Глобальні процеси розвитку сучасної цивілізації

Сучасна геополітична структура світу почала формуватися майже п'ятсот років тому.

Історія дипломатії фіксує перший розподіл світу 1494 року (Тордесильяський договір) між Іспанією і Португалією.

Неєвропейський світ за сприяння папи римського Александра VI був тоді поділений таким чином: території, які знаходилися на заході від 46° з. д., дісталися Іспанії, а на сході цієї лінії — Португалії.

Але 1581 р. іспанський король Філіп II приєднав португальську імперію до іспанської, проте з кінця XVI ст. розпочався занепад й іспанської могутності.

Європейська глобальна експансія була фундаментом асиметричної центропериферічної побудови світу, яка свого апогею досягла в період імперіалізму.

Згодом, протягом 1600-1800 pp. на авансцену виходять окрім Іспанії і Португалії (остання 1640 р. знову стала самостійною) Нідерланди, Великобританія, Франція і менш вагомо — Данія, Швеція і Пруссія.

Кінець XVIII-XIX ст. проходять під домінуванням Великобританії і Франції. Скажімо Великобританія 1876 р. мала площу колоній 22,5 млн кв. км, а населення — понад 250 млн [102, с. 181]. Наприкінці XIX ст. Британська імперія захопила 70 % усіх колоній світу. Проте з'явилися серед когорти імперіалістів і країни, які дещо "запізнилися" до розподілу світу: Бельгія, Німеччина, Італія, Японія і СІЛА.

Але поряд із заснуванням нових колоній паралельно йшов процес деколонізації. 1800 року в Америці (окрім СІЛА) з'явилося ще 18 республік і один домініон (Канада). В цей же час в Африці кількість держав скоротилася 1900 року з 42 до 6.

Наступний етап геополітичного перерозподілу відбувся після світової війни 1914-1918 pp., ще один вилився у світову війну 1939-1945 pp. А останній — пов'язують з розпадом Радянського Союзу та соціалістичної системи (1991 р.) і переходом до нової стадії міжнародного перерозподілу сил.

Взагалі вчені підрахували, що Перша світова війна породила ЗО нових держав, Друга світова війна — 25, деколонізація — 90, так звана перебудова — 27 нових незалежних держав.

Протягом XX ст. склався єдиний світовий ринок, який контролюється потужними транснаціональними корпораціями. Якщо раніше монополістичні групи були підпорядковані національним керівним групам, в яких об'єднувалися державні та приватновласницькі структури, то наприкінці XX ст. сформувалася могутня наднаціональна адміністративна система регулювання світового ринку.

Ця система спрямовується такими потужними фінансово-економічними та адміністративно-політичними структурами, як Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Світовий банк (СБ), Генеральне агентство по тарифах і торгівлі (ГАТТ), Організація Об'єднаних Націй (ООН) та ін.

За цих умов традиційні механізми державного регулювання національними сегментами світової економіки почали втрачати ефективність. І чим більша держава, чим строкатіше її територіальне, економічне, етнополітичне розмаїття, тим менше в неї можливостей реалізувати свою мобілізаційну функцію політико-адміністративними заходами.

У зв'язку з вищезгаданими змінами функцій держави (зростання тенденцій до створення єдиного світового економічного, екологічного, інформаційного простору) зросло значення ментальних, соціокультурних, психологічних чинників.

Особливого драматизму набула боротьба націй, які й досі не мають своєї державної оформленості, за утворення власних держав. У цьому контексті варто навести приклади боротьби за самовизначення курдів (Туреччина, Ірак), басків (Іспанія), ірландців (Великобританія), чеченців (Росія), палестинців (Ізраїль) та ін.

Ці та інші приклади свідчать про необхідність уважного вивчення проблем геополітики та етнополітики в руслі загальної глобалізації сучасної постіндустріальної цивілізації (рис. 13).

Рис. 13. Глобальні проблеми сучасності

Криза техногенної цивілізації та побудова інформаційного суспільства диктують необхідність створення парадигми нового світового порядку.

її можна реалізувати на основі таких принципів:

. розуміння цілісності та взаемопов’язаності сучасного світу;

. визнання миру вищою цінністю буття;

. визнання ступеня розвитку людини мірилом прогресу;

. відмови від використання сили шляхом створення системи всезагальної міжнародної безпеки;

• безумовного й повного визнання свободи соціального та політичного вибору народу тієї чи іншої країни;

• поглиблення співпраці країн і регіонів у вирішенні завдань збереження цивілізації;

• відмови від ідеологізації міждержавних відносин і готовності до діалогу та компромісів.

Процес деколонізації наприкінці XX ст. дав поштовх висуванню нових проблем, насамперед так званих малих народів.

За свідченням прихильників теорії Четвертого світу на планеті існує близько 200 держав і більше 5000 народів. Ці держави є певною сукупністю імперій, що окупували більшість народів і намагаються зменшити рівень біологічного і культурного різноманіття світу. В реальності 95 % сучасних держав є багатонаціональними. Наприклад, в Нігерії проживає 450 народів, в Індії — 380, в Індонезії — 250 народів. Зрозуміло, що народи, які прагнуть незалежності, кваліфікуються титульними етносами як "терористичні". На думку прихильників теорії Четвертого світу, держави, які знищують "малі" народи, формують фундамент свого майбутнього розпаду.

Взагалі невід'ємним елементом світового геополітичного простору стали нині невизнані держави.

За підрахунками політичних географів у 90-х роках XX ст. 27 держав не контролювали повністю свою територію: Ліберія, Сомалі, Судан, М'янма, Афганістан, Азербайджан, Грузія, Молдова, Кіпр, Колумбія тощо [102].

У 1945-1990 pp. в 41 країні світу були розв'язані громадянські війни, в 15 країнах частина території була окупована іноземними військовими формуваннями.

Розпад СРСР і геополітичне зростання американської "суперімперії", яка відверто ігнорує міжнародне право, призвело до військової інтервенції НАТО в Югославії, Афганістані, Іраці вже на рубежі XXI сторіччя.

Всі ці дії кардинально міняють не тільки геополітичну конфігурацію міжнародних відносин, а й створюють нову політико-психологічну ситуацію в сучасному світі.

Зрозуміло, що зазначені проблеми сучасності не вичерпують повного переліку проблем людства. Але факт, що початку формування переліку проблем планети та її мислячих мешканців дає певні надії на майбутнє...

Список використаної літератури

1. Кон И. С. Позитивизм в социологии. — Л., 1964.

2. Консерватизм как течение общественной мысли и фактор общественного развития // ПОЛИС. — 1995. — № 4.

3. Конт О. Курс позитивной философии // Сер. Родоначальники позитивизма. — СПб., 1914. — Вып. 4-5.

4. Почепцов Г. Теорія комунікації. — К., 1996.

5. Почепцов Г. Тоталитарный человек. — К., 1994.

6. Правова держава / За ред. Ю. С. Шемшученка. — К., 1996. — Вип. 7.

7. Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави. — К., 1995.

8. Психологические механизмы регуляции социального поведения // Под ред. М. Бобневой, Е. Шороховой. — М., 1979.

9. Радзиховский С. Великий психолог // Психол. журн. — 1989. — Т. 10, №5.

10. Соловьёв А. И. Политология. Политическая теория. Политические технологии. — М., 2000.

11. Тавадов Г. Т. Политология. М., 2000.

1. Теорія і практика політичного аналізу / За заг. ред. О. Л. Ва-левського і В. А. Ребкала. — К., 2003.
2. Технология и организация выборных кампаний: Зарубежный и отечественный опыт. — М., 1993.

Поиск по сайту: