освіта повин­ні запозичувати прогресивні світові здобутки і водно­час створювати свою власну систему навчання на на­ціональному ґрунті, враховуючи передусім потреби свого краю, національні особливості та історичні традиції, зокрема традиції братських шкіл.

Висловлювала вона свої думки і стосовно структу­ри школи. На її погляд, навчання у початковій школі має тривати 4—5 років.

Перебуваючи в еміграції (1921—1940), вона працю­вала над підручниками і посібниками для студентів, майбутніх працівників дошкільних закладів, шкіл та дитячих притулків для українських дітей.

Григорій Григорович Ващенко (1878—1967) — один із творців української освітньо-виховної системи. У своїх педагогічних працях Г.Ващенко вибудував українську національну систему освіти, головними елементами якої є її ідеалістичне сві­тосприймання, яке виключає більшовизм з його мате­ріалістичним атеїзмом; християнська мораль як осно­ва родини і здорового суспільства; високий рівень пе­дагогічних наук, що у минулому мають світлі сторін­ки (письменство княжої доби, "Повчання дітям" Воло­димира Мономаха, філософське вчення Григорія Ско­вороди, учнів Києво-Могилянської академії, твори ге­ніального педагога К. Ушинського тощо); організація педагогічних досліджень і розбудова педагогічних стан­цій і лабораторій; видання педагогічних творів, шкіль­них підручників, літератури для молоді різного віку має бути на найвищому мистецькому і технічному рівні. До системи національного виховання повинно входити й родинне виховання.

Г.Ващенко пропонував таку структуру системи ос­віти у вільній Україні:

1) передшкільне і шкільне виховання: материнський догляд або ясла (до 3-х років), дитячий садок (від 3-х до 6-ти років);

2) початкова школа (б—14 років);

3) середня школа: класична гімназія, реальна шко­ла, середні технічні школи, учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична школа (14—18 років);

4) висока школа: університет, високі технічні шко­ли, педагогічний інститут, академія мистецтва, консер­ваторія, військова академія (18 — 22-23 роки);

5)позашкільна освіта;

6)науково-дослідні установи: Академія наук, Ака­демія педагогічних наук.

Для повноти виховного процесу мусить бути міцний зв'язок між школою і родиною, а також між школою, родиною і виховними молодіжними організаціями, які можуть мати великий додатковий вплив на виховання волі, характеру, патріотизму та інших якостей особис­тості. Важливу роль в утвердженні моральних якостей людини він відводить релігійному вихованню і церкві.

Антон Семенович Макаренко (1888—1939) — один із найвідоміших педагогів, який збагатив світову педа­гогіку, вніс великий доробок у теорію виховання. В 1920—1927 рр. очолював трудову колонію для непов­нолітніх правопорушників, а з 1927 по 1985 рік — ко­муну ім.Дзержинського у Харкові. З 1935 р. — заступ­ник начальника відділу дитячих колоній НКВС, а з 1937 р. цілковито поринув у літературну роботу.

На думку Макаренка, педагогіка є найбільш діалек­тичною, рухливою, дуже складною і різноманітною нау­кою. Серед основних рис макаренківської педагогіки слід відзначити: діалектичне розрізнення методики нав­чання і методики виховання; єдність вивчення дитини та її виховання; єдність виховання дітей і організації їхнього життя; поєднання вивчення основ наук з про­дуктивною працею учнів; науково організовану систе­му всіх впливів; посилення уваги до дитячого колек­тиву. Психологія має бути не основою педагогіки, а про­довженням її у процесі реалізації педагогічних зако­номірностей та ін. Під цілями виховання А.Макарен­ко розумів програму особистості, програму людського характеру ("Методи виховання"). На його думку, у ви­ховному процесі має бути загальна програма вихован­ня, "стандартна", й індивідуальна коректива до неї за­лежно від особистості конкретного учня.

А.Макаренко розробив теорію дитячого колективу, розкрив основні його ознаки (наявність спільної соці­ально цінної мети; спільна діяльність, спрямована на досягнення цієї мети; відносини відповідальної залеж­ності; наявність органів самоврядування); визначив стадії його розвитку, шляхи формування і методику ви­користання виховних можливостей колективу.

Особливе місце в педагогічній теорії і практиці А.Макаренка посідає трудове виховання дітей і молоді. Великого значення А.Макаренко надавав естетич­ному вихованню учнів, вважаючи, що прагнення до пре­красного закладено в людині від природи. Засобами ес­тетичного виховання він вважав красу природи, пісні, музику, образотворче мистецтво, художню літературу, кіно, театр, чистоту й охайність у всьому, розкішну шкільну садибу, приємне навколишнє оточення, есте­тичне оформлення класних кімнат, гарний одяг, есте­тику взаємовідносин у колективі тощо.

У своїх творах ("Педагогічна поема", "Прапори на баштах") яскраво показав значення фізичного вихован­ня у всебічному розвиткові особистості.

Василь Олександрович Сухомлинський (1918—1970) — видатний український педагог, засновник гуманістич­ної, новаторської педагогіки. З 1948 по 1970 рік — ди­ректор Павлиської середньої школи. Кандидат педаго­гічних наук, член-кореспондент АПН СРСР.

В.Сухомлинський — автор низки педагогічних праць: "Серце віддаю дітям", "Народження громадяни­на", "Як виховати справжню людину", "Павлиська се­редня школа", "Сто порад учителеві", "Батьківська пе­дагогіка" та ін. Загалом він написав 41 монографію, по­над 600 наукових статей.

Педагогічну спадщину великого педагога пронизує ідея проектування людини. Для того щоб педагогіка ви­конувала таку функцію, вона має спиратися на психо­логічні знання, відійти від емпіричних узагальнень, у досягненні цілей навчання й виховання використову­вати цілепокладання, моделювання, технологію актив­ного перетворення педагогічної дійсності. Головною ме­тою, якої має прагнути виховання, є всебічний розви­ток особистості. Його можна досягти залученням її до різних видів діяльності, постійним і планомірним фор­муванням пізнавальних здібностей.

Важливим напрямом усебічного розвитку особис­тості, який необхідно враховувати при її проектуван­ні, є розумове виховання. В.Сухомлинський вважав, що розумове виховання потрібне людині не тільки для пра­ці, а й для повноцінного духовного життя. Бути розум­ним повинен і математик, і тракторист. Тому в проце­сі навчання дітей треба спонукати до самостійної пізнавальної діяльності, до самоосвіти. Цю роботу слід починати з малих літ, формуючи в дітей допитливість, тоді навчання для них не стане тягарем. На його дум­ку, дитина не може бути щасливою в школі, якщо їй там погано. Одна з його фундаментальних» ідей звучить так: навчання повинно бути радісною працею.

Важливим аспектом педагогічної спадщини В.Сухо­млинського є її гуманізм. Значне місце в педагогічній системі В.Сухомлинсь­кого відведено проблемам трудового виховання школя­рів. На його думку, учні мають брати участь у найріз­номанітніших видах праці: навчальній і продуктивній, короткотривалій і тривалій, платній і безплатній ній і механізованій, індивідуальній і колективній, у май­стернях і в полі. Важливу роль В.Сухомлинський відводить естетич­ному вихованню підростаючого покоління, вихованню красою. Він пропонує використовувати красу природи, красу слова, музики і живопису. Педагог має не тіль­ки навчити дитину знати і розуміти мистецтво, а й сфор­мувати в неї потребу милуватися природою і творами мистецтва, навчити творити прекрасне, насолоджува­тися прекрасним, створеним власними руками.

Значної уваги у своїй практичній діяльності і в тео­ретичних пошуках В.Сухомлинський надавав пробле­мі дитячого колективу. Новаторським можна вважати його положення про гармонію суспільних та індивіду­альних потреб у структурі особистості. В.Сухомлинський вважав, що професія вчителя є особливою, близькою до науково-дослідної. Педагог має аналізувати факти, передбачати наслідки виховного впливу, інакше він перетвориться на ремісника.

Хороший педагог, на його думку, по-перше, пови­нен любити дітей, відчувати радість від спілкування з ними; по-друге, має добре знати свій предмет; по-тре­тє, добре знати педагогіку і психологію; по-четверте, досконало володіти методикою викладання навчального предмета.

 

Сучасний розвиток системи освіти в Україні визна­чено Законом України "Про освіту" (1991) та Держав­ною національною програмою "Освіта" ("Україна XXI століття").

Відповідно до ст. 25 "Структура системи освіти" За­кону "Про освіту" вона складається з таких компонен­тів: дошкільне виховання; загальна середня освіта; професійна освіта; вища освіта; післядипломна підго­товка; аспірантура, докторантура; підвищення квалі­фікації, перепідготовка кадрів; позашкільне навчання і виховання; самоосвіта.

Державна національна програма "Освіта" передба­чає такі напрями реформування освіти:

1) розбудова національної системи освіти з урахуван­ням кардинальних змін в усіх сферах суспільного життя України;

2)забезпечення моральної, інтелектуальної та психо­логічної готовності всіх громадян до здобуття освіти;

3)досягнення якісно нового рівня у вивченні базових предметів: української та іноземних мов, історії, літе­ратури, математики та природничих наук;

4)створення умов для задоволення освітніх та про­фесійних потреб і надання можливостей кожному гро­мадянину України вдосконалювати свою освіту, підви­щувати професійний рівень, оволодівати новими спе­ціальностями;

5)забезпечення у кожному навчально-виховному за­кладі відповідних умов для навчання й виховання фі­зично і психічно здорової особистості, запобігання пи­яцтву, наркоманії, насильству, що негативно вплива­ють на здоров'я людей.

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.