Функції політичної економії.

- пізнавальна функція - покликана вивчати і пояснювати процеси і явища економічного життя суспільства на основі наукового доказу.
- практична функція політичної економії полягає в тому, щоб допомагати людям зрозуміти наше суспільство: описати, пояснити і спрогнозувати економічний прогрес.

- ідеологічна функція – це функції, яка полягає у створенні світоглядної системи, яка забезпечує моральну впевненість людей в їх майбутньому.

- методологічна - у процесі пізнання економічного життя суспільства економісти розробляють методи ефективної організації виробництва товарів і послуг. Вони складають основу конкретних економічних дисциплін.

- теоретична функція полягає в тому, що політична економіка повинна проникати в саму суть господарського життя та розкривати закони керуючі економічні процеси.

3.Слід розрізняти 2 групи методів: загальні та локальні. Загальні висловлюють наявність загальних підходів до наукового освоєння економічної дійсності в цілому, дають філосовсько-методологічну базу.

Існують 4 методологічні підходи:

- суб'єктивістський підхід-в якості початкового пункту аналізу економічних явищ виступає суб'єкт господарювання, а головною категорією є потреба, корисність.

- неопозітівно - емпіричний підхід - заснований на чательно вивченому економічному явищі та їх оцінки.

- підхід раціоналізму пов'язує можливість наукових висновків лише зі схильністю і задатками розуму. Головною метою цього підходу є розкриття "природних" або раціональних законів цивілізації. При цьому підході особливого значення набуває технічний апарат дослідження, який з інструменту перетворюється на предмет пізнання, а результатом дослідження виступають різноманітні моделі.

- Сутність діалектичного матеріалізму полягає в пізнанні економічних явищ і процесів у їх взаємозв'язку і взаємозалежності, в стані безперервного розвитку, коли накопичення кількісних змін призводить до зміни якісного стану.

Локальні методи- це конкретні інструменти, прийоми і засоби за допомогою яких досліджуються економічні процеси. Серед них виділяють: специфічні, які прив'язані до будь методологи; універсальні – метод, який може використовуватися в будь-якої методології.

До універсальних відносяться: 1) метод наукової абстракції - виділення існуючої форми предмета при відверненні від інших властивостей.2) метод аналіз - це розтин об'єкта дослідження на окремі об'єкти.3) синтез-їх з'єднання, тобто відтворює цілу картину. 4) індукція-виведення загального з приватних фактів. 5) дедукція-рух від загального до приватного. 6) історичний - політична економіка досліджує господарські процеси та явища в тій послідовності в якій вони в самому житті виникли. 7) логічний-сходження від простого до складного. 8) допущення "за інших рівних умов" - припущення про те, що всі інші змінні, за винятком тих хто розглядається, залишаються незмінними. 9) позитивний - коли економічні явища і процеси розглядаються, оскільки вони є насправді. 10) нормативний-коли явища і процеси вивчаються так як вони повинні бути. 11) економіко-математичне моделювання - за допомогою якого створюються економічні моделі

4.Економічні категорії – це абстрактні, логічні, теоретичні питання, які в узагальненому вигляді виражають суттєві властивості економічних явищ і процесів.

Економічні закони відбивають найсуттєвіші, стійкі, такі, що постійно повторюються, причинно-наслідкові взаємозв’язки і взаємозалежності економічних процесів і явищ. Закони виражають сутність економічних відносин.

Економічні закони у своїй сукупності створюють систему економічних законів, яка включає в себе: 1) всезагальні – функціонують у всіх економічних системах (закон зростання продуктивності праці, закон зростання потреб, закон нагромадження, закон відтворення та ін.), 2) загальні – функціонують у кількох економічних системах, де існують для них відповідні економічні умови (закон ринкової економіки), 3) специфічні – функціонують лише у межах однієї економічної системи і 4) стадійні закони.

Економічні принципи – теоретичні узагальнення, що містять певні допущення, усереднення, які відображають загальні тенденції розвитку економічної системи. Як і економічні закони, вони також віддзеркалюють взаємозв’язки економічних явищ, але менш стійкі і мають менш обов’язків характер.

Позитивна економікамає справу з фактами (уже відібраними і які перейшли на рівень теорії) і вільна від суб'єктивних оцінних суджень. Позитивна економіка намагається формулювати наукові уявлення про економічне поводження. На противагу цьому, нормативна економіка уособлює оцінні судження якихось людей щодо того, яка повинна бути економіка або яку конкретну політичну акцію варто рекомендувати, базуючись на визначеній економічній теорії або на визначеному економічному відношенні.

Простіше говорячи, позитивна економіка вивчає те, що є, тоді як нормативна економіка виражає суб'єктивні уявлення про те, що повинно бути. Позитивна економіка досліджує фактичний стан економіки; а нормативній економіці припадає визначати, які конкретні умови або аспекти економіки бажані або небажані.

5.Потреби – категорія, яка виражає потреби між людьми, а також умовами їх життєдіяльності.

Потреби, як економічна категорія, носить суб'єктивно-об'ктивний характер.

Потреби - бажання людини в чому-небудь, що забезпечує життєдіяльність людини і покращує її; - це об'єктивна потреба людей в чому-небудь, об'єктивно необхідного для підтримки життєдіяльності.

Класифікація потреб відрізняється величезним різноманіттям. Багато економістів робили спроби розкласти по полицях усі різноманітні потреби.

1) Часто потреби ділять на дві групи: - економічні; - не економічні.

Економічні - всі ті потреби, які задовольняють, захищають суспільні виробництва, всі інші не економічні.

2) Економічні потреби можна передусім розділити на дві групи: - виробничі потреби-потреби виробничих потреб; - особисті - потреби людей у ​​різноманітних життєвих благ.

3) "Дерево потреб": - матеріальні; - соціальні; - духовні; - за характером виникнення; - по участі відтворення.

Піраміда Маслоу: - фізіологічні потреби; - потреби в безпеці; - соціальні потреби; - потреби в повазі; - потреби в самореалізації, в самоактуальності.

Закон зростання потреб - загальний соціально-економічний закон, який виражає внутрішньо необхідний, сталий і суттєвий зв'язок між прогресом технологічного способу виробництва, еволюцією всієї системи суспільних відносин та розвитком сутнісних сил людини, індивідуальних, колективних та суспільних потреб. Сутність людини, її природа, з одного боку, розкривається як сукупність її потреб, інтересів, цілей, нахилів, а з другого боку — як сукупність суспільних відносин (відносин власності, соціальних, політичних, юридичних, національних, культурних тощо), в кожній з підсистем яких повинна реалізуватись ця сутність.

Форми пізнання та використання економічних законів: 1) емпіричні, коли людина, не знаючи сутності економічних законів, використовують їх несвідомо, інтуїтивно у своїй практичній діяльності. 2) наукова, коли людина, пізнавши і розкривши сутність економічних законів, використовують їх свідомо, а отже, більш ефективно у своїй економічній діяльності

6. З метою отримання засобів існування людина повинна постійно взаємодіяти з природою і навколишнім середовищем. Так, вона обробляє землю, вирощує різноманітні сільськогосподарські культури, видобуває корисні копалини тощо.

Діючи на природу, людина видозмінює речовину природи і пристосовує її для задоволення своїх потреб. Ця взаємодія людини з природою означає процес праці, який містить три основних чинника: 1) праця людини; 2) предмети праці; 3) засоби праці.

Праця — свідома, доцільна діяльність людей, в процесі якої вони видозмінюють природу, опосередковують, регулюють і контролюють обмін речовин між людиною і природою, змінюючи водночас власну сутність.

Предмети праці — речовини природи, на які людина діє у процесі праці, піддаючи їх обробці.

Засоби праці — річ або сукупність речей, якими людина діє на предмети праці.

Процес праці є органічною єдністю трьох названих чинників, і визначальна роль у ньому належить людині.
Якщо процес праці розглядати як його результат (продукти), то він виступає процесом виробництва, а засоби і предмети праці — засобами виробництва.

Праця є діяльність людини. У результаті праці в обєктивному світі відбувається зміна речей: предмет праці перетворюється на що відрізняється від цього предмета продукт праці. Розглянутий з точки зору його результатів праця виступає як продуктивна праця, як виробництво на самому вузькому сенсі слова, а предмет праці і засоби праці (включаючи умови праці) - як засоби виробництва.

Засоби виробництва являють собою один з факторів виробництва; інший його фактор - робітнича сила. Щоб процес виробництва мав місце, необхідно підключення засобів праці з робочою силою.

суспільний характер виробництва – виробництво, засноване на домінуванні суспільної власності на засобивиробництва та планомірному, свідомому його регулюванні в загальносуспільному масштабі.

7. Економічні ресурси — всі речові чинники виробництва, які використовують для виготовлення товарів і послуг.
Умовно, з урахуванням особливостей особистісного фактора, який об'єднує працю і підприємницьку діяльність, що перебувають у статиці (тобто робоча сила, яка не функціонує), останні можна віднести до поняття "факторів виробництва".

Економічні ресурси діляться на дві групи:

1. Фактори - це економічний ресурс, що здійснює виробництво або призначений для використання в ньому.

2. Продукти - це економічний ресурс, що є результатом виробництва. Інакше кажучи, фактори й продукти різняться по тому, яке місце у виробництві вони займають: один робить, інший - результат виробництва.

Фа́ктори виробни́цтва (англ. factors of production) — ресурси, необхідні для виробництва товарів або послуг. Класичними факторами виробництва єробоча сила (всі розумові та фізичні здібності людей), земля (природні багатства), капітал (наявні, вироблені засоби виробництва, а також фінансовий капітал). Четвертим фактором вважається підприємливість, яка об'єднує попередні три фактори.

8. Економічна система — це сукупність виробничих відносин, їх організаційнихформ та інституцій, умежах яких відбувається господарська діяльність людей черезмеханізми її координації і регулювання..

Відомий американський економіст П. Самуельсон визначає будь-яку економічнусистему, незалежно від її соціально-економічної форми, як таку, що має відповідатина три запитання: Що? Як? Для кого?

Що виробляти і в яких обсягах?

Як виробляти (хто і за допомогою яких ресурсів та технологій)?

Для кого виробляти (хто буде власником і споживачем виробленої продукції)?

Важливою характеристикою економічної системи є визначення її структурних

елементів. Економічна система складається з трьох основних ланок: продуктивнихсил, економічних відносин і механізму господарювання.

Економічна система включає такі елементи: 1) провідний тип власності на ресурси; 2) основні групи суб’єктів суспільного виробництва і відносини між ними; 3) економічну форму результатів виробництва; 4) принципи організації виробництва, розподілу, обміну і споживання; 5) загальні економічні закони. У літературі така структура економічної системи розглядається, як правило, через призму взаємозв’язку продуктивних сил, виробничих відносин (соціально-економічних, організаційно-економічних) та надбудовних відносин у тій їх частині, яка “обслуговує” економіку через формування “стереотипів” господарської поведінки людей. У даному разі класифікація економічних систем базується натакому критерії, як домінуючий тип (форма) власності.

9. Власність- складна і багатогранна категорія, яка виражає всю сукупність суспільних відносин-економічних, соціальних, правових, політичних, національних, морально-етичних, релігійних тощо. Вона займає центральне місце в економічній системі, оскільки зумовлює спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, мету функціонування і розвитку економічної системи, визначає соціальну і політичну структуру суспільства, характер стимулів трудової діяльності і спосіб розподілу результатів праці.

Власність — це сукупність відносин між суб'єктами господарювання щодо привласнення умов та результатів виробництва, матеріальних і духовних благ. Привласнення означає ставлення людей до певних речей як до своїх.

Відносини власності є складною і багатогранною категорією, котра виражає сукупність всіх суспільних відносин. Політична економія вивчає насамперед, економічні відносини власності, їх місце в економічній системі суспільства.

Відносини власності мають дві сторони свого буття: внутрішню і зовнішню.

Внутрішню сторону відносин власності утворюють економічні відносини між людьми щодо виробництва, розподілу (перерозподілу), обміну і споживання матеріальних благ.

Зовнішнім вираженням відносин власності виступають традиції і звичаї, мораль, примус, право. Право власності - це сукупність узаконених державою правових норм економічних взаємовідносин між юридичними та фізичними особами щодо привласнення та використання матеріальних благ як об'єктів власності

10. У будь-якій економічній системі діє закон рідкості-практично всі види ресурсів, що використовуються в даний час при сучасному рівні розвитку техніки і технології, маються на відносно кінцевому, обмеженій кількості.

До основних громадським економічним проблемам відносяться також проблеми практичної необмеженості і невичерпності матеріальних потреб суспільства і кожного індивіда його складового, причому ми тут спеціально виділяємо поняття матеріальні потреби, так як духовні набагато меншою мірою залежать від фактора обмеженості ресурсів. Тому в різних економічних системах по-різному вирішується дана проблема задоволення безмежних потреб. Так якщо в командно-адміністративній економіці одним з інструментів вирішення подібного протиріччя виступає нормування, тобто інструмент неекономічного примусу, то в ринковій економіці подібним інструментом є гроші і їх кількість як у кожного окремого індивіда, так і у всій економіці в цілому Тому, хоча ринкові економічні системи прагнуть до максимального задоволення необмежених потреб, вони знаходяться в постійному русі, ніколи не наближаючись до ситуації загального задоволення.

Производственные возможности - это то максимальное количество товаров и услуг (в определенном их наборе), которое может быть одновременно произведен по данный период, при данных ресурсах и технологиях. При этом имеется в виду, что все наличные ресурсы (рабочая сила, средства производства и другие хозяйственные факторы) используются Наиболее полно и эффективно.

11. Суспільство знає два основних типи організації економіки: натуральне господарство і товарне господарство.Їм відповідають дві основні форми господарювання: натуральна і товарна.

Натуральне господарство, за якого продукти праці як результат виробництва використовувались для задоволення особистих потреб безпосередніх виробників і членів їх родин, тобто для використання в межах господарської одиниці – роду, племені, патріархальної сім'ї, общини тощо як різновидів. В основному натуральну форму господарювання мали й великі маєтки традиційного типу.

Натуральне господарство характеризувалося:суспільним поділом праці в зародковому стані,замкнутістю організаційно-економічних зв'язків,роз'єднаністю, відірваністю господарюючих суб'єктів один від одного, примітивною технікою та технологією виробництва,малопродуктивною ручною працею.

Това́рне виробни́цтво — виробництво, в якому продукти праці призначаються не для власного споживання, а для обміну через ринок шляхом купівлі-продажу.

Натуральне виробництво — це тип господарства, в якому виробництво спрямовано безпосередньо на задоволення особистих потреб і потреб виробництва. Для натуральних господарств характерною є економічна замкнутість. Це означає, що такі господарства повністю або майже повністю ізолювали себе від суспільного поділу праці. Натуральне господарство протилежне товарному, яке виробляє продукти для продажу.

В умовах натурального господарства проявляються такі риси економіки:

Економічною основою натурального господарства є сільське господарство і домашня промисловість.

12.Гро́ші — особливий товар, що є загальною еквівалентною формою вартості інших товарів. Гроші виконують функції мірила вартості та засобу обігу. Крім того, вони є засобами нагромадження та платежу. З утворенням світового ринку, деякі національні гроші виконують функції світових.

Гроші виконують ряд важливих функцій:1.Міра вартості — це функція, в якій гроші забезпечують вираження і вимірювання вартості товарів, надаючи їй форму ціни. Для забезпечення виконання грошима функції міри вартості держава у законодавчому порядку впроваджує масштаб цін, та встановлює певну грошову одиницю розрахунків — національну валюту.

2.Засіб обігу — це функція, в якій гроші є посередником в обміні товарів і забезпечують їх обіг.

3.Засіб нагромадження — це функція, що пов'язана із здатністю грошей бути засобом збереження вартості, представником абстрактної форми багатства. Сутність цієї функції полягає втому, що гроші виходять зі сфери обігу і перетворюються на скарб.

4.Засіб платежу — це функція, в якій гроші обслуговують погашення різноманітних боргових зобов'язань між суб'єктами економічних відносин, що виникають у процесі розширеного відтворення.

5.Світові гроші — це функція, в якій гроші обслуговують рух вартості в міжнародному економічному обороті і забезпечують реалізацію взаємовідносин між країнами.

Можливість утворення й розвитку функціональних форм закладена в самій сутності грошей, природі їх функцій. Ця можливість обумовлена багатоплановістю грошових відносин, тим, що гроші виконують, з одного боку, суспільну функцію загального еквівалента вартості, а з іншого — є технічним апаратом, що обслуговує той чи інший аспект товарного обміну.
Функціональні форми є похідними від грошових функцій і являють собою їх реальне втілення. Вони виступають як форма реалізації цих функцій в умовах структурно розвинених товарних відносин. Маючи відносну самостійність, форми грошей характеризуються власною сукупністю функціональних проявів. У цьому реалізується розподіл обов’язків між різними їх елементами в загальній системі

грошових відносин. Проте окремі функціональні форми грошей не автономні. Вони є лише структурними ланками цієї системи грошових відносин, де кожна окремо взята функціональна форма неспроможна повністю виразити всю сукупність грошових відносин.

Грошова́ ма́са — це сукупність залишків грошей у всіх їх формах, які є в розпорядженні суб'єктів грошового обігу у певний момент.

У структурі грошової маси виділяється активна частина, до якої ставляться кошти, що реально обслуговують господарський обіг, і пасивна частина, що включає грошові накопичення, залишки на рахунках, що потенційно можуть служити розрахунковими засобами. Особливе місце вструктурі грошової маси займають так називані "квазігроші" (від латинського "quasi" - начебто, майже), тобто кошти на термінових рахунках, ощадних вкладах, у депозитних сертифікатах, акціях інвестиційних фондів, що вкладають кошти тільки в короткострокові грошові зобов'язання.

Кількісне рівняння обміну. Тотожність MV = PQ, де M є пропозиція грошей, V — швидкість обігу грошей, а P × Q (ціна помножена на кількість) є вартістю сукупного продукту (номінальний ВНП). Дане рівняння повинно завжди дотримуватися точно, оскільки V визначається як ВНП ÷ M.

13.ціна — провідна економічна категорія ринкової системи.

Ціна відображає грошовий вираз вартості, це – економічна категорія, яка дозволяє побічно вимірити величину витраченого на виробництво товару суспільно необхідного робочого часу.

Функції'цін:

1)вимірювально-інформаційна функція полягає у вираженні в єдиній грошовій формі різних за своєю натуральною формою товарів (послуг).

2)розподільна функція передбачає, що за її допомогою здійснюється перерозподіл доходів між товаровиробником і споживачем;

3)стимулююча функція полягає в тому, що ціна має інтенсифікувати виробництво, спрямовуючи його на залучення додаткового капіталу для розширення та розбудови діяльності підприємства;

4) регулююча функція полягає в тому, що ціна коригує попит і пропозицію товарів на ринку, а також визначає взаємини між споживачами і виробниками на рівні встановлення рівноважної ціни.

У ринковій економіці ціни класифікують за різними критеріями.

1) залежно від розмірів купівлі-продажу товарів:

а) біржові ціни (ціни на товари, що реалізуються у порядку біржової торгівлі);

б) внутрішньофірмові трансфертні ціни (застосовуються при обміні товарами і послугами у межах міжнародних монополій);

в) роздрібні ціни (ціни для населення у магазинах тощо);

г) ціни виробництва (оптові ціни)

2) ціни за способом формування:

а) конкурентні (ціни, що формуються в умовах вільної конкуренції, тобто під впливом співвідношення попиту і пропозиції);

б) монопольні ціни (ціни, що формуються в умовах відсутності вільної конкренції, як правило, встановлюються монополістами на рівні, вищому, ніж ціни виробництва);

в) регульовані ціни (ціни, що регулюються державою)

3) ціни залежно від території їхньої дії:

а) поясні ціни (існують в межах однієї країни; обумовлені істотними відмінностями у видатках на виробництво продукції, а також на її транспортування до місця споживання);

б) національні ціни (встановлюються кожною країною залежно від структури виробництва; наприклад, в Італії, де вирощуються цитрусові, ціни на них значно нижчі, ніж в Україні, де це імпортна продукція);

в) світові ціни (це експортна ціна світових постачальниківтовару та імпортна ціна в країнах його ввезення)

4) ціни різного призначення:

а) пільгові ціни (встановлюють для стимулювання продажу окремих товарів);

б) ціни пропозиції /вихідні, базисні/ (ціни, встановлені для товарів без знижки, заздалегідь зазначені продавцем);

в) прейскурантні ціни (ціни на промислову, с/г продукцію і послуги, що фіксуються в спеціальних довідниках-прейскурантах).

В сучасних умовах фактори цінової політики характеризуються динамічністю, високим ступенем взаємовпливу. Тому ці фактори потребують управлінського впливу з боку підприємства.

1. Фактори макросередовища: рівень попиту; стан конкуренції; діяльність посередників; вплив контактних аудиторій; законодавчо-правові обмеження.

2. Фактори мікросередовища: затрати на виробництво й реалізацію; мета діяльності підприємства; етап життєвого циклу товару.

14.Ринок — саморегулююча система організації економіки, заснована на зустрічному інтересі покупця і продавця, їхній схильності до обміну, прагненні до особистої вигоди, а також на механізмі цінових сигналів.
Основними умовами функціонування ринку є:
• приватна власність;
• свобода вибору й підприємництва;
• особистий інтерес;
• конкуренція;
• вільне ціноутворення;
• обмежена роль уряду.

До найважливіших функцій ринку належать:
1) функція саморегулювання товарного виробництва: ефективний механізм попитута пропозиції, витрат і вигод вирішує проблему обмеженості ресурсів, відповідаючи на питання: що, як і для кого виробляти;
2) посередницька функція: саме через ринок здійснюється зв’язок між споживачами і виробниками;
3) ціноутворююча функція: ринок порівнює витрати і результати, здійснює суспільне визнання витрат;
4) інформаційна функція: через ціни, відсоткові ставки на кредит подається інформація про кількість, якість, асортимент товарів і послуг;
5) функція санації: ринок стимулює підприємництво, ефективність, прогрес, але «вимиває» неконкурентоспроможні підприємства, «згортає» застаріле виробництво.

Структура ринку визначається суб'єктами та об'єктами ринкових відносин. Основними суб'єктами ринкового господарства виступають: домашнє господарство (населення), підприємницький сектор (підприємці), різні форми господарювання, державний та міжнародний сектори. Тобто суб'єктами ринкових відносин є всі учасники ринку - фізичні і юридичні особи. Об'єктами ринкових відносин можуть бути продукти праці (засоби виробництва, предмети споживання і послуги, науково-технічні розробки та інформація), робоча сила, гроші, валюта, цінні папери (акції, облігації, векселі), земля та її надра. Тобто, об'єктами ринкових відносин є сукупність товарів і послуг, що постачають ринок.

Ри́нкова інфраструкту́ра — це різні установи, підприємства, організації, що обслуговують різноманітні види ринків, створюють сприятливі умови для їхнього ефективного функціонування. Це — біржі, банки, фінансово-кредитні посередники, комерційні фонди, страхові агенції, служби зайнятості, торговельні та інші організації, кожна з яких діє у своїй сфері.

Ринкова інфраструктура значно полегшує і спрощує обіг товарів, послуг, природних ресурсів, грошей та цінних паперів, дає змогу доцільніше розподіляти й використовувати трудові ресурси, оптимальніше вкладати й використовувати капітал, створює безпечніші умови для діяльності ринкових установ.

15.Ринкова економіка - форма економічної організації, при якій координація дій здійснюється на основі взаємодії на ринках вільних приватних виробників і вільних індивідуальних споживачів.

Риси:

· Приватна власність

· Обмежена роль держави

· Свобода вибору

· Ціновий механізм

· Маркетингова система управління виробництва

· Гнучкість системи

Найпростіша модель економічного кругообігу закритої економіки, тобто без участі держави і без міжнародних зв'язків , містить тільки два сектори — домогосподарства і фірми та два види ринків — ринок благ і ринок ресурсів.

На ринку благ домогосподарства купують необхідні їм товари і послуги у фірм. Наринку ресурсів, навпаки, фірми купують у домогосподарств необхідні їм ресурси: капітал, робочу силу, природні ресурси для здійснення виробничого процесу. Економічна система є замкненою. Доходи одних економічних суб'єктів є витратами інших економічних суб'єктів. У моделі наявні два види потоків: "доходи—витрати" та "ресурси—товари" і послуги. Вони здійснюються одночасно у протилежних напрямах і постійно повторюються. Потік товарів і послуг здійснюється проти годинникової стрілки. Ринки благ та ресурсів балансуються потоками грошових платежів за годинниковою стрілкою. Домогосподарства наринку благ здійснюють грошові платежі. Фірми на ринку ресурсів також купують робочу силу, капітал, природні ресурси, здійснюючи при цьому грошові витрати.

У результаті взаємодії двох ринків відбувається кругообіг, а між самими ринками досягається рівновага. Отже, сумарна величина витрат одних суб'єктів макроекономіки дорівнює сумарній величині доходів інших.

Модель економічного кругообігу за участі держави доповнюється ще одним сектором — сектором уряду. Держава бере участь у регулюванні економіки трьома способами: 1) збиранням податків; 2) здійсненням державних витрат; 3) регулюванням кількості грошей в економіці.

16.Ринковий механізм – механізм взаємозв’язку та взаємодії учасників ринкових відносин; основний механізм попиту, пропозиції та ціни.

Основні елементи ринкового механізму: 1.ціна, 2.попит та пропозиція. 3.Конкуренція.

Попит – це забезпечене грошима бажання придбати товар або послугу в даний момент часу, або платоспроможна потреба. Закон попиту – при інших рівних умовах, при зниженні ціни величина попиту збільшується і навпаки, з ростом ціни величина попиту зменшується. Найважливішим фактором, який впливає на величину попиту, є ціна. Цю залежність ілюструє крива попиту (див.рис. 1).

Крива попиту

Кожна точка кривої попиту (а вона має вигляд кривої з від’ємним нахилом) показує, яку максимальну кількість товару згоден купити покупець при кожній ціні.

Крім ціни, яка визначає величину попиту, є ряд факторів, під впливом яких змінюється попит. Ці фактори в економічній літературі називають нецінові фактори. До них належать: 1) доходи населення та накопичені ними кошти; 2) кількість покупців; 3) смаки і переваги споживачів; 4) очікування споживачів; 5) мода, реклама; 6) ціни на товари, які взаємозаміняють або взаємодоповнюють один одного.

На графіку вплив нецінових факторів на попит можна показати за допомогою зсуву кривої попиту ( або праворуч уверх (у пропозицію П1), або ліворуч униз). Так, при незмінній ціні збільшення доходів покупців збільшить попит на даний товар і крива попиту зсунеться праворуч уверх, а при зменшенні, наприклад, кількості покупців крива попиту зміститься у позицію П2 (див. рис. 2).

Зміни попиту під впливом нецінових факторів

Для взаємозамінних товарів (чай-кава) зростання цін на один товар приводить до збільшення попиту на інший. Длятоварів, які взаємодоповнюють один одного (музичний центр – компакт диски), зростання цін на один товар веде до зменшення попиту на інший.

Пропозиція на ринку – це результат виробництва, це кількість товарів та послуг, які представлені на ринку для продажу. При цьому в економічній теорії виділяють поняття величини пропозиції і пропозиції. Під величиною пропозиції розуміється та кількість благ, що може бути запропонованою на ринку при певному рівні ціни. Тобто, на величину пропозиції впливає виключно рівень цін. Залежність поведінки виробників від зміни цін на товар називають законом пропозиції: чим вища ціна на товар, тим більше товару буде вироблено й запропоновано на ринку, тобто збільшиться величина пропозиції, і, навпаки. Вигляд, який має ця залежність, графічно ілюструє крива пропозиції (див.рис. 1). Кожна точка на кривій пропозиції – величина пропозиції даного товару.

Крива пропозиції

Крім ціни товару діють так звані нецінові фактори, під впливом яких змінюється пропозиція. На графіку зміни в пропозиції ілюструються за допомогою зсуву кривої пропозиції (чи праворуч униз, чи ліворуч уверх). До нецінових факторів належать: 1) ціни на ресурси (заробітна плата, вартість сировини, енергії, матеріалів, обладнання), які визначають витрати виробника; 2) податки та дотації з боку держави; 3) кількість виробників на ринку; 4) очікування виробників різного роду тощо.

Так, при незмінній ціні товару зниження цін на ресурси приведе до збільшення пропозиції, відбудеться зсув кривої пропозиції з позиції Пр в позицію Пр1, а збільшення, наприклад, податків приведе до зменшення пропозиції – зсуву Пр ліворуч до Пр2 (див. рис. 2).

Зміни пропозиції під впливом нецінових факторів

Необхідно зазначити, що всі перелічені фактори, які впливають на кількість запропонованого на ринку товару, є зовнішніми детермінантами пропозиції, носять об’єктивний, тобто незалежний від виробника продукції, характер.

Ціна рівноваги (Це) – ціна такого рівня, при якому величина пропозиції дорівнює величині попиту (Те). або товарів вироблено стільки скільки потребує покупець.

Якщо ціна стане вище рівноважної, наприклад, підніметься до рівня Ц1, то на ринку нашого товару утворюється надлишок товару – при надто великій ціні на ринку буде мало покупців, але багато продавців (Пр > П). Запаси, що не реалізуються, примусять продавців поступово знижати ціну. І це буде відбуватися до тих пір, поки надлишок не ліквідується, тобто ринок не попаде у стан рівноваги.

Якщо встановиться ціна нижче рівноважної (Ц2<Це), то більша кількість покупців захоче купити дешевий товар, але менша кількість продавців захоче запропонувати товар за низькими цінами. Утворюється дефіцит товару (П>Пр).

17. Домогосподарство – це економічний суб’єкт, ек.агент, ек.одиниця, особливе «образование», яке функціонує в споживчій сфері, ек.може складатися з одного чи кількох осіб. Воно забезпечує виробництво і відтворення людського фактора, самостійно приймають рішення, які являються власниками та загальним веденням господарства.

Домогосподарства як ек.категорія близька за змістом до поняття «сім’я» - це совокупність осіб, які живуть разом пов’язані родинними зв’язками та загальним бюджетом, різниця між ними полягає в тому, що домогосподарства являються найбільш легкою категорією, оскільки ведеться не тільки в рамках сім’ї, але й самотнім жінкам та чоловікам. Домогосподарство прагне максимального задоволення потреб при даних витратах. Ек.цілями споживання являється максимізація задоволення всіх його потреб, тобто максимізація потреб залежить не тільки от поточного споживання, але й від збереження здійснення з політикою від якого здійснюється трансформенні платежі та субсидії.

Домогосподарство видає двоїстую роль в ек.відносинах, в кількісному рахунку явл.осн.посточальниками всіх ек.ресурсів та одночасно осн.групи витрат в нац..ек. Отже, домогосподарства розглядають як: 1)групу одержувачем доходу, 2)групу витрат. Таким чином домогосподарства – особливе «образование» вони не тільки получають і витрачають доходи, але і являються власниками та постачальниками всих ресурсів.

Розподілення – це процес, визначення частки, кількості, пропорцій, в яких кожний господарчий суб’єкт приймає участь в виробництві продуктів підприємства та суспільства частки, які приходяться на того чи іншого члена суспільства чи ек.ресурсів.

Два підходи к вивченню проблеми розподілу доходу:

1. Первоночальне формування доходу – функціональний розподіл доходів, оскільки власник кожного ек.ресурсів виконують певну функцію.

Функціональні доходи: зп працівників; відсоток; прибуток; доходи малих власників.

Таким чином загальний дохід розподілення з відповідною функцією виконуваної одержувача доходу і функцією розподілення доходу зводиться до формування доходів тільки власників ек.ресурсів.

2. приватне розподілення доходів пов’язане з способом, який загальний дохід суспільства розподіляється серед окремих домогосподарств.

Від розподілення доходів слід розрізняти пере розподілення доходів.

Пере розподілення доходів – перехід від «функціональних» до «вертикальних» доходам:

Вертикальне розподілення – результат перерозподілу втручання держав в сферу доходів. Держава його здійснює прямими та непрямими способами.

Трансфертні платежі – пособия виплачуємі малозабезпеченим групам, інвалідам, людям похилого віку.

18.Підприємство – це первинна ланка суспільного виробництва, яка виступає товаровиробником і забезпечує процес відтворення на основі принципів комерційного розрахунку (самостійності, самоокупності і прибутковості, самофінансування, матеріальної зацікавленості та економічної відповідальності).

В економічній літературі виділяють дві основні функції підприємства, які в узагальнюючому вигляді характеризують його діяльність: 1) виробнича – полягає в створенні товарів і послуг для задоволення потреб суспільства та отримання прибутку та 2) відтворювальна – знаходить свій вираз в забезпеченні розширеного відтворення продукту, виробничих відносин і самого виробника. Слід розуміти, що для більш детального аналізу діяльності підприємства в межах названих основних функцій можна виділити багато напрямів, які в сукупності забезпечують їх виконання. Так, наприклад, виконання виробничої функції передбачає виконання таких підпорядкованих, або специфічних, функцій, як виробничо-технологічна (забезпечення процесу виробництва необхідними ресурсами; їх використання, запровадження нової техніки та технологій); економічна (керування процесами виробництва й збуту товарів, організація робіт, розподіл прибутку, розрахунок економічної ефективності, ціноутворення, вивчення ринку); соціальна (створення відповідних умов праці та відпочинку робітників, психологічного клімату в колективі, надання допомоги та пільг робітникам та членам їх сімей) та інші.

В умовах ринкової економіки функціонує багато видів підприємств. Для їх класифікації застосовуються певні критерії, за якими здійснюється розмежування. Одним із найважливіших критеріїв є форма власності та засоби виробництва. Згідно з законами України у відповідності до форм власності в нашій господарській діяльності могуть функціонувати слідуючи види підприємств: 1) індивідуальне підприємство – створюється і функціонує на базі приватної (особистої) власності громадян і виключно на індивідуальній праці власника; 2) сімейне підприємство – базується на власності і праці сім’ї; 3) приватне підприємство – засноване на приватній власності і функціонує на основі праці найманих робітників. При цьому законом України не обмежується ні розмір капіталу, який застосовує власник, ні кількість найманих працівників; 4) колективні підприємства – засновані на спільній власності фізичних, юридичних осіб, або власності тих і інших. В Україні за чинним законодавством колективні підприємства виступають у таких формах: колективне підприємство, що засноване на власності трудового колективу, кооператив, колективне підприємство, що засноване на власності громадської або релігійної організації. Всі вони мають одну основу – колективну власність; 5) державні підприємства – функціонують на базі державної власності, а управління ними здійснюється представниками держави. В нашій країні існує два типи державних підприємств: а) державні підприємства, що базуються на загальнодержавній власності і б) державні підприємства, засновані на комунальній власності; 6) спільні підприємства – створюються на базі поєднання різних форм власності – змішаній формі власності; 7) вперше в нашій державі законом дозволено відкриття та функціонування підприємств зі сто відсотковим іноземним капіталом. Їхня діяльність регулюється спеціальними законодавчими актами.

Окрім класифікації підприємств за формою власності, підприємства можуть бути згруповані і за іншими критеріями. Їх можна поєднати за характером діяльності. В цьому випадку визначаються виробничі, торгові, фінансові, посередницькі та інші підприємства. За ознакою характеру виробництва виділяють підприємства масового, серійного та індивідуального виробництва. З огляду на сферу діяльності підприємства можна визначити підприємства місцевого, національного і міжнародного рівнів.

З точки зору загальноекономічного аналізу має значення класифікація підприємств за розмірами та масштабами виробництва. З огляду на це виділяють великі підприємства, середні і малі. В Україні, згідно з Законом України “Про підприємства” до малих підприємств належать підприємства: в промисловості – з кількістю працюючих до 200 осіб; в інших галузях виробничої сфери – до 50 осіб; у невиробничій сфері – до 25 осіб; у роздрібній торгівлі – до 15 осіб. Малі підприємства створюються громадянами, підприємствами різних форм власності, а також можуть бути виділеними із складу підприємства, об’єднання чи організації. В цьому останньому випадку підприємство чи об’єднання, зі складу якого виділено мале підприємство, виступає його засновником.

Підприємства з метою підвищення ефективності своєї діяльності може утворювати об’єднання – це юридичні особи, що створюються на добровільних засадах підприємствами чи установами для спільної діяльності на основі самоуправління, самофінансування та господарчого розрахунку. Діють об’єднання на основі статуту або угоди. До основних форм об’єднань відносяться корпорація, концерн, асоціація та консорціум.

Велике значення в ринковій економіці мають господарські товариства, які діють на базі колективної власності. Господарські товариства – це підприємства, організації, установи, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. До господарських товариств (див.Закон України “Про господарські товариства”) належать акціонерні товариства (закритого і відкритого типу), товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

19.Підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична діяльність по виробництву товарів і послуг, яка здійснюється у відповідності з діючим законодавством країни і націлена на отримання прибутку. Підприємництво передбачає здійснення нововведень і проходить в умовах ризику.

Підприємництво – невід’ємний елемент ринкової економіки, може існувати тільки на ринкових засадах. А тому умови для становлення підприємництва в нашій країні почали створюватися тільки в період, коли Україна розпочала процес ринкових перетворень (з початку 90-х років).

В економічних дослідженнях традиційно виділяють три основних функції підприємництва: 1) ресурсна – полягає в забезпеченні виробництва фінансовими, матеріальними, трудовими, інформаційними ресурсами; 2) організаційна – зводиться до поєднання ресурсів виробництва в оптимальних пропорціях, найбільш ефективного їх використання, здійснення контролю за використанням виробничих ресурсів; 3) творча – передбачає генерування та реалізацію нових ідей, здійснення техніко-економічних, наукових розробок, проектів, що пов’язані з господарським ризиком.

Види підприємництва:

Виробниче – діяльність, спрямована на виробництво товарів і послуг, створення матеріальних і духовних благ (промисловість, будівництво, сільське господарство та ін);

Комерційне – діяльність по виконанню торгово-обмінних операцій (торгівля);

Фінансове – діяльність по виконанню товарно-грошових операцій (банківська, біржова діяльність).

Окремо виділяється посередницьке підприємництво, яке може бути присутнім при здійсненні вищеназваних видів. Посередницьке – це підприємництво, що надає інформаційні, маркетингові, консалтингові, страхові послуги.

Підприємництво - багатогранна діяльність, основні принципи організації якої закріплюються у відповідних законодавчих актах. В Україні в Законі “Про підприємництво” в якості найважливіших визначені такі принципи: вільний вибір діяльності, залучення на добровільних засадах до підприємницької діяльності як майна, так і грошових коштів фізичних та юридичних осіб; самостійний вибір виробничої програми, а також самостійне визначення цін на свою продукцію і визначення як постачальників, так і споживачів; вільне наймання робочої сили; залучення та використання людських, матеріально-фінансових, природних і інших ресурсів, використання яких не заборонено, або не обмежено державою; вільне розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після оплати встановлених державою у законодавчому порядку податків та відповідних платежів; вільний доступ до зовнішньоекономічної діяльності, а також використання тієї частини валютної виручки, яка здобута в наслідок зовнішньоекономічної діяльності і залишається у конкретного підприємства.

20.Ринок представляє собою добре відпрацьований механізм, який приймає рішення стосовно ек.задач,які стоять перед суспільством.

Ринок як загальний регулятор пропорцій та направленість виробництва не заперечує розумного втручання держави в управління з допомогою ек.політики. держава регулює, доповнює, коректує ринковий механізм.

Государства( власть, правительство) грали (А.Смітта) «роль нічного сторожа».

«Невидимая рука» (А.Смітта) – здатність ринка ефективно регулювати і предостовляти надійну інформацію покупцям та продовцям ринкових відносин з нечуваної раніше швидкістю просувало соц..-ек.прогрес.

Поступово з’ясувалося, що ринок не завжди забезпечував ефективність розподілу обмеження ресурсів суспільства. Суспільство повинно було постійно зіставляти суспільні вигоди з суспільними витратами та пом’ятати, що якщо витрати привишають вигоди, то це призведе к суспільному збитку. В рамках всього суспільства ринка може ефективно діяти тільки втому випадку, коли має ряд вимог, які створюються не ринком, а державою.

Для успіху «невидимой руки» необхідні певні дії «видимой руки», тобто держави.

Ідеальна модель ек.пристрою передбачає використання мех..госуд.регулювання для рішення різних проблем.

Осн.проблеми, які вирішуються з допомогою держави регулюв.ек-ки:

1. Правове забезпечення функціонуван.ринкового механізму.

На державу покладається задача – захисту прав виробників та споживачів для нормального здійснення ек.діяльності, суб’єкти ринку повинні бути захищенні законодавством.

2. Виробництво суспільних (колективних) благ.

Механізм ринка націлений на задоволення тільки тих потреб, які виражаються через попит, але є й такі потреби, які неможливо змірювати в грошах. Кожен з нас може бути відірваний від забезпечення товарів на ринку, якщо у нас не буде грошей.

3. Зовнішні(побочні) ефекти.

У ході ек.діяльності суб’єктів виникають зовнішні ефекти – зміна стану суб’єктів не обумовлює їх дії на ринку. Ці ефекти можуть виникати: в виробництві; в споживанні.

4. Компенсація зовнішніх витрат «ефектів чи екстернарій». Держава мінімізує від’ємні ефекти 2 способами:1)приймає адміністративні рішення відносно тих, хто визиває від’ємний екстернарій. 2) непрямий метод – через податкову систему.

5. Мінімізація трансакціонних витрат. Трансакціонні витрати виникають при веденні за виповнення угоди. Держава – інструмент, для скорочення трансакціонних витрат, шляхом примусу (наприклад:страхування на случай безробіття).

Виділяють три глобальні ф-ції держави:1)ефективність – держава покликана використовувати різні ек.інструменти, забезпечити ефект функціонування виробництва. 2)справедливість – розподіл доходів, справедливе с точки зору ринку, не справедливе в загально суспільному плані. Ф-ція держави – перезподілу доходів через податки, а также підтримка людей похилого віку, сиріт. 3)стабільність – макро-ек-на ф-ція підтримки ек.стабільності.

Крім цього держава виповнює наступні ф-ції: - захист конкуренції, - регулювання зовнішніх чи побічних ефектів, - задоволення потреб в суспільних благах, - підтримка малого та середнього бізнесу, - реалізація соц..цінностей, та ін..

Недоліки ринку: 1) конкуренція, 2) неповна занятість (безробіття), 3) циклічний розвиток виробництва, 4) зовнішні ефекти та ін..

Ек-ні ф-ції держави реалізуються через систему методів, які є сукупністю важелів та засобів впливу на певні сфери та явища ек.життя для досягнення визначених цілей. Вони поділяються на дві великі групи - адміністративні (прямі) та економічні (непрямі). Адміністративними методами державного регулювання економіки є методи безпосереднього впливу держави на господарську діяльність, що прямо регламентують поведінку суб'єктів господарювання (тому їх і називають прямими методами). Вони проявляються у формі адміністративного впливу на поведінку функціонування і результативність суб'єктів економічної діяльності, обмежуючи певною мірою їх економічну свободу.

До адміністративних методів належать: -законодавчі та нормативні акти, що регулюють економічну діяльність; - система державних закупівель. Це товари та послуги, закуплені урядом чи іншими державними органами за кошти державного бюджету для гарантованого забезпечення випуску необхідних для країни техніки, устаткування і власного споживання, а також для забезпечення споживання населення та утворення резервів; - індикативне планування, що є засобом прогнозування економічної поведінки суб'єктів господарювання. Воно визначає цілі та пріоритети розвитку економіки або окремих її сфер та напрями їх можливої реалізації; - державне регулювання умов праці як сукупність законів і законодавчих актів, що регулюють тривалість робочого дня, величину оплачуваних відпусток та мінімальної заробітної плати, початок працездатного віку та вихід на пенсію тощо. Адміністративними важелями є накази, постанови та розпорядження уряду. В Україні головним законодавчим актом, що врегульовує ці питання, є Кодекс законів про працю; - засоби впливу на грошово-кредитну сферу та зовнішньоекономічні зв'язки; -регулювання зовнішньоекономічних зв'язків. Цими засобами є митні тарифи, збори, експортні та імпортні квоти, нетарифні засоби та протекціонізм.

До ек.методів насамперед належать: -податки-Це обов'язкові платежі, визначені чинним законодавством країни. Вони є вирахуванням з доходів як фізичних осіб, так і суб'єктів підприємницької діяльності; - є субсидії та дотації. Це платежі, які здійснює держава, щоб компенсувати зменшення доходу виробника через низьку ціну товару; - відсоткова ставка.

Поиск по сайту: