Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

КЛИЧУТЬ ВОЛИНСЬКІ ОЗЕРА

Мiнiстерство освiти та науки України

Схiдноϵвропейський нацiональний унiверситет

Iменi Лесi Українки

Хімічний факультет

Кафедра екології та охороии

Навколишнього середовища

IНДЗ з історії україни

на тему׃

‟Віктор Лазарук митець волинського полісся”

Пiдготував׃

Студент групи еко13

Лiщук Сергiй

Луцьк 2014

Зміст

Вступ

Біографія.

Творчість митця.

Кличуть волинські озера.

Висновок

Використана література

Вступ

Творча діяльність письмеників Волині, представлена на сторінках обласних видань, ще не була об’єктом окремого дослідження. Тимчасом, як саме цей аспект є важливим об’єктом зацікавлень як літературознавців, так і журналістів, оскільки публіцистична творчість професійних письмеників є основою для виникнення нових жанрів, це той матеріал, який найбільш адекватно відбиває сучасне суспільне життя і визначає певні перспективи розвитку літератури, культури, засобів масової інформації.

Волинська організація Спілки письменників України була створена у 1980 році. На той час вона складалася з семи осіб. Зараз у Спілці письменників України двадцять два письменники, причому їх кількість стала активно зібльшуватися тільки в період становлення незалежності України: у 1991-му році їх було лише дев’ять, а в кінці 1995-го – уже сімнадцять. Культура, література – духовні основи держави. Письменники – частина державотворчої сили, яка повинна бути включена в процес розбудови держави. У наш час письменнику нелегко донести своє слово до читача; та й високопрофесійному друкованому українському слову важко вижити в морі російськомовної та малохудожньої літератури. Як сказав нинішній голова Волинської організації національної Спілки письменників України Василь Гей, “зараз письменник схожий на багаторукого Шіву: він і автор, і редактор, і кур’єр та вантажник, і розповсюджувач своєї книги. Та, не зважаючи на відсутність поки що такого необхідного меценатства з боку держави щодо українського книговидання, слово як виразник національного духу, як мистецьке, художнє явище буде жити і розвиватися” [2].

Творчий доробок волинських письменників за дев’ять років існування нашої незалежної держави справді досить вагомий. У 1991-му році вийшов перший номер “Світязя” – літературного збірника Волинської організації Спілки письменників України. Його попередник, альманах обласного літоб’єднання “Волинь”, побачив світ у 1957-му році.

До першого номера “Світязя” увійшли поетичні та прозові твори письменників Волині, відомих і початківців: Василя Гея, Петра Маха, Олександра Богачука, Івана Чернецького, Йосипа Струцюка, Петра Боярчука, Володимира Лиса, Валентини Штинько, Віктора Лазарука, Олени Криштальської, Клави Корецької, Миколи Панасюка. На сьогодні вийшов із друку шостий номер “Світязя”. До традиційних рубрик (“Спалахи”: хроніка літературно-мистецького життя області за певний період, “Поетичні витоки”, “Проза”, “Духовні джерела”), додалися “Наша доба” (публіцистика) та “Джерельце” (твори для дітей). Письменницькою організацією видано довідник “Письменники Лесиного краю”, збірник з творами переможців літературного конкурсу школярів “Думи та мрії”, збірник історико-краєзнавчих матеріалів про пам’ятні місця Лесі Українки на Волині “Джерела безсмертного слова”. В області існує літературно-мистецька премія імені Агатангела Кримського (лауреати – Віктор Лазарук, Василь Слапчук).

Однією з цих визначних постатей є Віктор Лазарук про якого й буде йти мова далі.

Біографія.

Віктор Антонович Лазарук народився 3 листопада 1933 року в с. Дубова Ковельського району в родині землероба і музиканта.

Після закінчення філологічного факультет Львівського університету ім. І.Франка, працював у редакції журналу „Жовтень", в обласній організації Товариства охорони пам'ятників історії та культури, у луцькому Будинку природи. Нині – провідний редактор редакційно-видавничого відділу Волинського держуніверситету ім. Лесі Українки „Вежа". Делегат установчого з'їзду народного руху України (1989), на якому був обраний членом Великої Ради. Голова обласної екологічної асоціації „Зелений світ". Член Спілки письменників України з 1968 року.

Автор книг „Синь озерна" (1963), „Музика верховіть" (1966), „Шацькі озера" (1975) , „Сині очі Волині" (1979), „Озерний дзвін" (1982), „Глаголи Землі" (1987), „Літораль" (1990), „Вікна" (1995), „Світязь" (2001).

Ще в дитинстві Віктор Лазарук захоплювався поезією, любив слово. Творчість цього письменника, справді, перейнята любов'ю до чистого повітря, незайманого лісу, до незабруднених озерних плес і неляканих пташиних співів, словом, до жаданого, та не всюди можливого за бурхливої промислової доби середовища людського життя.

З віршів автора „Озерного дзвону" постають вони яскраво, свіжо, особливо. Якщо в інших поетів тема захисту природи, як правило, периферійна, залежить від соціального за характером морально-ідейного ядра, то у Віктора Лазарука вона – центр його поетичної істоти. Рідна Ковельщина, мати Волинь надає йому не тільки жаги життя, а й глибокої і щирої ліричності.

Два цікавих краєзнавчих нариси „Сині очі Волині" і „Шацькі озера" свідчать про поетичний хист автора. В його поезії ми не відчуваємо „краєзнавчої" замкнутості: маючи волинські та поліські пейзажі, він ставить питання ширші і завжди вміє знаходити зв'язки між своїми і загальнолюдськими сучасними боліннями. В поезії Віктора Лазарука природа виступає як безборонна й довірлива дитина, яку легко обдурити, перемогти, збезчестити.

Можна сказати, що на Волині і навіть в Україні немає такого письменника, який би так болісно переживав за природу рідного Полісся. Скільки перепадало опальному авторові за його питання, які ніяк не хотіли вписуватися в рішення пленумів і авторитетних заяв чинів. Удари під він видихував не один рік.

Своєю творчістю поет, прозаїк пробуджував щемкий біль і тугу за тим, що вже ніколи не повернеться у лоно рідної природи. То – вічний біль.

“Я ВИХОДИВ НА СТЕЖКУ ОДИНЦЕМ І ПЛИВ ПРОТИ ТЕЧІЇ”

Дмитро Павличко 6 березня 1962 року напише йому: “Не падай духом! Ще раз кажу тобі, що тебе скоро знатиме вся Україна”. Впродовж року очолюватиме відділ поезії журналу “Жовтень”, що у Львові. На його першу поетичну збірку схвально відгукнеться Василь Стус. Але тоді поет уже змушений був покинути Львів і повернутися на Полісся – учителюватиме у селищі Заболоття.

Життєва дорога Віктора Лазарука розпочалася у Дубовому, що на Ковельщині. Там і народилися його перші вірші, що їх мав нагоду слухати й читати Полікарп Шафета, шкільний товариш, який очолюватиме редакцію “Радянської Волині”, відтак “Волині”. Звідси проляже й шлях до Львова, де в університеті імені Івана Франка студіюватиме російську філологію. Двадцятидворічним поет освідчиться прийдешності, наче запрограмовуючи власну долю: “Як же хочеться мчатись у шаленім розгоні! В жилах кров так дзвонить, так і бухає в скроні”. Перейшовши рубікон сімдесятиліття, він зумів залишитися молодим душею. Майстер слова, максималіст у сприйнятті буття, крім яскравого літературного таланту, володіє й талантом віднаходити недругів, переводити в цю категорію і побратимів по перу. Категоричність суджень, щомиттєве відчуття власної правоти – це не лише стиль творчості, а сутність життя письменника. І таке кредо, всупереч істині, що нема загадки таланту, а є вічна загадка любові, дарує Лазарукові іпостась митця найвищого рівня. Адже він – творець свого художнього світу, віддзеркаленого у небі озер. Зокрема й у десяти, які називаються Святими.

“Оглядаю свій п’ятдесятирічний шлях у літературі, шлях від “Сині озерної” до “Літоралі”, і відзначаю: мені ніколи не було легко, - зізнається Віктор Лазарук. – Я виходив на стежку одинцем і плив проти течії, розраховував тільки на власні сили”.

“О МОЄ СОЛОДКЕ ПРИЧАСТЯ”

Самітником він залишився і на сьогодні. Переконаний у власній правоті, звик не озиратися на чиїсь істини, довіряючи лише собі. Він ніколи так і не знайде порозуміння ні з приятелями, ні з недругами. “Так, наш Президент закликає до примирення. Справді, нам пробачив світ, але ми, як не парадоксально, не можемо пробачити один одному! Можна примирити Модільяні з Пікассо, тільки не Моцарта з Сальєрі, не ремісника з генієм”. А відтак Віктор Антонович по-максималістському кидає: “Господи! Та звідки ж у вас таке нахабство і самодурство! Сам розберуся! І з друзями, і з ворогами! Особливо з перевертнями! І не повчайте!”.

Він, наче провокуючи, вважає, що знає, хто є літературним нулем, докоряє Спілці, що неналежно вшановувала, болісно сприймає ситуацію з Шевченківськими преміями… Він зовсім не схожий на інших. А їжакувата наполеглива агресивність дуже часто - лише форма вияву …особистості, яка спроможна кожним нервом вслухатися у голос вічності, у таїну мови поліської природи. Віктора Лазарука не можна заперечувати – це талант справжній. Йому не слід і докоряти – художник слова такого рівня приречений бути не таким, як інші, він витворив власний світ. І за те, що там стільки негативізму, не нам судити.

“О моє солодке причастя з рук петлюрівського (в золотих ризах) полковника, очисть мою душу, освіти, - писатиме Віктор Лазарук у “Вечорі дитинства”. – Далекі та близькі земляки мої! Дякую вам за хліб-сіль і щирі розмови, з яких ростемо у світ широкий самими собою, а не перекотиполем”.

Літературознавець Ярослав Мельник зазначав: ”Переважна більшість творів у В. Лазарука – викінчені картини, завершені ситуативні сценки, епізоди”. І чи не наймасштабніше талант поета й прозаїка виявився в його романі-есеї “Світязь”. Пригадую, як захоплено-залюблено кращі сторінки цього прозового полотна сприймали школярі, як відлунювала Лазарукова осанна вогню, що був для поліщуків таким же священним, як для норманів море. Та перш ніж зануритися у хвилі тексту “Світязя”, що публікувався на сторінках тодішнього “Жовтня”, мав нагоду зустрітися з самим автором, який священнодіяв над словом у Нечимному. Ще до спалення ковельськими чиновниками першого музейного будиночка, де йшлося про історію “Лісової пісні”.

“ДУША ВСМІХНУЛАСЯ СВЯТКОВО”

Прямуючи скулинською дорогою, ми зі Степаном Дружиновичем, педагогом, поетом і краєзнавцем із Турійщини, замиловуємося багряноокими калиновими поглядами (біля кожного обійстя!), призахідним серпневим сонцем, тишею, що мінорно пахне отавами. А в Нечимному, біля двоповерхового будиночка із брусів, - сивобородий чоловік, що вслухається у далину. “Вікторе Антоновичу, це Ви?” – на моє неоковирне запитання він відповідає усмішкою.

А відтак спостерігаємо за дійством, як дві симпатичні полісянки не зовсім архаїчного віку, тримаючи граблі, щось нашіптують Поетові. А він, босий, знайомить нас …із вужем, з яким зріднився і щодня підгодовує. Згодом Віктор Антонович перевтілюється у молодого чоловіка (все завдяки бритві, яка за кілька хвилин знищує іній сивої бороди). Його очі аж вихлюпують умиротворення, згоду зі світом, гармонію. Таким щасливим Віктора Лазарука я не бачив ніколи пізніше (як і раніше).

А ще ми мали нагоду смакувати смаженею, зготовленою Поетом. Смачніших грибів (білі, підберезники, червоноголовці) я ніколи не їв. Мабуть, у такі миттєвості митець почував себе справжнім. “Крізь темний гумус, наче спора, біле слово заворушилось, ожило. Душа всміхнулася святково, мов там пробилось джерело”, - поетично зізнається в Нечимному (Нечімлому).

Художнє слово – його дар і покликання. Відчуваючи невмолимість плину ріки часу, він запропонує 488-сторінкову книгу-сповідь, книгу-полеміку “Отрок. Осінь”. Можна не погоджуватися з полемічними інвективами, але хіба хтось вправі накласти табу на спогади, власне бачення? Тим паче, якщо це стосується Віктора Лазарука, одного з найталановитіших майстрів слова, яких дала Україні Волинь.

Творчість митця.

Віктор Лазарук член Спілки письменників України з 1968 року.

Автор книг „Синь озерна" (1963), „Музика верховіть" (1966), „Шацькі озера" (1975) , „Сині очі Волині" (1979), „Озерний дзвін" (1982), „Глаголи Землі" (1987), „Літораль" (1990), „Вікна" (1995), „Світязь" (2001).

Ще в дитинстві Віктор Лазарук захоплювався поезією, любив слово. Творчість цього письменника, справді, перейнята любов'ю до чистого повітря, незайманого лісу, до незабруднених озерних плес і неляканих пташиних співів, словом, до жаданого, та не всюди можливого за бурхливої промислової доби середовища людського життя.

З віршів автора „Озерного дзвону" постають вони яскраво, свіжо, особливо. Якщо в інших поетів тема захисту природи, як правило, периферійна, залежить від соціального за характером морально-ідейного ядра, то у Віктора Лазарука вона – центр його поетичної істоти. Рідна Ковельщина, мати Волинь надає йому не тільки жаги життя, а й глибокої і щирої ліричності.

Два цікавих краєзнавчих нариси „Сині очі Волині" і „Шацькі озера" свідчать про поетичний хист автора. В його поезії ми не відчуваємо „краєзнавчої" замкнутості: маючи волинські та поліські пейзажі, він ставить питання ширші і завжди вміє знаходити зв'язки між своїми і загальнолюдськими сучасними боліннями. В поезії Віктора Лазарука природа виступає як безборонна й довірлива дитина, яку легко обдурити, перемогти, збезчестити.

Можна сказати, що на Волині і навіть в Україні немає такого письменника, який би так болісно переживав за природу рідного Полісся. Скільки перепадало опальному авторові за його питання, які ніяк не хотіли вписуватися в рішення пленумів і авторитетних заяв чинів. Удари під він видихував не один рік.

Своєю творчістю поет, прозаїк пробуджував щемкий біль і тугу за тим, що вже ніколи не повернеться у лоно рідної природи. То – вічний біль.

Можна чимало відшукати у поезіях В. Лазарука такої дивної гри словами, звуками, і вона, ця гра, даруйте за тавтологію, відіграє свою неабияку роль у змалюванні настрою душі, дивних кримських пейзажів. Віктор Лазарук, як і його славетна землячка Леся Українка, серцем відчував Крим, помітив скільки в ньому красот, і скільки в ньому є й українського духу! Тут ще не позаростали безпам’ятством круті стежини Лесі Українки, лікаря і поета, подоляка, який став Почесним громадянином Ялти, Степана Руданського, його земляка, теж подоляка, виноградного лікаря, як його називає В. Лазарук, великого прихильника рідного слова Михайла Коцюбинського… Й понині викликають, і сподіваємось, ще довго викликатимуть щиру усмішку «Кримські усмішки» Остапа Вишні…

Як бачимо, не пересихає русло кримської української поетичної ріки, а навпаки, щедро поповнюється такими справді чистими, свіжими і вельми поетичними строфами, які ми відшукали й у творах Віктора Лазарука.

З-поміж цих поетичних самоцвітів виділяється й публіцистичний етюд «Амет-Хан Султан», присвячений льотчикові, двічі Герою Радянського Союзу, ім’я і подвиги якого за комуністичної системи замовчувалися тільки тому, що Амет-Хан був за національністю кримським татарином, а кримських татар, як відомо, сталінсько-беріївським тоталітарним режимом було насильно депортовано з Криму у травні 1944 року, у тому числі й родину Героя.

Поет Віктор Лазарук, перебуваючи в Алупці, на малій батьківщині Амет-Хана Султана у 1980-х роках минулого, двадцятого, століття, ще до того, як кримським татарам було дозволено повертатися в рідні краї, шукав слідів знаменитого повітряного аса, чим накликав на себе цинічний людський скепсис, на кшталт: «А тобі не вистачає лише кримських татар…». Та й сам Герой наражався на кам’яну стіну байдужості кремлівських вершителів людських доль, коли не раз перед ними порушував питання про повернення вигнанців у рідний Крим. І коли двічі Герою Амет-Хану Султану хотіли встановити погруддя не в Алупці, на його батьківщині, де він народився, а в Батайську, він не втримався перед високими чинами: що ж це, у мене вже й батьківщини немає?.. Вірю, що візьмись за цю болючу кримськотатарську тему вже після розпаду Союзу, після проголошення незалежності України, автор міг би написати значно розкутіше, використавши для свого твору багато прихованого і не висвітленого. Можна було б створити цілу поему! Але й те, що йому вдалося написати у ті часи, робить поету велику честь. Адже тему цю він порушив в українській поезії одним з перших!

Кримська сторінка творчості поета з Волині Віктора Лазарука заслуговує більшого пошанування і дослідження. Гадаю, що і літературні критики, і краєзнавці ще не раз будуть звертатися до книги «В оправі кипарисів», вельми цікавої і поетичної. Доторкнімося ж і ми душею і серцем до художньо довершених, чистих і світлих поезій поета-волинянина Віктора Лазарука, до його духовного джерела, до його щирих думок, почуттів і переживань, до мови його творів і відчуймо, яке це щастя бути гарним поетом. Полюбімо Крим так, як його відчув і полюбив він, поет Віктор Лазарук.

КЛИЧУТЬ ВОЛИНСЬКІ ОЗЕРА

“Величезна, могутня, чорно-синя водна площа... Мов величезна оксамитна плахта, усіяна сапфірами, смарагдами, діамантами, неспокійно рухається, тремтить; по ній ходять один за одним величезні вали та буруни...”. Так описував відомий дослідник нашого краю, академік П.А.Тутковський мальовниче волинське озеро Світязь. Ці слова взяті як епіграф до одного з розділів книги волинського природознавця, члена Спілки письменників України Віктора Лазарука “Сині очі Волині”, що побачила нещодавно світ у видавництві “Каменяр”.

Краєзнавчий нарис письменника — це схвильована розповідь закоханої в природу людини, твір про чарівні озера Волині — її неповторну красу і безцінне багатство. В цьому відношенні дане видання В. Лазарука можна порівняти з його туристсько-краезнавчим нарисом “Шацькі озера”, виданим кілька років тому. Але на відміну від попередньої в новій книзі В.Лазарука детально простежується історія нашого краю від давніх часів до сьогодення, розповідається про історичні події, свідками яких були пам’ятки природи Волині. Це видання дає змогу нам зробити екскурс в минуле і ознайомитись з походженням назв окремих озер та навколишніх сіл. Крім того, книга “Сині очі Волині” охоплює своєю розповіддю блакитні плеса більш значної території волинського краю, що займає межиріччя Прип’яті та Західного Бугу. А тут. як відомо, близько 300 озер — великих, малих і зовсім маленьких. І хто хоч раз побував на цих озерах, засвідчує автор, — той надовго запам’ятає їх мальовничі плеса.

Мабуть, у всіх, хто відвідав наш край, найбільш приємні спогади пов’язані із Світязем — “українським Байкалом”, як називають його в народі. Розповідь про цю перлину озерного багатства Волині займає чільне місце на сторінках книги.

Здавна вабив Світязь до себе численних дослідників, учених-природознавців. У 1899 році тут побував академік П. А. Тутковський, який провів детальне дослідження озера і опублікував статтю “Озеро Свитязь и народные предания о нем”, яка була спочатку надруковане в журналі “Киевская старина”, а потім ввійшла в “Нариси з природи України”. На початку нашого століття береги Світязя відвідали польські природодослідники Б. Дибовський і В. Ренард, які теж зробили чимало досліджень, що були опубліковані.

У роки Великої Вітчизняної війни над Світязем зайнялася зоря партизанської слави. Зараз навколо мир і спокій. Тільки обеліски Слави нагадують про народну героїку. Про це читач довідається з краєзнавчого нарису В Лазарука, Про Волинь, як партизанський край, письменник згадує в розділах “Вогняний вал” і “Партизанський край”. Славиться наш озерний край своїми природними багатствами. Та цілком зрозуміло, то ці багатства не є невичерпними. А тому уже зараз потрібно дбати про їх відтворення, збереження для прийдешніх поколінь. Цю важливу проблему порушує книга “Сині очі Волині”. В 1974 році озера Світязь, Пісочне, Пулемецьке і Кримне були оголошені ландшафтними заказниками і взяті під охорону держави. На прикладі санаторію “Лісова пісня” автор показує, як планомірно, без шкоди для природного середовища повинна бути організоване забудова на берегах волинських озер. Чимало хороших слів сказав письменник у своєму творі про інші численні блакитні плеса поблизу Шацька, а також озера Турійського району.

З не меншою любов’ю згадує автор на сторінках своєї книги невеличке урочище Нечимне — колиску безсмертної “Лісової пісні”. “І, може, досі так і лишилось би воно невідомим, гордим своєю дикою красою, — пише письменник, — якби не сталася одного разу щаслива його зустріч з незвичайною людиною, позначеною генієм поета, — Лесею Українкою”.

Безумовно, книга В. Лазарука “Сині очі Волині” зацікавить читача. Вона добре ілюстрована чорно-білими і кольоровими фотознімками, виконаними М.О.Голяком. Книга допоможе читачам відчутніше збагнути неповторну красу мальовничого волинського краю, усією душею полюбити його, а відтак усвідомити і відчути себе причетним до загальної благородної справи примноження цього дивосвіту.

Висновок

Хто може нас переконати, що ми не з кореня Дніпра? Ми, що ростем із дна Полісся, мов очерети – із води, як із народу рідна пісня, мов із багаття – теплий дим? Не погасай, що відсвітило, не відпливай, що відпливло. Тумане мій, торкни вітрилом, ляж, тихе слово, на чоло”, - сповідатиметься поет (“До вечірньої Турії”). Усвідомлюючи вартісність свого слова, він і в книзі “Отрок. Осінь” витворив не стільки дидактично-мемуарно-поетичні заповіді, скільки оголено-довірливий автопортрет. І цей словесний витвір вивчатимуть і нині сущі, й ті, хто прийде завтра.

“Одпочину на камені, що на серці в мене”, - зізнавався письменник на рубіконі літнього сонцестояння. Та, Богу дякувати, спочинок невтомному Вікторові Антоновичу, певне, навіть не сниться. І перебиваючись тимчасовими помешканнями, і відмовляючись забирати свій лауреатський диплом (премія Агатангела Кримського), і вслухаючись у перегук тиші та голосів друзів-недругів, він залишався – і залишається! - вірним власному “Я”. Я з великої літери.

 

 

Використана літератра

1. Боярчук П. Хрестик, який грів на Сибіру // Волинь. – 1997. – 6 трав.

2. Гей В. Слово - піднесений голос душі // Волинь. - 2000. – 4 жовт.

3. Гей В. Підрубане дерево роду: уривки з поеми // Волинь.–1996. – 23 берез.

4. Лис В. Свобода. Нація. Життя і смерть. Покоління. Цикл есе // Волинь. – 1996. – 3 лют., 23 берез., 18 трав., 22 черв.

5. Мах П. Соборність. Несімо злагоду, як Божу милість. Українська толока. Українська інтелігенція. Поле нашої долі. Благословенний Світязь. Цикл есе // Волинь. – 1999. – 27 лют., 25 берез., 29 квіт., 22 трав., 26 черв., 13 серп.

6. Штинько В. Завтра – Великдень. Тут моя родинонька, тут моя мати. Мучениця Акилина і Мстислав Хоробрий. Цикл статей // Волинь. – 1999. – 10 квіт., 17 квіт., 26 черв.

7.Інтернетсайт Wikipedia.com

 

 

 

 




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.