Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ТЕМА 3.9. ПРОВІДНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

План

1. Період «перебудови» в Україні як передумова національного відродження української культури.

2. Досягнення і проблеми розвитку культури суверенної України.

3. Особливості та характерні риси українського соціокультурного простору наших днів.

 

1. Політика перебудови, гласності і демократизації, започаткована М. С. Горбачовим, мала свої наслідки й для культурного життя. Почалося нове національне відродження України, нерозривно пов’язане з ідеєю здобуття державної незалежності.

Піднесення національної свідомості дало змогу заснувати у 1989 р. Товариство української мови імені Т. Г. Шевченка, яке поставило завдання утвердження української мови у всіх сферах суспільного життя, її всебічного розвитку.

У 1989 p., після перших демократичних виборів до Верховної Ради УРСР, нею з величезними ускладненнями було прийнято Закон УРСР «Про мови в Українській PCP», спрямований на захист національної мови, забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах суспільного життя. Відповідно до Закону українську мову в республіці проголошено державною. При цьому реалізація Закону наштовхнулася на труднощі, пов’язані з небажанням змінювати мову ділового спілкування більшістю установ. Українська мова по інерції сприймалася ще як провінційна та селянська, слабко розвинена і взагалі непрестижна.

У 1989 р. у Львові було відновлене Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка, розпущене радянською владою після приєднання Західної України до СРСР. Творча інтелігенція стала ініціатором створення Народного Руху України, який був покликаний започаткувати її національне, у тому числі й культурне, відродження.

Почалося активне введення до культурного обігу раніше забороненої чи просто не публікованої української художньої, наукової, політичної літератури минулих десятиліть, а також культурного доробку української діаспори. До деякої міри культурницькі гасла були евфемізмами, що за ними стояли проблеми відновлення справжньої, не декоративної української державності – на той час, зрозуміло, в рамках СРСР.

Роль авангарду в розвитку української культури, ліквідації «білих плям історії» відіграла Спілка письменників України та її центральний орган – газета «Літературна Україна». Публіцистика зайняла провідні позиції. Широкий резонанс мали виступи О. Гончара, Б. Олійника, В. Яворівського. Почали друкуватися заборонені раніше твори В. Винниченка, М. Грушевського, М. Зерова, М. Хвильового, інших репресованих поетів і письменників, представників української діаспори.

Поступово змінилися акценти в питаннях віровизнання, проголошено забезпечення права свободи совісті. Почалася відбудова багатьох запустілих, використовуваних як господарські споруди і просто недоруйнованих упродовж 20–80‑х pp. ХХ ст. церковних приміщень, легалізували свою діяльність українські греко-католики, відновився рух серед православних щодо відновлення незалежності української православної церкви від Московського патріархату.

У галузі освіти було взято курс на її гуманізацію, засвоєння учнями й студентами загальнолюдських цінностей. Проте фінансування цієї сфери було недостатнім.

Суттєві зрушення відбулися в історичній науці. По-новому було розглянуто і досліджено події Визвольної війни українського народу середини XVII ст., діяльність І. Мазепи, С. Петлюри та інших видатних громадсько-політичних діячів України.

Продовжувала зростати кількість науковців. Їх кількість досягла у 1989 р. 220 тис. чол. (із них 6,8 тис. доктори наук і 73,7 тис. – кандидати наук). Перевага надавалася прикладним дослідженням за рахунок фундаментальних. При цьому понад 90% технологічних розробок не впроваджувались у виробництво.

Значною подією в культурному житті України стало проведення Першого фестивалю «Червона рута» (Чернівці, 1989 р.), який відбив зацікавленість значної частини української молоді в процесах відродження і самобутнього розвитку української популярної музики.

Помітні зміни відбувалися й у сфері художньої творчості. Хоча горбачовська політика «гласності та демократизації» не означала цілковитого скасування цензури та повної свободи слова й творчості, а лише принесла послаблення партійно-державного тиску на митців, у їх середовищі почалося значне пожвавлення. Виникали численні незалежні театри-студії, мистецькі угруповання поза традиційними творчими спілками, вийшла з «підпілля» й швидко почала завойовувати популярність молодіжна субкультура, особливо музична.

Втім і традиційні творчі спілки не залишалися осторонь цих процесів. Коли українські письменники масово вирушили у «велику політику», то кінематографісти та театральні діячі зосередилися на обстоюванні нових господарчих та правових умов для професійної роботи – аби здобути на майбутнє реальні гарантії творчої свободи та матеріальної незалежності від державного та партійного чиновництва. Саме в 1987–88 рр. на всій території СРСР почалося запровадження нових, «госпрозрахункових» засад роботи закладів культури та перехід на «нормативний метод» фінансування культурних витрат, що полягав у обрахуванні необхідних коштів не за «залишковим» принципом, а на підставі «науково визначених» норм забезпечення населення певними культурними закладами й послугами та норм фінансових і матеріальних витрат на це забезпечення. Однак практично вся культурна інфраструктура, як, втім, і вся економіка залишалися під державним контролем та керувалася переважно командно-адміністративними методами, а єдиними джерелами фінансування культури залишалися державний та місцеві бюджети.

Отже, зміни в суспільному житті України створили умови для подальшого розвитку української культури.

 

2. 90-ті роки XX ст. започаткували сьомий етап історії української куль­тури. Акт про державну незалежність України, прийнятий 24 серпня 1991 р., відкрив нову сторінку в історії культури України. Чи не вперше український народ отримав можливість вільно творити.

Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. починається розбудова са­мостійної держави і проводиться формування власної культурної політики, спрямо­ваної на забезпечення вільного розвитку національної культури та збереження культурної спадщини. Держава формує законодавчу базу, яка могла б забезпечити розвиток культури та вільний доступ усіх громадян до її здобутків. Так, у 1992 р. Верховна Рада прийняла «Основи законодавства України про культуру», де були задекларовані основні принципи державної політики в галузі культури, спрямовані на відродження і розвиток культури української нації та культури національних меншин, забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей, створення матеріальних та фінансових умов розвитку культури. В «Основах» зазначені пріо­ритети у розвитку культури, права і обов’язки громадян у сфері культури, регламе­нтована діяльність у цій сфері; у тому числі професійна творча діяльність, міжна­родні культурні зв'язки.

У розділі IV «Основ законодавства про культуру» йдеться про фінансування і матеріально-технічне забезпечення культури, зокрема, ст. 23 передбачає, що дер­жава гарантує необхідність асигнувань на розвиток культури в розмірі не менше восьми відсотків від національного доходу України. Передбачаються також форми недержавного фінансування цієї сфери.

Конституція України (1996 р.) підтвердила зафіксований попередніми законода­вчими актами принцип державності української мови (ст. 10), проголосила гарантії та свободи у галузі літературної, художньої, наукової й технічної творчості, захист інтелектуальної власності та авторських прав (ст. 54).

На жаль, фінансово-економічні проблеми останнього часу не дають можливості фінансувати сферу культури у повному обсязі, так, як це передбачено чинним зако­нодавством України. За відсутності належного державного фінансування в Україні створюються інші механізми матеріального забезпечення сфери культури: створю­ються благодійні фонди, культурні товариства, об'єднання митців, зароджується діяльність меценатів. Проте поки що це не може замінити повноцінного державно­го фінансування. У цих умовах відбувається комерціалізація культури, коли ство­рюються низькопробні, але прибуткові культурні проекти.

Через матеріальні труднощі, особливо в перші роки незалежності, скорочувала­ся кількість закладів культури (перш за все у сільській місцевості), а багато талано­витих митців виїжджали за кордон у пошуках достойного заробітку. Загальмувався розвиток кінематографії, за останні роки українські фільми практично не знімають­ся, а технічні потужності вітчизняних кіностудій використовуються для зйомок ре­клами та відеокліпів. Не кращі часи переживає книговидавництво – більшість ви­дань на полицях книгарень російськомовні, до того ж видрукувані за межами України.

Ще одна проблема української сучасної культурної сфери – переповнення культурного простору зразками зарубіжної масової культури (кінематографічна продукція, музика, телебачення, літературні твори тощо). Ці далеко не найкращі твори маскультури витісняють національну культуру з активного вжитку, особливо в молодіжному середовищі.

Значні труднощі доводиться долати Національній академії наук України, що че­рез недостатнє фінансування втрачає кращих спеціалістів.

У процесі розбудови нової держави актуальною стає проблема люди­ни як творця. По суті відбувається зміна світоглядного ставлення до людини, гуманістичного усвідомлення ролі людини у процесі творчості. Гуманістична орієнтація суспільства має на меті втілення у практику пріоритетів загальнолюдських цінностей, які знаходять вираження у на­ціональній культурі. У площині відродження національної культури ак­туальною залишається мовна проблема, адже культура і мова належать до найголовніших духовних цінностей кожної особистості та всього сус­пільства.

Усе це свідчить про необхідність реформ у культурній сфері, стрижнем яких має стати реформування культурної політики. Водночас зрозуміло, що за будь-яких реформ повинні зберегтися державне фінансування як головне джерело підтримки культури (незалежно від форм власності та господарювання), а також переважна частина матеріально-технічної інфраструктури культури.

Процес реформування культурної сфери повинен містити такі го­ловні моменти:

– формування нової законодавчої бази для культури, мистецтва, суміжних сфер суспільного життя, яка б відповідала сучасним світовим вимогам та українським особливостям і узгоджувалась із законодавством про «неприбуткові» організації як серцевиною такого законодавства;

– реорганізація державних та регіональних інституцій, які донині «керували культурою», аби спрямувати їхню діяльність на рейки під­тримки культури як такої, незалежно від підпорядкування та форми власності;

– реорганізацію майнових та фінансово-господарських взаємовідносин у культурній сфері в напрямі трансформування культурної інфраструк­тури у складову «третього сектору суспільного виробництва»;

– заохочення недержавних, незалежних культурно-мистецьких ор­ганізацій (спілок, фундацій, професійних гільдій, творчих колективів), які забезпечуватимуть здоровий розвиток культури через різноманітність творчих, господарських, адміністративно-правових форм її існування;

– гуманізація культурного життя і передусім у сфері освіти та нау­ки;

– створення режиму здорового протекціонізму щодо вітчизняної культури, національної культурно-мистецької продукції, аби забезпе­чити їх конкурентоспроможність, не допустити нової «культурної коло­нізації» України, сприяти її входженню в континуум світових культур.

Таким чином, ми стоїмо сьогодні на порозі великих зрушень у роз­витку української культури. Багатовіковий досвід її розвитку, в якому були часи піднесення і занепаду, розквіту і згасання, свідчить, що на­ша культура має сили та резерви для виходу з кризового стану, але це потребуватиме максимально зосереджених зусиль всього народу, дер­жавної та міжнародної підтримки, докорінних змін у сучасній куль­турній сфері. Стає зрозумілим, що глибинна структурна перебудова всіх сфер життя українського народу, включення в загальноєвропейську та загальносвітову цивілізацію неможливі без концентрації громадсь­кої уваги на культурній роботі, без визнання пріоритетності вирішення завдань духовного оновлення країни. Письменник Р. Іваничук влучно зазначив: «24 серпня 1991 року Україна раптово перемістилася з Азії в Європу, і хоч Європа вважається світовою «модницею», все ж вона оціню­ватиме нас за нашим розумом. Що ми бідні – всі бачать, що ми потен­ційно багаті – теж усі знають, але шануватимуть нас європейські народи не за наші скарги на злидні, не за наш традиційний український мазохізм і навіть не за матеріальний достаток, що є річчю набутною, а передусім за рівень просвіченості наших громадян».

Незважаючи на серйозні проблеми і згадані вище негаразди, культура України була й залишається яскравим явищем світової культури, ста­новить ще невикористаний резерв у загальнолюдській цивілізації

У XXI ст. Україна ввійшла незалежною державою. Поступово вона посідає гідне місце у світовій системі економічних, політичних і культу­рних зв’язків.

 

3. Сучасні досягнення української культури дають змогу критично подивитися на власний, притаманний їй тип культури та з’ясувати її історичні й культурні межі. Сучасна людина починає усвідомлювати, що культурна самобутність її народу невіддільна від культурної самобутності інших народів, що усі ми підпорядковані «законам» культурної комунікації. Особливістю сучасного стану української культури є формування, поряд із традиційною культурою, образу нової культури. Перший образ відображений насамперед ідеями історичної і органічної цілісності та спадковості традицій. Новий образ все більше асоціюється з глобальними ідеями, єдністю людства та його долі. Планетарне мислення стає домінуючим, народжується новий тип людини і нові картини світу у творах мистецтва.

Однією з особливостей вітчизняної культури є новий тип культурної комунікації, що передбачає:

- всезростаючу здатність до розуміння чужої культури;

- визнання іншої культурної самобутності, іншої істини, вміння включати їх у свою позицію і своє світобачення;

- визнання правомірності існування багатьох поглядів на істину, вміння будувати діалогічні відносини і йти на розумний компроміс;

- зростання ваги усвідомленої рефлексії, вироблення нових способів вирішення культурних проблем.

З року проголошення незалежності України і розбудови самостійної держави Україна були створені більш сприятливі умови для розвитку культури.

Чимало творів нового смислового ґатунку з’явились у майстернях художників, письменників, драматургів. Усе це склало досить строкату панораму культурного життя в новому ідеологічному просторі. Пошуковий новаторський вектор сучасного образотворчого мистецтва, світоглядна, аксіологічна, етнокультурна його парадигматика на сьогоднішньому етапі розвитку досить різнопланова.

Після завоювання незалежності в літературі та мистецтві України стверджується плюралізм, сама думка про можливість існування якого у тоталітарному суспільстві була ірреальною.

Провідним у новому постіндустріальному суспільстві стає постмодернізм. Характерними рисами постмодернізму є деканонізація тра­диційних цінностей, деконструкція естетичного суб’єкта, сти­льовий синкретизм, інтертекстуальність, цитатність як метод художньої творчості, фрагментарність і принцип монтажу, іронізм, пародійність, гедонізм, естетизація потворного, змішування високих і низьких жанрів, театралізація всіх сфер культурного буття, репродуктивність і тиражування, орієнта­ція на споживацьку естетику, запозичення принципів інфор­маційних технологій. У культурі постмодернізму поєднують­ся толерантність, плюралістичність, відкритість, антитоталітарність як заперечення влади над природою й особистістю і водночас – втрата ціннісних критеріїв, емоційності, цинізм, поверховість, естетична вторинність.

У постмодернізмі авангардистській установці на новизну протистоїть бажання опанувати досвід світової куль­тури шляхом її іронічного цитування. Постмодернізм відвер­то стверджує, що текст не відображає реальності, а творить нову реальність (дійсність не виявляється, існують лише тек­сти). Сприйняття світу як грандіозного звалища накопичених людством артефактів, традицій, образів, стилів за умови того, що немає системи координат, принципової ієрархії цінностей, перетворює художній текст на випадковий бріколаж, який постулює хаос як спосіб організації.

Дослідники зазначають, що український постмодернізм є вторинним явищем щодо західного, оскільки не виростає на ґрунті глобальної інформатизації суспільства. Його простором перетворень стають передусім відроджені змісти національ­ної традиції, зокрема барокової, класицистичної, романтич­ної, авангардної. Для діяльності літературних гуртів «Бу-Ба-Ву», «Лу-Го-Сад», «Нова дегенерація», «Пропала грамота» характерне карнавальне блазнювання, в якому іронічній трансфор­мації піддаються усталені цінності. Герої романів Ю. Андруховича «Рекреації», «Московіада», «Перверзія», книг О. Забужко профанують світ швидше від неспроможності порозу­мітися одне з одним, їхнє плетиво словес – радше спосіб при­ховати порожність буденності їхнього буття. Однак та ж сама іронія породжує життєстверджуючу стихію народного карна­валу, як у спектаклі «Енеїда» в театрі ім. І. Франка в Києві.

Панівним стилем у творчому житті стає авангардизм, який імперативно насаджується творчими угрупованнями, як свого часу партія насаджувала соцреалізм. Високий рівень політизації суспільства привів до того, що в галузі літератури найбільшого поширення набула публіцистика.

З’явилися нові молоді літератори, які намагаються по-новому вирішити літературні проблеми, йти в ногу зі світовим літературним процесом. Це – дочка Ліни Костенко Оксана Пахльовська, О. Забужко, Ю. Андрухович, К. Москалець, Є. Пашковський та ін.

Панораму культурного життя України в новому ідеологічному просторі відбиває активна виставкова діяльність митців як усередині країни, так і за її межами:

– у живописі та графіці (С. Поярков, А. Блудов, П. Бевза, В. Шерешевський, С. Лопухова, Е. Бельський, В. Шкарупа, С. Принь, А. Гідора, В. Макєєв, Т. Свірелі, В. Куць, І. Горін, Н. Яковчук, С. Савченко, О. Малих та ін.);

– у скульптурі (О. Пінчук, О. Денисенко, Р. Романишин, О. Дергачов, М. Дерев’янко, С. Дерев’янко, Б. Бистров, В. Микитенко, О. Кузьмін, О. Смірнов, О. Сухоліт та ін.);

– у декоративно-прикладному мистецтві: А. Бокотей, В. Гінзбург, О. Шевченко, Р. Петрук, І. Тарнавський, які працюють у техніці скла та вітража;

– Б. Данілов, Л. Боннський, Н. Береза, Н. Ісупова та С. Козак, які працюють у кераміці;

– Жоголь, Г. Забашта, Г. Грищенко, Т. Місковець, Мороз, М. Кірницька, Н. Максимова, Н. Шимін, В. Хоменко, О. Потієвська, які працюють у текстилі;

– О. Федоров, С. Заварзін, Г. Корнієнко, С. Вольський та інші, які працюють у галузі сучасного ювелірного дизайну.

Отже, сучасний стан української культури, як і культури у всьому світі, характеризується як досягненнями та перспективами, так і втратами та протиріччями. Утворення української незалежної держави відкриває перед національною культурою нові можливості. Подальший розвиток української культури великою мірою залежить від політичних та економічних чинників. Будемо мати надію, що сучасна політична ситуація призведе до економічного зростання, яке, у свою чергу, має активізувати українське культурне життя.

На культурі не економлять і не заробляють. Умова для успішного розвитку держави одна: має бути прямий державний за­хист культури, необхідно вкладати достатньо коштів в освіту, науку і культуру, їх пріоритет, первісність перед усіма іншими проблемами суспільства і держави незаперечні і доведені історією, досвідом роз­витку всіх передових країн світу.

Культура ­– неначе вічна золота нитка історії, що з’єднує поко­ління, епохи, часи і спрямована в майбутнє. Спільна турбота про неї – живодайна. Українська культура накопичила великі цінності. Завдання нинішніх поколінь – зберегти і примножити їх.

 

 

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

Основна

Історія світової та української культури: підручник / В. А. Греченко, І. В. Чорний, В. А. Кушнерук, В. А. Режко. – К., 2005.

Кордон М. В. Українська та зарубіжна культура : курс лекцій / М. В. Кордон. – К., 2002.

Культурологія : українська та зарубіжна культура : навч. посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко та ін. – К., 2007.

Лекції з історії світової та вітчизняної культури : навч. посібник /за ред. А. Яртися та В. Мельника. – Львів, 2005.

Мєднікова Г. С. Українська і зарубіжна культура ХХ століття : навч. посіб. / Г. С. Мєднікова. – К., 2002.

Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. – К., 2001.

Українська культура: історія і сучасність : навч. посіб. / за ред. С. О. Черепанової. – Львів, 1994.

Шейко В. М. Історія української культури : навч. посіб. / В. М. Шейко, В. Я. Білоцерківський. – К., 2010.

 

Додаткова

Дзюба І. Між культурою і політикою / І. Дзюба. – К., 1998.

Енциклопедія українознавства : загальна частина. – К., 1995. – Т. 2, 3.

Зарубіжні українці: етнографічний довідник. – К., 1991.

Ісаєвич Я. Д. Україна давня і нова : народ, релігія, культура / Я. Д. Ісаєвич. – Л., 1996.

Історія української музики : у 6 т. – К., 1990.

Кормич Л. І. Культурологія (історія і теорія світової культури ХХ століття) : навч. посіб. / Л. І. Кормич, В. В. Багацький. – Х., 2003.

Краснодембський О. На постмодерністських роздоріжжях культури / О. Краснодембський. – К., 2000.

Крвавич Д. П. Українське мистецтво : навч. посіб. / Д. П. Крвавич, В. А. Овсійчук, С. О. Черепанова. – Львів, 2005.

Культурне відродження в Україні. – К., 1993.

Митці України : енциклопедичний довідник / ред. А. В. Кудрицького. – К., 1992.

Пашук А. І. Українська церква і незалежність України / А. І. Пашук. – Л., 2003.

Полевой В. М. Двадцатый век. Изобразительное искусство и архитектура стран и народов мира / В. М. Полевой. – М., 2009.

Попович М. В. Національна культура і культура нації / М. В. Попович. – К., 1991.

Скуратівський В. Екранні мистецтва в соціокультурних процесах XX ст. / В. Скуратівський. – К., 1997.

Сухомозький М. Україна у світі / М. Сухомозький. – К., 2007.

Українці в зарубіжному світі. – К., 1991.

Українці: Східна діаспора. – К., 1993.

Феномен української культури: методологічні засади осмислення. – К., 1996.

 

 




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.