Протекціонізм та націоналізм як інструменти внутрішньої політики

Бісмарку та міністру внутрішніх справ Роберту фон Путткамеру вдалось примусити Прусських держслужбовців беззастережно підтримувати політику уряду. В цьому допомогло те, що серед націонал-лібералів, під керівництвом Йохана фон Міквеля, діяли прибічники протекціонізму. Вони підтримували основні аспекти політики Бісмарка. Не в останню чергу через бажання задовільнити матеріальні інтереси консервативних виборців, Бісмарк запропонував 1885 р. впровадити протекціоністські мита, які б істотно обмежили імпорт.

Аби скористатись націоналістичними почуттями Бісмарк загострив антипольську політикув східних регіонах Пруссії. Депортацією поляків не-прусського походження з 1885 р. та ухваленням закону про поселення 1886 р. розпочалась кампанія інтенсивної германізації. Французький реваншистський рух використав Бісмарка для демонізації та представлення всіх критиків, як зрадників, які працюють на втілення його військових планів. Після розпуску Рейхстагу націоналістична агітація була знову посилена.

За результатами виборів до Рейхстагу в лютому 1887 р. правляча коаліція консерваторів та націонал-лібералів отримала переважну більшість місць. Разом з союзницькими партіями Бісмарк мав таку підтримку, яку він лише мріяв за попередні десять років. Тепер він міг втілювати військово-політичні задуми та надавати преференції партнерам по коаліції.

З огляду на положення Бісмарка, сходження на трон Фрідріха III в березні 1888 р. вже не грало жодної ролі. Коли щойно коронований смертельно хворий імператор відмовився подовжити термін роботи парламенту та дію виняткового закону, Бісмарк сказав імператриці, що монарх «як такий не є стороною в законодавстві».

Бісмарк робив все від нього залежне, аби усунути можливих наступників, але в кінці 1880-тих стали з'являтись ознаки надвечір'я його політичного лідерства. В політичних дебатах стали лунати заклики відмовитись від стриманої дипломатії Бісмарка на користь динамічнішої та ризикованішої зовнішньої політики. Після нетривалого правління Фрідріха III, поруч з Бісмарком новий імператорВільгельм II був зовсім іншою людиною. Бісмарк вважав Вільгельма незрілим та неготовим взяти на себе відповідальність. Бісмарк вважав, що Вільгельм «Запальний, не може тримати рот закритим, піддається впливу підлабузників та може штовхнути Німеччину у війну, навіть цього не зрозумівши та не маючи наміру». Натомість Вільгельм вважав Бісмарка людиною з минулого, та дав зрозуміти, що прагне повернути собі політичний вплив: «Я дам шість місяців старому перевести подих, а потім я керуватиму сам».

На цьому тлі Бісмарк бачив в загостренні внутрішньополітичної ситуації можливість переконати нового імператора у власній незаступності. Йому був потрібен новий, ще гостріший, та необмежений в часі антисоціалістичний закон, який би розсварив союзницькі партії та був би неприйнятним для націонал-лібералів. Вільгельм, котрий не бажав розпочинати своє правління з конфлікту, виступив проти планів канцлера. На засіданні королівської ради 24 січня 1890 р. вони обидва посварились. Протягом наступних місяців Бісмарк відчайдушно намагався втримати свою посаду та повернувся до теми державної соціальної допомоги, але в розрахунку на щільну співпрацю між центром та консерваторами.

15 березня 1890 р. імператор Вільгельм позбавив через конфліктний курс Бімарка остаточної підтримки. Заява про відставку Бісмарка датована 18 березня 1890 р. Громадськість сприйняла цю новину переважно з полегшенням. Теодор Фонтаненаписав: «нам пощастило позбутись його. Він мав звичку правити замість короля, робив що йому заманеться, та вимагав все більше відданості. Він спирався на свою велич». Наступником Бісмарка імператор призначив політично недосвідченого генерала Лео фон Капріві.

5.2.

Зовнішня політика

Заснування Німецької імперії істотним чином змінило баланс сил в Європі. Новостворена імперія знаходилась за межамипентархії, яка склалась в останні сто років, та мала вкрай відмінні від меншої Пруссії військово-політичні властивості. Тому Імперія стала подразником міжнародного порядку. Після тривалого навчання Бісмарк зрозумів, що недовіра решти держав до Німеччини може бути подолана лише самообмеженням та відмовою від подальшого територіального розширення. Тому він виступив із запевненням, що Імперія вже достатньо наповнена. «Ми переслідуємо не політику здобуття влади, а безпеки» він пояснив 1874 р.

Основною метою зовнішньої політики для Бісмарка залишилось послаблення Франції. Для цього він вирішив підтримувати гарні відносини з Австрією та Росією, але не надаючи переваги жодній з них. Внаслідок цієї політики було створено Союз трьох імператорів 1873 р. Те, як складно було для Німецької імперії утримувати своє положення за рахунок Франції, показала спровокована криза 1875 р. Спроба побудувати німецьку гегемонію стосовно Франції зазнала невдачі.

Хоча Бісмарк хотів лише погрожувати Франції, війна виявилась для нього дуже повчальною. Війна показала, що не можна виключати можливості зближення Франції та Росії. Можливість створення союзу між обома країнами додала клопоту на решту його перебування при владі. Однак і Англія дала зрозуміти, що подальше посилення Німеччини для неї неприйнятне. У випадках невпевненості, основні європейські держави намагались всіма силами попередити порушення військово-політичної рівноваги.

Система союзів

Із досвіду кризи Бісмарк зробив висновок, що оборона — це єдина реалістична політика для Німеччини. Через знаходження в середині Європи Імперія може бути втягнена у великий збройний конфлікт європейських країн. На основі цього висновку Бісмарк розробив дипломатичну концепцію, згідно з якою конфлікти між основними європейськими країнами мають розв'язуватись на периферії, аби уникнути збройних конфліктів в середині Європи. Вперше цю концепцію було втілено в життя під час Балканської кризи 1875–1878. З одного боку, Бісмарк провокував протистояння між державами, а з іншого, утримував конфлікт під контролем. Відповідна зовнішньополітична стратегія була сформульована ним 1877 р. в Кіссінгенських тезах. Зокрема він прагнув, «загальнополітичної ситуації, коли всі держави окрім Франції завдяки їхнім взаємовідносинам по можливості утримуються від коаліцій проти нас».

На Берлінському конгресі по завершенню Балканської кризи в 1878 р. Бісмарк зіграв роль «чесного посередника». Це підняло його зовнішньополітичний престиж закордоном, але також і показало обмеження його концепції. Цар Олександр II поклав на Бісмарка відповідальність за те, що здобутки Росії виявились незначними. Це спонукало Бісмарка посилити співпрацю з Австрією. Що призвело до підписання Австро-Німецького договору 1879 р. На основі цього договору був створений оборонний союз проти Росії, який вплинув на зовнішню політику імперії. Бісмарк власноруч представив союз як щось схоже на відродження Німецького союзу та як «гарантію миру на довгі роки. Популярний серед всіх партій окрім соціалістів та нігілістів».

Бісмарку також вдалось подолати розбіжності між Росією та Німеччиною завдяки чому 1881 р. був створений Союз трьох імператорів. Цей союз мав завадити створенню союзу між Росією та Францією. Система союзів була розширена 1882 р. завдяки Троїстому союзу між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією, а також приєднання 1883 р. Румунії до союзу з Австрією 1883 р.

Прояви імперіалізму

До середини 1880-их років Бісмарку вдалось забезпечити безпеку імперії дипломатичними засобами. Однак поняття наповненості імперії ставилось під сумнів імперіалістичними рухами того часу. Сам Бісмарк виступав проти здобуття колоній.

Однак в Німеччині посилився імперський рух, представники якого прагнули здобуття колоній. Бісмарк не міг весь час опиратись тискові з боку цього руху. Різноманітні внутрішньо- і зовнішньополітичні чинники призвели до зміни думки рейхсканцлера. До цього додався острах перед сходженням на трон ліберального, дружнього до Великобританії майбутнього імператора Фрідріха III. Оскільки колонізація мала погіршити відносини з Великобританією, колоніалії були покликані «лише вбити клин між кронпринцемта Англією».

У 1884 та 1885 рр. розпочалась експансія у Африку та на Тихий океан. Після того, як внутрішньополітичні обставини у Франції та Англії змінились, Бісмарк втратив інтерес до німецької колоніальної політики. Вона лишилась лише епізодом в історії. 1888 р. сказав прибічникові колонізації Ойгену Вольфу: «Ваша карта Африки дуже чудова, але моя карта Африки в Європі. Франція знаходиться ліворуч, Росія — праворуч, а по середині знаходимось ми. Це моя карта Африки». Однак мимоволі Бісмарк вивільнив сили, які в часи Вільгельма вже не дозволяли взяти себе під контроль.

Криза союзу

В другій половині 1880-тих років зовнішньополітична система союзів Бісмарка опинилась під загрозою. Починаючи з 1886 р. у Франції посилились ідеї реваншизму. Тимчасово навіть виникла загроза французько-російського союзу та ризик війни на два фронти для Німецької імперії. Бісмарк скористався кризою у відношеннях з Францією для втілення своїх планів посилення армії.

Майже водночас виникла нова криза на Балканах. Бісмарк робив марні спроби врегулювати суперечку між Австрією та Росією. Союз трьох імператорів розпався. В Росії посилились голоси за союз з Францією. Протекціоністська політика Бісмарка ще більше загострила ситуацію. В Німеччині залунали заклики впливових представників армії та дипломатів, таких як Фрідріх фон Гольштейн, Гельмут фон Мольтке та Альфред фон Вальдерзее розпочати превентивну війну проти Росії. Бісмарк рішуче відкидав такі ідеї. Він й надалі вважав, що війни можна уникнути. Як політик-реаліст націоналістичні та соціал-дарвіністичні ідеї не мали для нього жодної ваги.

І хоча стара система союзів Бісмарка розпалась, йому все ж таки вдалось подолати кризу. На Балканах він відмовився «витягати каштани з вогню» для Англії та Австрії. Хоча і ціною розриву з Австрією, йому вдалось запобігти відкритої війни. В лютому 1887 р. Бісмарк був за кулісами створення Середземноморської Антанти між Англією, Австрією та Італією. Мета союзу полягала в обмеженні поширення російського впливу. Невдовзі Бісмарк уклав з Росією договір перестраховки аби знов приєднати її до Німеччині.

Поиск по сайту: