Особливості розміщення корисних копалин України.

Мінерально-сировинні ресурси. Під мінеральними ресурсами розуміють сукупність різних видів корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил. За характером використання мінеральні ресурси поділяються на групи: паливно-енергетичні, рудні й нерудні. На їх базі розвива­ються такі важливі галузі промислового виробництва, як чорна і кольорова металургія, електроенергетика, машинобудування, хі­мічна промисловість та ін.

В структурі паливних ресурсів України домінує кам'яне і буре вугілля, запаси якого за на 1997 р. складають 45,7 млрд. т і є цілком достатніми для забезпечення власних потреб. Основні запаси кам'яного вугілля зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах; бурого вугілля — переважно в Дніпровському басейні.

В Україні виявлено 307 родовищ нафти і газу, які зосереджені переважно на північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор'ї. Початкові розвідані запаси становили понад 3,4 млрд. т умовного палива. Ступінь виснаження розвідних запасів стано­вить понад 60%. Водночас значним резервом є майже 5 млрд. т умовного палива ще не розвіданих запасів. За існуючими оцінка­ми ресурси нафти і природного газу в Україні дозволяють збіль­шити їх видобуток майже вдвічі. Крім того, на Державному балансі запасів знаходиться 127 родовищ метану вугільних родовищ.

Загальні запаси залізних руд України оцінюються в 27,4 млрд. т, а прогнозовані — у 20 млрд. т. Основ­ні родовища зосереджені в Криворізькому та Кременчуцькому басейнах, Білозерському залізорудному районі та Керченському. Країна посідає одне з провідних місць у світі за запасами марган­цю, які становлять 2,28 млрд. т.

Україна має певні запаси руд кольорових металів. Запаси ні­келю невеликої потужності зосереджені у Вінницькій, Кірово­градській та Дніпропетровській областях; ртуті — у Донбасі і За­карпатті; титану — в Житомирській, Київській, Черкаській, Дніпропетровській областях, на узбережжі Чорного та Азовсько­го морів; бокситів — у Дніпропетровській області; алунітів — у Закарпатті; нефелінів — у Приазов'ї. Унікальні родовища сиро­вини для отримання ряду рідкісних і рідкісноземельних елемен­тів розташовані у Житомирському Поліссі та в Приазов’ї. Роз­робку золоторудного родовища розпочато в Закарпатті.

Україна багата на металічні корисні копалини, серед яких: ку­хонна сіль, самородна сірка, вогнетривкі глини, високоякісний каолін, облицювальний камінь тощо. Великі запаси калійно-маг­нієвих солей (близько 2,7 млрд. т) зосереджені в Івано-Франків­ській та Львівській областях.

9. Ресурси рудних корисних копалин. Україна забезпечена більшістю видів мінеральної сировини і палива, у тому числі розвіданими запасами залізної і марган­цевої руд, коксівного вугілля, вогнетривких матеріалів. Украї­на відчуває залежність від інших країн СНД у хромовій сиро­вині, легуючих компонентах якісних сталях, вуглеводневому паливі, магнезитовій вогнетривкій сировині.

Залізорудна база. У надрах України зосереджені великі запаси залізних руд, основна частина яких знаходиться на Українському щиті в Криворізькому залізорудному басейні, який разом з Кре­менчуцьким та Білозірським залізорудними районами утворюють район Великого Кривого Рогу. Залізні руди представлені багати­ми рудами, залізистими кварцитами та бурими залізняками. Ос­новними промисловими типами є багаті залізні руди, які викори­стовуються без збагачення, та легкозбагачувальні магнетитові кварцити. Основна частина залізних руд України зосереджена в чотирьох районах: Криворізькому, Кременчуцькому, Білозерському та Кер­ченському залізорудних районах

Криворізький залізорудний басейн,один з найбільших у світі, містить близько 80 % розвіданих балансових запасів заліз­них руд України. Басейн розташований на території Дніпропетров­ської області, промислові запаси його становлять понад 16 млрд т, з них 0,97 млрд т — багаті руди, які містять 46—62 % заліза. Ре­шта 15,3 млрд т — бідні руди із вмістом заліза 28—36 % заліза, в основному магнетитові кварцити, що легко піддаються збагачу­ванню. Переважна частина багатих руд (до 90 % усіх запасів) зосе­реджена в Саксаганському районі басейну. Видобуток багатої за­лізної руди здійснюється підземним (шахтним) способом.

Бідна руда видобувається відкритим способом на кар'єрах чо­тирьох діючих ГЗК. Північного, Центрального, Південного, Інгулецького.

Кременчуцький залізорудний районрозташований в Полта­вській області, на схід від Кременчука. Цей район є продовжен­ням Криворізького басейну. Залізні руди залягають вузькою сму­гою, витягнутою на 50 км на північ від Дніпра. Родовища Гориш-не-Плавнинське, Єристовське, Лавриковське, Беланівське містять бідні руди із вмістом заліза 33—37 %, які легко піддаються збага­ченню.

Білозерський залізорудний районрозташований у Запорізь­кій області біля с. Велика Білозерка за 75 км на південь від Запо­ріжжя. Промислово вико­ристовуються Північно-Білозерське і Південно-Білозерське родовища багатих залізних руд. Вони не потребують збагачення і ма­ють низький вміст сірки і фосфору.

Керченський залізорудний басейнрозташований на Керчен­ському півострові АР Крим. Запаси цього басейну становлять 0,87 млрд т. Руди — бурі залізняки (коричневі і табачні) із вмістом заліза 34—40%.

На території України є два родовища марган­цевих руд: Нікопольське (Дніпропетровська область) і Велико-Ток-мацьке (Запорізька область). Вони розташовані в межах Південно­українського осадочного марганцеворудного басейну, в якому аку­мульовано близько 80 % усіх запасів марганцевих руд колишнього СРСР. Балансові запаси на 1 січня 2001 р. становлять 2,25 млрд т, з них 78 % — карбонатні руди з вмістом марганцю 21,9 %, 14,5 % — окисні (28,6 % марганцю), 7,4 % — окисно-карбонатні (25 % мар­ганцю). Основним промисловим типом є легкозбагачувальні окисні руди. Окисні руди в основному відпрацьовані, тому основним промисловим типом мають бути карбонатні руди, значна частина яких (понад 79 %) припадає на Велико-Токмацьке родовище.

10. Ресурси паливних корисних копалин Основний вид палива в Україні — вугілля, видобуток якого здійснюється в Донецькому, Львівсько-Волинському і Дніпров­ському вугільних басейнах. При цьому близько 90 % усього ву­гілля, що добувається в Україні, припадає на Донецький вугіль­ний басейн.

Крім того, запаси вугілля є на тер Харківської і Полтавської областей та Закарпатської вугленосної площі. Із загальних запасів 42,5 млрд т віднесено до прогнозних ресурсів. Запаси вугілля в Укр цілком достатні для задоволеня власних потреб і забезпечення експортних поставок. Однак складні гірничо-геологічні та технологічні умови розробки вугільних родовищ Укр, в першу чергу Донбасу, суттєво впливають на ек-ну ефективність в-ва у вугільній пр-сті. Геологічні запаси вугілля в Донецькому басейні зосереджені переважно в тонких і надто тонких пластах потужністю до 1,2м. Середня глибина розробки родовищ наближається до 700 м, а максимальна – становить 1400м. По горизонтах понад 600м функціонує майже 60% шахт, на частку яких припадає понад половини всього видобутого вугілля. Пласти, які вважаються небезпечними щодо раптових викидів вугілля і газу, характерні для 40% шахт. Умови розробки вугільних пластів Львівсько-Волинського і Дніпровського басейнів більш сприятливі. Максимальна глибина розробки пластів Львівсько-Волинського басейну становить 550м, а потужність пластів вугілля – від 1 до 1,5м. Небезпека раптових викидів вугілля і газу майже відсутня. Разом з тим зольність видобутого вугілля (47,6%) значно перевищує аналогічний показник в Донбасі (36,2%) і до того ж запаси вугілля досить обмежені (2,0% усіх запасів вугілля Укр). В Дніпровському басейні зосереджені запаси бурого вугілля, яке на відміну від кам¢яного має більш низьку теплотворну здатність і використовується головним чином для в-ва буровугільних брикетів, які споживаються нас-ням на комунально-побутові потреби. Розробка буровугільних родовищ проводиться підземним та вікритим способом. Частка відкритих розробок становить 88,2%. Глибина залягання пластів невелика – максимальна 100 м. Середня глибина розробки пластів на шахтах сягає 90 м, на розрізах – 64 м. Зональність видобутого вугілля нижча, ніж у Донбасі та Львівсько-Волинському басейні і становить 21,7%, однак запаси вугілля також невеликі (3,5% від усіх запасів вугілля Укр). Великий вплив на ефективність роботи галузі має стан вир-чих фондів шахт. Сьогодні до 40% шахт працює понад 50 років, а найбільш старі шахти мають строк служби понад 70 років. Лише 8% шахт експлуатуються менше 20 років.

Основний видобуток нафти припадає на Східний нафтогазоносний регіон. Його питома вага у загальному видобутку нафти в країні досягає майже 80%. У Південному нафтогазоносному регіоні балансові видобувні запаси становлять 3% від запасів Укр, тому видобуток нафти практично відсутній. Тенденція до скорочення видобутку нафти в Укр пояснюється не лише вичерпністю її запасів, а й тим, що більше ніж 90% механізованих свердловин мають насоси, які можуть працювати на глибині до 2000-2500 м, в той час як середня глибина основних покладів нафти становить 3000-4000м. Крім цього, застарілим є основний фонд більшості свердловин та їхнього обл-ня. Так, загальне спрацювання ОФ по АТ “Укрнафта” становить майже 60%, не вистачає міцних труб, насосів, агрегатів. Подальший розвиток нафтової пр-сті в Укр обумовлює необхідність вирішення цілого ряду проблем. Однак з найголовніших – це пошук шляхів стабілізації та подальшого приросту видобутку нафти в Укр. Зростання глибини залягання продуктивних покладів нафти, ускладнення технології їх освоєння, зниження темпів приросту промислових запасів є стримуючими факторами щодо збільшення видобутку нафти. Одночасно наявність на тер Ук значної к-сті науково обгрунтованих прогнозних запасів високоякісної нафти з низьким вмістом сірчаних сполук, високим виходом світлих фракцій, а також зросла потреба в нафтопродуктах стимулюють розвиток нафтовидобувної пр-сті.

У межах Укр зараз вид-ся дев¢ять нафтогазоносних областей, розміщення яких дозволяє об¢єднати їх в три нафтогазоносні регіони: Східний – Дніпровсько-Донецька газонафтоносна область; Західний – Передкарпатська, Складчаті Карпати, Закарпатська і Волино-Подільська та Південий – Переддобруджинська, Причорноморсько-Кримська, Індоло-Кубанська, Азово-Березанська область. При цьому Східний регіон охоплює Сумську, Полтавську, Харківську, Дніпропетровську, Донецьку, Луганську і Чернігівську області; Західний – Волинську, Львівську, І-Франківську, Чернівецьку і Закарпатську області; Південний – Запорізьку і Херсонську області, а також АР Крим. Запаси газу категорій А+В+С1+С2 зосереджені переважно у Східному нафтогазоносному регіоні і сягають майже 82% від загальних запасів цих категорій в цілому по Укр. Відповідно на цей регіон припадає і найбільша питома вага видобутку газу в державі (88%). Частка газу, якого не вистачає Укр (а це становить майже 80%), імпортується з Росії та Туркменістану.

11. Характеристика водних ресурсів.Водні ресурси виступають джерелом промислового і побутового водопостачання, а тому відіграють вирішальну роль у розвитку всього народного господарства та у життєдіяльності населення.

Рівень забезпеченості України водними ресурсами є недостат­нім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю під­земних і морських вод. Потенційні ресурси річкового стоку оці­нюються у 209,8 куб. км, з яких місцевий стік на території Украї­ни становить в середньому 52,4 куб. км, приток — 157,4 куб. км. Запаси підземних вод, не пов'язаних з поверхневим стоком, ста­новлять 7 куб. км. Крім того, в господарстві України використо­вується до 1,0 куб. км морської води. В розрахунку на одного жи­теля України поверхневий місцевий стік становить близько 1045 куб. м. Найвищий рівень водозабезпечення жителів — у за­хідних і північних областях України.

Територіальний розподіл водних ресурсів України є нерівно­мірним і не відповідає розміщенню водомістких господарських комплексів. Найменша кількість водних ресурсів формується у місцях зосередження потужних споживачів — Донбас, Криворіж­жя, Автономна Республіка Крим, південні області України. Ос­новними споживачами води є промисловість (в першу чергу електроенергетика, металургія, хімічна промисловість), сільське гос­подарство, комунальне господарство. Для пом'якшення територі­альних відмінностей у забезпеченні поверхневими водами в Україні побудовано 1,1 тис. водосховищ (повний об'єм 55,0 куб. км), найкрупніші з яких знаходяться на Дніпрі. Створено близько 29 тис. ставків, 7 крупних каналів і 10 водоводів тощо.

Важливою складовою водних ресурсів є їх гідроенергоре­сурси — запаси енергії річкових потоків і водоймищ, що лежать вище від рівня моря. Загальні потенційні гідроенергоресурси ста­новлять близько 60% всієї енергії поверхневого стоку. Розрізня­ють потенціальні, технічно можливі (за даним рівнем розвитку науки і техніки) та економічно доцільні для використання гідро­енергоресурси. Потенціальні гідроенергоресурси України станов­лять 44,7 млрд. кВт • год.; з них технічно можливі для викорис­тання — 21,5 млрд. кВт • год.; економічно доцільні для викорис­тання становлять 16 млрд. кВт • год.

Основні проблеми щодо раціонального формування, викорис­тання та збереження водних ресурсів України полягають у: за­брудненні водних об'єктів шкідливими викидами та недостатньо очищеними промисловими і комунально-побутовими стічними водами; інтенсивному старінні основних фондів водозабезпечуючого і водоохоронного призначення, низькій продуктивності очисних споруд; недостатній самовідновлюваній та самоочисній здатності водних систем; незбалансованій за водним фактором системі господарювання, що характеризується високими обсяга­ми залучення водних ресурсів у виробничу сферу та високою во­домісткістю продукції.

12. Структура та регіональні особливості експортного потенціалу. Інтенсивний розвиток зовнішньоекономічних зв’язків на сучасному етапі розвитку країни зумовлює необхідність дослідження експортного потенціалу регіонів. Сутність експортного соціально-економічного потенціалу регіонів, визначається, як здатність усього суспільного виробництва, розташованого в межах даної території виробляти і реалізовувати на конкретних закордонних ринках у перспективі конкурентоспроможні товари та послуги при досягнутому рівні розвитку економіки і системі організаційно-економічної підтримки експорту.

Пріоритетними у зовнішньоекономічній політиці країни слід вважати орієнтир на розвиток експорту. Провідна роль експорту з реалізації зовнішньоекономічної політики держави у міжнародному поділі праці і системі господарських зв’язків визначаються через постачання конкурентоспроможної продукції та послуг; можливістю одержання країною іноземної валюти, необхідної для модернізації і структурної перебудови економіки на базі новітніх технологій і видів техніки, оплати імпорту тих товарів, для виробництва яких держава не має достатніх ресурсів і сприятливих умов; досягненням позитивної величини платіжного балансу країни. Тобто, теорія та методологія зовнішньоекономічної діяльності – основа розвитку експортного потенціалу – розглядається з позиції формування конкурентних переваг галузей національної економіки.

Категорія “експортний потенціал” має двоєдину природу, бо ґрунтується як на національному (галузевому) підході щодо визначення можливостей виробництва, так і на оцінці конкурентних умов світового ринку щодо реалізації. Наявність земельних ресурсів, придатних для сільськогосподарського використання, сприятливі природні умови, традиційна продуктова спеціалізація сільського господарства створюють необхідну сировинну базу для розвитку потужної харчової промисловості з широким асортиментом продуктів експорту. Проте регулювання експортного потенціалу вимагає ґрунтовного обстеження і врахування факторів зовнішнього середовища. У відповідності до ієрархії територіального поділу праці існує економічний потенціал країни, окремих економічних регіонів і територіально-виробничих комплексів. При цьому, зазначимо, що економічний потенціал окремих територій та галузей насамперед визначається рівнем розвитку міжгалузевих і міжтериторіальних зв’язків. В свою чергу ці потенціали є складовими економічного потенціалу країни і певним чином впливають на її конкурентоспроможність.

На сьогодні структуру українського експорту визначає сировинна спрямованість. Разом з тим вивіз із України традиційних сировинних товарів має свої межі, і основна мета заходів і намічуваних програм складається в збільшенні вартісного обсягу українського експорту й, насамперед, за рахунок продукції з підвищеним ступенем обробки, наукомістких товарів, технологій і послуг. Україна за роки незалежності здійснила значний поступ у розвитку зовнішньої торгівлі. З огляду на це постає питання про ефективність міжнародного товарообміну, його вплив на розвиток соціально-економічних процесів у державі. З'ясування цих питань є важливим у зв'язку із формуванням зовнішньоекономічної політики, вибором моделі економічного розвитку країни.

Найбільша частка експорту з України припадає на недорогоцінні метали та вироби з них – 44,6% до загального обсягу. За даними Держкомстату, за січень-квітень 2008 року сума експорту цієї групи товарів перевищила $8,6 млрд.

На другому місці із суттєвим відставанням у 4,5 рази – машини, обладнання, пристрої для записування або відтворення зображення і звуку. Частка їх експорту становить 9,9%, сума – майже 2 млрд.

Наступну групу формують мінеральні продукти й товари хімічної промисловості з часткою експорту відповідно 8,6% та 8,3%. До переліку товарів, котрі продаються за кордон і за часткою в структурі експорту перевищують 2%, увійшли транспортні засоби та шляхове обладнання (6,7%), готові харчові продукти (3,8%), жири та олії тваринного або рослинного походження (3,5%), продукти рослинного походження (2,9%), полімерні матеріали, пластмаси та каучук (2%).

13. Кліматичні ресурси. До кліматичних ресурсів відноситься енергія сонячної радіації і вітру (енергетичні ресурси),сума температур з різними середніми їх періодами і кількістю опадів, які є визначальними для вирощування польових сільськогосподарських культур, садів, виноградників (агрокліматичні ресурси). Кліматичні умови впливають на особливості діяльності населення (біокліматичні ресурси) та відпочинку (рекреаційні ресурси). Сонячна радіація - основне джерело енергії в географічній оболонці. Променева енергія Сонця взаємодіє з атмосферою, земною поверхнею і трансформується в теплову енергію. Величини сонячної радіації залежать від висоти Сонця, тривалості дня і сонячного сяйва, хмарності та ін. Згадаймо, що територія України розташована між 44° і 52° пн.ш. Найменша тривалість сонячного сяйва в північне - західній частині зони мішаних лісів і становить 1700 - 1800 годин за рік. У лісостеповій зоні вона зростає до 1900 - 2000 годин за рік. У степовій зоні, на морських узбережжях досягає 2300 - 2400 годин за рік. Максимальне сонячне сяйво у Кримських горах - 2453 години за рік (Карабі - Яйла). Ресурсами сонячної радіації забезпечується нагрів ґрунту і атмосфери, випаровування вологи рослинами. За участю сонячної радіації відбувається фотосинтез, в процесі якого рослини збільшують свою масу. Кліматичні енергетичні ресурси вважаються екологічно чистими. Про це свідчить досвід використання геоліоенергетичних пристроїв, вітрових електростанцій. Ресурси сонячної енергії в Україні можна раціонально використовувати в теплий період. Сонячна експериментальна електростанція функціонує в Криму поблизу Керчі. Вітроенергетичні ресурси можуть бути ефективно використані взимку, коли швидкість вітру зростає. Це характерно для степових і приморських районів, вершин гір і гірських схилів, водосховищ, річкових долин та ін.
Енергетичні ресурси клімату України представлені сонячною радіацією, вітровою енергією. Агрокліматичні ресурси рівнинної частини республіки достатні для визрівання основних сільськогосподарських культур: річні суми температур із середньодобовими більше 10°С становлять 2400 - 3600°С. Для сільськогосподарського виробництва важливим є саме період зі стійкими середньодобовими температурами повітря +10, +15°С. З переходом температури через +10°С восени закінчується вегетація основних теплолюбних культур. Тривалість періоду з температурою вище +15°С характеризує умови їх інтенсивної вегетації.

В Україні функціонує Гідрометеорологічна служба, яка щоденно передає прогнози погоди, попереджує про можливі сприятливі(несприятливі) наслідки передбачуваних погодних умов. Для прогнозування погоди складаються синоптичні карти, на яких відображають положення атмосферних фронтів, напрям зміщення циклонів(антициклонів), визначають вірогідний напрям їх розвитку на найближчі день.

14. Земельні ресурси. Земельні ресурси виступають територіальною базою розміщення народногосподарських об'єктів, системи розселення населення, а також основним засобом виробництва. Всі землі України незалежно від їх ці­льового призначення, господарського використання і особ­ливостей правового режиму відносяться до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави.

Земельний фонд України становить 60,4 млн. га і складається із земель різного функціонального призначення, якіс­ного стану та правового статусу. Власне земельна площа становила р. 57,9 млн. га; її сільськогосподарсь­ка освоєність досягла майже 70,0%, розораність — 57,1%; частка ріллі в загальній площі сільськогосподарських угідь переви­щила 79%.

За цільовим призначенням земель та функціональним викорис­танням земельний фонд України охоплює: сільськогосподарські угіддя (41,9млн. га, або 69,4% земельного фонду); ліси та лісо-вкриті площі (10,4 млн. га, або 17,2%); забудовані землі під промис­ловими і транспортними об'єктами, житлом, вулицями тощо (2,3 млн. га, або 3,8%); землі, що покриті поверхневими водами, — (2,4 млн. га, або 4%); інші землі (3,4 млн. га, або 5,6%).

Розподіл земельного фонду України за землекористувачами характеризується такими співвідношеннями: державні та колек­тивні сільгосппідприємства, кооперативи, акціонерні товариства, фермерські господарства 77,3% земельного фонду; лісогосподарські підприємства 11,9%; підприємства промисловості, транспорту, зв'язку та ін. — 3,5%; землі держав­ної власності —5,5%, всі інші 1,8%.

Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів Украї­ни є досить диференційованим у територіальному розрізі. Най­вища залученість земель у господарський обіг склалася у Львів­ській, Донецькій, Тернопільській областях. Найвищу сільськогосподарську освоєність тери­торії мають землі Запорізької (88,3%), Миколаївської (86,6%), Кіровоградської (85,7%), Дніпропетровської (82,8%), Одеської (83,2%) та Херсонської (81,4%) областей.

На сучасному етапі економічного розвитку основними проб­лемами в сфері земельних ресурсів виступають: підвищення ефек­тивності їх використання та охорони на основі зменшення розораності земель, припинення деградації ґрунтів та зростання їх родючості; досягнення збалансованого співвідношення угідь у зональних системах землекористування; формування продуктив­ної та високоефективної системи землекористування як надійної основи розв'язання продовольчої проблеми.

15. Біологічні ресурси. Значну частину природних багатств становлять рослинні ресур­си. Загальний потенціал флори досягає 100 тис. видів рослин. Найбільше господарське значення має ліс. Площа Землі, що вкри­та лісом, становить 769,8 млн га.

Зелені насадження називають легенями нашої планети: 1 га лісу поглинає щороку 6,5 т вуглекислого газу і виділяє 5 т кис­ню. Річна норма кисню для однієї людини - 406 кг, його може дати 0,3 га насаджень.

Ліси - важливий найефективніший засіб підтримання природ­ного стану біосфери і незамінний фактор естетичного, культурно­го та соціального значення. їх водоохоронні, гідрологічні, ґрунто­захисні та інші корисні функції сприяють захисту ґрунтів від водної і вітрової ерозії, а річок - від висихання та замулення. У результаті позитивного впливу лісу на гідрометеорологічні про­цеси пом'якшується клімат. Надзвичайно важливе значення ма­ють окремі ділянки, природні території, такі, як болота, хвойні ліси, степові природні території, субтропічні і тропічні ліси.

Тваринний та рослинний світ створюють неповторність біо­логічного різноманіття. Вони є джерелом отримання нової «ін­формації» для науки, техніки і технологій, особливо в сільському господарстві. Разом із корисними функціями (забезпечення си­ровинними ресурсами, підтримання фундаментальних процесів, постачання продуктів харчування, побічної продукції тощо) вони є своєрідним видом ресурсу. Це перш за все генетична різномані­тність живих істот, у тому числі й окремих особин одного біоло­гічного виду, а також їх кількісний та якісний склад, видова і популяційна різноманітність живої природи.

Разом із чистим повітрям, свіжою водою, привабливими ланд­шафтами біологічні ресурси є суспільними благами, створюють добробут і кращі умови існування та життєдіяльності людини. Ресурси біологічної різноманітності є новим джерелом отримання продуктів харчування, лікарських препаратів, енергії, сировиною для хімічної промисловості.

16. Характеристика трудових ресурсів. Трудові ресурси — це частина населення України, яка має необхідний фізичний розвиток, здоров’я, освіту, професійні знання та кваліфікацію для заняття суспільно корисною працею. Трудові ресурси вважаються головною продуктивною силою суспільства. Чисельний склад трудових ресурсів залежить від природного приросту, статево-вікової структури, а також міграції населення.

До трудових ресурсів в Україні, як і в більшості країн світу, відносять працездатне населення у працездатному віці. Для чоловіків тривалість працездатного віку становить 44 роки (від 16 до 59 включно), а для жінок — 39 років (від 16 до 54 років включно). Це основна частина трудових ресурсів України, яка становить більш як 95% всіх її трудових ресурсів. Крім того, до трудових ресурсів відносять зайнятих у суспільному виробництві підлітків до 16 років та осіб пенсійного віку (без інвалідів I та II групи, а також непрацюючих осіб, які одержують пенсію на пільгових умовах).

Чисельність трудових ресурсів — показник динамічний, він постійно змінюється залежно від багатьох факторів: демографічних, соціальних та економічних.

Усі зайняті трудові ресурси розподіляються за різними видами зайнятості: зайняті в суспільному виробництві (зайняті на держав­них та кооперативних підприємствах та в організаціях); зайняті в домашньому та особистому підсобному сільському господарстві та зайняті індивідуальною трудовою діяльністю; зайняті на навчанні з відривом від виробництва; зайняті у сфері військової діяльності (військовослужбовці). Окрему групу становлять безробітні. Все зайняте у народному господарстві населення розподіляється між галузями матеріального виробництва та невиробничої сфери.

До зайнятих у галузях матеріального виробництва відносять усіх робітників і службовців, які працюють у промисловості, сіль­ському, лісовому та рибному господарстві, на транспорті і зв’яз­ку (в частині обслуговування виробничих галузей), а також на будівництві; зайняті в торгівлі і громадському харчуванні, на здачі предметів на прокат, у посередницькій та комерційній діяльності, у збуті і матеріально-технічному постачанні, в інформаційно-обчислювальному обслуговуванні, в операціях з нерухомим майном; зайняті розвідкою надр, в геодезичній та гідрометеороло­гічній службі та інших галузях матеріального виробництва.

До зайнятих у невиробничих галузях відносять працюючих у житлово-комунальному господарстві і невиробничих видах побутового обслуговування, охороні здоров’я, фізичній культурі і соціальному забезпеченні, народній освіті, культурі та мистецтві, науці та науковому обслуговуванні, на транспорті і зв’язку (в час­тині обслуговування населення і невиробничих галузей), фінансуванні, кредитуванні та страхуванні, в апараті органів державного та господарського управління, органах управління кооперативних та громадських організацій.

Підприємства і організації матеріального виробництва і невиробничої сфери можуть мати різну форму власності (державну, колективну, індивідуальну та приватну). Структура зайнятості наводиться в балансі трудових ресурсів, який складається на кож­ний рік у середньорічному обчисленні.

За умов розвитку ринкових відносин робоча сила набуває якос­тей товару з характерною для нього вартістю та споживною вартістю. Споживна вартість пов’язана із спроможністю працівника створювати додаткову вартість, таку властивість мають в основному особи працездатного віку, які досягли певного фізичного та інтелектуального розвитку.

В Україні питома вага осіб працездатного віку становить біль­ше ніж 55% всього її населення. Але для цього показника характерні значні територіальні відмінності.

Найнижча частка населення працездатного віку відмічається у регіонах, де переважає аграрна сфера зайнятості. До них належать Вінницька, Волинська, Житомирська, Тернопільська, Хмельницька та Чернігівська області, у яких ця вікова група досягає дещо більше ніж 52% загальної чисельності населення; Найвища частка осіб працездатного віку характерна для високоурбанізованих та індустріально розвинутих областей: Дніпропетровської, Донецької, Харківської, Одеської. В цих областях частка працездатного населення перевищує 57%.

Аналіз даних балансів трудових ресурсів за останнє десятиліття показує, що чисельність зайнятого населення в економіці України щорічно зменшується. Якщо в 1985 р. в цілому по народному господарству України було зайнято 25,2 млн. чол., то в 1997 р. — менше ніж 21 млн. чол. Це обумовлено не тільки загальним скороченням населення, а й збільшенням чисельності безробітних та іншими соціально-економічними факторами.

Основними галузями зайнятості населення у матеріальному виробництві є промисловість, сільське господарство, транспорт та будівництво. В цілому у промисловості з урахуванням працівників кооперативів, спільних та малих підприємств зайнято майже 6 млн. чол., у сільському господарстві — понад 4,5 млн. чол.

Понад 6 млн. чол. нині зайнято в галузях невиробничої сфери України. Серед них найвища частка (майже половина) припадає на освіту, культуру, мистецтво, науку і наукове обслуговування. Близько 1,5 млн. чол. зайнято в закладах охорони здоров’я, фізкультури та соціального забезпечення населення. Серед областей України з високим рівнем зайнятості в промисловості виділяються Донецька (близько 59% всіх зайнятих у матеріальному виробництві), Луганська (понад 58%), Дніпропетровська (більше 51%), Запорізька області.

Найнижча частка зайнятих у промисловості Вінницької, Волин­ської, Одеської, Тернопільської та Чернігівської областей. У цих областях переважають зайняті в сільському господарстві.

Найвища зайнятість населення в невиробничій сфері в регіонах з сприятливими рекреаційними умовами: Автономній Респуб­ліці Крим, Закарпатській, Львівській, Одеській та Чернівецькій областях, де цей показник перевищує 30%.

Нинішній етап соціально-економічного розвитку України не забезпечує повного і ефективного використання трудових ресурсів. Це підтверджується зростанням чисельності безробітних та працюючих неповний робочий тиждень або день, високою зайнятістю у низько ефективних, з загальнодержавної точки зору, галузях народного господарства, у тому числі в особистому підсоб­ному сільському господарстві. Нераціональне використання трудових ресурсів веде до формування потенційних резервів, які за певних умов можуть бути залучені у народне господарство країни.

Аналіз статистичних матеріалів за останні роки свідчить про те, що в Україні склалися три регіони з різними за масштабами резервами трудових ресурсів. До складу таких резервів входять незайняті в народному господарстві, зайняті в особистому і підсобному сільському господарстві та особи працездатного віку, що навчаються. До першого регіону входять: Київська, Сумська, Полтавська, Кіровоградська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька, Черкаська та Хмельницька області, в яких зазначені потенційні резерви трудових ресурсів становлять від майже 17% загальної чисельності трудових ресурсів у Київській області до 25% в Хмельницькій. До другого регіону входять Миколаївська, Запорізька, Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Волинська, Тернопільська, Рівненська, Харківська та Херсонська області, в яких потенційні резерви трудових ресурсів становлять 25—29% загальної чисельності наявних трудових ресурсів. Третій регіон охоплює області з найвищою часткою незайнятих в народному господарстві. До його складу входять Львівська, Одеська, Івано-Франківська, Чернівецька і Закарпатська області та Автономна Республіка Крим. У цьому регіоні незайняті в народному господарстві становлять від 31 до 41% загальної чисельності трудових ресурсів.

Таким чином, наведені дані свідчать про гостроту проблеми підвищення ефективності використання трудових ресурсів в окре­мих регіонах України.

17. Міграції населення. Їх види і значення для економіки України. Міграція населення— це процес переміщення індивідів у просторі, пов'язаний зі зміною місця проживання назавжди або на певний досить тривалий термін.

Як один із найбільш багатоаспектних соціальних процесів міг­рація пов'язана з усіма сторонами життя суспільства. Міграційні переміщення впливають на природне відтворення населення шля­хом зміни вікової структури регіонів виходу та вселення, транс­формацію репродуктивної поведінки контингентів населення, зміни умов життя переселенців, що відбивається на стані їх здоров'я. Відомо, що у міграціях беруть участь переважно молоді люди. Тому в регіонах припливу мігрантів (регіонах-реципієнтах) зростає питома вага молоді, а отже, і формуються передумови до покращання демографічної ситуації і навпаки. А це призводить до зниження загального коефіцієнта народжува­ності та підвищення загального коефіцієнта смертності, упові­льнення темпів зростання чисельності населення або посилення процесу депопуляції.

Міграція впливає і на функціонування та розвиток ринку праці -міграційні процеси сприяють розвитку особи, розширенню круго­зору, підвищенню пристосованості до різноманітних умов життя, а також обміну навиками та досвідом між жителями різних ре­гіонів, поширенню корисних знань; приводять до перерозподілу виробників та споживачів матеріальних благ і платних послуг між регіонами та їх підрозділами; змінюють якісні характе­ристики робочої сили різних регіонів внаслідок нерівномірної участі в міграційних процесах представників різних соціально-демографічних груп. Розвиток міграційних контактів виступає механізмом досягнення відповідності між попитом на робочу си­лу та її пропозицією. Зокрема, імміграція часто приводить до за­повнення робочих місць, що не користуються попитом у корінно­го населення, емігранти ж звільнюють вакансії, якими можуть скористатись особи, котрі за інших умов не могли б реально пре­тендувати на робоче місце. Переїжджаючи до економічно благо­получніших регіонів, індивіди отримують можливість використати свою робочу силу з більшою ефективністю. У той же час на­явність певноїкількості полишених ними в регіоні виходу віднос­но престижних робочих місць, які потребують від претендентів відповідного кваліфікаційного рівня, є потужним стимулом під­вищення кваліфікації населення, що залишається. Таким чином, міграційні процеси сприяють зростанню кваліфікації робочої си­ли як у регіонах вибуття, так і в регіонах прибуття, приводять до більш ефективного поєднання речового, фінансового та людсько­го чинників виробництва і викликають повсюдне зростання про­дуктивності праці.

Особливо велике економічне значення міграції як чинника урбанізації, яка є невід'ємним дже­релом кількісного та якісного економічного зростання. Тобто, про­цес міграції завжди є географічним за формою прояву та соціаль­но-економічним за змістом.

При класифікації міг­рацій першочергового значення набуває виокремлення відносно будь-якої країни зовнішніх та внутрішніх міграційних переміщень. Процес вибуття (сукупність відповідних міграційних актів) за полі­тичні кордони держави дістав назву еміграції, а процес прибуття з-за її меж — імміграції. Як окремий різновид зовнішніх міграцій можна розглядати транзит переселенців через територію країни.

Серед внутрішніх міграцій традиційно розрізняють потоки міс­то—місто, село—місто, місто—село, село—село, серед зовніш­ніх за територіальним охопленням можна виокремити міжкон­тинентальні та внутрішньоконтинентальні переміщення, окре­му різновидність становить міграційний обмін населенням між країнами, які в недалекому минулому становили єдину державу, переміщення всередині стійких міжнародних економічних та по­літичних об'єднань (СНД, Європейський Союз, Ліга арабських держав та ін), що характеризуються меншим ступенем прояву зовнішньоміграційних рис. Тобто, необхідно розрізняти якісно особливі рівні міждержавних міграцій.Кількість та конкретний набір цих рівнів є специфічними для кожної держави.

В умовах України можна виокремити 4 рівні зовнішніх міграційних контак­тів населення.

1-й рівень. Обмін населенням з найбільш етнічно та географіч­но близькими державами СНД — Білоруссю, Молдовою та Росією. Ознаки зовнішніх міграцій мінімальні — відмінності соціального середовища та менталітету населення між Україною та цими краї­нами не набагато більші, ніж між різними регіонами нашої держави.

2-й рівень. Міграційні контакти з державами Балтії, Закав­каззя та Центральної Азії. Тривале перебування у складі єдиної держави зумовило наявність національних діаспор та збереження деяких спільних рис умов життя в усіх колишніх республіках СРСР. Однак спостерігається стійка тенденція до посилення роз­біжностей, у результаті чого міграційні потоки, які зв'язують Україну і відповідні держави, затухають і можуть бути охаракте­ризовані як інерційні.

3-й рівень. Міграційні зв 'язки з рядом країн Центральної Європи — Польщею, Німеччиною, Чехією, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, Болгарією, Грецією, а також Ізраїлем. Представники основних етносів перелічених держав проживають в Україні, в більшості з цих країн наявна помітна українська діаспора, тобто з обох сторін існують контингенти населення, для яких відповід­ний переїзд лише за формою є зовнішньою міграцією, тоді як за змістом наближається до внутрішньої.

4-й рівень. Інші географічні напрямки міждержавних мігра­цій. При цьому як окремий різновид можна виділити еміграцію до так званих переселенських країн (США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, ПАР), які своїм існуванням зобов'язані минулим міг­раціям вихідців з різних країн, і де в результаті тривалого змі­шування народів утворилися сприятливі можливості для адапта­ції будь-якого мігранта.

В економічному аналізі міграції передусім виокремлюють такі її форми, як міграція, пов'язана зі зміною місця проживання (ста­ціонарна міграція) та трудова міграція, яка має переважно зворот­ний характер.

За причинами всі міграційні переїзди можна об'єднати у дві великі групи: добровільні (трудова, навчальна, етнічна, шлюбна, кліматична міграція тощо) та вимушені (екологічні міграції, на­сильницький вивіз, втеча населення в результаті воєнних дій та міграції з політичних мотивів). За способом реалізації міграції поділяють на організовані та індивідуальні.

Зовнішні міграції класифікують також за принципом легаль­ності (легальні та нелегальні) і за статусом мігрантів. Як окремі категорії учасників міграційного процесу вирізняються: особи, що переїжджають на постійне проживання; трудові мігранти, які приїжджають на роботу за контрактом (на строк дії контракту); висококваліфіковані спеціалісти — працівники транснаціональ­них компаній та спільних підприємств, які за характером діяль­ності переїздять з країни в країну; нелегальні трудові мігранти; особи, що шукають політичного притулку; біженці.

Загалом за 1994—2000 рр. Україна тільки за офіційними да­ними втратила в результаті міграційного обміну населенням з іншими державами понад 600 тис. осіб, переважно молодого та середнього віку. При цьому основна маса вибулих з України не має наміру повертатись назад. Крім того, значно поширилася не­легальна трудова міграція наших співгромадян як на Захід, так і до країн СНД. Так, у 2000 р. кількість працюючих за кордоном вихідців тільки з 8 областей України (Волинська, Донецька, За­карпатська, Івано-Франківська, Луганська, Львівська, Рівненська та Чернівецька) за мінімальною оцінкою становила 400 тис. чол. (без урахування контингенту човникових торговців).

Щоправда, нині в Україні спостерігається тенден­ція до поступового зменшення міжтериторіальних відмінностей міграційної ситуації, зокрема практично для всіх регіонів характер­не невелике від"ємне сальдо міграцій. Унікальні тенденції мігра­ційних процесів спостерігаються в Києві. Починаючи з 1995 р. Київська міськрада є практично єдиним регіоном України, де спо­стерігається додатне сальдо міграцій населення, причому існує тен­денція до його зростання (крім столиці, незначне перевищення чи­сельності прибулих над кількістю вибулих в окремі роки фіксуєть­ся в Полтавській області та Севастопольській міськраді).

18. Зовнішньоекономічні зв’язки (ЗЕЗ) як одне з найважливіших засобів економіки. На розвиток і розміщення РПС України великий вплив має геополітичний чинник. Україна має зручне географічне положення: приморське розташування, близькість до країн Західної Європи і Близького Сходу; наявність розвинутої транспортної мережі міжнародного значення; сусідство з Росією, Польщею, Туреччиною, Білоруссю, Румунією, Молдовою, Словаччиною, Угорщиною.

Геополітичний фактор відіграє важливу роль у формуванні зовнішньоекономічних зв’язків України з країнами Європи, Азії, країнами – членами СНД. Територія України використовується для транзитних перевезень, що забезпечує певні валютні надходження.

Основні форми міжнародних економічних зв’язків – це міжнародна торгівля, вивіз капіталу і кредитно-фінансові відносини, науково-технічне співробітництво, надання міжнародних послуг і міжнародний туризм.

У структурі світової торгівлі на готові вироби припадає 75%, а на сировинні матеріали і напівфабрикати – 25%. Головний регіон міжнародної торгівлі – Європа. Друге місце посідає Азиатсько-Тихоокіанський регіон, Третє – Північна Америка. Активну участь у світовій торгівлі бере і Україна. Найважливішими торговими партнерами є Росія, США, Німеччина, Казахстан, Білорусь, Польща, Великобританія, Італія, Туреччина. Україна повинна прагнути у підвищенні в експорті питомої ваги машин та обладнання, товарів тривалого використання підвищеної трудомісткості.

Імпорт капіталу і кредитно-фінансові відносини зараз розвиваються швидше, ніж торгівля товарами. Імпорт капіталу здійснюється у двох формах: міжнародні позики і кредити, прямі закордонні капіталовкладення, що їх здійснюють транснаціональні корпорації. У сіті сформувались три основні центри фінансово-кредитної діяльності: США, Західна Європа, Японія.

Науково-технічні зв’язки – нова форма міжнародних економічних зв’язків, що здійснюються на комерційній і некомерційній основі та виявляються в обміні або купівлі-продажу науково-технічних знань, а також у розробленні спільних проектів.

Міжнародне співробітництво в сфері матеріального виробництва набуває дедалі більшого значення. Воно виявляється в таких формах: міжнародна спеціалізація та кооперація виробництва, спільне виробництво продукції на багатосторонній основі, праця у сфері капітального будівництва, організація спільних підприємств.

На світовий економічний розвиток впливає міжнародна торгівля послугами (послуги в галузі транспорту, інформації, телекомунікацій, оренда машин і обладнання, розрахунки за допомогою ЕОМ, ринкові, прогнозові та наукові дослідження, консультаційні, управлінські послуги, тощо). Перші три місця в торгівлі послугами займають Японія, США і Німеччина.

Міжнародний туризм – одна з форм обміну послугами. Щорічно в туристичних поїдках бере участь майже 1/3 населення Землі.

19. Основні напрями і принципи реалізації політики регіонального розвитку в Україні. Регіональна політика є невід'ємною складовою загальнодер­жавної економічної політики. Вона ґрунтується на пріоритетності національних інтересів, економічній самостійності регіонів та сприяє ефективному використанню внутрішнього потенціалу те­риторій. Здійснення цієї політики повинно забезпечити єдність державних, регіональних та місцевих інтересів. Державна регіональна економічна політика — це цілеспрямо­вана діяльність держави щодо управління соціальним, економі­чним, екологічним розвитком регіонів. Вона містить комплекс дер­жавних рішень та конкретних заходів, які відповідають економіч­ній стратегії держави. Ця політика характеризується певною сукуп­ністю цілей, завдань, механізмів, які визначають її стратегію і так­тику; передбачає врахування широкого спектра національних, політичних, соціальних чинників, що і дозволяє впливати на тенденції регіонального розвитку. Вона охоплює всю систему взає­мовідносин між державою і регіонами, з одного боку, та між регіо­нами — з другого.

Ця політика націлена на подо­лання кризових явищ і дезінтеграційних процесів. Через соціально-економічне піднесення регіонів зміцнюється економічний потен­ціал держави. Головне її спрямування — це забезпечення раціо­нального використання природних ресурсів регіонів, нормаліза­ція життєдіяльності населення, досягнення екологічної безпеки та вдосконалення територіальної структури економіки. Державна регіональна економічна політика України формується таким чи­ном, щоб забезпечити територіальну цілісність держави, створи­ти рівновигідні умови функціонування регіональних господарсь­ких комплексів. Вона ґрунтується на таких основних принципах:

• конституційності та законності, тобто реалізація політики відбувається відповідно до Конституції та законів України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України на засадах чіт­кого розподілу завдань, повноважень та відповідальності між орга­нами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування;

• забезпечення унітарності України та цілісності її території, включаючи єдність економічного простору на всій території держа­ви, її грошово-кредитної, податкової, митної, бюджетної систем;

• наближення послуг, що надаються органами державної вла­ди та органами місцевого самоврядування, до безпосередніх спо­живачів;

• диференційованості надання державної підтримки регіонам відповідно до умов, критеріїв та строків, визначених законодав­ством;

• стимулювання співробітництва між органами виконавчої вла­ди та органами місцевого самоврядування у розробленні та реалі­зації заходів щодо регіонального розвитку.

Під час здійснення конкретних заходів державної регіональної економічної політики передбачається: сформувати нову територіаль­ну структуру державного сектору економіки; реформувати систему управління державним сектором економіки; зміцнити економічні основи місцевого самоврядування та розширити його соціально-економічні функції; здійснити поетапний перехід на обґрунтовану систему бюджетного регулювання та розширити права місцевих ор­ганів виконавчої влади в бюджетній політиці України.

Важливе значення в регіональній політиці мають принципи концентрації та адаціоналізму. Вони є взаємодоповнюючими і забезпечують розвиток місцевих ініціатив, пошук додаткових джерел фінансування програм регіонального розвитку. їх реалізація в полі­тиці означає зниження навантаження на національні бюджети і за­лучення для здійснення регіональних проектів місцевих ресурсів. Відповідно до названих принципів встановлено 6 пріоритет­них напрямів регіональної політики ЄС: сприяння структурній перебудові та розвитку депресивних регіонів; надання фінансо­вих ресурсів регіонам, в яких спостерігається стагнація промис­ловості; боротьба з тривалим безробіттям та підтримка зайнятос­ті; адаптація підприємців, робітників у промисловості та вироб­ничій сфері до системних змін, що загрожують безробіттям; фінан­сування розвитку сільськогосподарських територій та прискорення структурної перебудови сільського господарства; допомога північ­ним країнам з низькою густотою населення.

20. Основні принципи формування економічних районів. Економічний район – це форма територіальної організації народного господарства, що утворюється на основі суспільного територіального поділу праці, виникнення і формування районних територіальних виробничих комплексів. У науковій літературі обґрунтовується і використовується ряд критеріїв і принципів економічного районування.

До основних з них належать такі:

•загальний (інтегральний, міжгалузевий) економічний район має бути великою економічно цілісною територією, на якій є знач­ні природні ресурси, необхідні для визначення його господарсь­кої спеціалізації і забезпечення сучасного й перспективного роз­витку;

•розміри територій великих економічних районів повинні від­повідати вимогам скорочення перевезення масових вантажів у межах району до економічно доцільних відстаней, наближатися до їх одномасштабності, а величини економічних потенціалів районів повинні бути близькими між собою;

•економічний район повинен являти собою виробничо-економічну територіальну єдність, яка утворюється розвиненими внутрішніми виробничими зв'язками, і мати спеціалізацію госпо­дарства у масштабі країни;

•на території інтегрального економічного району повинен бу­ти сформований досить потужний господарський комплекс, ос­нову якого становлять територіальні виробничі комплекси з та­кою галузевою структурою:

— профілюючі галузі (галузі спеціалізації району в масштабах країни), які включають до свого складу кілька галузей промисло­вості і сільського господарства;

— галузі, які розвиваються як суміжні з галузями попередньої групи і забезпечують комбіновану переробку сировини, а також галузі, що обслуговують потреби галузей спеціалізації району (добування і збагачення сировини, виробництво напівфабрикатів, обладнання, ремонт обладнання, виробництво будівельних мате­ріалів тощо);

- галузі, які забезпечують потреби населення району промис­ловими і продовольчими товарами, необхідними матеріалами;

• при виокремленні економічного району повинно враховува­тися економіко-географічне положення території і його вплив на спеціалізацію та особливості розміщення продуктивних сил;

• при виокремленні економічного району слід дотримуватися принципу економічного тяжіння, тобто необхідності включення в його межі основної територіальної частини або і всієї зони, фор­муючого впливу його головного регіонального центру;

•до складу великих економічних районів повинні повністю включатися території адміністративних областей, країв, автоном­них республік без порушення їх меж.

21. Форми зовнішньоекономічних зв’язків (ЗЕЗ). На розвиток і розміщення РПС України великий вплив має геополітичний чинник. Україна має зручне географічне положення: приморське розташування, близькість до країн Західної Європи і Близького Сходу; наявність розвинутої транспортної мережі міжнародного значення; сусідство з Росією, Польщею, Туреччиною, Білоруссю, Румунією, Молдовою, Словаччиною, Угорщиною.

Геополітичний фактор відіграє важливу роль у формуванні зовнішньоекономічних зв’язків України з країнами Європи, Азії, країнами – членами СНД. Територія України використовується для транзитних перевезень, що забезпечує певні валютні надходження.

Основні форми міжнародних економічних зв’язків – це міжнародна торгівля, вивіз капіталу і кредитно-фінансові відносини, науково-технічне співробітництво, надання міжнародних послуг і міжнародний туризм.

У структурі світової торгівлі на готові вироби припадає 75%, а на сировинні матеріали і напівфабрикати – 25%. Головний регіон міжнародної торгівлі – Європа. Друге місце посідає Азиатсько-Тихоокіанський регіон, Третє – Північна Америка. Активну участь у світовій торгівлі бере і Україна. Найважливішими торговими партнерами є Росія, США, Німеччина, Казахстан, Білорусь, Польща, Великобританія, Італія, Туреччина. Україна повинна прагнути у підвищенні в експорті питомої ваги машин та обладнання, товарів тривалого використання підвищеної трудомісткості.

Імпорт капіталу і кредитно-фінансові відносини зараз розвиваються швидше, ніж торгівля товарами. Імпорт капіталу здійснюється у двох формах: міжнародні позики і кредити, прямі закордонні капіталовкладення, що їх здійснюють транснаціональні корпорації. У сіті сформувались три основні центри фінансово-кредитної діяльності: США, Західна Європа, Японія.

Науково-технічні зв’язки – нова форма міжнародних економічних зв’язків, що здійснюються на комерційній і некомерційній основі та виявляються в обміні або купівлі-продажу науково-технічних знань, а також у розробленні спільних проектів.

Міжнародне співробітництво в сфері матеріального виробництва набуває дедалі більшого значення. Воно виявляється в таких формах: міжнародна спеціалізація та кооперація виробництва, спільне виробництво продукції на багатосторонній основі, праця у сфері капітального будівництва, організація спільних підприємств.

На світовий економічний розвиток впливає міжнародна торгівля послугами (послуги в галузі транспорту, інформації, телекомунікацій, оренда машин і обладнання, розрахунки за допомогою ЕОМ, ринкові, прогнозові та наукові дослідження, консультаційні, управлінські послуги, тощо). Перші три місця в торгівлі послугами займають Японія, США і Німеччина.

Міжнародний туризм – одна з форм обміну послугами. Щорічно в туристичних поїдках бере участь майже 1/3 населення Землі.

Поиск по сайту: