Щедрий вечір, добрий вечір

З вікна пробивалося скупе світло, у печі спалахував вогонь. За столом, щедро заставленим наїдками, сиділи двоє: Гордій Кулаківський і добряче підпилий розімлілий незнайомець.

– Не часто доводиться тобі, сіромо, таких дорогих вин куштувати? – хитро спитав перший.

– М-м-м… – не спромігся на більше незнайомець.

– Бо що ти маєш? Нічого!

– Як нічого? Та я… я – дворянин!!!

– Дворянин? А хата – під соломою?

– Та мені… мені… Ще з часів польського короля моїм предкам – козакам, котрі розбитніші, вислужились, – жалувано! Ось і документи! – Незнайомець дістав із нагрудної кишені торбинку. – Тут – усіхні! Пропадуть хіба разом зі мною! Довірили ж бо!

– Кажеш, довірили? – підозріливо перепитав Кулаківський.

– Та ось же, як на духу. Обираємо тебе, кажуть, нашим старостою, старостою наших дворянських зборів! Пред… пред-во-ди-те-лем!

– Таки всі? – Кулаківський підлив гостеві до шкалика.

– Як один! – Незнайомець хвацько вихилив наступну порцію. – Як один, кажу: і Жуки, й Пашки, і їжаки, і Дулі, й Старосвітські!.. Достойнішого за тебе, кажуть, серед нас не знайдемо!

Софійка впріла, скинула шубку й пересіла на ослінчик під мисником, подалі в темінь.

– Ге! І чим же ти такий достойний? – хитро мружив жовті очі Кулаківський.

– Як чим? Та всім, куди не глянь! І поля маю найбільше, і коней найкращих, і з нечистим ніколи не водився, і…

– …і прізвище мужицьке – Міщенко!..

– Не мужицьке, а городянське. Міщенко – міщух значить! А ти ж сам – Кулак, Кулаком і був, а на шляхтянці оженився – вже й Кулаківський!..

– І що, скажеш ти їм: узавтра збори – і всі прийдуть на збори?

– Прийдуть, аякже!

– А скажеш: завтра повісьтесь – усі повісяться?

– Та хоч до Сибіру! З жінками й дітьми! Міщенко сказав!.. П’ємо ж за з-здоров’я пані Кулаківської! А в цій хаті пані-господи-и-иня!.. Ще-е-едрий вечір, до-о-обрий вечір!..

– Вип’ємо, вип’ємо, тільки спершу признайся: ти писати вмієш, хазяїне Міщенко? Чи як розписуєшся, то хрестика ставиш?

– Н-не хазяїне, д… дворянине Міщенко!.. – Чоловік застережливо підняв руку й перекинув до рота чергового шкалика. – Писати? Чого ж це не вмію?! Ха-ха! Хрестика!..

– І на оцій бомазі розпишешся? – Кулаківський витяг з-за поли скручений сувій. – Та хоч би й умів, то вже не розпишешся – п’яний.

– Я п’яний? Я не розпишуся? Ану, де? На лобі твоєму?

– Не варнякай, – буцімто збивав Кулаківський.

– Дай лиш перо й чор… чорнильницю!.. Скор… скор-ріше давай, побачиш… Д-де писати?

Кулаківський хутко згріб наїдки, простелив на столі аркуша й подав перо.

– Отуто. Поцілиш?

Міщенко, здається, хотів іще щось виголосити, але мовчки взяв перо, довго й кучеряво шкрябав ним на папері, безсило відкинувся на лаву й голосно захропів.

– Хи-хи! Всі ви у мене тут! – Втішений Кулаківський метнувся до скрині, замкнув у ній бомагу й узявся випроводжати гостя.

Софійка залишилася в кімнаті. Чула тільки, як рипнули двері, як хихотів господар і як даленіло хрипке і п’яне: “.. В нім сино-о-очки – як соко-о-оли… Ще-е-едрий вечір, до-о-обрий…”

Бабусині історії

Додому якраз устигла: за хвилину в коридорі вже почулись мамин, бабусин і Ростиків голоси. Балакали, розкладали численні покупки.

– Буде весілля чи не буде, а готуватися треба! – мовила бабуся Ліна.

– Аж нам і помічниця є! – радісно вигукнула мама, побачивши Софійку здоровою та веселою, і вручила їй Ростика.

Коли ж малий заснув, Софійку покликали до кухні й доручили перебирати гречку, чистити картоплю, оббирати часник… До фіранки пришпилено, як для Попелюшки, довжелезний список страв і справ. Цікаво, а Попелюшка після весілля щаслива була? А Сніжані як поведеться? Чи правда, що коралі щастя приносять? – Правда – не правда, а мої бабуня з дідусем гаки щасливі були! – шкребла свинячу ратицю бабуся. – Бувало, вже старенькими посідають на призьбі й туркочуть. “А пам’ятаєш, любко, які в мене були пишні вуса, коли до тебе сватався?” – це дідуньо Павло. “Еге ж, усі дівки цілуватись до тебе лізли! – сміються бабуня. – А тепер, коли твої вуса як в облізлого кота, мені лишився!” А потім і собі: “А згадай, любчику, який пишний вінок був у мене, коли вінчались! Як було стрічок багато!” – “Пригадую, Горпинко, чом ні? – Дідуньо зітхають вдавано сумовито. – Я за той вінок гаразд від батька заробив! Бо ж усі гроші на нього викинув та ще й, вибираючи, на базарі добряче загаявся! Хтів тобі догодити! “Який із тебе, – кричали батько, – хазяїн, якщо гроші на таке сміття тринькаєш?!”

– То він і намисто їй подарував? – спитала Софійка.

– Він та не він, бо коралі в бабуні тоді вже були! Змалку, здається, були! А де взялися?.. Знаю тільки, що виходили вони заміж у вінку тому пишному і в коралях!..

Бабуся замислилась і, патраючи курку, тихенько завела весільної:

Біла гуска з печі летіла, Гуска та із перцем кипіла, З перцем чи не з перцем, Аби – з щирим се-е-ерцем!

– Але ж і молоко нікудишнє ми з тобою, Тетянко, вибрали! – заойкала бабуся до мами. – Це ще хіба наша Квітка таким рідким доїлася!

– Квітка? Яка ще Квітка? Бабусю, любесенька, розкажіть!

– Корівка бабунина так називалась. Висока була, тонконога, як ото нині з конкурсів краси! Дідуньо вміли вибирати худібку! Трави у нас на леваді були – по груди: там і випасалась. А що молока давала: три цебри в день! Тільки плакали бабуня над ним: “Що мені з того молока, як нема з чого й фунта масла збити?” – “Зате ж яка вона красуня в нас! Он череду погнали: чия корова найкраща? Наша! Квітка наша!” – кажуть на те дідуньо.

– Якби ту корівчину в місті побачили, то, гляди, мода б настала не тільки на псів у квартирах, – усміхнулася мама.

– Чи котів… – докинула Софійка.

– Тільки в голод мусили Квітки позбутись.

Бона саме не доїлась: телятка чекали. А вдома, як мої мама казали, хоч ляж та вмри. Ждати ніхто не» міг би й дня, – невесело скінчила бабуся.

– На м’ясо?! – похолола Софійка. Вона вже трохи знала життя.

– На м’ясо – не на м’ясо, – відказала за своїм звичаєм бабуся. – Повели на ярмарок та на пшеницю обміняли. У них-бо тоді вдома три цінні речі зостались: корівка, шафа і… коралі. Шафи ніхто й рушити не міг: сили не ті. За коралями бабуня кістьми лягли б. Мовляв, дочка в нас росте: дасть Бог, доживемо, в чому заміж ітиме?! То дідуньо мучились-мучились… До першої трави, кажуть, ще недалеко… І заради бабуниних улюблених коралів корівкою пожертвували!..

Бабуся зажурилась.

– Мало капусти, – обірвала невеселу мовчанку мама. – Голубців – аби на стіл поставити.

– Еге ж, зараз як немає тридцяти страв, то й не стіл! – засміялась бабуся. – Як не стачить на всіх, то гостям заспіваємо:

Ви, бояри-чужосторонці, Не беріть по повній ложці, Не пийте по повній чарці! А беріте по половинці, Щоб хватило всій роди-и-инці!..

Софійка перебирала крупи і ховала погляд: он як, виявляється, берегли намисто в родині!

Замість весілля

Ясного суботнього ранку Сніжана якраз приміряла готову сукню. Ось де справжня принцеса й переможниця всіх конкурсів краси! Невідомо, що було ніжнішим: дрібні трояндочки, розсипані по білому полю сукні, чи гарненьке Сніжанине личко.

– На шию візьмеш мій ланцюжок? – несміливо спитала мама.

– Ти прекрасно знаєш: там повинно бути дещо інше! – бадьоро відгукнулась тітонька. Потім так само бадьоро накинула плаття на плічка й почепила в найглибшому кутку шафи. – Хай чекає кращих часів!

Мама й бабуся мовчали. Переконувати – пропаще діло!

– Хоч пообідаєм та посидимо в сімейному колі! – утішав їх тато.

Обід був розкішний, як годилося б весільному, тільки без настрою. Валентин покрутився похмурою тінню і невдовзі зник. Ніхто й не затримував: почувалися перед ним винними і не знали, про що з ним розмовляти.

А по обіді Софійка підійшла до Сніжани.

– Тітонько, ходімте зі мною в одне цікаве місце.

– Радо щезну з цього бучного банкету! – охоче погодилася тітонька.

Ось і тюльпановий дворик.

– Знов ганяти того дурного м’яча? – кричала мати на хлопчика.

– Я трохи…

– Дополемо грядки, тоді підеш! Такий самий футболіст, як твій паршивий батько!

– Ма, ну чому він паршивий? Ти казала, що в нього тепер нічого для нас нема, а він, пам’ятаєш, цього четверга взяв та й приніс мені гроші на цирк!

– Бо йому й таке може стукнути в голову! Ти краще…

– Ма, вона!!! – звереснув хлопчик, угледівши біля хвіртки Сніжану.

Німа сцена – так би записали в якій-небудь п’єсі.

– Мало тобі його? Прийшла ще нас зачіпати? – процідила жінка крізь зуби.

Тітонька ошелешено дивилась на неї.

– Що, не встигли весілля відгуляти, а вже шукаєш? З тобою, бачиш, до самого рагсу дійшов!

Квартирою причарувала? Чи зарплатою? Може, не знала, що дитину має?

Сніжана спромоглася тільки заперечливо похитати головою…

– То заходь, побалакаєм, – охолола жінка. Вона повела Сніжану до хати, забувши і про сина, і про Софійку.

Отже, Валентин таки причетний до хлопчика зі світлини! І не знічев’я той хотів пожбурити каменем у нову батькову наречену! Неспроста так насторожено сприйняв шоколадку, бо таку нещодавно подарував тато! Але чому? Чому Валентин приховує існування попередньої сім’ї? Чому перед Сніжаною прикидається багачем, якщо такий скупий із сином?

І раптом вона згадала, де бачила Валентина раніше. Це ж той молодик, що важився при ній у Сашка!!! Леле, оце наречений! Аж десять копійок зекономив на вазі!

Коли вже виходили за хвіртку, зіткнулися… з Валентином. Сніжана чемно відступилася. Ввічливо попрощалась. Усе було зрозуміло без слів.

Казка, яка не завершилась весіллям… Гм, чи так це вже й погано?

Це викриття пройшло безкровно. Може, варто зважитися на ще одне?

– Зайдімо на хвилинку! – потягла тітоньку Софійка.

– Ще сюрпризи? Господи, скільки можна?! – зойкнула та.

Але вони вже стояли на порозі.

– Я… я привела Сашкову тітку… – вигадувала на ходу. – Оту, що хотіла… Ви ще… сподіваюсь, не продали тих коралів?

– Тітка? Не пудри мізків! Ще скажи, що вона йому бабунька! – реготнув тип. – Така молоденька? Заходьте, заходьте, підберемо тітці й не таке намисто!

– Нам треба саме те…

– Ой, вчора ми з твоїм Вадом вляпалися в крупну заваруху, було не до вас! Ледве ноги винесли! Правда, твій Вад, як завжди, зі своєю везухою ще й трохи забашляти зумів, а я в прольоті лишився. Головне, сам же навів на тих курей… Короче, я зараз на мілині, то продати готовий що накажете!

Трохи ніяковіючи перед гарненькою тіткою, тип довго не міг знайти потрібних коралів. Софійка вже й зневірилась, коли нарешті уздріла рідненьке – розцілувати готова! – намисто.

Сніжана, ошелешена, сіла.

– Як для вас, мадам, ціну можу трохи збавити! Хоч за таке намисто на ск ці дорого дали б. Там його на тибетські ритуальні маски, знаєте, як беруть! І дають більше, ніж за ті, що до Китаю везуть на ліки. Тьху, що це я перед вами розколовся! То що, беремо, дівчатка?

До потрібної суми трохи не вистачало, але “такій гарній дамі”…

– Ви, пардон, що увечері поробляєте? – допитувався навздогін.

– Гуляю на власному весіллі! – кольнула металевим смішком. – Запрошую!

– Нема лиха без добра. Це Боже провидіння, що вони загубилися, – сказала Сніжана, як поверталися додому.

– Тепер коралі зберігатимуться тільки у вас! – із полегкістю мовила Софійка.

– О ні, досить! Більше заміж не ходитиму! Це вже тобі… Візьми їх, Софійко! І не губи!

Гірке похмілля

Площа вирувала, гула й клекотіла. Софійка намагалася зорієнтуватись. Так, це приблизно центр Вишнополя: он сяйливі ратуші базару (у Софійчиному часі його називають старим). А на місці тієї церквочки нині пам’ятник, обсаджений блакитними ялинками…

Спершу шукала схованки, але невдовзі збагнула, що її ніхто не помічає. Зважившись, навіть ущипнула якогось чоловіка за лікоть. Той озирнувся – і… нікого, схоже, не побачив! Невже стала невидимою? Чи не завдяки намистові? Намацала під коміром тоненьку низку. Відщібнула, поклала поруч на сніг.

– А я думаю, хто це щипається? – обернувся вдруге чоловік. – А це якесь дівча-недоросток! Чого вдома не сидиш, горшків не глядиш, а по таких сурйозних збориськах швендяєш?

Ти ба, напався! Підняла коралі, надягла мерщій на шию. Втретє чоловік озирається: що за мара? Нікого! Вчетверте – нікого! Перехрестився та й став далі слухати, що кажуть.

Софійка вслухалась і собі.

– Маєтності дворян Жуковських, Пашковських, їжакевичів, Дульських і Старосвітських, а також їхнього предводителя Міщенка з його великодушної згоди сукупно з хатами, худобою, десятинами поля, а також шляхетськими званнями вважати однині проданими панові Гордієві Кулаківському за вищевказаною ціною. Понеже всі гроші сплачено в акурат Данилові Міщенкові, під чим він власноручно підписався, з усіма претензіями звертатися до нього…

– Простіть! Не винен! Не брав! Не хотів! Лихий попутав! – каявся нещасний одурманений Міщенко, але його ніхто не слухав. Натомість кожен норовив дати йому добрячого штурхана.

– Тихо, люди, тихо! – На кін вийшов Гордій Кулаківський.

Юрба притихла.

– Кожному, хто схоче, дозволяю викупити свою частку! – заявив той. – Звертайтеся до мого економа…

Далі усе заглушив людський ґвалт.

Міщенко прибіг до своєї хати. У двір висипало повно родичів.

– Скоріше, сину, втікай! – показував на запряжену й повантажену однокінку сивий батько. – Пересидиш лиху годину десь у тихім закутку! Ми вже якось тут самі твій сором покриватимем!..

– На кого ж дітей покидаєш?! – заголосила дружина, припадаючи до двох безвусих юнаків.

Але запряжка вже була ген за околицею, зостався тільки синій слід на свіжому снігу…

Поповнення родини

Здається, ще ніколи з такою радістю не поверталась до власної кімнати! У тій минувшині – мовби на чужині! Вона нічого не зробила, не запобігла злочинові! Чи мала вирвати перо з рук п’яного Міщенка? Чи вихопити злощасного папірця у Кулаківського та кинути в піч? Не те, не те…

– Доню, часом не хочеш погуляти з Ростиком? – засокорила на порозі мама. Після вчорашнього Софійчиного майже героїчного вчинку мама не знала, як догодити доньці. Аж незручно було відмовлятися! Та й неділя заповідається такою сонячною! І перед Сашком є чим похвалитись…

Сашко бідкався, що сестри – всі одночасно, це ж треба! – виросли зі свого весняного взуття, й тепер він повинен бодай утричі більше заробляти, щоб їх повзувати.

Чорнобілку так ніхто й не купив. Кошеня вже не сиділо в кубельці, а поруч із Сашковими вагами бавилось трісочками від непроданих дров.

Ростик дивився на тваринку й захоплено пищав. Явне підтвердження, що коти шкідливі для маленьких дітей! З не меншим захватом Софійка переповідала розв’язку історії з коралями і про ге, як удома її заповажали.

Після двадцяти валер’янових крапель (Чорнобілка потішно винюхувала розлиті ляпки) і п’ятнадцяти крапель настоянки глоду мама із присутністю кошеняти в квартирі сяк-так змирилася. Коли ж бабуся пообіцяла, що кішку завжди можна буде віддати їй у село, Сніжана, забігши на мить: вигукнула “Яке диво!”, а тато пожартував, що з

Чорнобілки вони виховають сторожову квартирну кішку, – полегшено відітхнула й знеможено прилягла у спальні з мокрою шматою на чолі. Чорнобілка ненав’язливо й винувато примостилась біля її колін.

Порада

Софійці набридло швендяти за Гордієм Кулаківським, який доводив до кінця нещодавню оборудку. Вона втомлено зупинилась перед церквичкою на майдані. Була в коралях, тож поодинокі перехожі не помічали її.

– Що засмутило тебе, дитино? – почула зненацька.

Остовпіла. Під муром, просто на засніженій бруківці, втупившись у Софійку невидющими очима, сидів старець. Сліпий старець!

Гарячково занишпорила в кишенях: дякувати, в правій, недірявій, ще завалялося десять копійок (у кишенях часом знаходиш більше, ніж сподіваєшся!).

– Ця монета – не з нашого часу! – обмацав милостиню тремтячими пальцями. – Ти – з майбутнього?

– Так, – отетеріло кивнула.

– Людям не дано міняти обставини, – казав, наче до себе і наче відповідав на Софійчине запитання. – Хоча іноді… Варто спробувати. Надто ж – коли хочеться змінити на краще… Тут, дитино, тобі нічого робити. Кулаківського його жертви вже прокляли…

– Де? В оцьому храмі?

– Хіба не однаково, в храмі чи не в храмі? Біда в тім, що із серцем.

– А Міщенка? Він же теж завинив!

– Його виблагали-вимолили родичі. Тож зглянулись на авторитет і мудрість його батька, на дітей… І йому віділлється… Але тут ти нічого не вдієш…

– Що ж мені робити, дідусю? – кинулась до старого, як до рятівної соломинки.

– Перебирайся потрохи вперед, від покоління до покоління. Десь зустрінеш ту мить, коли можна спинити інший злочин, коли здатна будеш відвернути невідворотне.

– Де ж та мить, дідусю?..

– Аби все відати, дитино!..

– Але ж ви знаєте?

– Подайте нещасному!.. – заскімлив старець. Парочка, що проходила мимо, кинула кілька монет.

– Як той злочин зупинити, дідусю?

– Більше нічого не питай, дитино… Дай вам; Господи, царство небесне…

– А коли?..

– Тієї миті небо зійдеться з землею…

– Як це, дідусю?..

– Копієчку подайте!.. Копієчку!..

Нічна гроза

Уночі зірвалася справжня буря: блискало, гриміло, тріщало, лило… Добре, що бабуся встигла доїхати до себе додому. А може, у них там немає грози? Скільки разів помічала Софійка і стільки ж разів не могла з дива вийти: на одній половині міста періщить дощ, а на іншій, здається, тільки руку простягнути – сонце останню вологу висмоктує.

Софійчиною кімнатою хилитало, наче кораблем у шторм. Завжди боялася грози. Добре, що Чорнобілка згорнулася під грудьми клубочком і муркоче, ніби грози й не існує!..

Та враз киця стрепенулась і насторожилась. Хвостик розпушився, шерстка настовбурчилась. Чорнобілка зашипіла, наче збиралась боронитися! А тут і Ростик обізвався.

За мить Софійка зрозуміла їхню тривогу: у квартирі під ними… знову хтось пробіг!!!

Може, почулось? Але на першому поверсі вже верещало тонким нелюдським, немов потойбічним, голосом:

– А-а-а-а!..

– Ха-ха-ха-ха-ха!.. – відповіло на крик.

Загухкало старече покашлювання-покаркування. Хтось ніби лаявся й гупотів палицею по стінах і меблях.

Надворі бушувала гроза, а в помешканні нижче – щось незрівнянно страшніше!..

Врешті з неба хлюпнула остання порція зливи, сяйнула прощальна блискавка і торохнув даленіючий грім. Гроза пошаленіла кудись далі, десь аж за Олексівським болотом полохаючи світ. Тільки свиснуло, як і минулого разу, і скажений герць унизу припинився.

Тишу прострочувало рясне капотіння з даху та дерев. Софійка почула писк будильника: дванадцята ночі!.. Неправда, що всі привиди розгулюють опівночі: їхні розперізуються за десять-п’ятнадцять хвилин до того!

А Чорнобілка? Давно відомо, що тварини відчувають нечисту силу. Маленькі діти до неї теж дуже чутливі, тому розплакався Ростик. Але ж сьогодні – не повня?!. І скінчилось усе набагато раніше! Гроза? Невже вони люблять ще й грозу? О Боже, вбережи їхній будинок від нічних гроз!

Канікули почалися

– Ха-ха-ха-ха! – Це баба Валя перекинулась дівчиною і вибрикує кімнатами замість поливати вазони.

– Кахи! Кахи! – Це знов баба Валя, але ще старіша, ніж тепер. Дибає нижньою квартирою, постукуючи палицею. Ось палиця стає мітлою, баба Валя кружляє на ній аж під стелею, зачіпає люстри й плафони. А внизу надсадно нявкає наїжачений. Фантик.

Гуп! Баба не втрималась на мітлі й звалилась на килим. Умить помолоділа, вхопила Фантика за карк і зі свистом вилетіла у відімкнуті нею ж двері.

Наснилось? Намарилося? Софійка геть погано спала цієї ночі.

Зате ранок був гідний пробудження! Сріблява зелень, яблуневий цвіт у густому сонячному соусі та нестримний пташиний щебет!..

До того ж канікули!!! Так-так, віднині Софійка, вже повноправна семикласниця, розпочинає найприємніший період кожного навчального року – літо!

Має кілька важливих справ.

Для початку занесе Сашкові чималого клумачка: мама перебрала старі Софійчині речі, знайшла там дві пари цілком пристойних босоніжок, декілька одежин.

– Берегла, сподіваючись тобі на сестричку, – пояснила, пакуючи. – А Ростик цього

не носитиме…

На виході розминулась із бабою Валею. Під пахвою вона тримала ситого Фантика, у якого довкруг шиї – знову! – блакитна стрічка.

У дворі пробралася серед колючих кущів здичавілої троянди й ледве дотяглась до вікна таємничої квартири. Все на місці. Меблі не перекинуто. Надламане стебло вазона… Блакитна стрічка!!! З дивана просто на килим у перських узорах звисала блакитна стрічка!

Шугонула від вікна, навіть не помічаючи, як гілля колючками чіплялося за плечі.

Сашко зрадів і знітився водночас. Нащо? Ні-ні, він і не сумнівається, що речі гарні. Але ж… Звісно, Ростикові те ні до чого. А дівчаткам… Візьме хіба що з умовою потім усе повернути! Правда, на його сестрах одяг і взуття просто горять… Та ще й троє одночасно!

– Як там Чорнобілка? Почувається, як удома? Прекрасно! І що, навіть не скучила за колишнім хазяїном? За своєю мамою Ромашкою? Отака вона – котяча вдячність!..

Софійка переповіла Сашкові свої нічні жахи.

– Усе! Наступної грози або повного місяця проберемося до тієї квартири! Сховаємося заздалегідь і спостерігатимем! – наполіг Сашко.

Тепер зателефонує Вадимові. Замість іти до його неприступного й непривітного дому, викличе хлопця на вулицю. Хоч би нічого такого не подумав! Попросить захопити кілька давніх фотографій – тільки й усього!

Вадим сказав, що зможе прийти ввечері, не раніше восьмої. Куди? Хай це буде знайоме місце під акацією. Навіщо фотографії? Потім пояснить.

Що вона одягне? Як завше, коли гуляє з Ростиком? Вишурувані джинси – так, але та жовта футболка… Втім, у Софійки є й нова, ще не ношена, бузкова… Запроста? Зрештою, це ж не побачення! Цікаво, як сприйняв запрошення Вадим? Хоч би не став купувати квіти чи ще щось! Це ж ділова зустріч. Суто ділова!

Що ж усе-таки вдягти? Бузкова футболка не дуже личить до заколки-соняха. Чому не роблять ще й заколки-бузок? Змінити зачіску? Ще подумає. Чи все-таки жовту футболку?..

Тяжкі вагання перервала тітонька. Вона похвалилась, що має десять вільних днів і збирається до Половинчика – навідати маму, Софійчину бабусю.

– Поїдеш зі мною? – спитала весело.

– Хочу, але… Ще не знаю…

– У тебе секретні плани? – лукаво оглянула племінницю. – Нова футболка, умите личко, зрізані нігті… О, щось тут не те!..

– А ви… ви щось теж підозріло веселі! – Софійка ховала паленіючі щоки.

– Ха-ха! Мені й справді є над чим посміятись. Уявляєш, Валентин приходив миритись! Просив пробачення й запропонував, оскільки намисто знайшлося, призначити нову дату весілля!..

– І?..

– Хіба можна будувати щастя на брехні? Він вважає, що правда є різна. Мовляв, деяку ліпше приховати, аби не засмучувати ближнього! Чесно хоче почати життя з чистого аркуша, не засмічуючи його всілякими попередніми помилками з усякими дружинами та дітьми.

Ет, одягла жовту! І трохи розпатлала темне волосся: не те, щоб дуже, а якраз, щоб ніхто нічого не запідозрив. Злегка покусала губи і пощипала для рум’янцю вилиці: не малюватиметься ж, як Ірка Завадчук! Ще якби справді яке свято, а то…

Під акацією – нікого. І не дивно: наручний годинник підказував, що вона прибігла зарано. От і гаразд: віддихається і позбирає розбурхані думки.

Вадим запізнювався на хвилин двадцять. Невже підшукує букет?

Нарешті!

– Ти чого? – кинув з ходу. – Попереджаю: бабки за твої коралі вернути не зможу. На днях нас із компаньйоном накрили під час операції, ледве відкупились. Отак от…

Замовк, наче вдавився, витріщившись на Софійчину шию. Навмисне чи випадково, але на зустріч прийшла в коралях. Мабуть, усе-таки забула зняти!

– То інша тема. В мене до тебе ось що: познайомилась із… із класним екстрасенсом. Аби розвіяти прокляття, йому потрібні світлини… фотки твоїх предків. Можеш позичити? – Мала напередодні вдосталь часу, аби придумати найвірогіднішу версію.

– Екстрасенс? Оба-на! – Вадим збагнув, що ніхто не збирається пред’являти йому претензій, і подобрішав. – А він може вгадати, йти мені в долю з одним друганом чи наколе?

– Не знаю. Спочатку фотографії. Чиї вони?

– Ти б краще у моєї дияволиці спитала! Вона любить над ними нюні розпускати! А я нагріб, що трапилось, і за те подякуй! Десь, правда, була ще така прикольна фотка! На ній мужик із виколотими баньками! Не знайшов!..

– Нічого, спасибі й за це.

Іще б говорити… Про що?..

– То я пішла!..

– Ну ти й хохмачка! Якщо вже ми тут, може, хоч у якусь кафешку сходимо? Кока-коли вип’ємо?

Тікала, як уранці з-під сусідського вікна. Це ж треба! Відразу – такий серйозний поворот: у кафешку! А тоді дивуйся, чому така легковажна молодь!

Двірник-дворянин

На звороті підписано: “1910”. Це найдавніша дата на Вадимових світлинах. Кілька років після прокляття. Отже, почати саме з неї? Гарненький – Ірка сказала б симпотний – русявий юнак у формі з оберемком білого бузку. Когось дуже нагадує, але що дивувати: родичі мусять бути схожими!

– Карточку – з неділі! – гукнув худий довготелесий фотограф, спакував апаратуру й пішов.

Юнак усе стояв коло білого бузку. Софійки бачити не міг: вона ж бо в коралях. Згріб суцвіття й уткнувся в нього обличчям.

– Чи гоже мені замітати безконечні алеї?! – вигукнув. – У своєму Вишнополі я робив те саме, але не як прислужник, а як господар! Чи ж маю довіку спокутувати батькову провину?

Хлопець узяв з-за каштана добротну мітлу і недбало змів розсипані бузкові галузки.

– А панна Юзя таки буде моєю! – пригорнув мітлу, як пригортають даму серця, і закружляв із нею в уявному вальсі. – Моєю, чуєте?!

У глибині алеї шелеснули кроки. Юнак спохопився й заходився підмітати.

– Ах, це ви? – На стежку вигулькнула ошатно вбрана панночка, засоромилась і прикрилася, ніби від сонця, мережаною парасолькою.

– Панно Юзю? – Юнак кинув мітлу й ухопив дівчину в обійми.

– Ах, облиште, Мітелю! – запручалася панночка. – Нас можуть побачити папа!

Юнак відскочив, ухопився за голову, а тоді став гарячково обривати бузок і кидати дівчині до ніг.

– Юзю, кохана! – картинно упав перед панною на коліна. – Ми не можемо більше чекати! Ви мусите вийти за мене заміж!

– Але папа…

– Ми втечемо! Ми втечемо до мого маєтку і щасливо заживемо в двоповерховому будиночку! Ви знаєте, Юзю, лиха доля змусила мене, дворянина з діда-прадіда, працювати нещасним двірником. Але все має межу, і я, оволодівши нарешті вашим полум’яним серцем і домігшися вашої шляхетної руки, хочу кинути всі ці марноти й зазнати справжнього сімейного щастя! Я – о, ви ще дізнаєтесь, хто я! Я – найдостойніший із достойних! Панно Юзю, скажіть лишень “так”!!!

– Я, власне… Там, за кущем – валізка… Взяла найнеобхідніше… Решта, гадаю, знайдеться для мене у вашому домі?.. Справжня любов подолає все! Мішелю, я готова їхати з вами хоч на край світу!!!

– О панно Юзю! Ви – моє життя!..

Край світу Софійці не дуже підходив. Може, запобігти втечі, повідомити батьків?.. А може, допомогти молодятам? Дуже хотілося побачити щасливий кінець цієї романтичної майже казки!

Втім, на роздуми не було часу: Мішель із Юзею вже поспішали до чорного ходу, заплетеного хмелем. Мусила доганяти!

– Ах, Мішелю! Чуєте, за нами погоня?

Втікачі завмерли. Софійка зрозуміла, що їх стривожили саме її кроки, і стишила біг.

– Нікого, Юзю! Швидше!

Невдовзі вони, найнявши візника, мчали у бік Вишнополя. Місто поступово звільняло їх із кам’яних лабет, випускаючи у відкриті зелені поля. Софійка вдивлялась у далечінь. Небо з землею сходиться? Але ж вони сходяться там – далеко на обрії, а усе відбувається тут?!.

Позаяк їхати було довгенько, Софійка вирішила поки що повернутись додому. Спочивати в рідному ліжку набагато м’якше. Дівчинка проторохтіла у такт колесам своє “Іл-лар-р-рок!”.

Ревізія в шухляді

Удома спати чомусь розхотілося. Софійка увімкнула світильника й розгорнула книжку. Хоч уже давно перечитала «Трьох мушкетерів», «Тома Сойєра», «Людину-амфібію», «Голову професора Доуеля», «Останнього з могікан» із татової бібліотеки, а також усі томи «Гаррі Поттера», подаровані тітонькою Сніжаною, у хвилини відпочинку або розпачу її манили знайомі давні казки. Народні чи авторські (вони всі гріли Софійчину душу), аби тільки зі щасливим кінцем. От і ця, про Русалоньку, так до серця припала!

Здається, шухляда рипнула. Ні, не здається: он і Чорнобілка сторожко повела вушками! Може, завелася миша? Треба туди запустити кішку! Було б чудово, якби миша таки завелась і Чорнобілка її впіймала! Мама тоді б назавжди пробачила котячу присутність, а то й досі нервово закочує очі при кожному нявканні, надто ж коли спить Ростик.

– Ну що, Чорнобілко? Вперед?

Софійка торснула шухляду. Ич, як завжди, замкнулася! Цікаво, що ключа так і немає, а шухляда завжди замикається! Добре, хоч невидимки в домі ще не перевелися!

Не так швидко, як Сніжана, але й Софійка зрештою спромоглася відімкнути шухляду. Миші не було, Чорнобілка розчаровано нявкнула. Були чобітки. Вона що, мала узути в них панну Юзю? Коробка від парфумів. Це хіба для якогось розбитого серця! Газети й світлини… Як можна дати раду цим газетам і невідомо чиїм фотографіям? Ось, наприклад, у газеті «Зоря Вишнополя» за 1982 рік прочитала: “…Вийшов з будинку міліції сивий чоловік і вхопився за голову: “Це ж сорок років життя в підземеллі угробити!” Судити за дезертирство його вже не стануть: закінчився термін дії закону. Та хіба він сам себе не засудив до найтяжчої міри покарання?..”

Тю та й годі!

О, світлина пожовкла… з великими наполоханими очима… Забере до бабусі в Половинчик, розпитає.

Ця газета просто-таки розпадається від старості.

«Гу… Губернські відомості». “…Раптове зубожіння й позбавлення дворянського звання кількох родин міста Вишнополя змусило їх проситися на службу до нового землевласника п. Гордія Кулаківського”.

– Ти ба, уже встиг і земельки нагарбати! – обурилася. – Що ж іще викине?

“Пан Кулаківський, – читала далі, – погодився за низькою ціною продати їм для проживання кілька невеличких будинків. Зважаючи на заслуги перед містом, дозволив безкоштовно мешкати в своєму колишньому домі тільки родині безвісти зниклого предводителя дворянства Данила Міщенка”.

– Еге ж, тяжко мучиться Кулаківський вашим прокляттям! Як благородно! Погодився продати обманутим людям їхні, вкрадені ним же, помешкання! – мало не захлиналась від обурення Софійка. – Хоч Данилові оддячив за послугу!

В інших «Губернських відомостях» її увагу привернуло оголошення: “Ще не старий, привабливий, шляхетний, хазяйновитий, непитущий, найдостойніший із достойних житель села Кривих Колін, дворянин-холостяк Даниїл Міщенков бажає познайомитись із молодою, красивою, заможною вдовою зі стерпною вдачею”.

– Хе, та й Міщенков улаштувався непогано!

Може, вона й порятує нащадків, але предкам дуже хотілося бодай солі на хвіст насипати!

Поиск по сайту: