Основні галузі співпраці

Головні органи

§ Рада НАТО (на рівні глав держав і урядів, або міністрів),

§ Генеральний секретар,

§ Комітет планування оборони (міністри оборони),

§ Військовий комітет (начальники штабів),

§ Регіональні командування.

Країни члени НАТО

§ з 4 квітня 1949 (країни-засновники): Бельгія, Великобританія, Данія, Франція, Нідерланди, Ісландія, Канада, Люксембург, Норвегія, Португалія, США, Італія;

§ з 18 лютого 1952: Греція, Туреччина;

§ з 6 травня 1955: Німеччина;

§ з 30 травня 1982: Іспанія;

§ з 12 березня 1999: Чехія, Польща, Угорщина;

§ з 2 квітня 2004: Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія та Естонія;

§ з 1 квітня 2009 року Албанія та Хорватія стали членами НАТО.

Для допомоги в подальшому співробітництві між 28 державами-членами НАТО та 22 «країнами-партнерами» було засновано дві рамкові програми:

§ Партнерство заради миру (ПЗМ), яку створено в 1994 р. і засновано на індивідуальних двосторонніх відносинах між кожною країною-партнером і НАТО: кожна така країна може вибрати ступінь своєї участі. Програма ПЗМ вважається операційною ланкою Євро-Атлантичного Партнерства.^[1] До учасників програми зараховано всіх нинішніх і колишніх членівСпівдружності Незалежних Держав. Білорусь приєдналася до натівського «Партнерства заради миру» в 1995 р.^[2]

§ Рада Євро-Атлантичного партнерства, вперше скликана 29-го травня 1997 р., яка являє собою форум для регулярної координації, консультацій і діалогу між 49-ма учасниками.^[3]

§ Програму «Середземноморський діалог» було започатковано в 1994 р. для взаємодії подібним чином з Ізраїлем та країнами Північної Африки.

§ «Стамбульська ініціатива співробітництва», оголошена в 2004 р. як діалоговий форум для Середнього Сходу на тих засадах, що й «Середземноморський діалог», все ще очікує реалізації.

§ З деяких видів діяльності в рамках програми Партнерство заради миру також задіяні інші треті країни, такі як Афганістан.^[4]

]Індивідуальні плани дій щодо членства

Започатковані на Празькій зустрічі у верхах у листопаді 2002 р., Індивідуальні плани дій щодо членства (ПДЧ) відкриті для країн, які мають політичну волю та здатність поглиблювати свої взаємини з НАТО.

У цей час втілюються в життя ПДЧ з такими країнами:

§ Грузія (29 жовтня 2004 р.)

§ Азербайджан (27 травня 2005 р.)

§ Вірменія (16 грудня 2005 р.)

§ Україна (9 липня 1997 р.)

§ Молдова (19 травня 2006 р.)

§ Боснія і Герцеговина (10 січня 2008 р.)

§ Чорногорія (червень 2008 р.)

Контактні країни

З 1990-91 рр. Альянс поступово збільшив свої контакти з країнами, які утворюють частину будь-якого з вищезгаданих партнерських угруповань. Політичний діалог з Японією, розпочатий у 1990 р., та ряд ненатівських країн долучилися до миротворчих операцій у колишній Югославії.

Альянс виробив набір генеральних ліній у відносинах з іншими країнами, поза вищенаведеними угрупованнями, у 1998 р. Ці генеральні лінії не дозволяють офіційного оформлення відносин, але віддзеркалюють бажання Альянсу нарощувати співробітництво. Внаслідок розлогих дебатів термін «Контактні країни» було погоджено членами Альянсу в 2004 р. Цей статус нині мають Австралія, Нова Зеландія, Південна Корея та Японія.

Україна — НАТО

Відносини між Україною та НАТО мають вагоме значення для гарантування миру і стабільності на євроатлантичному просторі^[5]. Географічно Україна посідає ключове місце на перетині Східної та Західної Європи. Україна має спільний кордон з чотирма країнами НАТО — Угорщиною, Польщею, Румунією та Словаччиною. У політичному плані, після набуття державного суверенітету у 1991 році, Україна завжди була відданою справі підтримання міжнародної безпеки та розвитку добросусідських відносин у регіоні^[6].

Починаючи з 1994 р., Україна бере активну участь у програмі «Партнерство заради миру» (ПЗМ), в рамках якої українські військові були залучені до кількох десятків спільних з країнами-членами та партнерами НАТО миротворчих навчань як на території країни, так і за кордоном.

Подальше поглиблення співпраці відбулось у 1997 році внаслідок підписання Хартії про Особливе партнерство в Мадриді, яка відкрила шлях для проведення консультацій та співпраці з питань євроатлантичної безпеки. Відповідно до Хартії була створена Комісія Україна — НАТО. Цей орган ухвалює рішення та здійснює управління заходами співробітництва.

У листопаді 2002 року з метою поглиблення та розширення відносин Україна — НАТО був підписаний у Празі План дій Україна — НАТО^[7], який має на меті сприяти реформаторським зусиллям України на шляху до цілковитої інтеграції до євроатлантичних структур безпеки. В його рамках реалізується щорічний Цільовий план Україна — НАТО.

Інтенсифікований діалог з НАТО з питань набуття членства та відповідних реформ було започатковано 21 квітня 2005 року у Вільнюсі. Процес Інтенсифікованого діалогу пропонується країнам, що висловили зацікавленість стати членами Альянсу, і є першим етапом офіційного процесу підготовки країн-аспірантів до членства в НАТО (ПДЧ). Виконання ПДЧ є останнім етапом на шляху до отримання країною-претендентом запрошення приєднатися до Альянсу.

Майбутнє членство України в НАТО не є загрозою для будь-якої країни^{[Джерело?]}, зокрема для сусідніх держав, та одного з стратегічних партнерів — Росії, бо цілковито спрямовано на укріплення системи міжнародної безпеки на сході Європи^{[Джерело?]}. Переговори щодо створення єдиної системи безпеки також ведуться з 2006 року між Росією та США як провідним членом НАТО.

§ 4 квітня 2008 на підсумковій прес-конференції по результатах саміту у Бухаресті генеральний секретар Яаап де Хооп Схеффер проголосив, що поза усякими сумнівами Україна і Грузія приєднаються до НАТО [4] Також у рамках робочої Комісії Україна-НАТО українські керівники були завірені, що НАТО хоче запросити Україну приєднатися до альянсу.

§ 21 серпня 2009 в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі була підписана Декларація про доповнення Хартії про особливе партнерство між Україною і Організацією Північноатлантичного Договору від 9 липня 1997 р. У документі відображені зміни у відносинах між Україною і НАТО, що відбулися з часу підписання Хартії про особливе партнерство в 1997 році, зокрема, в контексті рішень, прийнятих в 2008 році про майбутнє членство України в Альянсі та практичні механізми наближення до цієї мети. ^[8]

§ 2 квітня 2010 Віктор Янукович своїм рішенням, ліквідував міжвідомчу комісію з питань підготовки України до вступу в НАТО і ліквідував національний центр з питань євроатлантичної інтеграції.

Основні галузі співпраці

Консультації та співпраця між Україною та НАТО охоплюють широке коло питань, які були визначені Хартією від 1997 року та Планом дій від 2002 року. Заходами керує Комісія Україна — НАТО (КУН), яку було засновано відповідно до Хартії і яка має на меті розвивати відносини Україна — НАТО та забезпечувати належне виконання положень Хартії.

§ Співпраця у галузі безпеки: Україна та НАТО активно співпрацюють у плані підтримання безпеки та стабільності на євроатлантичному просторі.

§ Оборонна реформа: Програма співробітництва у галузі оборонної реформи між Україною та НАТО більш широкомасштабна, ніж з будь-якою іншою країною-партнером і надає змогу Україні використовувати накопичений роками досвід та фахові знання країн — членів Альянсу у галузі оборонної реформи.

§ Озброєння: Технічне співробітництво між Україною та НАТО у галузі озброєнь передусім зосереджено на підвищенні рівня сумісності систем озброєнь з метою сприяння участі України у спільних операціях з підтримання миру.

§ Планування на випадок надзвичайних ситуацій цивільного характеру: Країни — члени НАТО та країни-партнери надали Україні допомогу у ліквідації наслідків сильних повеней, що сталися у 1995, 1998 та 2001 роках. А у 2001 році було розпочато проект за участю сусідніх країн з метою розвитку у басейні річки Тиси ефективної системи запобігання та реагування на повені.

§ Наука і охорона довкілля: Наукова співпраця з Україною розпочалася у 1991 році. Відтоді за рівнем участі у Науковій програмі НАТО Україна поступається лише Росії. її розвиткові також сприяло створення Спільної робочої групи з питань наукової співпраці та у галузі охорони довкілля. НАТО співфінансувало кілька проектів з метою забезпечення українських науково-дослідницьких колективів мінімально необхідною інфраструктурою комп'ютерних мереж та доступом до Інтернету.

Поиск по сайту: