Характери, образи, типи. Суть у тому, щоб ці національні особливості підняти до рівня загальнолюдських ідей.

Уже протягом тривалого часу зусилля найкращих поетів і тих, хто пише на естетичні теми, з усією очевидністю скеровуються на загальнолюдське. В кожному окремому явищі - історичному, міфологічному чи легендарному, цілком чи частково витвореному свавільною уявою, можемо спостерігали, як оце загальне дедалі помітніше просвічує і проступає через національне й особисте

Однак великий митець мав на увазі не злиття національних літератур у якусь «одну всесвітню» (саме таку утопічну ідею в «Маніфесті Комуністичної партії» 1845 р. виснували Маркс і Енґельс із реальних процесів посилення міжнаціональних зв´язків), а навпаки - піклувався про налагодження міжкультурного спілкування задля кращого взаєморозуміння і духовного збагачення народів:

Нам треба спізнати особливості кожної нації, щоб визнати її право на них, щоб саме завдяки їм спілкуватися з нею; адже особливі риси, притаманні нації, подібно до її мови й карбованих нею монет, полегшують спілкування, навіть більше: тільки вони й роблять його по-справжньому можливим. Воістину загальної терпимості найпевніше можна добитися тоді, коли ми полишимо кожному індивідові й кожній народності їхні особливості, однак при цьому ні на крок не відступимося від переконання, що істинною заслугою є лише та, котра належить усьому людству.

Твердження Ґете засвідчило, що в цей час, тобто на початку XIX ст., відбувається обмін духовними цінностями, зокрема цінностями європейської та інших світових культур (свідченням того стала поетична книжка «Західно-східний диван» самого Ґете). Поява категорії світової літератури започаткувала новий етап у розвитку письменства в тому сенсі, що це поняття констатувало певну універсалізацію мистецького мислення. Відтоді кожну національну літературу критики почали розглядати не лише у власних рамках, а й у більш чи менш широкому міжлітературному контексті: дослідження літературних напрямів, жанрів, образів, сюжетів переступило національні кордони, поширювалося в літературному просторі й часі і, мандруючи від одного літературного контексту до іншого, збагачувало уявлення про рідне письменство.

Отже, світова література не заперечує національних літератур і не протистоїть їм. Вона включає у своє річище не тільки літератури великих, а й менш чисельних націй, які ще не мали значних історичних традицій. Універсальне чи інтернаціональне аж ніяк не безнаціональне, воно виражається через національні

характери, образи, типи. Суть у тому, щоб ці національні особливості підняти до рівня загальнолюдських ідей.

МифПочатковим методологічним етапом порівняльного літературознавства можна вважати міфологічну теорію, яку називають ще порівняльно-міфологічною, або арійською. Згідно з романтичним принципом універсалізму, німецький учений Якоб Ґрімм (1785-1863) та його прихильники (Ф. Бопп, А. Шлейхер) вважали міф за первісну форму, що зародилася ще в часи індоєвропейської спільності: арійці (тобто народи, що належать до індоєвропейської мовної сім´ї) на своїй прабатьківщині Індії володіли запасом знання про природу, що трансформувалося в антропоморфічні образи богів і героїв, а згодом ці міфи, які вони понесли з собою під час розселення, набували своєрідних рис і перетворювались у казку та легенду. Успадковані індоєвропейцями міфи продовжували функціонувати серед кожного новоутвореного народу, поступово втрачаючи первісний міфічний характер. Таким чином, зі спільної міфологічної спадщини шляхом успадкування і наслідування, традиції та еволюції вийшла вся епічна казково-леґендарна поезія теперішніх індоєвропейських народів.

Отож подібність фольклорних фабул у різних арійських народів представники міфологічної школи пояснювали їхньою прадавньою спорідненістю і шукали в них передовсім спільні елементи, на основі яких намагалися реконструювати міфологічний світогляд індоєвропейців. Так чинив у «Німецькій міфології» (1835, 1844) Я. Ґрімм, зіставляючи німецькі, скандинавські, романські, слов´янські та інші вірування, де сліди найдавніших міфів затерті пізнішими історичними подіями.

Анропологияетнографічна, або ж психологічна, засновниками якої були англієць Едвард Бернет Тайлор та шотландець Ендрю Ленґ. Е. Тайлор (1832-1917) у своїх дослідженнях «Первісна культура» (1871), «Вступ до вивчення людини і цивілізації: Антропологія» (1891) доводив, що всі народи, їхня психологія і культура проходять однакові еволюційні ступені - і саме цим можна пояснити подібність їх культури. Відоме твердження Тайлора, котрий перебував у науковому відрядженні в Мексиці, що мешканців озерних хатин стародавньої Швайцарії можна поставити поряд із середньовічними ацтеками.

Ендрю Ленґ (1844—1912) розгорнув концепцію антропологічного походження міфів: схожість символів, образів, повторюваність сюжетів він пояснював полігенезою, тобто паралельним їх самозародженням унаслідок збігу побутових умов, універсальністю людського мислення, подібністю психології різних народів на тих самих стадіях їхнього розвитку. На австралійських аборигенів, американських індіян, предків сучасних європейців чи китайців однакове катарсичне враження справляло затемнення сонця: переживши жах цієї апокаліптичної для них події, первісні люди тішилися появою сонця на небесному склепінні і пояснювали те, що сталося, міфами, які скрізь мали подібний характер: змій напав на сонце, аби його зжерти, а герой - засновник роду - вбив змія і врятував світ.

Теорію полігенези розвивав і шотландець Джеймс Джордж Фрейзер (1854-1941) у фундаментальних порівняльних працях «Золота гілка» (1890-1915) та «Фольклор у Старому Заповіті» (1918-1919). Він розглядав міф у контексті еволюційних етапів людського мислення (магічний, релігійний, науковий етапи).

Окрім принципу побутового та психологічного самозародження подібних образів і сюжетів, прихильники антропологічної теорії звернулися до так званого закону переживання старовини (закону традиції), за яким найдавніші форми народної поезії існують у сучасному фольклорі видозміненими, але, порівнюючи актуальну усну традицію з фрагментами аналогічних традицій, засвідчених у середньовічних писемних пам´ятках, можна зазирнути в ту епоху, яка є дуже близькою до первісних виявів людської творчості - тобто за наслідком можна дійти причини.

ГенетическийГенетичний (генеалогічний) метод заснований на порівнянні подібних літературних явищ та історичному їх розгляді для з´ясування наявності / відсутності спорідненості між ними. Зрозуміло, що хронологічно більш раннє, попереднє, літературне явище породжує наступне: байронізм у європейських літературах спричинений розголосом поем Байрона, які стали взірцем для романтично налаштованих митців і породили Низку бунтівних героїв: Ернані з однойменної драми (1830) В. Гюґо; ліричний герой Г. Гайне, Є. Гребінки, М. Петренка; Октав з роману А. де Мюссе «Сповідь сина віку» (1836); поемні персонажі Ю. Словацького; Мцирі (однойменна поема, 1840) і Печорін (повість «Герой нашого часу», 1839-1840) М. Лєрмонтова; Прометей у поемі «Кавказ» (1845) Т. Шевченка. Генеалогічний метод розглядає схожість між літературними явищами як свідчення спільності їхнього походження, а розбіжності між ними - як ознаку різнорідності (неоднакового походження). Такими принципами керувався, зокрема, Я. Ґрімм у своєму дослідженні генези німецької міфології. Різновидом генетичного методу є контактологічний метод, зосередженні на вивченні безпосередніх зв´язків між синхронними (переважно) явищами. Міжлітературні контакти (зв´язки) належать до сфе{іи міжлітературної взаємодії (комунікації), і під ними мають на увазі як односторонню дію адресанта на сприймача, різноманітні форми сприймання іншонаціональних літературних явищ, так і двосторонні міжнародні літературні взаємини, які, власне, і становлять взаємодію. Контактологічна методологія, основи якої заклав Т. Бенфей, оперує такими категоріями, як вплив, запозичення, міграція, рецепція тощо.

Контактні зв´язки лежать в основі міжлітературної комунікації, яка виникає внаслідок налагодження процесу одно- чи двосторонніх стосунків, і бувають синхронними (А. Міцкевич - А. Пушкін, І. Франко - Я. Каспрович, T. С. Еліот - Е. Павнд) і несинхронними (звернення Лесі Українки до біблійних джерел, М. Яцкова - до новелістики Е. По, Дж. Джойса - до «Одіссеї»). Притім контактні зв´язки часто виникають незалежно від генетичної спорідненості, хоча генетичні зв´язки завжди ґрунтуються на контактних - безпосередніх (байронізм Ю. Словацького і М. Лєрмонтова виник унаслідок ознайомлення обох митців із творчістю видатного англійського романтика) та опосередкованих (численні автори історичних романів вальтерскоттівського типу не обов´язково мусили бути читачами «Айвенґо» і «Квентіна Дорварда» - їх захопила течія «скоттизму»; до появи «Зів´ялого листя» І. Франка чи «З теки самовбивці» П. Карманського спричинилися як безпосереднє читацьке враження від роману Ґете, так і наявність літературної моди - «вертеризму»).

За Ф. Вольманом, Д. Дюришиним, вивчення літературних контактів (зв´язків) базується на виділенні двох основних їх типів:

-зовнішні зв´язки (або прямі контакти - термін А. Діми), які не відбиваються на структурі твору чи літератури-реципієнта;

- внутрішні зв´язки, що їх виявляють на різних структурних рівнях твору-реципієнта (концептуально-тематичному, сюжетному, композиційно-стильовому, жанровому тощо) шляхом аналітичного його зіставлення з твором-донатором, під час якого з´ясовується міра залежності, виражена у формі цитат, алюзій, ремінісценцій, пародіювання, наслідування, стилізації, продовження сюжету, розвитку традицій тощо

Що ми зараховуємо до прямих відношень або зовнішніх контактів?

Поиск по сайту: