Основні напрями виховання

1.Громадянське виховання

2.Розумове виховання

3.Моральне виховання

4.Екологічне виховання

5.Статеве виховання

6.Правове виховання

7.Трудове виховання

8.Естетичне виховання

9.Фізичне виховання

Громадянське виховання — формування громадянськості як інтегрованої якості особистості, що дає людині можливість відчувати себе морально, соціально, політично і юридично дієздатною та захищеною.

Покликане воно виховувати у молодої людини високі моральні ідеали, почуття любові до своєї Батьківщини, потреби у служінні їй. Відомо, що основні риси громадянина формуються в молодому віці, під впливом загальнонародних, національних цінностей, у взаємодії особистості із суспільством, яке на кожному етапі представляють сім'я, школа, різноманітні колективи.

Патріотизм. Постає як глибоке громадянське почуття, змістом якого є любов до свого народу, Батьківщини, усвідомлення своєї причетності до історії, традицій, культури свого народу, вболівання за його майбутнє. Важливою рисою патріотизму є турбота про благо народу.

Національна самосвідомість. Передбачає усвідомлення себе часткою національної (етнічної) спільноти, носієм національних (етнічних) цінностей.

Ґрунтується на національній ідентифікації (ототожнення), вбирає в себе віру в духовні сили своєї нації, її майбутнє, почуття відповідальності перед своєю нацією; вміння осмислювати моральні та культурні цінності, історію, звичаї, обряди, символіку.

Культура міжетнічних відносин. В їх основі — реалізація взаємозалежних інтересів етносів, народностей у процесі економічного, політичного, соціального й духовного життя на принципах свободи, рівноправності, взаємодопомоги, миру, толерантності.

Розумове виховання
Розумове виховання — діяльність вихователя, спрямована на розвиток інтелектуальних сил і мислення учнів з метою прищеплення культури розумової праці.

Основним завданням розумового виховання є розвиток мислення взагалі та різних його видів. Воно також передбачає оволодіння основними розумовими операціями (аналізом, синтезом, порівнянням, систематизацією). Важливим завданням розумового виховання є формування в учнів культури розумової праці. Культура розумової праці означає вміння раціонально використовувати режим розумової роботи, точно і акуратно виконувати всі операції, підтримувати порядок на робочому місці, вміння зосереджено й уважно працювати, долати труднощі; розвиток пам'яті та використання різних її видів — логічної, моторної, зорової; вести спостереження і нотатки; контролювати себе, застосовувати знання в інших умовах.

Формуванню інтелектуальних умінь сприяють певні типи завдань:

— дослідницькі (спостереження, дослід, підготовка експерименту, пошуки відповіді в науковій літературі, екскурсії та експедиції і т. ін.);

— порівняльні, що свідчать про подібність або відмінність понять, складних явищ;

— спрямовані на впорядкування дій мислення, а також користування алгоритмами або самостійне їх складання;

— аналіз і узагальнення ознак для виділення явища в певний клас чи вид.

Особливе значення для розумового виховання має формування наукового світогляду учнів.
Науковий світогляд — цілісна система понять, поглядів, переконань і почуттів, які визначають ставлення людини до дійсності й самої себе.

Моральне виховання
Моральне виховання — виховна діяльність школи, сім'ї з формування в учнів моральної свідомості, розвитку морального почуття, навичок, умінь, відповідної поведінки.

Моральне виховання розпочинається в сім'ї, продовжуючись у процесі соціалізації особистості. Його основу складають загальнолюдські та національні цінності, моральні норми, які є регуляторами взаємовідносин у суспільстві. Серед таких норм — гуманізм і демократизм, що відображаються в ідеалі вільної людини з високорозвиненим почуттям власної гідності, поваги до гідності іншої людини. Моральне виховання передбачає формування в дітей почуття любові до батьків, вітчизни, правдивості, справедливості, чесності, скромності, милосердя, готовності захищати слабших, шляхетного ставлення до жінки, благородства, інших чеснот.

Екологічне виховання

Екологічна криза, що виникла через непродумане господарювання людини, змушує змінити своє ставлення до довкілля. Цій меті покликана служити система екологічного виховання, яка є окремим напрямом педагогічної теорії та практики.
Екологічне виховання — систематична педагогічна діяльність, спрямована на розвиток у людини культури, взаємодії з природою.

Завдання екологічного виховання полягає в нагромадженні, систематизації, використанні екологічних знань, вихованні любові до природи, бажання берегти і примножувати її, у формуванні вмінь і навичок діяльності в природі. Зміст його полягає в усвідомленні того, що світ природи є середовищем існування людини, тому вона має бути зацікавлена в збереженні його цілісності, чистоти, гармонії.

Статеве виховання
Статеве виховання — процес засвоєння підростаючим поколінням знань про взаємини статей, формування культури поведінки і потреб керуватися у стосунках з особами протилежної статі нормами моралі.

Воно полягає у формуванні духовності, високих моральних якостей в юнаків і дівчат, норм поведінки, відповідальності за свої вчинки, культури дружби, кохання, інтимних почуттів.

Статеве виховання слід гармонійно пов'язувати із загальним психологічним розвитком дитини з раннього віку. Однак більшість батьків, вихователів або ігнорують цей аспект виховання, або навмисне намагаються уникати розмов на інтимні теми з дітьми.

Особливо інтенсивно виховну роботу потрібно проводити в підлітковому віці, коли дівчата статево дозрівають скоріше, що породжує розрив у взаєминах хлопців і дівчат, який може позначитись на їх подальшому ставленні до протилежної статі. Акселерація прискорила психосоціальний розвиток, а раннє формування статевої зрілості означає і раннє пробудження сексуальних інтересів, еротичних переживань. Підліткова сексуальність має свої особливості: інтенсивність статевого потягу; ранній початок статевого життя; сексуальна активність має характер експериментування, відрізняється ігноруванням небезпеки; невідповідність необмеженої еротичної фантазії та обмежених можливостей її реалізації; сексуальність ізольована від почуття любові.

Статеве виховання передбачає вивчення етики і психології сімейного життя, використання різноманітних форм і методів позакласної роботи. Його слід розпочинати якомога раніше, коли в дітей пробуджується інтерес до цих питань. З надто делікатних тем доцільно проводити розмови, бесіди (статева гігієна, профілактика венеричних захворювань, запобігання вагітності). Важливо налагодити в класі здорові стосунки між дівчатами і хлопцями.

Правове виховання
Правове виховання — виховна діяльність сім'ї, школи, правоохоронних органів, спрямована на формування правової свідомості та правомірної поведінки дітей.

Правовове виховання покликане забезпечити формування у молоді високої правової культури, яка передбачає глибокі правові знання і прагнення поглиблювати їх, свідоме ставлення до прав та обов'язків, повагу до законів і правил людського співжиття, готовність дотримуватися і сумлінно виконувати їх. Висока правова культура громадян є однією з базових засад утвердження громадянського суспільства і правової держави, реалізації демократичних свобод. Ще римський політичний діяч Марк Тулій Ціцерон (106—43 pp. до н.е.) стверджував: «Треба бути рабом закону, аби залишитися вільним».

Трудове виховання

«Праця, як ми її розуміємо, є така вільна і погоджена з християнською моральністю діяльність людини, на яку вона наважується з безумовної необхідності її для досягнення тієї чи іншої істинно людської мети в житті, — писав видатний російський педагог Костянтин Ушинський (1823—1871). — Саме виховання, якщо воно бажає щастя людині, повинно виховувати її не для щастя, а готувати до праці життя».

Досвід трудової діяльності означає систему загальних умінь і навичок, необхідних у повсякденному житті, праці, об'єктивного оцінювання результатів своєї праці та самооцінювання, вмінь і навичок систематичної, організованої, посильної суспільно корисної праці, узагальнення набутого досвіду.

Вибір професії — один з головних у житті людини. Це, по суті, вибір життєвого шляху, вибір долі. Свідомий вибір професії передбачає якомога ширшу обізнаність учня про професії, їх особливості, здатність зіставити свої можливості з професійними вимогами, врахувати потреби суспільства в кадрах певних спеціальностей.

Естетичне виховання

Гармонійний, всебічний розвиток особистості неможливий без її естетичної вихованості.
«Краса, — могутній засіб виховання чутливості душі, — писав видатний український педагог Василь Сухомлинський (1918—1970). — Це вершина, з якої ти можеш побачити те, чого без розуміння і почуття прекрасного, без захоплення і натхнення ніколи не побачиш. Краса — це яскраве світло, що осяває світ. При цьому світлі тобі відкривається істина, правда, добро; осяяний цим світлом, ти стаєш відданим і непримиренним. Краса вчить розпізнавати зло і боротися з ним. Я б назвав красу гімнастикою душі, вона виправляє наш дух, нашу совість, наші почуття і переконання. Краса — це дзеркало, в якому ти бачиш сам себе і завдяки йому так чи інакше ставишся сам до себе».

Метою естетичного виховання є високий рівень естетичної культури особистості, її здатність до естетичного освоєння дійсності.

Фізичне виховання
Фізичне виховання — система заходів, спрямованих на зміцнення здоров'я людини, загартування її організму, розвиток фізичних можливостей, рухових навичок і вмінь.

Його завданням є створення оптимальних умов для забезпечення оптимального фізичного розвитку особистості, збереження її здоров'я, отримання знань про особливості організму, фізіологічні процеси в ньому, набуття санітарно-гігієнічних умінь та навичок догляду за власним тілом, підтримання і розвиток його потенціальних можливостей.

Позакласна робота з фізичного виховання учнів охоплює заняття фізкультурних гуртків і спортивних секцій, спортивні змагання, спартакіади школярів, фізкультурні свята, туризм.

Методи виховання.

Поняття «метод» (грец. metodos — шлях дослідження, пізнання). Методи виховання — шляхи і способи діяльності вихователів і вихованців з метою досягнення виховних цілей.

Першовідкривачем методів виховання вважають німецького педагога Йогана-Фрідріха Гербарта (1776—1841), який вважав, що філософія визначає мету виховання, а психологія — шляхи до цієї мети.

Метод виховання поділяють на окремі елементи — прийомивиховання, які використовують для підвищення виховної ефективності методів.
Засоби виховання — надбання матеріальної та духовної культури (художня, наукова література, радіо, телебачення, Інтернет, предмети образотворчого, театрального, кіномистецтва тощо), форми і види виховної роботи (збори, бесіди, конференції, гуртки, ігри, спортивна діяльність), які задіюють під час використання певного методу. Дієвість методів виховання залежить і від того, наскільки у виховному процесі задіяна праця молодої людини над собою, природа, надбання національної культури (казки, легенди, колискові пісні, обряди, звичаї та ін.).

Однією з найпоширеніших є класифікація методів російського вченого-педагога Віталія Сластьоніна, згідно з якою розрізняють такі групи методів:

1. Методи формування свідомості особистості: бесіди, лекції, методи дискусії, переконання, навіювання, приклад.

2. Методи організації діяльності, спілкування, формування позитивного досвіду суспільної поведінки:педагогічна вимога, громадська думка, довір'я, привчання, тренування, створення виховних ситуацій, прогнозування.

3. Методи стимулювання діяльності і поведінки: гра, змагання, заохочення, покарання.

4. Методи самовиховання: самопізнання, самооцінювання, саморегуляція.

1. Методи формування свідомості особистості.

Бесіда — діалогічна взаємодія.

Часто педагоги невиправдано зосереджуються лише на інформативній функції бесіди, організовують спілкування за схемою «суб'єкт — об'єкт», тяжіють до монологу та моралізування.

Для уникнення цього слід дотримуватися таких вимог:

— обирати актуальну тему бесіди для її учасників;

— учні повинні мати певний обсяг інформації з пропонованої проблеми;

— необхідно трансформувати інформаційний матеріал відповідно до особливостей учнів класу;

— конкретизувати основні питання, які будуть ставитися під час бесіди;

— змоделювати можливі та бажані варіанти відповідей на них;

— за необхідністю добирати наочний матеріал та співвідносити його з інформаційним наповненням бесіди;

— використовувати для повідомлення інформації у формі монологу не більше 50% часу, відведеного на всю бесіду;

— визначити оптимальні прийоми активізації уваги учасників на початковому етапі бесіди (обговорення ситуації з життя, проблемне запитання, відеофрагмент тощо);

— продумати оптимальні прийоми підведення підсумків бесіди залежно від її змісту та особливостей учнів (рольова гра, формулювання правил тощо);

— добирати доцільні прийоми для створення в учнів необхідного емоційного фону під час бесіди (логічні акценти, паузи, різноманітні варіанти інтонування під час подання інформації, музичні заставки).

Бесіда як виховний метод поділяється на види: фронтальна (групова, колективна) й індивідуальна.

Фронтальна (групова, колективна) бесіда. Найчастіше її проводять із класом на будь-яку тему: політичну, моральну, правову, статеву, естетичну та ін. Головне — спонукати учнів до оцінювання подій, вчинків, явищ суспільного життя, сформувавши у них відповідне ставлення до них. Визначальними в бесіді є факти (вчинки окремих осіб чи колективні дії, будь-яке явище, моральне правило, узагальнений літературний персонаж і т. ін.). Форма їх подання повинна підштовхувати учня до роздумів, пошуку, відповідних висновків і переконань.

Особливий такт, аргументованість з боку організатора бесіди потрібні в ситуаціях, які передбачають переконання учнів у помилковості їх поглядів, неправильності поведінки. Тому педагог, володіючи різними прийомами, має обирати найоптимальніші, орієнтуючись на ефективність бесіди. Наприклад, ним може бути розгляд вчинку учня на прикладі відомого всім випадку, який раніше був правильно оцінений колективом. Психологи стверджують, що учні критичніше оцінюють чиїсь дії та вчинки, ніж власні. Використання під час бесіди аналогій і співставлень позитивно впливає на них.

Інколи учні, порушуючи дисципліну, правила поведінки, не вбачають у цьому нічого поганого. Іншим здається, що вони роблять це «на зло» педагогу. В такому разі зосереджують увагу на конкретному порушенні правил поведінки, на помилкових переконаннях, що спричинили цей вчинок, порівнюючи із моральними принципами, значення яких не викликає в учнів сумніву. Аргументація, що така поведінка і риси характеру не відповідають нормам права і моралі, здебільшого дають очікуваний ефект.

Педагог має заздалегідь бути готовий до того, що під час бесіди учні захищатимуть свої помилкові погляди і переконання. Намагаючись зберегти з ними психологічний контакт, дбаючи про їх довіру до себе, він ніби погоджується з дітьми, намагається прийняти їх точку зору, але, з'ясувавши її слабкість і суперечливість, спростовує помилкові судження. У такому разі розмова відбувається за такою логічною схемою: «Я з вами можу погодитись, але як пояснити...», «Припускаємо, що ви праві, але як бути, коли...». При цьому продумують запитання, які можуть вивести учнів на суперечливі судження, пошуки відповідей на них. При цьому бажано, щоб учні не могли спростувати аргументи педагога, переконуючись у помилковості своїх поглядів і переконань. Для уникнення цього вчитель повинен мати достатньо інформації про учасників бесіди: їх характери, поведінку, смаки, звички, ціннісні орієнтації.

Індивідуальна бесіда. Проводять її в екстремальних ситуаціях (за наявності локальних конфліктів, порушення дисципліни), здебільшого конфіденційно. Вона пред'являє особливі вимоги до педагога, який повинен так організувати її, щоб психічно учень був відкритим до бесіди, здатним на відвертість, не тільки усвідомлювати зміст моральних сентенцій, які доводитимуть до його свідомості, а й сприймати їх. Важливо, щоб він відчув під час бесіди готовність педагога допомогти йому, усвідомив, що зусилля вчителя спрямовані в русло його інтересів, і він знає, як йому допомогти.

Хід її слід заздалегідь продумати, спиратися на конкретні переконливі приклади. Не можна починати бесіду з моралізування, іронії і сарказму, пригнічення, пересторог, критики, до чого часто вдаються недосвідчені педагоги.

Моралізування. Полягає в тому, що учня інформують про те, як треба поводити себе з точки зору високої моралі, з позиції зразка, при цьому використовують звороти: «Ти повинен так робити...» чи «Ти не повинен так робити». Такі звернення викликають у дитини почуття провини і бажання захиститися.

Іронія і сарказм. Найчастіше вчителі вдаються до них, будучи нездатними стримати своє критичне ставлення до поведінки дитини. Це не посилює довіри і симпатії учня, бо ніхто не бажає бути об'єктом глузування.

Пригнічення. Відбувається внаслідок перепинення дитини, частої суперечки з нею, повчального тону, створення враження власної всемогутності.

Перестороги. Полягають у погрозах («Якщо ти не зробиш так, то...», «Тобі краще зробити так, інакше...»), які, навіть адекватно відбиваючи наслідки певної поведінки учня, сприймаються ним як акт агресивності вчителя.

Передусім потрібно з'ясувати причини вчинку !!!! що викликав занепокоєння, а потім правильно визначити характер педагогічного впливу.

Вимоги до педагога-учасника індивідуальної бесіди:

ü не слід намагатися говорити лише самому;

ü потрібно дбати про тактовність своєї поведінки, власних слів, стримувати себе навіть тоді, коли виникне непереборне бажання перервати розповідь учня;

ü особливе значення має увага до співрозмовника, спокійне реагування на його спірні висловлювання;

ü стежити за основною думкою співбесідника, намагання зрозуміти хід думок, логіку його аргументів.

Інші методи виховання в сім’ї(які теж можна транспонувати на шкільне життя):

Переконання

Переконання вважається головним методом у вихованні. В його основі лежить слово, яке впливає одночасно на розум і емоції дитини. Надзвичайно важливо, щоб батьки вміли розмовляти з сином або дочкою.

У педагогічній практиці існує ряд прийомів переконання. Це порада, прохання, зауваження, повчання, заборона, навіювання, інструкція , репліка, аргументація і т.д. Найчастіше переконання здійснюється в процесі бесід батьків з дітьми, під час яких дорослі відповідають на численні запитання малят. Якщо батьки не можуть відповісти на якесь питання, варто зізнатися в цьому і запропонувати дитині пошукати відповідь разом.

Найчастіше розмови виникають з ініціативи дорослих, якщо необхідно обговорити поведінку сина чи доньки, проблеми сім'ї та ін.. Існує ряд умов, які сприяють ефективності бесіди батьків зі своїми дітьми:

● не говорити з дітьми лише тоді, коли це зручно дорослим, не звертаючи увагу на те, що діти чимось зайняті;

● якщо дитина проявляє бажання поговорити з батьками, треба підтримати його, знайти слова, які заохочують відверту розмову, поставитися з повагою до справ дитини, але не обмежуватися тільки обговоренням шкільних оцінок;

● враховувати вік дітей, їх індивідуальні особливості, уникати висловлювань про здібності і характер маленької людини;

● доступно і обґрунтовано пояснювати свою позицію, визнавати можливість існування іншої точки зору, приймати до уваги інтереси й думки сина чи дочки;

● виявляти такт, уникати диктаторського тону, окриків;

● не перетворювати бесіду в повторення загальних фраз, в повчальні монологи, не втрачати рівноваги, коли дитина наполегливо стоїть на своєму.

І головне - щоб розмова була корисною, батьки повинні вміти слухати і чути власне дитя.

Вимога

У практиці сімейного виховання використовуються дві групи вимог. Перша - пряма вимога, спрямована безпосередньо до дитині ("Роби тільки так"). До цієї групи входять доручення ("Будеш поливати квіти"), попередження ("Ти занадто багато часу проводиш за комп'ютером"), розпорядження ("Поклади на місце свої іграшки"), наказ ("Просто виконай цю роботу "), вказівка ​​(" Ти грубо розмовляв з бабусею "), заборона (" Я забороняю тобі дивитися телевізор ") та ін. До другої групи належать опосередковані, непрямі вимоги, якщо мета впливу на дитину завуальована, а в якості стимулу можуть використовуватися переживання і почуття дитини. Наочний приклад ("Подивися, як зробила мама"), побажання ("Хотілося б, щоб ти був більш уважний до нас"), рада ("Раджу тобі почитати цю книгу"), прохання (" Допоможи мені, будь ласка, навести порядок в квартирі ") та ін

Вимоги до сина або дочки батьки починають пред'являти з раннього дитинства. З часом вимоги зростають: школяру потрібно вчитися дотримуватися режиму дня, він повинен вміти відмовитися від спокус і розваг. Однак разом з вимогами батьки повинні надавати дитині можливість робити моральний вибір: піти в комп'ютерний клуб або додатково позайматися іноземною мовою, відвідати хворого товариша чи пограти з друзями у дворі, допомогти батькам по дому або подивитися відеофільм і т. п. Боротьба мотивів "хочу" і "треба", самостійне прийняття рішень сприяє вихованню волі, організованості, дисциплінованості. Вимогливість батьків прискорює формування цих якостей. Якщо в сім'ї дітям усе дозволяється, вони ростуть безвольними, розбещеними, егоїстичними.

Одним з найпоширеніших прийомів батьківського вимоги є прохання. Ця форма особливої ​​прихильності до малого, поваги до нього. Правда, нерідко прохання висловлює сувора вимога: "Я прошу тебе ніколи цього не робити". Прохання, як правило, супроводжується словами "будь ласка", "будь люб'язний" і закінчується вдячністю. Якщо прохання як звернення в сім'ї використовується постійно, у дитини формується почуття власної гідності, виховуються шанобливе ставлення до людини.

Як свідчить практика, даний метод і прийом виховання буде ефективним, якщо виконуються наступні умови:

● враховуються вікові особливості дітей (молодшому школяреві пред'являється не більше двох вимог, причому в прямій формі), їх індивідуальні психофізіологічні особливості (одному достатньо нагадати, іншому необхідно висловити вимогу в категоричній формі);

● пояснюється сенс вимог, особливо при забороні певних дій;

● вимога не змішується з дріб'язковою опікою, з постійними заборонами;

● зберігається єдність і послідовність у пред'явлення вимог з боку всіх членів сім'ї;

● використовуються різноманітні прийоми вимоги ;

● вимога виражається тактовно, у спокійному, доброзичливому тоні.

Вправа

Виховний вплив вправ ґрунтується на повторенні дій чи вчинків. Молодші школярі не завжди можуть свідомо підпорядковувати свою поведінку навіть тим вимогам, які їм добре знайомі. Тільки постійні вправи у сполученні з вимогою, контролем з боку батьків можуть призвести до формування у дітей позитивних звичок.

Звички мають велике значення в житті особистості . Якщо у людини сформувалися позитивні звички, його поведінка також будуть позитивними. І навпаки: погані звички зумовлюють негативну поведінку. Хороша звичка формується поступово, в процесі численних вправ.

Вправа відіграє велику роль у роботі з дітьми. Якщо навчальне завдання супроводжується виконанням ряду необхідних вправ, учень приймає їх як обов'язкові. Але якщо у вихованні використовуються так звані голі вправи, вони неефективні (школяра важко силою змусити сидіти тихо, уважно слухати і т. д.). Виховним вправам необхідно надати привабливу форму, зацікавити дитину в правильному їх виконання.

Вправи необхідні при освоєнні моральних норм, коли здійснюється цілеспрямований переклад знань про правила поведінки у звичну поведінку, що можливо при багаторазовому повторенні позитивних дій і вчинків. Наприклад, дитина ставиться в умови, коли треба ділитися іграшками, солодощами, піклуватися про тварин та ін При цьому треба пам'ятати: навіть один поганий вчинок може зруйнувати те хороше, що формується у дитини, якщо цей вчинок приніс йому задоволення і не був помічений дорослими (крадіжка, паління та ін ).

Часто дорослі спочатку збирають іграшки за трирічним малюкам, потім складають книги і зошити молодшому школяру, прибирають у його кімнаті. У результаті дитина не практикується в діях, спрямованих на вироблення таких позитивних якостей, як акуратність, підтримання порядку. А саме з цього починається виховання дисциплінованості, вимогливості до себе.

Виховання вправою - тривалий процес, який вимагає не тільки вміння, а й терпіння. Ефективність використання вправ залежить від того, наскільки вдало воно поєднується зі словесним впливом. Слово спонукає дію, закріплює позитивні вчинки, допомагає дитині усвідомити свою поведінку.

Позитивний приклад

Вплив прикладу у вихованні базується на здатності дітей до наслідування. Діти ще не мають достатніх знань, у них убогий життєвий досвід, але вони надзвичайно уважно придивляються до людей і переймають їх поведінку.

Практика свідчить, що батьки, віддаючи належне позитивному прикладу, недооцінюють роль негативного. Дорослі забувають, що діти не завжди правильно розуміють те, з чим зустрічаються в житті, і часто приймають недисциплінованість за сміливість, завзятість за наполегливість, молодецтво за хоробрість. Тому важливо подбати про те, щоб малюк якомога раніше почав розуміти, що таке добре і що таке погано .

При правильному вихованні в сім'ї до моменту надходження в школу у дітей вже є початкові уявлення про моральний ідеал. І хоча маленький учень не може поки відповісти на питання, якою людиною хоче стати, він називає імена відомих йому видатних людей, героїв казок, мультфільмів, наводить приклади моральної поведінки. Разом з тим є чимало дітей, які як приклад наводять випадки негативної поведінки. На жаль, схильність до наслідування нерідко створює небезпеку освоєння поганих прикладів - грубості, лихослів'я, брехню і т. д . Справа в тому, що власники таких якостей часто є лідерами у вуличних компаніях. Батькам необхідно звернути увагу сина чи доньки на позитивні приклади. При цьому слід пам'ятати, що ізоляція дитини від негативного впливу не завжди можлива і доцільна. Заборона спілкування з дітьми, приклад яких, на думку батьків, небажаний, часто робить це спілкування особливо привабливими. Потрібно таким чином організувати життя маляти в сім'ї, щоб він був зайнятий цікавою і корисною діяльністю і не мав потреби у вуличних компаніях.

У сім'ї як приклад для наслідування можуть виступати батько, мати, дідусь, бабуся, старші брати і сестри. Дорослим важливо пам'ятати про це і бути вимогливими до себе. Не можна забувати правило: якщо хочеш сформувати у дитини ту чи іншу якість, треба самому мати цю якість. Ще К. Д. Ушинський зазначав, що тільки особистість може сприяти розвитку особистості, тільки характер може утворювати характер.

Практика сімейного виховання виявила умова ефективності використання прикладу як виховного засобу:

● відповідність наприклад поставленого завдання в розвитку дитини;

● щоденний позитивний приклад дорослих;

● підкріплення особистого прикладу іншими методами виховання;

● стимулювання прикладом розвитку творчої активності, самостійності, інших позитивних якостей.

Заохочення

Досвід сімейного виховання свідчить, що правильне застосування заохочення дає більш ефективні результати, ніж покарання. Це пов'язано з тим, що заохочення викликає позитивні емоції, які сприяють формуванню таких якостей особистості, як почуття власної гідності , доброзичливість, дисциплінованість, чуйність, відповідальність та ін У практиці сімейного виховання існують різні форми заохочення: ввічлива посмішка, похвала, слова подяки, нагорода (поїздка за місто, відвідування виставки, квитки в кіно), подарунок та ін Головне, щоб заохочення було адекватно вчинку дитини, його віку і служила цілям виховання.

До 4-6 років дитину можна хвалити без побоювання. Молодших школярів слід заохочувати строго індивідуально і обачно. Десь в 12-13 років діти дуже потребують похвали. Чим більш дорослим стає школяр, тим частіше потрібно переходити від схвалення окремих вчинків до схвалення в цілому моральних проявів особистості. На жаль, багато батьків в цей період взагалі перестають хвалити своїх дітей.

Якщо дорослі заохочують дитину заслужено, відзначають не випадковий успіх, а серйозне досягнення, то таке заохочення викликає у нього задоволення і бажання стати кращим, зробити ще більше. Тим самим у дитини поступово формується потреба відчувати задоволення від виконаної роботи. Однак коли батьки, хвалячи сина чи дочку, підкреслюють, що похвала не зовсім заслужена, або чекають подяки у відповідь або, що ще гірше, звинувачують учня у невдячності, заохочення дає негативний результат .

Дорослим необхідно знати, що дитина потребує оцінки своїх дій. Зацікавлені ставлення з боку старших членів сім'ї, їх підтримка стимулюють діяльність дитини і тим самим сприяють формуванню хорошої поведінки. І, навпаки, якщо дитина не отримує своєчасного схвалення своєї поведінки, у нього з'являється почуття невпевненості у власних силах. Особливо важливо заохочувати зусилля в досягненні поставленої мети, прагнення своєчасно закінчити роботу.

Слід зупинитися і на такій формі заохочення, як подарунок. Цей засіб стимулювання старанності дитини, прояв любові і турботи про нього. Подарунки вручаються на День народження, на свято, за успіхи у навчанні, спорті. Однак подарунок тільки в тому випадку має виховну цінність, якщо він відповідає віку, інтересам дитини, а процедура його вручення буде яскравою і такою, що запам'ятовується. Молодшим школярам краще всього дарувати іграшки, книги, причому такі, які розвивали б їх кмітливість.

Може виникнути питання: чи варто заохочувати учня, коли він виконує свої обов'язки (вчитися, читає, допомагає по будинку і т. д.)? Безумовно, такі дії відзначати подарунком не потрібно, однак позитивно оцінити їх необхідно.

Підбираючи подарунок, не рекомендується проявляти зайву щедрість. Але дорогий подарунок буде доречний в тому випадку, якщо він необхідний для підтримки здоров'я учня, його серйозного захоплення (велосипед , лижі, фотоапарат, набір фарб і пензлів та ін.) Необхідно виховувати у дітей бажання самим дарувати подарунки членам сім'ї. При цьому підкреслюється, що особливо цінні подарунки ті, які зроблені своїми руками.

Покарання

Покарання - дуже сильний засіб впливу на дитину. Мабуть, саме неоднозначне серед усіх методів і прийомів виховання в їх класифікації. Покарання примушує відчути сором і каяття за свій вчинок. А ці почуття викликають невдоволення собою і бажання стати кращим. На жаль, у сімейному вихованні допускається багато помилок у застосуванні покарання. Батьки частіше карають дітей, ніж заохочують. Але свідомо маленькі діти чинять погано дуже рідко . Найчастіше це ненавмисна поведінка, яка зумовлена ​​браком знань, несформованістю моральних уявлень, відсутністю життєвого досвіду і т. п.

Батькам треба знати, що часті і не завжди справедливі покарання призводять до відчуженості у взаємовідносинах між дорослими і дітьми. Діти перестають довіряти батькам, не вірять у їхню щирість, у дітей з'являється прагнення робити зло. Варто окремо зупинитися на фізичних покарання. Вони категорично заборонені Конвенцією ООН про права дитини, Кодексом "Про шлюб і сім'ю ", іншими документами, в яких розглядаються проблеми дитинства. Однак у практиці сімейного виховання фізичні покарання дітей зустрічаються нерідко. Деякі батьки вважають, що фізичні покарання не тільки допустимі, але й необхідні.

Фізичні покарання легко можуть надломити психіку дитини, яка втрачає віру в себе, у справедливість дорослих, стає замкнутим. Нерідкі випадки, коли, боячись побоїв, діти тікають з дому і починають бродяжити. Фізичні покарання на все життя залишають гіркий слід у душі людини. Вони травмують психіку, стають причинами багатьох захворювань.

Педагоги-практики відзначають ще одну закономірність: діти, яких у сім'ї б'ють, звичайно погано вчаться, важко вступають в контакт з однолітками. Помічено, що, як тільки батьки відмовляються від фізичних покарань, школяр починає краще вчитися, зникають багато проблем з його дисципліною. Досить часто батьки використовують такий сильний прийом покарання, як загроза. Зміст загрози найрізноманітніший: не пустити грати з товаришами, не взяти з собою в поїздку, не купити подарунок, поскаржитися вчительці і т. п . Може скластися враження, що загроза - дієвий засіб виховання, проте це не так. Під страхом загрози діти на якийсь час "виправляються", але негативна поведінка дітей не зникає. У зв'язку з тим, що загрози спрямовані на залякування, придушення особистості , їх часте застосування може зруйнувати взаєморозуміння між батьками і дітьми і навіть негативно позначитися на здоров'ї малюків.

Неможливо запропонувати таку систему покарань, яка діяла б однаково ефективно у всіх сім'ях. Кращий той метод покарання, який дає позитивний результат в конкретній ситуації. Педагогічно доцільними прийомами покарання можуть бути: тимчасове посилення контролю за діями сина чи дочки, зауваження, догана, осуд, докір, навіювання, позбавлення якої-небудь розваги.

Поиск по сайту: