У правничій літературі, часто характеризуючи метод правового регулювання, визначають його через способи, завдяки яким здійснюється вплив на поведінку учасників суспільних відносин. Однак таке визначення є не зовсім вдалим, оскільки за наявності кількох методів правового регулювання застосовуються переважно одні й ті самі способи впливу, що відрізняються лише за характером поєднання їх у різних комбінаціях й тим самим характеризують метод правового регулювання відповідних суспільних відносин.
Так, чимало науковців вважають, що методів правового регулювання існує всього два. Один із них отримав назву — децентралізованого, або диспозитивного, регулювання і полягає у забезпеченні координації цілей та інтересів суб'єктів суспільних відносин. Він найбільше застосовується для регулювання відносин, що забезпечуються галузями приватного права (цивільного, корпоративного, господарського тощо).
Другий метод — централізованого (імперативного) регулювання передбачає субординацію учасників суспільних відносин. За допомогою цього методу регулюються стосунки, де пріоритетними є переважно загальносоціальні інтереси. Тобто імперативні методи застосовуються у сфері публічно-правових галузей права, конституційного, адміністративного, кримінального та ін.
Якщо керуватись тим, що метод, хоч і характеризує ту чи іншу галузь права, але при цьому його вид залежить повністю від характеру суспільних відносин, які потребують врегулювання правовими нормами, то можна дійти висновку, що саме предмет галузі права зумовлює застосування відповідних методів і способів правового впливу.
Отже, метод права довкілля з огляду на предмет цієї галузі передбачає поєднання способів правового впливу, що властиві централізованому (імперативному) регулюванню. Адже зазвичай право довкілля (екологічне право) відносять до публічно-правових галузей1. І для цієї групи норм використовуються два з відомих трьох способів правового регулювання — це спосіб юридичних заборон та юридичних приписів.
Застосуванням способу заборон досягається бажана для законодавця поведінка суб'єкта відповідних правовідносин, на якого покладається обов'язок утримуватись від вчинення певних дій, що суперечать встановленим приписам. Заборони є обов'язковими і забезпечуються застосуванням заходів юридичної відповідальності в разі їхнього недотримання. Юридичний припис передбачає встановлення обов'язку для суб'єкта діяти саме так, а не інакше. Такий юридичний обов'язок має активний характер та постає гарантією використання суб'єктивних прав учасниками відповідних суспільних відносин2.
Необхідно зазначити, що ці два методи правового регулювання (диспозитивний та імперативний) є наскрізними для усіх галузей права і використовуються для регулювання суспільних відносин у певному їх поєднанні, з більшим або меншим переважанням одного з них. Щодо цього відомий на пострадянському просторі теоретик права С. С. Алексєєв наголошував: «... Галузеві методи не можна зводити до найпростіших прийомів. Кожен галузевий метод як складне багатогранне правове явище виражає особливий юридичний режим регулювання, який існує у конкретному нормативному матеріалі й тісно пов'язаний із відповідною групою суспільних відносин — предметом правового регулювання». Саме з цих міркувань, характеризуючи метод будь-якої галузі права, рекомендують застосовувати додаткові юридичні ознаки, завдяки яким проявляється специфіка тих суспільних відносин, що формують її предмет.
Виділяють, зокрема, такі юридичні ознаки методу: характер юридичних фактів, що належать до підстав виникнення правових відносин; правове становище учасників цих правовідносин; характер встановлення їхніх прав та обов'язків; і, нарешті, — характер юридичних засобів впливу для забезпечення виконання зобов'язань (юридичні санкції).
Констатуючи загалом притаманність праву довкілля імперативного методу правового регулювання, дозволимо собі вкотре наголосити, що екологічні відносини, які становлять предмет цієї галузі, не є однорідними, а поєднують у собі ряд дещо відмінних за характером і змістом стосунків1. Тому важливим є з'ясування специфіки прояву вказаних ознак стосовно до кожної з груп таких відносин.
Отже, однією з важливих ознак галузевого методу правового регулювання вважається характер юридичних фактів, що є підставами виникнення відповідних суспьіьних відносин. І якщо спробувати з'ясувати такі підстави (юридичні факти) щодо кожного з видів екологічних відносин, то виявиться, що у переважній більшості це будуть владні акти державних або інших уповноважених органів.
Відносини охорони довкілля, наприклад за своїм характером, тяжіють здебільшого до так званих абсолютних правовідносин. Для них, як відомо, властивим є застосування способу заборон, що характеризує імперативний метод регулювання. Тобто учасники таких правовідносин зобов'язані утримуватись від певних дій, аби не порушувати встановлені правила охорони природних об'єктів. У разі недотримання обов'язку щодо охорони довкілля настає юридична відповідальність, підставою для якої є відповідне правопорушення.
Для правовідносин раціонального використання природних ресурсів, правовідносин щодо забезпечення екологічної безпеки та формування й збереження екомережі підставами виникнення постають переважно акти уповноважених державних органів. Ті незначні випадки, коли вказані правовідносини постають на основі юридичних фактів договірного характеру, не впливають загалом на імперативну природу цих відносин. Тим паче, що договір як підстава виникнення, наприклад, відносин природокористування є результатом державного санкціонування відповідних дій уповноважених суб'єктів.
Особливим видом підстав для виникнення деяких правовідносин довкілля можна вважати також юридичні приписи самого закону. Існують, наприклад, правовідносини (загальне лісокористування, загальне водокористування тощо), що виникають з огляду на загальну дозвільну норму законодавчого акта, якою регулюються відповідні суспільні відносини.
Наступною ознакою, що зазвичай характеризує метод правового регулювання, називають правове становище суб'єктів правовідносин.
У правовідносинах довкілля, з огляду на характер взаємних прав і обов'язків, учасники перебувають у підпорядкуванні один до одного. Тобто субординація суб'єктів правовідносин яскраво засвідчує імперативний характер методу правового регулювання відносин довкілля. При цьому така субординація майже нічим не відрізняється від її класичного варіанту, що властивий, наприклад, адміністративному праву. Дещо відмінним від неї може вважатися хіба що правове становище суб'єктів у правовідносинах забезпечення екологічної безпеки.
Соціальний аспект цих правових відносин, що зумовлений проголошенням права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля, зумовлює державу як гаранта такого права взяти на себе зобов'язання щодо здійснення комплексу заходів щодо відшкодування завданої порушенням такого права шкоди. Тобто у цих правовідносинах право вимоги (владні повноваження) перебуває у особи, право на екологічну безпеку якої порушено. Держава ж чи її органи зобов'язані забезпечити відповідні вимоги. Тим самим за класичного варіанта субординації вони мали б право вимоги, а у правовідносинах щодо забезпечення екологічної безпеки зобов'язані виконувати вимоги інших.
Спосіб встановлення прав та обов'язків, що також використовується для характеристики методу правового регулювання, у правовідносинах довкілля має яскраво виражений імперативний характер. А як уже зазначалося, імперативний метод називають ще
централізованим. Ось чому існують підстави для висновку про те що взаємні права й обов'язки учасників правовідносин довкілля встановлюються переважно у централізованому порядку Реалізу- ючи ці права та обов'язки, вони зобов'язані неухильно дотримуватись вимог чинного законодавства і не порушувати його приписів. к
Нарешті, остання ознака, шо засвідчує застосування правом довкілля імперативного методу регулювання, пов'язана з характером юридичних засобів впливу, які використовуються для забезпечення виконання зобов'язань.
Зазвичай у таких випадках намагаються з'ясувати наявність самостійних санкцій, властивих саме цій галузі права, що ними послуговуються для захисту порушених прав. Вважається, що право довкілля у переважній своїй більшості використовує для впливу на порушників правовідносин санкції адміністративної, кримінальної чи цивільної відповідальності. Водночас для цієї галузі права з огляду на специфіку відносин, що формують її предмет, властивим є застосування також певних особливих санкцій, які за багатьма параметрами відрізняються від класичних санкцій адміністративного чи цивільного права. Іноді навіть доводять існування самостійної еколого-правової відповідальності як різновиду юридично, відповідальності'. Та навіть попри усі дискусії з цього приводу2 доводиться констатувати, що з-поміж інших юридичних санкцій, які загалом застосовуються до порушників норм права довкілля, існують і дещо специфічні заходи юридичного впливу ЩО загалом є відмінними від традиційних санкцій цивільного чи адміністративного права (див. розділ 9).
Такими особливими санкціями, що виражають специфіку засобів впливу на порушників правил у сфері охорони довкілля можна назвати заходи так званої матеріальної таксової відповідальності Спеціальні такси акумулюють у вартісному вираженні
усі негативні майнові наслідки заподіяної довкіллю шкоди. Вони також враховують культурну, наукову, історичну цінність природних об'єктів, їхнє поширення у відповідному регіоні та деякі інші чинники. Тобто такси — це наперед встановлена грошова оцінка екологічної шкоди, яка і є особливою санкцією, що застосовується для покарання осіб, винних у заподіянні шкоди природним об'єктам та ресурсам.
Завершуючи таким чином з'ясування ознак, що характеризують метод права довкілля, нагадаємо, що поведінка учасників екологічних правовідносин грунтується на двох основних способах правового регулювання — приписи та заборони, які вказують загалом на притаманність для цієї галузі імперативного методу регулювання суспільних відносин, що зумовлений переважно централізованим встановленням прав і обов'язків учасників цих відносин, застосуванням заходів юридичної, в тому числі екоправової відповідальності з метою забезпечення екологічної безпеки для створення належного для життя і здоров'я довкілля.