ТРАНСФОРМАЦІЯ ІНСТИТУТУ ПАРТІЙНОГО ЛІДЕРСТВА

В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ (ГЕНДЕРНИЙ ПІДХІД)

Ірина Цікул

Дослідженно проблеми партійного лідерства з погляду гендерного підходу, а саме визначення факторів, що дають змогу або перешкоджають людині ствердитись в системі влади і політичної субординації відповідно до її статевої належності.

Ключові слова: партійне лідерство, гендерний підхід, людина, система влади, політична субординація.

Пошук ефективних шляхів подальшого соціально-політичного розвитку України, яка перебуває в стані сутнісної трансформації, сприяв зацікавленню проблемою політичного лідерства, зокрема дослідженням його гендерних характеристик, визначення тих переваг, які можуть виникнути внаслідок диференціації та інтеграції жіночого й чоловічого лідерських начал. Адже демократизація усіх сфер життєдіяльності сучасного суспільства неможлива без паритетного представництва жінок нарівні з чоловіками в структурах політичної влади, їхньої активної участі в процесах ухвалення політичних рішень.

Найвизначніші мислителі всіх часів і народів з давніх-давен замислювались над явищем, яке в сучасній політоло­гії позначать терміном "політичне лідерство" (від англ. Leadеr — ведучий, керівник). Проблема лідера та лідерства відіграє особливу роль перш за все тому, що природа людських відносин формувалась в умовах, коли існування лідера було важливим фактором розвитку суспільної структури та людства в цілому. Історія людства являє собою опис дій царів, королів, полководців, релігійних та політичних лідерів.

Одним з найцікавіших явищ новітньої політичної історії людства стала поява жіночого політичного лідерства, що сприяло розвиткові світових політичних процесів. У політичній історії людства було чимало видатних жінок, які через обставини або внаслідок родинних зв’язків і знатного походження вагомо вплинули на розвиток політичних подій у своїх країнах. Політична зірка багатьох цих жінок загорілася після трагічної загибелі їхніх чоловіків або родичів, колишніх політичних діячів (Індіра Ганді, Карасон Акіно, Беназір Бхутто та ін.). Крім того, історія ілюстрована прикладами, коли під кінець політичної кар’єри чоловіків-політиків, їхні дружини ставали ефективнішими і визнаними лідерами політичних партій і рухів (наприклад, в світі 11 % лідерів партій – жінки) [2]. Хоча політологи та історики, розглядаючи роль видатних жінок в політиці, щораз більше уваги зосереджено на таких їх особистісним якостях, як розум, воля, вміння завойовувати союзників і здобувати популярність в народі, наголошується також особлива роль, яку відіграють в їхній політичній кар’єрі “випадок” або “походження”. Ці жінки, зазвичай, грали за традиційними (тобто чоловічими) правилами.

Висвітленню проблеми лідерства присвячено багато праць зарубіжних і вітчизняних дослідників. У зарубіжній політичній науці до цієї проблематики звернулись набагато раніше, ніж у вітчизняній. Серед зарубіжних теоретиків лідерства М. Вебер, Ж. Блондель, Й. Тервінг, В. Гофмайстер та ін. На пострадянському просторі до проблематики лідерства звертались О. Іваненко, Е. Кудряшова, Б. Кухта, Є. Єгорова-Гантман, А. Пахарєв, Н. Піщулін, О. Скнар, М. Теплоухова та ін.

Мета цього дослідження – проаналізувати проблеми партійного лідерства в Україні з погляду гендерного підходу, а саме визначення тих, що дають змогу або перешкоджають людині ствердитись в системі влади і політичної субординації відповідно до її статевої належності.

Традиційно лідерство як соціально-психологічне явище вивчали майже без урахування статі, тому що лідерську роль апріорно вважали маскулінною. Система розподілу праці, що історично склалася в нашому суспільстві, визначила переважно чоловічий характер лідерства, влада жінок концентрувалась переважно в межах сімейного життя. На керівних державних посадах, а також у масових громадсько-політичних організаціях, партіях перебувають в здебільшого чоловіки, які й формують політику держави в її власне “чоловічому вбранні”. Проте логічно припустити, що жінка-політик зможе компетентніше оцінити проблеми жінок, що вона буде розумніше, чутливіше, адекватніше представляти жіночу частину населення. Так само політикові чоловічої статі простіше і зрозуміліше репрезентувати інтереси чоловіків як природно близької йому біологічно-соціальної групи.

Інститут лідерства та діяльність лідерів як активних, енергійних, цілеспрямованих, відповідальних та амбітних особистостей відіграють важливу роль у розвитку суспільних відносин та історії людства. Сьогодні політичний пантеон представлений здебільшого чоловіками, добре захищений за допомогою концентрації різноманітних форм соціальної влади, зміцнений системою міфів і стереотипів.

Чи справді лідерство – суто чоловіча перевага, і лідерські риси властиві тільки чоловікам? По-перше, лідерство визначається як набір певних рис, моделей поведінки, впливовості, авторитету, здатності до керівництва тощо. По-друге, лідерство не ототожнюється з позицією, яку займає та чи та особа. Не обов’язково людина стає лідером, коли одержує високу посаду.

Однією з поширених форм лідерства в політичній сфері є партійне лідерство.Аналізуючи проблему партійного лідерства, доречновизначити, кого можна вважати лідером політичної партії. На думку В. В. Мейтус та В. Ю. Мейтус, лідером політичної партії є індивід, який керує процесом постановки та виконання партією своїх стратегічних планів, спрямованих на досягнення поставленої мети [5, с. 360].

Як же нам означити різницю між лідерами жінками та чоловіками? Адже існує припущення, що серед лідерів жінок менше оскільки їм бракує нахилів, здатностей, мотивації. Жіночі риси емоційності, чутливості, залежності вважають несумісними з лідерством. Жінки частіше визначають свою модель поведінки.

Проаналізувавши поведінку політичних лідерів, психологи дійшли висновку, що вона визначається низкою таких чинників:

· потреба у владі;

· потреба в контролі над людьми та подіями, що тісно пов’язана з потребою у владі;

· потреба в досягненнях;

· потреба в афіліації, тобто в належності до якоїсь групи і схваленні цією групою.

Варто зазначити, що і чоловік, і жінка можуть у соціальній ролі політичного лідера стверджуватись як людина взагалі. Вони можуть також зарекомендувати себе ще й у гендерній ролі чоловіка і жінки. Тобто, кожний політичний лідер своїм суб’єктивним вчинком актуалізує не тільки властиву йому загальнолюдську сутність, а й сутність статево-рольову, стверджується як політик-чоловік або як політик-жінка, керуючись не тільки загальними, а й специфічно чоловічими чи специфічно жіночими почуттями, ціннісними орієнтаціями, мотивами, використовуючи не тільки універсальні, а й специфічні, властиві їхній статі, способи діяльності. Саме за таких умов вони матимуть змогу максимально самоутверджуватись, а отже, будуть спроможні ефективно виконувати свої соціальні функції. Гендерний аспект проблеми політичного лідерства має орієнтуватися на два принципи: ідентичності та додатковості. Політик-чоловік повинен бути здатний у кожній проблемі, яку він розв’язує, розрізнити, крім іншого, власне свій – чоловічий і власне жіночий інтерес, а також знайти відповідні форми його задоволення. Те саме стосується і жінки-політика [11]. Оскільки кожний конкретний політичний лідер не може враховувати і “свої”, і “не свої” гендерні інтереси, набуває актуальності проблема пропорційного представництва в політиці лідерів чоловічої і жіночої статі.

Пропорційне представництво в політичній діяльності лідерів від жінок і чоловіків суттєво збагачує та стимулює суспільство, оптимізує процес ухвалення рішень. На жаль, сьогодні існує тільки своєрідна мрія про соціальне партнерство чоловіків і жінок, про той час, коли чоловіче і жіноче не будуть нівелюватися і як єдність протилежностей сприятимуть розвиткові нашого суспільства. Гендерний баланс, як і будь-який політичний і соціальний баланс у суспільстві, полягає в узгодженому дотриманні інтересів усіх груп суспільства. І представляти ці інтереси зовсім не обов’язково мають тільки члени цих груп. Зрозуміло, що само собою представництво не може бути інтересом групи, оскільки формальна належність до неї не є гарантією (або здатністю) захисту інтересів самої групи.

Існування різноманітних концепцій лідерства зумовило потребу виділення якісних рис політичного лідера, серед яких основними є:

· гострий розум, ерудиція, інтелектуальність;

· цілеспрямованість і сила волі;

· енергійність;

· організаційні здібності;

· компетентність, усебічна інформованість;

· готовність брати відповідальність за ухвалення рішення;

· здатність викликати довіру у співгромадян;

· зовнішня привабливість та фотогенічність [6, с. 70-71].

Перелічені тільки позитивні якості індивіда, якими було б бажано, щоб володів лідер. Однак існує безліч негативних рис, таких як жорстокість, безпринциповість, підозрілість, здатність порушувати обіцянки, готовність іти на все задля досягнення мети. Такі риси (позитивні та негативні) можуть бути властиві і чоловікам, і жінкам. Важливу роль в цьому відіграють жорсткі умови виживання в нашій політичній реальності. Українські жінки-політики зрозуміли, що в українській політиці можна перемогти тільки чоловічими методами.

Суспільна, політична активність жінок дає найбільший ефект, коли жіноче лідерство поєднується з постійним тиском на владні структури і впливом на суспільну свідомість. Гасло, яке в відкритій чи закритій формі приймають більшість виборців про те, що “інтереси жінок можуть і повинні представляти та захищати тільки жінки” [12], лише на перший погляд здається розумним. Такі, твердження формують ставлення до гендерної проблеми, яке негативно впливає на її розв’язання. Жіноче лідерство повинно стати політичною метою, особливо якщо йдеться про участь у владних відносинах. У тім і тут важливо залучити до процесу усе суспільство, а не тільки його жіночу частину.

Застосування гендерного підходу до аналізу проблем лідерства дає змогу визначати те, що дозволяє і заперечує суспільство людині в системі влади і політичної субординації відповідно до її статевої належності [3, с.17–19]. Зважаючи на варіативність поняття гендер, зауважимо, що сам підхід охоплює декілька напрямів, які визначають теоретичний ракурс проблеми гендерних аспектів політичної діяльності:гендерно-чуттєвий напрям зосереджує увагу науковців на дослідженні індивідуальної різниці та різниці в системі поглядів чоловіків і жінок, за умови що, їхні статусні статеві ознаки визначають як рівні [10, c. 20; 4];

- гендерно-нейтральний підхід визнає статеву рівність тільки в ситуації відсутності або мінімальної ваги гендерної різниці і відповідних ціннісних орієнтацій [9, c. 55; 4];

- гендерно-стереотипний напрям повністю визнає гендерні відмінності й ними пояснює нерівність статей та їх можливостей в політичному процесі [1, c.176–180; 4].

Інтерпретація власної політичної участі відображає два можливих підходи до жіночого політичного лідерства і оцінки його ефективності. Перший, умовно названий “професійний” або гендерно-нейтральний підхід, ідеологічно пов’язаний з ліберальним напрямом у світовому жіночому русі, заснований на визнанні принципів гендерної рівності та відсутності гендерних відмінностей у політичній сфері. Подолання структурних і ситуативних бар’єрів сприяє, на думку його прихильників, подоланню маргіналізації жінок в політиці і дозволяє їм повноправно, тобто однаково з чоловіками, брати участь в політиці. Тому орієнтиром в їхній політичній діяльності має бути передусім професіоналізм і пошук партійно-політичних союзників. Другий, “материнський” або гендерно-чуттєвий підхід, акцентує увагу на гендерних відмінностях у перевагах, цінностях, пріоритетах і стратегіях жінок-політиків і особливу роль та призначення жінок у владі [8].

На думку прихильників гендерно-нейтрального підходу, в політиці не може і не повинно бути ні особливих жіночих інтересів, ні жіночого типу лідерства (і відповідно ніякої специфічної ролі жінки в політиці). Заперечення потреби проводити спеціальну політику з урахуванням гендерних розбіжностей артикулюється переважно як небажання понизити планку своїх політичних амбіцій. Оскільки “особливі” жіночі інтереси асоціюються в суспільній свідомості або з досвідом радянського патерналізму, або із суто жіночою відповідальністю за “неосяжну” соціальну сферу, то політика з “жіночим обличчям” виявляється, в їхніх очах, тотожна слабкості, деякій збитковості, неповноцінності та другорядності.

Політики-“професіонали” заперечують наявність дискримінації і гендерної напруги в політичних інститутах. На їх думку, згадування дискримінації має зв’язок з радянським емансипованим минулим, коли практика партійно-номенклатурного висунення і квотування дискредитувала ідею жіночого лідерства. Цей тип відтворював образ слухняного, залежного політика.

Прихильники першого підходу вважають, що політична участь жінок як проблема не актуальна. Збільшення кількості представництва жінок, на їхню думку, не змінить характеру влади, оскільки самі собою жінки не вносять специфічно позитивного бачення проблем і не сприяють ухваленню соціально значущих рішень.

На противагу першому підходові, прихильники другого, наполягають на тому, що жінки мають особливі інтереси і свою природу можуть змінити характер всієї політичної влади в країні [8]. Гендерно-чуттєва інтерпретація жіночого політичного лідерства грунтується на есенціалістській концепції особливої, біологічно визначеної жіночої сутності. Їхні політичні стратегії побудовані на ідеології “жінка-мати” і “жінка-господиня дому”. Відповідно під особливою “місією” жінок у політиці розуміють традиційну сферу жіночої компетентності – соціальну і сімейну політику. Закріпляючи одноосібну відповідальність за негаразди в цій сфері за жінками, “жінки-господині” оголосили чоловіків нездатними вирішувати питання через їхню природу.

Відмінною рисою публічної риторики “жінок-господинь” стало визнання “другорядності” і сфери свого впливу, і власної ролі. Поділяючи тезу про те, що соціальна орієнтованість жіночої політики доводиться світовим досвідом жіночого представництва, прихильники цього підходу прагнуть відповідати традиційним очікуванням і навіть наполягають на підтриманні встановлених відносин субординації, не претендуючи на владу більшу, ніж їм відведено гендерною системою. Вони вважають, що жінкам потрібно йти в політику не для того, щоб боротися з чоловіками, а для того, щоб допомогти останнім подивитися на проблему очима жінки. Публічне наголошення своєї залежності, на їхню думку, має сприяти успішності передвиборчої стратегії в умовах традиційної гендерної культури України.

Цікаво, що характерною ознакою їхньої риторики стало “визнання нетиповості” професійної кар’єри політика для жінки. Визнаючи особливий образ і роль “політика з жіночим обличчям”, вони вважають, що потрібно підтвердити стійкість стереотипних гендерних норм для решти жінок [8]. Оскільки жіноча політична участь –радше виняток із загального правила, то таку модель життєвої самореалізації навряд чи можна пропонувати іншим жінкам.

Жінки-політики першої “професійної” групи, які заперечують гендерну специфіку власної політичної участі, врешті виступають за зміну гендерної системи, відкидаючи традиційно приписані моделі життєвих стратегій для жінок. Ефективна стратегія політичної участі, на їхню думку, заперечує наголошування статевої різниці та виокремлення специфічно жіночих проблем. “Жіночі” політики другої групи виходять з біологічно визначеної “натуралізованої” гендерної ролі. Лідерство, що визнається як суто маскулінна якість, має або маскуватись в публічній сфері, або від нього слід відмовитись, віддаючи себе під захист і опіку “справжніх” сильних політиків.

Проаналізувавши проблему партійного лідерства в гендерному вимірі, можна констатувати, що у підготовці жінок-лідерів існує ряд проблем:

· у минулому, можливим було проходження сходинок лідерства в школі (наприклад, комсомол), у вузі, на виробництві (партія, профспілки);

· просування жінок службовою драбиною та їх політична кар’єра забезпечувались спеціальною політикою партії і держави;

· у наш час ніхто не підтримує жінок-лідерів на державному рівні;

· програми, обмежені та невідомі більшості жінок, а тому помітно не впливають на ситуацію;

· позаурядові організації дають шанси виявляти і формувати лідерські риси у жінок, але їх вплив обмежений;

· партії не виявляють особливого інтересу до проблеми жіночого лідерства, вважаючи його безперспективним.

Узгодження інтересів і прав різних соціальних груп на рівні ухвалення рішень є умовою стабільності демократії. У соціокультурному контексті пострадянської України найважливішою є проблема актуалізації особистісного, індивідуального потенціалу жінок, репрезентація їх незалежної політичної поведінки. Наступним завданням стане побудова на цій основі колективних політичних стратегій дій і участі у відносинах влади. Поступове звільнення від синдрому повної залежності від держави має супроводжуватись формуванням самостійної, активної, свідомої особистості. Власне бачення загальних проблем політики, економіки і культури, а також запропоновані нові рішення зможуть забезпечити реальне залучення жінок до перебудови гендерної системи та демократичне реформування суспільства.

За таких обставин важлива підготовка жінок-лідерів, які зможуть сприяти становленню паритетної демократії в Україні. У нових умовах лідерські риси жінка виявляє передусім, забезпечуючи матеріально сім’ю. Жінка долає життєві негаразди, стає фактично головою і годувальником сім’ї. Це повільно, але ґрунтовно підготовлює визнання ролі жінки-лідера не тільки в сім’ї, а й у суспільстві та в державі. Проте подібний процес не спостерігається у владних структурах, де доля і роль жінок різко знизилась.

________________________

1. Брандт Г.А. Природа женщины как проблема (концепции феминизма) // Общественные науки и современность. – 1998. – № 2. – С. 167–180.

2. Женщины в политике. – http.praviopravda.ee/index.php?aid=121: дата перегляду – 22.01.07.

3. Здравосмыслова Е.А., Темкина А.А. Социология гендерных отношений и гендерный подход в социологии // Социс. – 2000. – № 11. – С. 15–24.

4. Іващенко О. Жіноче лідерство: політичні та соціальні виміри. – http://ozis.kr.ua/ivaschenko.html: дата перегляду – 17.02.06.

5. Мейтус В.Ю., Мейтус В.В. Политическая партия: стратегия и управление. – К.: Эльга, Ника-Центр, 2004. – 404 с.

6. Пахарев А.Д. Политическое лидерство и лидеры. – К., 2001.

7. Пищулин Н.П. Политическое лидерство и электоральный процесс // Полис. – 1998. – № 5. – С. 148–149.

8. Попкова Л Политическое участие женщин: “профессионалы” и “матери-хозяйки”. – www.owl.ru/win/womplus/2002/02_09.html: дата перегляду – 05.03.07.

9. Роуз Х. Исследования женских проблем в Великобритании // Социс. – 1992. – № 5. – С. 52–59.

10. Силласте Г.Г. Гендерная социология как частная социологическая теория // Социс. – 2000. – № 11. – С.5–15.

11. Скнар О. Політичне лідерство: гендерний аспект. – http://politicon.iatp.org.ua/tpgs/scnar 1.htm: дата перегляду – 12.04.07

12. Табышалиева А. Женщины и лидерство: доступ к политической власти. – http://rus.geteway.kg/gender_lead: дата перегляду – 12.04.07.

13. Шестопал Е.Б. Психологический профиль российской политики 1990-х. Теоретические и прикладные проблемы политической психологии. – М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2000. – 431 с.

Поиск по сайту: