МІСЦЕ ІТАЛІЇ У СЕРЕДЗЕМНОМОРСЬКІЙ ПОЛІТИЦІ НАТО

Крутій Г.В.,

студентка ІІ курсу спеціальності «Міжнародні відносини»Маріупольського державного університету

Версія для друку

На сьогоднішній день НАТО є найважливішою структурою забезпечення міжнародної безпеки. В період «холодної війни» виконував функції військово-політичного блоку, найголовнішою метою якого було забезпечення безпеки. Італія є членом НАТО з 1949 року, тобто з моменту його створення. Після завершення Другої світової війни і аж до кінця ХХ століття зовнішня політика Італії залишалася досить пасивною, на міжнародній арені вона виступала в якості спостерігача або простого виконавця, а гарантію безпеки бачила в США, що цілком влаштовувало уряд як Сполучених Штатів, так і їх союзників по НАТО. Але в той же час, саме Італії відводилася важлива роль плацдарму на Півдні Європи, що дозволяло контролювати такий стратегічно важливий регіон як Середземномор'я. На території Італії було розміщено бази НАТО і США, їхні кораблі спільно охороняли кордони Європи. Із завершенням Холодної війни сталося руйнування біполярного світу, а в зв'язку з цим змінилася і геополітична обстановка, в тому числі і на Європейському континенті, В таких умовах у Італії з'явилася можливість зайняти нове положення, чим вона і скористалася. Таким чином, з кінця 80х років уряд Італії позиціонує країну як «державу протогоніста» і ставить основним завданням зовнішньої політики - зайняти лідируючу позицію на континенті, що стало можливим після розпаду Радянського Союзу та краху соціалістичного табору.

Одночасно зі зміною зовнішньополітичного курсу Італії, у 1990-ті рр.. сформувалася нова військово-політична стратегія НАТО, складовою частиною якої була концепція врегулювання регіональних криз .. Так, про значення Середземномор'я для НАТО і реальних кроків, які в цьому зв'язку потрібно зробити в світлі змін в Європі, на Середньому та Близькому Сході, говорилося на засіданнях Північноатлантичної Союзу на рівні міністрів закордонних справ в Афінах в 1993 р., на зустрічі на вищому рівні в Брюсселі в 1994 р. і зустрічах міністрів закордонних справ в тому ж році в Стамбулі і Брюсселі [6].

Активізацію пошуків вирішення проблеми середземноморської безпеки в 1990-і роки можна пояснити збільшенням вірогідності конфліктів в регіоні, причинами виникнення яких є: 1) агресивна політика деяких країн - Ірану, Іраку, Лівії, 2) поширення ісламського фундаменталізму, 3) розвиток військових технологій і змагання в озброєнь серед окремих агресивно налаштованих країн, 4) тероризм. Тим часом Італія, через своє географічне положення, була найближчою точкою доступу в Європу політичних біженців та економічних мігрантів, а також ісламських терористів. Тому в 1990-і рр. Італія ставить перед собою завдання вийти на міжнародну арену в якості реального генератора безпеки, а не тільки її споживача - пасивного учасника блоків і угод [4].

До цього моменту Італія не особливо поспішала (всупереч бажанню НАТО) в реалізації програми з модернізації збройних сил, проведення військової реформи і переведення армії на контрактну систему. Проте з відродженням єдиної Європи, Рим, зацікавлений у посиленні свого військового та політичного впливу, почав приймати активну участь у вирішенні питань стандартизації зброї і військової техніки держав блоку, в спільних розробках і виробництві нових зразків систем озброєння. Також докладалося значних зусиль для поступового переводу армії на контрактну систему. Дуже важливою подією стало створення 15 травня 1995 нових військових угруповань Західноєвропейського союзу: наземної (Eurofor) і морської (Euromarfor), складених спочатку з підрозділів Італії, Франції та Іспанії, з генштабом у Флоренції. Потім бажання приєднатися до цих сил висловили Португалія та Греція. У 1999 році була скасована обов'язкова військова повинність, і італійська армія повністю перейшла на професійні рейки [9].

На сьогоднішній день на території Італії розміщено кілька десятків військових баз і полігонів США й НАТО, а також декілька командних органів альянсу, серед яких: штаб Спільного військового командування (ШСВК) і Командування морськими силами під управлінням ШСВК в Неаполі. Є в Італії і кілька навчальних закладів альянсу і дослідницький центр НАТО: Військовий коледж (в Римі), Школа зв'язку та інформаційних систем (в Латина), Центр підводних досліджень (в Ла Спезі) [7].

Італія приймає активну участь у військових операціях НАТО. Так, до натовських місій у Косово, Іраку, Афганістані було залучено близько шести з половиною тисяч італійських солдатів. Кораблі ВМС Італії беруть участь у морській операції НАТО «Активні зусилля» в Середземномор'ї. На початку військової операції в Лівії проти режиму Муаммара Каддафі Італія надала в розпорядження НАТО третю за чисельністю авіаційне угруповання. Ця країна займає п'яте місце за величиною інвестицій в Північноатлантичний союз [6].

Таким чином, після завершення «холодної війни» уряд Італії приймає рішення про необхідність зміни ролі країни на політичній арені. У зв'язку з виникненням потенційної небезпеки з боку Середземномор'я, Італія скористалася відмінним шансом, реалізуючи себе як провідну країну в цьому регіоні, що так само було обумовлено новою військово-політичною концепцією НАТО. Все це призвело до значної трансформації політики Італії і допомогло в становленні як держави-протогоніста. На сьогоднішній день Італія зберігає свою монополістичну позицію в середземномор’ї, реалізуючи там програми НАТО.

Поиск по сайту: