Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Дитинство як соціально-педагогічне явище



Дитинство як інтегративне соціальне явище є предме­том вивчення не лише педагогіки, психології, а й багатьох інших наук.

Російський соціолог Ігор Кон у книзі «Дитина і су­спільство» зазначав, що світ дитинства є невід'ємною час­тиною життя кожного народу, кожний дорослий несе у собі спадщину дитинства і не може звільнитися від неї. Тому суспільство не може пізнати себе, не пізнавши закономір­ностей свого дитинства. Виховний вплив світу дорослих, вписуючись у певний соціальний, культурний та історич­ний контексти, формує свою педагогічну парадигму ди­тинства — сукупність характерних для суспільства на певному історичному етапі установок, цінностей, шляхів і механізмів їх реалізації в галузі педагогічної підтримки, освіти і виховання дітей.

За твердженням французького демографа Філіппа Арієса (1914—1984), сутність дитинства пов'язана не з біоло­гічним станом незрілості, а з певним соціальним статусом, сукупністю доступних форм і видів діяльності. З розвит­ком суспільства змінюється і ставлення до дітей.

Американський психоісторик Ллойд Демоз головною проблемою виховання вважав ставлення батьків до дітей, а провідною силою історії — психогенні зміни в особистості, що відбуваються внаслідок взаємодії поколінь батьків і ді­тей. З цього погляду він описав шість послідовних періодів трансформації ставлення людства до дитинства.

1. Від давніх часів до IV ст. — «інфантицидний» стиль, для якого характерне насильство над дитиною.

2. IV — XIII ст. — «покидаючий» стиль, для якого було характерне запровадження виховання дітей у чужих сім'ях, монастирях. У сім'ях побутувала холодна, сувора атмосфера.

3. XIV—XVII ст. — «амбівалентний» стиль, який поєд­нував увагу до дітей і впливи, спрямовані на подолання «злої» сутності волі, на заперечення самостійного духовно­го життя дитини.

4. XVIII ст. — «нав'язливий» стиль, особливістю якого був суворий контроль дорослих над поведінкою та внут­рішнім світом дитини.

5. XIX — середина XX ст. — «соціалізуючий» стиль, що ознаменував зародження інтересу до внутрішнього сві­ту дитини, створення умов для підготовки дітей до само­стійного життя.

6. Друга половина XX ст. — «допомагаючий» стиль, якому властиве прагнення батьків до емоційного контакту з дітьми, увага до їхнього індивідуального розвитку.

Кожна суспільно-економічна формація породжує відпо­відну стратегію виховання, яка ґрунтується на моральних, релігійних, соціальних засадах суспільства, що зумовлю­ють пріоритетність дисциплінуючого чи активізуючого пе­дагогічного впливу на дитину. За цим критерієм виокрем­люють (І. Кон) такі типи суспільств:

— суспільства, яким властива слабка дисципліна в ранньому і пізньому дитинстві;

— суспільства, що відзначаються суворою дисциплі­ною у ранньому і пізньому дитинстві;

— суспільства, в яких на етапі раннього дитинства дисципліна сувора, пізнього — слабка;

— суспільства, в яких раннє дитинство характеризує слабка дисципліна, пізнє — сувора.

Європейську модель виховання І. Кон відніс до третьо­го типу, якому властиве суворе дисциплінуюче виховання у ранньому дитинстві та поступове послаблення контролю. У первісному суспільстві невеликі племена, будучи змуше­ні протистояти грізним силам природи, турбувалися про те, щоб діти володіли необхідними для виживання навич­ками і формами поведінки. Не практикувалися тоді фізич­ні покарання дітей, їхню поведінку регламентували спіль­ні з дорослими табу, а виховувались вони на безпосередніх реакціях дорослих на їхні вчинки.

Американська дослідниця етнографії дитинства Маргарет Мід (1901 —1978), аналізуючи з культурологічних позицій зв'язок особливостей стосунків дорослих і дітей з темпами історичного розвитку, виокремила такі три типи культур:

1. Постфігуративна. Діти переймають у старшого поко­ління, чий авторитет був беззастережним, культуру сто­сунків, традиції, які передаються з покоління в покоління (переважають великі багатодітні сім'ї, що складаються з кількох поколінь).

2. Кофігуративна. Діти й дорослі вчаться у своїх сучас­ників і ровесників культури, зорієнтованої на сучасність; традиційність за такої культури є нестійкою, переважають сім'ї нуклеарного типу (батьки і несімейні діти).

3. Префігуративна. Роль дорослих полягає у створенні умов для розвитку дітей, які краще знають, що їм необхід­но на кожному етапі життя. Відповідно дорослі багато чо­го навчаються у своїх дітей. У культурі дорослих (мистец­тві, рекламі, шоу-бізнесі) спостерігаються використання дитячих психологічних образів і характеристик, перене­сення типово дитячого виду діяльності (гри) на сучасну іг­рову цивілізацію, інші явища запозичення дорослими ди­тячої субкультури.

Сучасна концепція дитинства ґрунтується на визнанні мого провідної ролі у психічному розвитку і становленні особистості. Щодо розуміння соціально-історичної природи психічного розвитку окреслилися традиційний і нетра­диційний погляди.

Представники традиційного погляду наголошують на залежності закономірностей, механізмів і темпів психічно­го розвитку дитини від суспільно-історичних умов її жит­тя. Дитинство вони розглядають як «соціальний винахід».

Нетрадиційний погляд ґрунтується на спробах тлума­чити дитинство і розвиток дитини передусім як історич­ний феномен, що передбачає виявлення унікальної й само­бутньої функції дитинства у соціокультурних процесах. Його теоретики розглядають дитинство як особливу форму культурної творчості, механізм, що реалізує наступність і поступальність історичного розвитку культури. Цей під­хід відповідає реальному статусу розвиненого дитинства наприкінці XX — на початку XXI ст.

Історія не раз підтверджувала влучність вислову чесь­кого мислителя-гуманіста й педагога Яна-Амоса Коменського (1592—1670): «Діти приносять батькам правила». Не є винятком і сучасний етап буття людства, на якому особливого прискорення набули темпи саморозвитку дити­ни, і цей процес впливає на розвиток світу дорослих. Ілюс­трацією цього є дитяча ініціатива у пізнанні світу, складні питання, які діти щодня ставлять дорослим, змушуючи їх по-новому бачити, осмислювати явища дійсності. Така за­гальна тенденція впливу дитинства на світ дорослих.

Отже, формування методології полідисциплінарного вивчення проблематики дитинства забезпечує вдоскона­лення практики навчання і виховання дітей. Зрушення у цій сфері пов'язані з визнанням самоцінності дитинства, гуманістичною спрямованістю виховання на розвиток осо­бистості дитини.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.