Державний устрій сучасних європейських країн

Міністерство освіти І НАУКИ України

Запорізький національний технічний університет

Сучасна держава:

Типи та форми правління

Методичні рекомендації з курсу «Політологія» для студентів усіх спеціальностей і форм навчання

Запоріжжя

Сучасна держава: типи та форми правління /Методичні рекомендації з курсу «Політологія» для студентів усіх спеціальностей і форм навчання/ [В.Т.Варяник, Г.В.Давлєтова, Ю.М.Соколенко, М.Д.Ясир]. – Запоріжжя, ЗНТУ, 2010.- 56 с.

Автори:

- Варяник В.Т. - доцент, кандидат історичних наук, доцент кафедри;

- Давлєтова Г.В. - асистент кафедри;

- Соколенко Ю.М. - асистент кафедри;

- Ясир М.Д. - доцент, кандидат історичних наук, доцент кафедри.

Рецензенти:

- Ніколаєва Т.Є. - доцент, кандидат філософських наук, завідуюча кафедри політології ЗНУ;

- Омельченко Н.О. - кандидат філософських наук, доцент кафедри соціології ЗНУ.

Відповідальний за випуск:

- Кириченко В.М. - доцент, кандидат історичних наук, завідувач кафедри політології та права ЗНТУ.

Затверджено на засіданні кафедри політології та права ЗНТУ

19 квітня 2010р., протокол №8.

ã Варяник В.Т., Довлєтова Г.В., Соколенко Ю.М.,

Ясир М.Д., 2010

ã ЗНТУ, 2010

ЗМІСТ

Стор.

Передмова............................................................................................................4

Сутність держави, її основні ознаки..................................................................5

Функції держави..................................................................................................7

Унітарна держава. Сутність і типи....................................................................8

Автономія в складі унітарної держави............................................................10

Імперія як тип державного устрою. Етапи існування

та специфічні риси імперій..............................................................................12

СРСР як особливий тип імперії.......................................................................14

Федеративна держава, її основні ознаки.........................................................16

Конфедерація, сутність, основні риси. Типи

конфедеративних утворень..............................................................................19

Монархія та її види...........................................................................................21

Президентська республіка, сутність, ознаки..................................................25

Парламентська республіка та її особливості..................................................27

Нетипові форми правління держави...............................................................29

Короткий словник.............................................................................................32

Література..........................................................................................................35

Додаток А Державний устрій сучасних європейських країн........................38

Додаток Б Державний устрій сучасних азіатських країн..............................42

Додаток В Державний устрій сучасних американських країн.....................46

Додаток Г Державний устрій сучасних африканських країн........................50

Додаток Д Державний устрій сучасних країн Австралії та Океанії.............55

Передмова

Політичні системи світу – сукупність державних, партійних, громадських органів та організацій, що беруть участь у політичному житті країни. Це система відносин, дій, ідей та інститутів, пов’язаних з функціонуванням та дією політики,а саме, влади і управління в суспільстві.

До суб’єктів влади і управління відносяться держава, як спеціальний політичний інститут управління, політичні партії, як організації, що ведуть боротьбу за політичну владу і здійснюють її з допомогою держави, а також громадські організації, що впливають на діяльність всіх інших суб’єктів управління. Таким чином, політична система виступає регулятором всього політичного життя, забезпечує стабільність і цілісність суспільства.

Центральним політичним інститутом сучасного політичного життя виступає держава з її різноманітними типами і формами правління. На сучасному етапі розвитку людства – склались різноманітні форми державного устрою – унітарні, федеративні та конфедеративні типи держав. Історично склались монархічна і республіканська форми правління з їх різновидами, з президентською та парламентською системами правління.

Автори методичних рекомендацій поставили собі за мету – подати стислу характеристику сучасної держави, її типологію та форм правління. У методичних рекомендаціях розкриваються поняття “держава”, її основні ознаки та функції, характеристика унітарної, федеративної та конфедеративної держави. Чимало уваги приділяється питанням, чому існують автономії в унітарній державі, що таке імперія, чому СРСР – це особливий вид імперії, в чому причини стабільності монархій, в чому особливості президентської та парламентської форм правління, що являють собою нетипові форми правління.

Зважаючи на те, що політологія в університеті викладається як основний нормативний курс для всіх спеціальностей і форм навчання, автори методичних рекомендацій зробили спробу дати широку картину типів і форм правління сучасних держав на основі новітньої політологічної та правової літератури, документів та наукових джерел.

В методичних рекомендаціях додається невеликий, але необхідний, на нашу думку, словник термінів з даної теми, список літератури з проблем, що розглядаються, а також додатки, які характеризують державний устрій сучасних країн світу.

Методрекомендації покликані поглибити знання та уявлення про різноманітність сучасних держав і будуть сприяти кращому засвоєнню навчального матеріалу на семінарських заняттях і в самостійній роботі студентів з циклу суспільно-політичних наук.

Методичні рекомендації не виключають додаткових індивідуальних консультацій для студентів викладачами кафедри політології та права ЗНТУ (ауд.535).

Сутність держави, її основні ознаки

Одним з основних і головних елементів будь-якої політичної системи суспільства, зосередженням всього політичного життя виступає держава, котра є найважливішим механізмом у структурі влади.

Держава існувала не завжди. Існує дві версії з приводу виникнення держави. Одна версія – держава була нав’язана суспільству ззовні (природою, Богом, позаземною цивілізацією). Інша версія: держава є продуктом самого суспільства, що намагалося за допомогою держави регулювати суспільні відносини.

Держава є тою силою, котра зміцнює суспільство, що поділене на класи, соціальні верстви, етнічні та культурні групи.

Існує безліч визначень держави, серед яких можемо виділити наступні:

1. “Держава – це сукупність взаємозв’язаних установ і організацій, що складають особливу систему управління основними сферами громадського життя”.

2. “Держава – основний інститут політичної системи суспільства, що організує, спрямовує і контролює спільну діяльність і відносини людей, суспільних груп, класів та асоціацій. Держава становить центральний інститут влади в суспільстві і концентроване здійснення цією владою політики”. (Политологический словарь. –Харьков, 1997. – С.38 ).

3. “Держава – організація політичної влади, головний інститут політичної системи суспільства, який спрямовує і організує за допомогою норм права спільну діяльність людей і соціальних груп, захищає права та інтереси громадян”. (Політологічний енциклопедичний словник. Вид.друге, доп. і переробл. – К., 2004. – С.144).

4. “Держава – основний інститут політичної системи суспільства, що організує, спрямовує і контролює спільну діяльність і відносини людей, суспільних груп, класів та асоціацій. Держава становить центральний інститут влади в суспільстві і концентроване здійснення цією владою політики”. (Политология: Энциклопедический словарь. – М., 1993. – С.65).

Таким чином, у визначенні сутності держави ключовою виступає ідея управління.

Всяка держава вирішує множинні завдання з управління суспільством. Серед основних ознак держав такі:

1. Єдина територія, тобто єдина політико-територіальна організація політичної влади у масштабах усієї країни;

2. Суверенітетяк політико-правова властивість, що виявляється в незалежності державної влади від усякої іншої всередині країни й у міжнародних зносинах;

3. Організація політичної публічної влади, яка означає, що держава є владою, котра не зливається з суспільством, а стоїть над ним, тобто наявність державного механізму, особливої системи органів та установ;

4. Основу організації публічної влади утворює спеціальний інститут примусу (армія, правоохоронні органи та ін.)

Відомий польський політолог А.Боднар вказує на такі ознаки держави: примус, право на застосування насилля, суверенітет. Іспанський політолог Л.С.Саністебан вказує на три основних елементи держави: територія, людська спільнота (населення), суверенна влада. (Див.: А.Боднар. Основы политологии. – К., 1991. – С.72-73;Л.С.Санистебан. Основы политической науки. – М., 1992.– С.23-24).

Деякі вчені вважають також ознакою держави наявність державної мови або мов. Такий підхід має прояв і в Україні. Так, згідно з статтею 10 Конституції України, державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

Найважливішим моментом є двоїсна сутність держави, яка виступає як орган згоди (солідарності) членів суспільства та як орган насилля над певними членами суспільства.

Основним блоком завдань сучасної держави є регулювання суспільства, тобто погодження дій його груп і окремих членів.

Інший блок державних завдань зводиться, відповідно, до захисту державного механізму від насильного руйнування, тобто є самозахистом держави.

Серед найбільш характерних систем сучасної держави можна виділити такі специфічні системи, як управлінський апарат, фінансова система, каральні органи.

Державні органи можуть розподілятися на органи управління, примусу та забезпечення. До останнього відносяться податкові органи, що відчужують частину майна громадян на користь держави для забезпечення її діяльності.

Функції держави

Функціями держави називаються головні напрями її діяльності, що становлять сфери розподілу праці поміж різними органами держави.

Найважливіше значення для держави мають економічні функції. До них належать: планування, стимулювання, створення комплексних програм, координація економічної та науково-технічної політики, антикризове програмування, організація та контроль грошового обігу та ін.

Значення економічних функцій держави зростає в міру витиснення позаекономічних методів керівництва промисловістю та сільським господарством і переходу на ринкові економічні відносини.

До соціальних і культурних функцій держави належать: піклування про підвищення життєвого рівня громадян, створення соціальних умов для нормальних трудових відносин, забезпечення соціальної справедливості, гарантія забезпечення першорядних соціальних потреб народу: права на освіту, медичне обслуговування, пенсійне забезпечення, необхідне регулювання й реформування цих галузей, координація приватних і державних програм, розвитку зв’язку й транспорту, піклування про розвиток науки, розвиток культури, мистецтва та ін.

Здійснення політичної влади всередені країни провадиться через внутрішні функціїдержави. Це створення законів і необхідних правових актів, гарантія їх додержання, захист невід’ємних прав людини, боротьба з антигромадськими проявами в суспільстві (злочинність, мафія, корупція), захист державного механізму від насильного руйнування, відвернення тенденції розпаду, забезпечення не­обхідного рівня демократії тощо.

До зовнішніх функційдержави можна зарахувати: захист від нападу ззовні, організація співробітництва з іншими державами, встановлення з ними дипломатичних відносин, зовнішньоекономічні зв’язки (допомога, ембарго, блокада, режим найбільшого сприяння і т.п.), участь в роботі міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ, Рада Європи та ін.), боротьба за мир і міжнародну безпеку та ін.

Унітарна держава: сутність і типи

Унітарна держава (лат: unitas – єдність, цілісність, однорідність) – це форма державності, а інколи й національно-державного ладу, який базується на зверхності суверенітету (верховної влади) єдиної держави над адміністративно-територіальними або національно-територіальними одиницями (областями, департаментами, префектурами, провінціями тощо), на які вона поділена. Інакше кажучи, унітарною вважається держава, в якій жодна з її частин не має статусу державного утворення.

В унітарній державі відносини між органами місцевої і центральної влади побудовані за принципом конституційно закріпленої вертикальної підлеглості “низів” – “верхам”.

На початку ХХІ століття унітарна форма держави найбільш поширена і близько 150 держав світу є унітарними, в тому числі й Україна. Стаття 2 Конституції України проголошує, що Україна є унітарною державою.

На протязі всього історичного процесу переважали унітарні форми держави, хоч деякі з них, наприклад, стародавня Лікія, були федераціями, а інші, як то Римська імперія, мали елементи конфедерації.

До історії Нового Часу майже всі держави були унітарними, за незначними винятками (наприклад, Швейцарський союз). Прорив розпочався лише з кінця ХVІІІ ст., коли були утворені Сполучені Штати Америки. З цього часу почалась федералістська революція.

Які ж чинники обумовили виникнення і багатовікове панування унітаризму?

- моноетнічний склад населення більшої частини держав;

- природа тогочасної політичної влади з її основними засадами – зміцнення єдиновладдя (вождя, фараона, короля, князя, царя), виникнення правлячих еліт, формування вертикально-ієрархічних владних структур, закріплення відносин панування і підпорядкування (класичні приклади: Італія, Франція, Японія).

Головними ознакамиунітарної держави є:

- наявність єдиної конституції;

- наявність єдиного керівного центру, вертикально-ієрархічної структури владних установ і відносин (”пірамідальної моделі влади”);

- єдина для всієї держави система права;

- єдине громадянство;

- єдина державна мова (при можливому функціонуванні в окремих регіонах інших офіційних мов).

В сучасній політичній науці спостерігаються два погляди на типологію унітарної держави: централізовані і децентралізованіунітарні держави.

Одна з головних ознак унітарних держав – це обов’язкова наявність керівного центру, а також вертикально-ієрархічної структури влади, установ і відносин.

Складовими частинами унітарної держави є статус одиниць адміністративно-територіального поділу. Такий поділ рідко враховує етнонаціональний склад населення країни та його розселення.

В унітарній державі кількість ланок управління досить сувора (від двох до п’яти), зокрема в Україні: центр – область – район – місто – село. Ці ланки живуть за законами, що прийняті загальнодержавними органами.

Таким чином, централізована унітарна держава– це така держава, в якій підпорядкування периферійних (регіональних) органів влади державному центру здійснюється за допомогою посадових осіб, призначених з центру (монархом, президентом). Прикладом може служити Норвегія, Швеція, Чехія.

Децентралізована унітарна держава –це такадержава, в якій периферійні (регіональні) органи влади формуються незалежно від центру і діють більш самостійно, в рамках Конституції, під наглядом вищих урядових інституцій і в рамках наділених повноважень (наприклад, Велика Британія, Нова Зеландія, Японія).

В останні роки спостерігається тенденція до збільшення децентралізованих унітарних держав, коли створюються вільні економічні зони, розширюються повноваження регіональних органів влади (саме така децентралізація привела до перетворення в 1993 р. унітарної держави Бельгії в федерацію).

Децентралізація управління місцевими органами влади призводить до утворення автономій в межах унітарної держави. Такі держави називаються унітарними з елементами автономій.

Автономія в складі унітарної держави

Автономія– від грецького “autos” – сам, “nomos” – закон, самоуправління.

Автономія в широкому розумінні означає надання деяким державам (областям, департаментам, провінціям та ін.) прав на самоврядування в адміністративній сфері (у такому розумінні цей термін вживається в політико-юридичних науках).

У вузькому, спеціальному розумінні цього слова автономія означає широке внутрішнє самоврядування політико-національного або національно-територіального утворення в рамках єдиної держави і стосується не лише адміністративної, а й інших сфер життя і діяльності, а також деяких питань законодавства (у такому розумінні це поняття вживається в політології та ентополітології).

Характерними ознаками автономіїє наступні:

- на її території поряд із загально-державними законами діють власні “автономні” закони з певного кола питань;

- незалежно від центру формується власний “автономний” парламент, здатний приймати певні закони, а також власний “автономний уряд”, спроможний здійснювати самоврядування, зокрема забезпечити виконання загальнодержавних і “автономних” законів.

Хоч автономії мають широкі права і повноваження, але вони не є державним утворенням, а їх самостійність значно обмежена. Свідоцтв цьому чимало:

- статут і статус автономії, тобто правила, які визначають правове становище, повноваження і порядок її діяльності, розробляються, встановлюються, затверджуються центром, його загально-державним законом;

- “автономні” закони можуть бути скасовані, якщо вони суперечать конституції країни та загальнодержавним законам або становлять загрозу безпеці, єдності й територіальній цілісності держави;

- “автономний” парламент, уряд та інші владні установи здійснюють свою діяльність під наглядом центру, його відповідних органів або уповноважених на то осіб (губернатора, представника президента в автономії).

Автономна Республіка Крим (АРК) є невід’ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України (статті 134-139), вирішує питання, віднесені до її відання.

АРК має Конституцію АРК, яку приймає Верховна Рада АРК та затверджує Верховна Рада України.

Нормативно-правові акти Верховної Ради АРК та рішення Ради Міністрів АРК не можуть суперечити Конституції та законам України, актам Президента України та Кабінету Міністрів України. Голова Ради Міністрів АРК призначається Верховною Радою АРК за погодженням із Президентом України. Правосуддя в АРК здійснюється судами, що належать до єдиної системи судів України. В АРК діє Представництво Президента України, статус якого визначається законом України.

З мотивів невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради АРК Конституції України та законам України Президент України може зупинити дію цих актів з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності.

Сполученням унітарної держави з елементами автономії демонструють політичну стабільність такі держави, як Іспанія (Країна Басків, Каталонія, Галісія, Андалусія), Португалія (Азорські острови, о. Мадейра), Фінляндія (Аландські острови), Данія (Фарерські острови, Гренландія), Франція (о. Корсіка), Україна (АРК) та ін.

З іншого боку, автономія таїть у собі й певну потенційну небезпеку для унітарної держави. На думку сучасних політологів така небезпека може виникнути за умови, коли:

- юридичні, політичні, економічні та інші домагання еліти та більшої частини національної меншини значно перевищують можливості, які надає їм автономія;

- у національної меншини вже панують сепаратистські тенденції, зокрема переважають настрої створення власної незалежної держави або входження до складу сусідньої держави з огляду на спільність історичної долі, етнічного походження, віросповідання, одержання економічних вигод та ін;

- на територію, на якій має бути заснована автономія, претендує сусідня держава (або держави);

- існує реальна загроза виникнення війни тощо.

Практика політичного життя початку ХХІ століття підтверджує небезпідставність такого висновку сучасної політичної науки. Про це свідчать проблеми Косова в Сербії, Придністров’я у Молдові, Нагірного Карабаху в Азербайджані та ін.

Тому процес децентралізації й автономізації унітарної держави сучасна політична наука все частіше називає початком її федералізації, а саму державу з автономним утворенням – унітарною державою з елементами федералізму.

Автономія не має універсального міжнародного статусу. Кожна держава, де є автономні утворення, самостійно вирішує питання про надання їм широких чи обмежених повноважень, що визначаються конституцією.

Імперія як тип державного устрою. Етапи існування

та специфічні риси імперій

Термін імперія походить від латинського слова “imperium”, що означає “влада”, “могутній”, “сильний”. В Давньому Римі цей термін спочатку означав вищу державну владу народу, а також певної категорії посадових осіб (магістрів-царів, консулів, преторів та ін.). Пізніше він почав використовуватися стосовно всієї держави.

В сучасній політичній науці термін “Імперія” вживається для означення колишніх великих держав, що об’єднували кілька підпорядкованих центральній владі держав чи народів, примусово або напівпримусово інтегрованих у єдину систему політичних, економічних, соціальних та культурних взаємозв’язків.

Імперія – такий тип політичної системи, що об’єднував під началом жорсткої централізованої влади етнонаціонально-територіальні або адміністративно-територіальні утворення на засадах відносин: “метрополія-колонія” або “центр-периферія”. Більша частина історичного розвитку людства минула в рамках імперій.

До стародавніх імперій можна віднести Римську, Візантійську, Франкську, які проіснували з найдавніших часів до кінця середньовіччя.

Нові імперії – Іспанська, Португальська, Оттоманська, Голандська, Британська, Французька, Російська, Австро-Угорська проіснували з XVI до XX ст. включно.

До новітніх імперій є підстава зарахувати ті, що виникли у 20-30 рр. ХХ ст., тобто Німецьку (“Третій Рейх”) та Радянську. Остання розвалилася у 1991 р., чим поклала край існуванню імперій взагалі.

За характером управління імперії були неоднакові. Внутрішні імперії в своєму складі не мали занадто віддалених територій (Австро-Угорщина, Росія). У зовнішніх імперіях певні їх частини перебували на значній відстані від метрополії, зокрема за океанами (Іспанська, Португальська, Французька, Британська, Голандська).

Майже всім імперіям притаманні деяки риси унітарної держави, а саме:

- єдиний керуючий центр;

- ієрархічно-вертикальна (пірамідальна) система владних структур;

- єдина система права;

- єдине громадянство;

- єдина державна мова.

Специфічними, суто імперськими рисами багатьох імперій були:

- наявність в їхньому складі колоній чи напівколоній, їхня фактична безправність і повна ізольованість від навколишнього світу;

- панування єдиної державної ідеології;

- існування величезної військової, політичної, економічної та адміністративної бюрократії як у центрі, так і на периферії;

- культ насилля;

- готовність центру допускати до імперської еліти представників периферійних еліт при умові їхньої асиміляції і беззастережної відданості центрові;

- агресивність, войовничість та експансіонізм;

- намагання створити державу не локального, а континентального і навіть світового масштабу;

- спроби сконцентрувати в центрі всі багатства, культурні цінності;

- обмеження приватної власності і будь-якої підприємницької ініціативи (за винятком представників імперської еліти);

- страх перед будь-якими інноваціями та реформами;

- антинародна етнонаціональна політика, головним принципом якої був принцип “поділяй і володарюй” та насильницькі методи вирішення етнонаціональних проблем: насильницька асиміляція, депортація цілих народів, етноцид;

- самоізоляція, яка перетворювала імперію на “замкнений універсум”.

Таким чином, головне, що об’єднувало всі імперії, це:

- жорстко централізоване державне утворення;

- закрите суспільство;

- конгломерат різних народів, утримуваних силою або загрозою її застосування.

Ці імперські риси стали фатальними для імперій і призвели до їх загибелі у ХХ столітті.

СРСР як особливий тип імперії

Чи був Радянський Союз імперією? Формально СРСР не був імперією, оскільки він не підходив під класичний зразок, де чітко виражені метрополія і колонії. Але в дійсності виявилась певна специфіка розвитку СРСР, яка і визначила його як імперську державу (роль “метрополії” виконувала Росія, роль “колоній” – союзні республіки).

СРСР мав головні ознаки імперії. Це – вертикально-пірамідальний розподіл влади, дуже сильна її централізація, авторитаризм і тоталітаризм. Радянська імперія була жорстока і агресивна, особливо в сталінські часи та мала такі особливості:

- “внутрішня” і “зовнішня” імперія. “Внутрішня імперія” дісталась Союзу РСР від царської Росії, хоч її спіткали й втрати: домоглися незалежності Польща, Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва. “Зовнішня імперія” була створена після Другої Світової війни (1939-1945 рр.);

- суперцентралізована імперія, в основі якої лежали пірамідальна модель влади та модель “центр-периферія”;

- імперія з авторитарно-тоталітарною політичною системою, про що свідчило існування єдиної партії, єдиної державної ідеології, порушення прав людини і націй і ін;

- мала претензії на світове панування і робила все, що було у її силах, для їх встановлення;

- виступала в ролі метрополії численна партійно-радянська еліта, верхні ешелони могутнього військово-промислового комплексу (ВПК), широко розгалуженої системи каральних органів;

- колишні радянські республіки, в тому числі і Росія опинились в ролі колоній.

Імперія СРСР мала і “домініони”, на які були перетворені країни соціалістичного табору та “соціалістичної орієнтації”. Внаслідок нещадного визиску та експлуатації з боку цієї унікальної імперії величезних непоправних втрат зазнали всі колишні радянські республіки та їх народи. (Див.: Основи етнодержавознавства – К.: Либідь, 1997. – С. 338-340).

Причини загибелі імперій:

- неспроможність їх як форми державного устрою і типу політичної системи виконувати свої основні політичні, соціальні й інші функції;

- суперцентралізація, відсутність самоврядування її складових частин;

- нездатність до розвитку і самовдосконалення;

- нехтування проблемами забезпечення технологічного прогресу (за виключенням озброєння);

- експансіоністська зовнішня політика, силові методи вирішення будь-яких проблем;

- нездатність “переварити” загарбане, а головне асимілювати чи денаціоналізувати поневолені народи, створити спільну ідентичність;

- неспроможність протидіяти зростанню етноцентризму і націоналізму пригнічених народів, посиленню відцентрових тенденцій та народженню нових самостійних держав;

- неспроможність розв’язати соціальні суперечності, визвольна боротьба поневолених народів, поразки у війнах.

Таким чином, імперія, хоч і була закономірним етапом у розвитку держави, повністю себе вичерпала і набагато пережила відведений їй історією час. Вона давно вже перетворилась на гальмо суспільного розвитку, головне джерело світових війн та основну загрозу людській цивілізації.

Дві світові війни у ХХ столітті були розв’язані саме імперіями. Саме вони обмежуючись регіональним чи навіть континентальним пануванням, зійшлись у смертельній битві за світове панування.

Все це вплинуло на те, що в кінці ХХ століття імперія, як одна з форм державного ладу, зійшла з політичної арени.

Федеративна держава, її основні ознаки

Термін “федерація” виник від латинського “foederatio”, що означає “об’єднання”, “союз”. Федеративною державою вважається така держава, в якій декілька державних утворень об’єднані в союзну державу.

Державні утворення, що стали суб’єктами федерації, володіють суверенітетом, обмеженим верховенством норм федеральної конституції. Для федеративної держави характерна децентралізація управління при збереженні центральними органами влади важливих повноважень, що знаходяться виключно в їх компетенції.

Основи федералізму розроблялись ще в Новий час французькими просвітителями. Так, Ш.Л. Монтеск’є в праці “Про дух законів” заклав теоретичні підвалини федералізму: “Невеликі республіки гинуть від зовнішнього ворога, а великі – від внутрішніх суперечностей… Щоб їх уникнути люди знайшли особливий вид держави – федеративну республіку”.

Федеративні ідеї починають реалізуватися з кінця XVIII ст. під впливом ідей Монтеск’є та федеративного будівництва в США.

У сучасній політологічній літературі поряд з терміном “федералізм” використовується також термін “федералістська революція”, під яким розуміється такий тип соціальної революції, який веде до істотних змін як у державному ладі, так і в етнополітичній свідомості народів, до переходу від відкинутих історією імперій та унітарних інститутів до федерацій та конфедерацій.

Починаючи з моменту утворення США (1776р.) і до теперішнього часу триває світова федералістська революція, яка має декілька етапів:

І етап – остання чверть XVIII ст. до 40 рр. ХХ ст. На даному етапі були утворені такі федерації: США (1776р.), Швейцарія (1848р.), Мексіка (1857р.), Аргентина (1860р.), Венесуела (1864р.), Канада (1867р.), Бразилія (1891р.), Австралія (1900р.).

ІІ етап – 40-80 р.р. ХХ століття. Були утворені такі федерації, як ФРН (1949р.), Австрія (1955р.), Пакистан (1947р.), Малайзія (1948р.), Індія (1950р.), Нігерія (1963р.). Виникають нові типи федеративних утворень і федеративних відносин – конфедерації, асоціації, союзи, федерасі та ін.

ІІІ етап починається з середини 80 років ХХ ст. На даному етапі виявились особливості та нові тенденції федералізму. Федералістська революція остаточно перетворилась у світову, хоча цей процес закріпився вже на ІІ етапі. Відбулося народження першої у Європі федеративної держави шляхом реформування та поступового перетворення унітарної держави у федеративну. У Бельгії 20-річний політичний процес завершився переходом від унітарної держави до федеративної. Поправкою 1993р. Конституція Бельгії від 7 лютого 1831 року зафіксувала нове державно-правове становище країни: "Бельгія є федеративною державою, що складається з співтовариств та регіонів" (ст. І). Таке перетворення – нова тенденція світового співтовариства. У кінці ХХ століття процес федералізації охопив такі бастіони унітаризму, як Велика Британія, Іспанія, Італія, Франція, а також посилюється процес федералізації існуючих конфедеративних угод таких, як Європейський Союз.

У 90-х роках сталося повне банкрутство псевдофедерацій (СРСР, СФРЮ, ЧССР). Їх розпад свідчить не про поразку федералістської революції, а навпаки про її укріплення, оскільки проникнення в життя справжніх федеративних ідей висвітило абсурдність теорії та практики так званого “соціалістичного федералізму”.

В наш час більш 20 країн є федеративними. До них відносяться: в Європі: ФРН, Австрія, Швейцарія, Бельгія, Російська Федерація; в Азії: Індія, Малайзія, Пакистан, Об’єднані Арабські Емірати, М’янма (Бірма); в Африці: Федеративна Республіка Нігерія, Федеральна Ісламська Республіка Коморські острови; у Північній та Південній Америці: США, Канада, Мексіка, Бразилія, Аргентина, Венесуела. До числа федеративних держав відноситься і Австралія.

Ознаки федерації:

- основою федеративної держави є загальносоюзна конституція, в якій визначаються суб’єкти федерації, їхні права й обов’язки по відношенню до федерації і органів влади, порядок розв’язання розбіжностей і суперечок між суб’єктами федерації і федеральними органами влади. Обов’язково діє принцип верховенства федерального права;

- у федерації діє двопалатний парламент як законодавчий орган влади, де у нижній палаті представлені інтереси всього народу федерації, а у верхній – інтереси суб’єктів федерації. Наприклад: Російська Федерація – Федеральні Збори, які складаються з Державної Думи та Ради Федерації; США – Конгрес США, який складається з двох палат – Палати представників та Сенату; ФРН – парламент (Федеральні Збори) з двох палат – Бундестагу та Бундесрату;

- однією з основних ознак федерації є подвійне громадянство (громадянство на рівні федерації та на рівні суб’єкта федерації);

- принципи побудови федерації можуть бути різноманітні: переважає територіально-адміністративний принцип – Австралія, Австрія, Бразилія, Мексіка, ФРН, США та інші, а також етно-територіальний (Бельгія, Індія, Швейцарія) та національно-територіальний (Росія). Територіями, які являють собою суб’єкти федерації, можуть бути штати (США, Мексіка, Індія, Бразилія, Малайзія, Нігерія, Австралія), землі (ФРН, Австрія), провінції (Канада, Аргентина), кантони і напівкантони (Швейцарія), емірати (ОАЕ), республіки (Росія);

- розмежування повноважень центру і суб’єктів федерації. У сферу виключної компетенції федерації входять, як правило, визначені кордони, єдині збройні сили та єдина система оборони, зовнішня політика держави, наявність єдиної національної валюти, єдиної федеральної податкової системи, загальносоюзних вищих органів влади, управління федеральною власністю (АЕС, заповідники, загальнонаціональні музеї і т.п.);

- права суб’єктів федерації, які є у деяких країнах державними утвореннями з обмеженим суверенітетом. Вони мають право мати власні конституції (США, Швейцарія, ФРН, Російська Федерація). Вони володіють усією повнотою владних повноважень в межах компетенції, закріпленої за ними федеральною конституцією (місцеві органи влади, видання місцевих законів, введення місцевих податків та інші).

Але жодна дія органів влади на місцях та правові акти, що вони приймають, не повинні суперечити федеральній конституції та загальному законодавству.

Органи центру не мають права розпускати органи місцевої влади, тому що вони обрані громадянами цього суб’єкту федерації. Але федеральні органи влади правомочні відмінити рішення, які приймають суб’єкти федерації, коли вищі судові інстанції визнають ці рішення такими, що суперечать федеральній конституції (так, ст. 37 Конституції ФРН проголошує: “Якщо земля не виконує федеральних обов’язків, які покладені на неї Основним законом або іншим федеральним законом, федеральний уряд може зі згоди Бундесрату вжити необхідних заходів, щоб спонукати землю до виконання цих обов’язків у порядку примусу з боку федерації.”).

Таким чином, федеративна держава – це союзна держава, що складається з державних утворень, які володіють визначеною юридичною і політичною самостійністю.

Конфедерація: сутність, основні риси.

Типи конфедеративних утворень

Термін “конфедерація” походить від латинського слова “confoederatio” і означає “союз”, “об’єднання будь-яких організацій”.

Конфедерація – це союз декількох держав, які об’єднані договором про взаємні гарантії і який характеризується збереженням повної юридичної та політичної незалежності всіх його членів, їх невід’ємного права на вихід, відсутністю центральної влади, єдиного законодавства, єдиної території, єдиної грошової системи.

Історія знає такі конфедерації: в Швейцарії (1291-1849 р.р.), у Нідерландах (1579-1795 р.р.), у Німеччині (1815-1864 р.р.), у США (1776-1787 р.р.).

В наш час у світі немає конфедерацій, остання – Сенегамбія (об’єднання Сенегалу і Гамбії в Африці) припинила своє існування в 1988 р. Президентом Сенегамбії був за посадою президент Сенегалу, а віце-президентом – президент Гамбії. Обидві ці держави зберігали свій суверенітет і членство в ООН, інтегруючи при цьому свої сили безпеки та оборони, економічну і валютну системи, координацію зовнішньої політики. У 1989 р. Сенегамбія розпалась на Сенегал і Гамбію.

На відміну від федерації, конфедерація є союзом держав, де всі її члени зберігають свій суверенітет.

Конфедерація має наступні специфічні риси:

- законодавчі органи складаються з різної кількості рівноправних представників держав-членів;

- закон може стати обов’язковим лише в разі його прийняття кожною державою-членом;

- виконавчі органи мають колегіальний характер;

- фінансові ресурси складаються з обов’язкових і добровільних внесків держав-членів;

- збройні сили формально перебувають під спільним командуванням, але кожна держава-член залишається власником своєї армії;

- зовнішня політика визначається, координується і проводиться спільними зусиллями, що однак не виключає можливості і самостійних дій з деяких другорядних питань.

Після деякої перерви роль і значення конфедерацій в житті окремих держав і народів у кінці ХХ ст. знову значно зросла.

По-перше, посилюється процес відродження і розширення конфедеративних ідей та принципів.

По-друге, зростає кількість конфедеративних утворень, виникають нові форми і типи.

По-третє, зростає “географія” конфедеративних об’єднань, які існують не тільки в Західній Європі, але й на інших континентах.

По-четверте, зростає конструктивна роль і миротворча функція конфедеративних об’єднань.

Згідно сучасної політологічної науки, конфедерації можна розподілити на три групи, або на три типи:

- співдружність;

- асоціація;

- ліга.

1. Співдружність – добровільне об’єднання самостійних суверенних держав, які здійснюють і несуть відповідальність за свою політику, але консультуються в ім’я загальних інтересів. Прикладом співдружності є Європейський Союз (з 1957 р.), куди входять 27 європейських держав. Європейський Союз має власні владні інститути: Європейська Рада, Рада Міністрів, Комісія з підготовки законів, Європейський парламент, Європейський Суд. В кінці XX ст. Європейська Співдружність вступила у передфедеративний етап свого розвитку і вимальовуються контури федеративного утворення – Сполучених Штатів Європи. З 01.12.2009 р. обрано президента ЄС та міністра закордонних справ ЄС.

До Співдружності можна віднести Британську Співдружність, Співдружність Незалежних Держав (СНД, 1991р.), Співдружність чотирьох держав – Білорусі, Казахстану, Киргизії та Росії, Співтовариство Білорусії та Росії (1996р.).

2.Асоціація– як форма конфедерації. Це вільне об’єднання невеликих держав або державних утворень з великою державою, часто з колишньою метрополією.

Вільні асоціації існують у трьох основних підтипах:

- асоційована держава;

- федерасі;

- кондомініуми.

Асоційована держава – це таке об’єднання, в якому і велика і мала держава можуть в односторонньому порядку розірвати “особливі” відносини згідно з встановленими процедурами. Нині нараховується 10 таких об’єднань (наприклад Бутан-Індія, Ліхтенштейн-Швейцарія, Монако-Франція, Сан-Маріно-Італія та ін.).

Федерасі– це об’єднання, в котрих будь-які зміни в “особливих випадках” можуть бути здійснені тільки за згодою обох сторін – і великої і малої держави.

В наш час діють 12 таких об’єднань (Азорські острови – Португалія; Гренландія – Данія; Пуерто-Ріко – США; Джамма і Кашмір – Індія та ін.)

Кондомініум- це рідкісний і незвичайний тип конфедеративного утворення, в якому управління конкретною територією здійснюється двома або більшою кількістю держав. Таке управління викликано необхідністю розв’язання конфлікту, якщо на одну й ту ж територію претендує декілька держав.

Нові Гебриди з 1906р. до 1980р. були кондомініумом Великої Британії і Франції, а у 1980р. була проголошена незалежна держава – Республіка Вануату. В наш час Іспанія і Франція здійснюють кондомініум над Долиною Андорри. Таке подвійне управління дозволяє з одного боку стримувати Іспанію і Францію від посягання на територію Андорри, а з іншого – дає можливість Андоррі на протязі багатьох століть (з 1278р.) зберігати свою незалежність і самоврядування.

3. Ліга – це об’єднання політично незалежних держав, які створюються для специфічних цілей. Координаційно-консультативну роль тут відіграє спільний секретаріат. Кожна держава – член Ліги – зберігає за собою право однобічного вирішення питання про вихід з неї. (Приклади ліг: Ліга Націй, НАТО, Ліга арабських держав).

Монархія та її види

Кожна держава сучасного світу відрізняється одна від одної специфічними рисами і характеристиками, які склалися під впливом історичної еволюції, ступеню гостроти соціальних та етнічних конфліктів, міжнародних факторів. При всьому різновиді сучасних держав їх можна розподілити на два загальних типи – монархію та республіку.

Монархія – такий тип правління, за якого главою держави є особа, що одержує та передає свій державний пост і особливий почесний титул у спадщину і довічно (король, імператор, султан та ін.). Влада глави держави не є похідною від будь-якої іншої влади.

На початку ХХІ століття склались такі види монархій: абсолютна, дуалістична і конституційна (парламентська). Серед монархій є великі країни (Велика Британія, Іспанія, Японія, Таїланд), але існують і дуже малі країни з населенням в декілька сот тисяч (Свазіленд в Африці), десятків тисяч (Сент-Кристофер і Невіс у Карибському басейні) і тисячі чоловік (Тувалу в Океанії).

Абсолютна монархія характеризується всевладністю глави держави, не обмеженою конституційними установами. Така форма правління властива докапіталістичним стадіям розвитку.

Наприклад, в султанаті Оман немає конституції, її роль виконує Коран. Немає і парламенту, а уряд, що формується королем, відповідальний лише перед ним. Прем’єр –міністром звичайно є син, брат або інші родичі короля. Багато губернаторів провінцій та міністрів уряду належать до правлячої сім’ї.

В інших еміратах Персидської затоки – Бахрейні, Катарі, Кувейті, в Об’єднаних Арабських Еміратах (ОАЕ), Саудівській Аравії – є конституції, але вони , по-перше, даровані монархами (в ОАЕ Радою емірів), а не прийняті демократичним шляхом, по-друге, їх дія часто призупиняється (в Бахрейні – з 1975р.), по-третє, вони встановлюють, що вся влада – законодавча, виконавча і судова – походить від монарха, над конституцією стоїть Коран.

В цих країнах є парламенти, іноді навіть обрані населенням (тільки чоловіками), але, по суті, це законодорадчі органи, тому що їх рішення потребують згоди монарха. В ОАЕ члени парламенту (Національних зборів) призначаються Радою емірів (сімома особами), а парламент діє в якості дорадчої установи навіть не при Раді Емірів, а при уряді, який призначається емірами. В Саудівській Аравії замість парламенту створена дорадча рада, що призначається королем (1992р.). Таким чином, хоч у названих країнах є конституції і парламенти, вони насправді не обмежують владу монарха. Ці держави фактично є абсолютними монархіями. Те ж саме стосується і султанату Бруней, розташованого на острові Калімантан, поблизу Індонезії.

Особливе значення в системі управління абсолютних монархій мають сімейна рада та мусульманська релігія. Сімейна рада - це неформальний, але досить важливий заклад, який складається з членів правлячої сім’ї, близьких родичів короля і деяких вищих улемів (особливо шанованих знавців Корану).

Король - це одночасно і вища духовна особа - імам, а мусульманська релігія - державна релігія. Світська влада короля поєднується з духовною, тому існуючі в наш час абсолютні монархії є абсолютистсько-теократичними.

Дуалістична монархія характеризується наявністю конституції (вона теж нерідко дарована народу монархом) і парламенту, без участі якого закони не можуть прийматися. Проте уряд призначається монархом і відповідальний тільки перед ним, а не перед парламентом. В такій монархії внаслідок впливу традицій, ролі особи монарха, а також релігійного фактору, влада короля навіть більша, ніж це встановлено конституцією. Деякі монархії, які за конституцією ближчі до парламентських (Йорданія, Марокко), насправді є дуалістичними. Монархи цих країн неодноразово розпускали парламенти та керували без них роками й навіть десятиліттями. А передбачена в конституціях відповідальність уряду перед парламентом нерідко є фікцією: за традицією уряд повністю підпорядкований королю.

Найбільш поширена в світі конституційна монархія, яка показує свою життєздатність, елемент політичної стабільності, вписується в реалії сучасного прогресу, є додатковим стабілізатором політичних підвалин і державності, сполучається з парламентською демократією.

В існуючих конституційних монархіях Великої Британії, Нідерландів, Бельгії, Швеції, Норвегії, Данії, Іспанії, Японії повноваження глави держави суворо визначені законодавчими системами та актами.

Монарх юридично залишається главою держави, але участі в управлінні країною фактично не бере. Конституція Японії 1946р. (набрала чинності у 1947р.) прямо закріплює за ним це. “Імператор є символом держави та єдності народу, його статус визначається волею всього народу, якому належить суверенна влада (ст.І). Усі дії імператора, які стосуються справ держави, можуть бути здійснені тільки з ради і схвалення Кабінету, і Кабінет несе за них відповідальність (ст.3). Імператор здійснює лише такі дії, що стосуються справ держави, які передбачені чинною Конституцією, і не має повноважень, пов’язаних із здійсненням державної влади (ст.4)”. (Див.: Основы конституционного права Японии. В кн.: Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран. –М., І997.- С.474-494).

В інших країнах, наприклад, у Великій Британії, монарх позбавлений владних повноважень на основі конвенційних норм, які склалися у порядку звичаю в ході державної практики.

Уряд в конституційній монархії відповідальний тільки перед парламентом. Щоправда, згідно конституції він звичайно призначається монархом, але таке призначення - чисто формальний акт. Насправді уряд формується лідером партії більшості в парламенті, якого король призначає прем’єр-міністром. Призначити іншого прем’єр-міністра він не має права, оскільки інший склад кабінету не отримає вотума довіри (затвердження) в парламенті при представленні до парламенту урядової програми. Лише в тих випадках, коли в парламенті немає більшості якої-небудь партії і політичні партії не домовились про утворення коаліційного уряду, монарх може грати більш самостійну роль в підборі кандидатури прем’єр-міністра (так іноді буває в Бельгії, Данії, Нідерландах).

У парламентській монархії глава або не має права вето по відношенню до прийнятих парламентом законів і повинен підписувати їх, навіть коли в нього є особисті заперечення (Японія), або не застосовує його (більше трьохсот років монарх не застосовував “вето” у Великій Британії, в результаті чого склалася конвенційна норма незастосування вето).

Особлива форма парламентської монархії існує в деяких державах-членах Британської Співдружності (Австралія, Канада, Нова Зеландія, Папуа-Нова-Гвінея, Ямайка та ін.). Їх главою є британський монарх, що представлений в цих країнах призначеним ним генерал-губернатором. Насправді кандидатуру генерал-губернатора називає місцевий уряд, а іноді його обирає місцевий парламент.

Таким чином, в конституційних монархіях розвинених індустріальних держав представницька демократія діє без усяких обмежень. Монарх є не тільки даниною традиції, не тільки зовнішньо яскравим атрибутом, але й символом і верховним арбітром нації, що стоїть над партійними сутичками і забезпечує єдність нації.

Практика показує, що в сучасних умовах монархія здатна не тільки виступати в якості фактору стабільності і конституційної законності, але й бути значною силою глибоких структурних реформ у суспільстві.

Президентська республіка: сутність, ознаки

В сучасному світі найбільш поширений тип держави - республіка.

Це така форма правління, при якій глава держави є виборна і змінювана особа, яка отримує свій обмежений в часі мандат від представницького органу або безпосередньо від виборців.

Республіки можуть бути президентськими, парламентськими і теократичними.

В президентській республіці президент обирається незалежно від парламенту, він поєднує в одній особі повноваження глави держави і глави уряду.

Посада президента впроваджена вперше в Конституції США в 1787 році, потім ця система була запроваджена в більшості країн Латинської Америки, а також Азії та Африки.

Глава держави, що володіє широкими повноваженнями в системі політичного управління, обирається незалежно від парламенту на основі загального прямого (або непрямого) і таємного голосування.

Прямий мандат народу забезпечує президенту міцну законність і певну незалежність по відношенню до парламенту і уряду, членів якого він сам і призначає. Для завоювання президентського мандату політику, як правило, необхідна підтримка досить впливової політичної партії. Зі складу цієї ж партії призначаються і члени уряду. Міністри несуть відповідальність за свою діяльність тільки перед президентом і не можуть бути звільнені у відставку шляхом вотума недовіри в парламенті.

В президентській республіці, де жорсткий розподіл на законодавчу, виконавчу та судову владу, створюються сприятливі умови для концентрації широких повноважень в руках виконавчої влади, і передусім президента. Президентська влада - головна ланка державного керівництва.

За дотримання конституційної законності уряд у президентській республіці більш стабільний, а парламент і правова система володіють значною незалежністю від виконавчої влади.

В умовах демократії і за президентською системою керування є досить повноважень для того, щоб контролювати дії президента ї його Уряду. І хоча президент не несе відповідальності перед парламентом, однак у випадку порушення президентом Конституції своєї країни він може бути притягнутий до карної відповідальності при дотриманні особливої процедури - імпічменту. (Наприклад, президент США Р.Ніксон (1974р.), президент Бразилії Ф. де Колар у 90-х рр.ХХ ст.).

Основними ознаками є:

- президент уособлює собою главу держави, в його руках концентрується виконавча влада, тобто він глава держави і глава уряду;

- президент виступає символом єдності та цілісності держави;

- уряд формується президентом і тільки йому належить право його розпуску або усунення з посади того чи іншого міністра;

- парламент позбавлений права контролю за діяльністю уряду та його відставки;

- повноваження і компетенція президента залежить від певної розстановки політичних сил суспільства, традицій кожної держави, рівня політичної культури народу, чинних конституційних норм;

- президентська влада посідає визначений правовий статус, що має різні форми (наприклад, правовий інститут вето, призначений для підтримання “конституційного балансу” між президентом і законодавчими інститутами влади).

У XX столітті виник такий тип держави як суперпрезидентська республіка, коли в руках президента концентруються дуже великі повноваження. Така тенденція виявилась в країнах Латинської Америки.

Однак у другій половині ХХ ст. в Азії та Африці з’явились такі республіки, де влада президентів ще більш посилена. Вони були керівниками єдиної легальної, а то й взагалі єдиної партії, що проголошена за конституцією керівною силою суспільства і держави. Президенти були головними ідеологами країни, творцями офіційно проголошеної обов’язкової ідеології (Гана за президента Кваме Нкруми, Заїр за президента Мобуту та ін.). Так виникла президентсько-монократична республіка, форма президентського абсолютизму.

Окрім президентської в сучасному світі існує так звана напівпрезидентська система державної влади. Ціла низка країн (Фінляндія, Франція, Польща, Румунія, Індія, Пакистан, Монголія та ін.) запровадили у себе саме цю систему. Так, наприклад, Французький президент обирається прямим голосуванням усього населення країни на 5 років. Він призначає прем’єр-міністра, який формує кабінет, підзвітний і президенту, і парламенту. І хоча прем’єр-міністр є керівником уряду, головує на його засіданнях сам президент. При цьому президент має право призначити прем’єром будь-якого політичного лідера незалежно від того, є він представником парламентської більшості чи ні.

Якщо парламент висловлює вотум недовіри уряду, прем’єр-міністр повинен подати президенту заяву про відставку уряду.

Напівпрезидентська система державної влади, що поєднує в собі елементи президентської та парламентської систем, передбачає наявність сильної президентської влади і в той же час наявність уряду, підзвітного парламенту.

Парламентська республіка, її особливості

Парламентська республіка – форма державного устрою, за якого влада здійснюється через постійно діючий професійний орган – парламент.

Важливим принципомпарламентської системи є те, що уряд формується лідером партії, яка одержала перемогу на парламентських виборах, і він же (уряд) несе відповідальність перед законодавчим органом влади - парламентом. Парламент контролює діяльність уряду. У випадку, коли більшість депутатів голосує за вотум недовіри уряду, він у повному складі йде у відставку. За такого підходу уряд знаходиться при владі тільки до того часу, поки він має підтримку парламентської більшості.

Іншим важливим принципом парламентської системи є те, що главою вищої виконавчої влади згідно конституції є прем’єр-міністр, а не глава держави. На відміну від більшості держав Азії, Африки, Америки, де переважають президентські форми правління, в Європі віддається перевага класичній парламентській республіці, а також парламентській монархії.

Батьківщиною класичного парламентаризму як такої системи взаємодії суспільства та держави, за якої парламент з самого початку відігравав провідну роль у здійсненні державно-владних функцій, є Велика Британія на межі ХVП-ХVIII ст.ст.

Сьогодні парламентські системи діють у таких державах, як ФРН, Австрія, Швейцарія, Італія, Португалія, Угорщина, Ізраїль, Сингапур, а також у європейських конституційних монархіях і Японії.

Становлення британського парламентаризму було однією з найважливіших передумов формування й розвитку у світі партійних систем.

Ще одним важливим принципом парламентської системи є результат виборів, які справляють самий безпосередній вплив на склад уряду: або уряд формується з партії, яка має більшість місць у парламенті, або представників партії, що об’єдналися в коаліцію для утворення блоку парламентської більшості, або уряд згідно партійного списку складає меншість і його перебування при владі залежить від інших партій у парламенті.

За парламентської системи прем’єр-міністр, будучи главою вищої виконавчої влади, не є главою держави. Цю посаду посідають президенти та монархи. За парламентської системи глави держав володіють вельми обмеженими, але важливими повноваженнями (можуть розпустити парламент, призначити нові парламентські вибори, доручити політичному лідерові сформувати уряд), але вони не мають права скасувати будь-які рішення парламенту й уряду. Президент не має права вето на дії парламенту й уряду.

В таких країнах, як ФРН, Італія, Індія, Греція, Ізраїль, Сингапур та ін. президента обирає парламент, а в Австрії, Ірландії, Португалії президента обирають всенародним голосуванням.

В цілому за парламентської системи президент (або монарх) виступає в якості вищого арбітра у взаємовідносинах між різними політичними партіями. Він сприймається як позапартійний вищий державний діяч, що символізує загальнонаціональну єдність, гарантію законності дій державної влади, представляє свою країну в протокольних заходах і церемоніях. (Так, згідно ст.56 Конституції Іспанії, “король - глава держави, символ її єдності і спадкоємності, арбітр і примиритель у повсякденній діяльності державних органів, - здійснює вище представництво Іспанії в міжнародних відносинах...”). Таким чином, в умовах парламентської системи глава держави не має повноважень у формуванні державної політики. Провідними політичними інститутами у такій системі залишаються партії, парламент, підзвітний йому уряд на чолі з прем’єр-міністром, який є главою виконавчої влади і лідером своєї партії.

Своєрідною формою державного правління за якої влада зосереджена у духовенства або глави церкви, є теократія (від грецьк. theos - бог, kratos - влада) – форма державного правління, за якої безпосереднім носієм влади є бог, а її реалізація здійснюється безпосередньо духовенством, главою церкви. Теократичні держави відомі з давнини (Іудея у V-І ст.ст. до н.е., середньовічні халіфати, правління імама Шаміля у Чечні у XIX ст., Папська область до об’єднання Італії у І870). До приєднання Тібету до КНР у 1951р. Далай-лама (глава ламаїстського духовенства) очолював і світську (мирську) владу в Тібеті.

Прикладом сучасної теократичної держави є держава–місто Ватікан, де влада римського папи має необмежений характер... Папа -вищий керівник римсько-католицької церкви - одночасно є і главою держави.

Ідея теократії (“священної держави”) сформульована в ісламі, і в сучасних умовах теократичні тенденції в ісламському світі знов набирають силу. В деяких державах позиції мусульманського духовенства значно посилились. Так, в Ірані, після революції 1979р., була проголошена Ісламська Республіка Іран, де влада в державі перейшла до шиітського керівництва на чолі з аятоллою Р.М.Хомейні.

Теократичні тенденції стали домінуючими в системі державної влади, активізується діяльність партій та політичних організацій ісламського фундаменталізму. Регламентація усіх сторін громадського та особистого життя вимагає, зокрема, від жінок знову носіння ісламського одягу, запроваджується система ісламського судочинства, яке засноване на вимогах Корану та шаріату. Шаріат – це звід мусульманських релігійних, побутових, карних і громадянських законів. Заохочується гоніння на іноверців і т.і.. Вплив ісламського фундаменталізму відбивається на політичних процесах таких держав, як Алжир, Єгипет, Афганістан, Таджикистан, Російська Федерація (Чечня та Дагестан).

Нетипові форми правління держави

Поряд з такими формами правління, як республіка і монархія, існують також нетипові (змішані) форми правління держави, в яких виявляються риси монархії та республіки. Їх можна назвати або монархією з республіканськими елементами, або республікою з монархічними елементами.

До числа монархій з республіканськими елементами належать Малайзія, держава у Південно-Східній Азії, та Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ) у східній частині Аравійського півострова, на узбережжі Персидської та Оманської затоки.

Найважливішою ознакою монархії є те, що глава держави одержує і передає свій пост у спадщину і довічно. В Малайзії ж главу держави – монарха – обирають на 5 років з числа султанів 9 штатів (в федерації Малайзії 13 штатів, з них тільки 9 очолюються наслідними султанами). Монарх обирається не громадянами і не парламентом, а Радою правителів з 9 штатів. Глави чотирьох штатів не є наслідними султанами, тому участі у виборах глави держави вони не приймають. Звичайно на пост монарха – глави держави – обираються султани штатів по черзі, для чого в Раді правителів Малайзії ведеться особливий список.

Таким чином, Малайзія являє собою нетипову форму правління – виборну (або ротаційну) монархію.

Елементи виборності існують і в Об’єднаних Арабських Еміратах (ОАЕ), які складаються з 7 еміратів (Абу-Дабі, Дубай, Шарджа, Рас-Ель-Хайма, Ель-Фуджайра, Аджман, Умм-Ель-Кайвайн).

Еміри семи еміратів, що об’єднались у 1971-1972 р.р., обирають на 5 років голову Ради емірів, якого іноді називають президентом. Вся повнота влади в державі належить раді 7 емірів, яка називається Вищою Радою емірів. Вона є законодавчим органом країни. Парламент – федеральна національна рада – є дорадчим органом при Раді емірів. Голова Ради емірів виконує багато функцій глави держави, особливо церемоніальних. За своїми повноваженнями він ближче до президента, аніж до монарха абсолютної монархії, якою є ОАЕ з їх колективним монархом – Радою емірів.

На відміну від Малайзії в ОАЕ головою Ради емірів постійно обирають монарха найбільшого емірату Абу-Дабі, який займає 86% території держави. Згідно з Тимчасовою конституцією 1972 року ОАЕ, представництво еміратів у центральних органах влади ОАЕ визначається за чисельністю їх населення та їх економічною вагою. Черговості посідання посту глави держави в цій країні не існує.

Своєрідність форми правління в Малайзії та ОАЕ полягає в тому, що тут виявляються вельми слабкі елементи республіканізму (виборність глави держави) в монархічній формі правління.

Але в сучасному світі є й такі форми правління, в яких виявляються монархічні елементи в республіці, наприклад, незмінюваність глави держави, що складає важливий елемент монархії. Мова йде про президентсько-моністичні республіки, або про республіки з елементами монархізму. Такі форми правління існують, в основному, за однопартійної системи, їх конституції передбачають довічних президентів-керівників держави, коли такий президент проголошується “духовним вождем народу”, засновником нової ідеології, яка стає державною.

Пост довічного президента був вперше встановлений для першого президента Індонезії Сукарно, а потім в Югославії (СФРЮ) для Йосипа Броз Тіто, першого президента Югославії, який очолював визвольну боротьбу народів Югославії проти фашистських загарбників (Конституція СФРЮ, ст.220).

Така посада була встановлена в 60-80 р.р. у Малаві, Уганді, Тунісі, Екваторіальній Гвінеї, Центральноафриканській Республіці та деяких інших країнах. Один з “довічних президентів” – маршал Бокасса проголосив себе імператором Центральноафриканської імперії Бокассою I у 1976 р. (був скинутий у 1979 р.).

В Корейській Народно-Демократичній Республіці син довічного президента КНДР Кім Ір Сена – Кім Чер Ір був проголошений його спадкоємцем і став керівником країни у 1994 році.

Історія свідчить, що багатьох “довічних президентів” було скинуто в результаті перевороту. Лише Президент Тунісу Хабіб Бургіба був усунутий конституційним шляхом у віці 84 років за висновком медичного консиліуму про його нездатність виконувати обов’язки президента.

Таким чином, інститут довічного президента, і особливо оголошення цього поста спадковим, зближує цю республіканську форму правління з монархічною.

В сучасну епоху проявляється ще одна нетипова форма правління. В умовах військових режимів (особливо в країнах Африки, Латинської Америки) республіки часто позбавляються республіканських рис, хоч формально ці риси присутні. Президенти таких республік не обираються населенням або будь-яким легітимним конституційним органом, наприклад, парламентом. Вони проголошую

Поиск по сайту: