Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Форми буття права, ідея права, закон, правове життя.



Аналіз правової реальності надає можливість виокремити певні форми буття права, які в сукупності відображають динаміку правової реальності. Серед основних форм буття права розрізняють:

· світ ідей, що в сукупності відображає ідею права;

· світ знаків, що в сукупності відображає правові норми та закони;

· світ взаємодій, що складає в сукупності правове життя.

Зазначені форми мають логічно-послідовний характер і надають можливість відобразити закріплення правових ідей законом, та її втілення у поведінці суб’єктів.

В реальному житті в сукупності ці рівні і складають право. Кожен з них знаходить свою розвинуту характеристику у відповідних філософсько-правових концепціях шляхом обґрунтування її основної ролі та призначення. Так, ідея права притаманна філософсько-правовій концепції природного права. Норми права і закони характеризують правовий позитивізм, а правове життя є засобом дії права, є відображенням соціальної реальності та наділене природно-матеріальним значенням. Саме це характеризує антропологічну концепцію права.

Ідея права – це вихідний компонент правової реальності, що являє собою найбільш загальний (абстрактний) вираз сутності права та його завдань. Це ідеальний аспект права і його форма. Саме ідея права відображає особливості того чи іншого підходу до права, характеризує його сутність. Ідеєю права може бути природа людини, що складає сутність аксіології, цінності, соціальні відносини і воля, що відображає онтологічну природу права.

Ідея права є самостійною категорією, що має власну структуру. Її складають елементи, основними серед яких є:

· суб’єктивний компонент, що складає антропологічний рівень дії права і ідея права надає інформацію про те, хто може бути суб’єктом права, сутність поширення права, перелік суб’єктів, що підпадають під його дію;

· аксіологічний компонент – система цінностей, які відображаються та реалізуються у праві. Це категорія відображає поняття справедливості та безпосереднього впливу на характер співвідношення права і закону;

· деонтологічний компонент – забезпечує єдність права і обов’язку суб’єкта. Саме він характеризує зміст можливої і необхідної поведінки і визначає рівень ефективності права відповідно до ступеню впровадження його ідей.

Правова ідея відображається у свідомості суб’єкта права і може мати подвійний вимір – залишитися науковою ідеєю, що забезпечує приріст знань про право та втілюватися у праві. Саме така ідея і втілюється в законі, що є основною формою виразу права. Закон – це юридичний документ, що забезпечує конкретизацію правових ідей та відображення їх у праві. Це загальна норма, що має абстрактний характер і виступає у формі суджень про належне. Велике значення для характеристики закону має його співвідношення з правом. В теоретичному і практичному значенні проблема співвідношення і розмежування права і закону охоплює широке коло питань, які торкаються сутності, змісту, призначення права в суспільстві.

Необхідно зазначити, що ця проблема існує з моменту виникнення права, однак на науковому рівні їй не завжди приділялася увага.

Сучасна наука обґрунтовує можливість вирішення проблеми співвідношення права і закону на двох рівнях:

1 – науковий, що забезпечує постановку проблеми і обґрунтування можливих шляхів вирішення;

2 – прикладний, що характеризує право і закон, їх взаємодію в межах певних шкіл право розуміння.

Науковий аспект побудований на характеристиці закону, як права. Має два напрямки:

а) в суспільстві діють закони, що відповідають правовим критеріям і вимогам. Таким критерієм є природа прав людини, рівень захищеності суб’єктивних інтересів. Такі закони є правовими і це дає можливість ототожнювати право і закон;

б) в суспільстві діють закони, що відображають інтереси певної соціальної групи, мають державний характер, однак не є правовими за якістю. В цьому випадку категорія право і закон не співпадають.

Науковий аспект обґрунтовує три можливих варіанти вирішення проблеми:

1 – у випадку визначення самого права джерелом його формування, закон характеризується тотожним праву незалежно від його змісту;

2 – у випадку визнання права відносно незалежним від держави і таким, що функціонував до державного права, і має форму природного чи суспільного права, право визнається залежним від громадянського суспільства, а закон залежним від держави. Право і закон є різними категоріями, що мають самостійне значення і не співпадають;

3 – у випадку характеристики держави як суб’єкта законотворення, ми визначаємо її значимість для створення закону. В цьому випадку закон є лише одним із аспектів права, що характеризується формальним його вираженням і саме на цьому рівні можлива характеристика права і закону як змісту і форми.

Прикладний аспект проблеми пов'язаний з її характеристикою в межах шкіл право розуміння.

І. Правовий етатизм.Розуміння права як системи норм, прийнятих державою, і тому характеризує лише формальні відмінності права і закону. Закон розуміється як одна із форм права, хоча і в цьому випадку враховується те значення права, що виникає в межах цієї школи розуміння. Матеріальне значення права пов’язується як і будь-яка правова норма з державою. На цій підставі право вважається тотожним закону і формальне значення права ототожнюється лише з актом вищої юридичної сили. Якщо до розгляду беруться інші норми, вміщені в підзаконні акти, правові звичаї, інші форми права, то проблема співвідношення права і закону не виникає.

ІІ. Школа природного права.Визнання власної природи права, як специфічного феномену. Теза про те, що закон покликаний лише відображати це право та рівень справедливості закладений у ньому, робить право і закон тотожними категоріями.

ІІІ. Ліберальні концепціїрозрізняють категорію «правовий закон» як такий, що відображає стан людини, закріпленння і захищення прав і свобод. Закон, що не відповідає цим критеріям вважається юридичним, похідним від держави, однак не правовим, саме це обумовлює розгляд проблеми співвідношення права і закону лише в площині закону права. Отже, розмежування права і закону залежить від розуміння права як критерію свободи і справедливості.

Соціальні дії – це реальна поведінка суб’єкта права, що має форму право реалізації суб’єкт, який виконує правові приписи одночасно демонструючи своє відношення до інших суб’єктів права. Він повинен володіти певними якостями, основними серед яких є здатність визначати ідею права та здатність психічно-вольового контролю власної поведінки. В сучасній філософії права розрізняють три рівні психологічно-вольового ставлення суб’єкта до норми права:

1 – нижчий, що пов'язаний з бажанням суб’єкта порушити норму права для досягнення власних інтересів;

2 – середній, що пов’язується з бажанням суб’єкта підкоритися правовому припису з огляду на страх перед покаранням чи власну вигоду;

3 – вищий, що пов'язаний з визначенням суб’єкта закріпленим у правових цінностях та усвідомленого виконання права. Здійснення права є результатом його характеристики, що відображає категорію правопорядок та визначає ефективність права як різницю між метою і результатом. На цьому рівні право як належне переходить у соціальне життя.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.