Поняття цивільна юрисдикція та види

Співвідношення цивільної юрисдикції із цивільною підсудністю за статтею Михальська Н.В.,, СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК КАТЕГОРІЙ «ПІДСУДНІСТЬ» ТА «ПІДВІДОМЧІСТЬ» У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ПРАВІ

Тривалий час інститут підсудності характеризувався науковцями через надмірне теоретичне узагальнення і відзначався низкою загальнотеоретичних ознак, серед яких: наявність у суду законодавчо визначеного обов’язку розгляду цивільних справ (компетенції), наділення відповідного органу із здійснення правосуддя здатністю вирішення цивільної справи та по- становлення відповідно рішення за результатами її вирішення [11, 115].
Як наслідок, підвідомчість і підсудність науковці часто ототожнювали. Так, щодо спорідненості підвідомчості і підсудності М.М. Розін зазначав, що кожній справі відповідає «належний» суд. За таких обставин, в межах конкретної компетенції судом розглядаються підсудні йому справи, при чому підсудність є правовою категорією, яка відбиває усі особливі властивості справи, внаслідок чого можна встановити належність суду [7, 198-200].
Аналогічної думки дотримувався й І.Я. Фойниць- кий, який розрізняв, власне, предметну підсудність (підвідомчість) і місцеву підсудність. Під першим видом підсудності І.Я. Фойницький розумів відповідність сукупності визначених законом справ певному суду. Окрім цього, предметна підсудність окреслювалася ним через межі компетенції цього суду, які також встановлені законодавцем. У свою чергу, місцева підсудність визначалась науковцем як просторові межі відомчості певного суду [9, 82-89].
Первісне ж значення поняття «підвідомчість», характерне спочатку кримінальному процесу, розумілось як предметна (родова) підсудність справ. Така тенденція зберігалась у XIX ст., щодо якої Є.В. Вась- ковський зазначав, що у дореволюційній цивільно-процесуальній науці була відсутня згода щодо усталеного позначення підсудності та підвідомчості. Зокрема, під підсудністю науковці часто розуміли просторову належність справи до компетенції того чи іншого суду, а відомство виступало синонімом компетенції. Натомість, у законодавстві (Статуті цивільного судочинства дореволюційної Росії) термінології та змісту названих правових категорій не було приділено значної уваги [2, 487].
Таким чином, тривалий час у процесуальному законодавстві аналітично не розрізнялись предметна і територіальна підсудність, що і було основною причиною науково-теоретичних непорозумінь щодо змісту підсудності і підвідомчості. Адже законодавчо не було потреби їх виділяти в сталі правові категорії, а концептуальні розробки щодо підсудності і підвідомчості базувалися, як правило, на працях закордонних вчених-процесуалістів.
Зрештою, поняття «підсудність» і «підвідомчість» із часом у законодавстві починають розрізняти. Ця тенденція збереглася й у сучасному законодавстві України.
Цивільний процесуальний кодекс України визначає підсудність через розгляд і вирішення усіх цивільних справ районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами. Як вбачається із зазначеного, таким чином вказується на першу ланку організації судової системи - суди першої інстанції, чия компетенція обмежується певною територією - судовим округом - та конкретними правилами визначення їх повноважень щодо вирішення певної юридичної ситуації.
На нашу думку, витоками цієї правової традиції було цивільне процесуальне законодавство СРСР, яке було впорядковане до належного рівня територіальної та інституційної організації суду відповідно до адміністративного підходу до підвідомчості.
Також важливою обставиною розмежування підсудності і підвідомчості стало виділення їх в окремі правові категорії в науці цивільного процесуального права.
У своїй фундаментальній праці «Загальна теорія права» Ж.-Л. Бержель зазначав, що основними критеріями визначення правової категорії є унікальні елементи, які дозволяють відрізнити правові категорії між собою, і зв’язки, які утворюються між «дефініціями» цих елементів, на підставі сукупності яких (елементів і зв’язків) будуються «моделі». Іншими словами, ця теоретична модель дозволить з’ясувати «зміст» і «форму» певної правової категорії у порівнянні із іншою правовою категорією [1, 339, 361-363].
| 03
Відомо, що взаємозалежність форми та змісту явищ матеріального світу полягає у динамічності елементів цілого, забезпечених певним способом організації. Отже, кожна правова категорія відрізняється від іншої структурою (системою стійких зв’язків), у яку впорядковані її елементи [2, 383].
Таким чином, науковець допускає існування правових категорій, що подібні між собою, і лише залежно від завдання, яке перед собою ставить дослідник на підставі конкретної юридичної ситуації, видається можливим з’ясувати їх природу.
На думку Ж.-Л. Бержеля, застосування права в окремих правових юридичних ситуаціях полегшується лише завдяки системності, «схематизації» та класифікації правових категорій, які є результатом об’єднання понять та юридичних фактів на основі їх спільних характеристик за допомогою певних критеріїв [1, 358-359].
Безумовно, що юридична природа процесуально- правових і матеріально-правових категорій є відмінною, однак методика «схематизації» за Ж.-Л. Бер- желєм покликана вирішувати найскладніші випадки аналізу будь-яких з них.
У цьому зв’язку зрозуміло, що процесуально-правові категорії належать до найскладніших випадків, оскільки вони враховують своєрідну «логіку розвитку» процесуального права і слугують опису «процедурних» правовідносин «суддя - суд - сторона спору», а також опису взаємозв’язків «сторона спору - спір - порядок вирішення спору».
Таким чином, з метою аналізу понять «підсудність» і «підвідомчість», приймемо до уваги, що вони характеризують компетенцію суду - його права і обов’язки щодо вирішення визначеного кола справ. Відтак, проблема розмежування їх як правових категорій полягатиме у виділенні спільних та відмінних елементів та встановлення зв’язків між ними.
Узагальнюючи вищевказане, серед суттєвих ознак «підсудності» як правової категорії виділяють: підсудність стосується здатності конкретного суду вирішувати цивільну справу; відзначається поширеністю компетенції конкретного суду на конкретну територію (судовий округ); залежна від місця виникнення обставин цивільної справи (місце відкриття провадження у справі визначає місце закінчення її розгляду); встановлюється, виходячи із правил певного виду судочинства (цивільного, кримінального, господарського, адміністративного) [11, 115, 116].
Отже, для підсудності цивільних справ характерною є сукупність таких елементів: компетенції суду, її територіальних меж, характеру справи (який має юридичне значення лише в межах визначення порядку вирішення спору).
Зупинимось на зазначених вище структурних елементах детальніше. Насамперед, поняття підсудності пов’язують із територіальною компетенцією суду. Із наявністю такого елемента погоджується більшість дослідників, адже у давнину підсудність була єдиною правовою категорією, яка позначала широке коло проявів компетенції суду: від меж владних повноважень до кола справ, підсудних суду.
Історично в Україні формування територіальних меж компетенції суду ускладнювалось двома обставинами.
По-перше, підсудність як правова категорія була нечітко визначеною в межах процесуального законодавства. Тобто підсудність не була забезпечена чітким визначенням прав та обов’язків сторін, у тому числі у разі порушення правил підсудності та встановлення наслідків їх порушення тощо.
По-друге, тривалий час сучасні українські землі підпорядковувались різним державам та державним утворенням, що позначалося на організації судової системи українських земель в цілому, в тому числі і на стабільності процесуального законодавства.

Поняття цивільна юрисдикція та види.

У законодавстві закріплено розмежування функцій державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Серед них є органи, які своїм призначенням мають розгляд певних правових спорів та вирішення правових питань (юрисдикційна діяльність). В силу особливого характеру деяких прав або особливого положення, яке займають суб’єкти права і т.д., держава залишає частину функцій по захисту права у віданні адміністративних органів або засновує для захисту окремих прав спеціальні органи. Розмежування компетенції щодо розгляду та вирішення спорів та інших правових питань складає зміст інституту юрисдикції (її ще називають підвідомчістю). Підвідомчість (юрисдикцію) ще можна розглядати як певну властивість конкретних правовідносин у разі виникнення спору підпадати під відання (входити до юрисдикції) того чи іншого органу. Або ж як коло справ, вирішення яких віднесено законом до компетенції певного державного або громадського органу.Зважаючи на положення ст. 124 Конституції України, відповідно до яких юрисдикція суду поширюється на усі правовідносини, які виникають у державі, постає питання про розмежування компетенції щодо вирішення цивільних справ, адже це безпосередньо пов’язано із правом на судовий захист. При цьому, зважаючи на конституційний принцип спеціалізації, слід вирізняти поняття цивільної юрисдикції, під якою слід розуміти нормативне визначення компетенції суду щодо вирішення справ у порядку цивільного судочинства, адже як вже згадувалось суд може захистити цивільні права у порядку різних процесів (кримінального, адміністративного, господарського).

Відповідно до ст. 15 ЦПК до справ цивільної юрисдикції відносяться: -справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. При цьому законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.Формою розгляду справ цивільної юрисдикції є провадження (позовне, наказне та окреме) (ч. 3 ст. 15 ЦПК). Справи, які окремо віднесені до юрисдикції суду вирішуються за правилами, визначеними законами України.Залежно від того, чи відносить закон вирішення спорів до відання виключно одних конкретних органів, чи до компетенції декількох, при допущенні вибору заінтересованої особи, за згодою сторін і недопущення такого, цивільна юрисдикція поділяється на види:· виключну;· альтернативну;· договірну;· імперативну (умовну);· за зв’язком справ.Виключна – юрисдикція, за якою розгляд певної категорії цивільних справ входить виключно до компетенції суду. Так, лише у судовому порядку вирішуються питання про позбавлення батьківських прав, про визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи недієздатною і т.д. Альтернативна – юрисдикція справи як суду, так і іншого юрисдикційного органу. Така юрисдикція визначається за вибором заінтересованої особи, оскільки саме їй належить право вибору до якого органу звернутися за вирішенням спору. Так, наприклад, заборгованість за нотаріально посвідченим правочином може бути стягнута шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису, а також шляхом звернення до суду із відповідним позовом.

Цивільна судова юрисдикція —це нормативно визначена компетенція суду щодо розгляду справ про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Залежно від того, чи належить вирішення спорів до відання судових чи інших органів, цивільну юрисдикцію поділяють на:

• виключну;

• альтернативну;

• імперативну (умовну);

• за зв’язком справ.

Виключна — юрисдикція, за якою розгляд певної категорії цивільних справ належить виключно до компетенції суду. На­приклад, лише у судовому порядку вирішуються питання про позбавлення батьківських прав, визнання фізичної особи без­вісно відсутньою чи недієздатною і т. ін.

Альтернативна— юрисдикція належить як суду, так і ін­шому юрисдикційному органу. Така юрисдикція визначається за вибором заінтересованої особи, оскільки саме їй належить право вибору, до якого органу звернутися за вирішенням спо­ру. Приміром, заборгованість за нотаріально посвідченим правочином може бути стягнута шляхом вчинення нотаріусом ви­конавчого напису, а також шляхом звернення до суду із відпо­відним позовом.

Доволі суперечливою є наявність імперативної (умовної) юрисдикції. Протягом тривалого часу вона включала в себе низку спорів, що могли стати предметом судового розгляду та вирішення тільки за умови дотримання порядку «досудового вирішення спору». Однак Конституція України визнала мож­ливість судового захисту без додержання попередньої досудо- вої форми вирішення спору, в якому бере участь фізична осо­ба. Це знайшло своє підтвердження у постанові Пленуму Вер­ховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р. № 9 Зго­дом у рішенні Конституційного Суду України у справі грома­дянки Дзюби Г. П. щодо права на оскарження в суді неправо­мірних дій посадової особи проголошено, що суд не вправі відмовити у прийнятті заяви на підставі того, що раніше прий­нятим законом був встановлений попередній розгляд справи в досудовому порядку.

Однак такий вид юрисдикції може визнаватися в іншому значенні, адже інколи можливість звернення до суду (а відпо­відно можливість судового розгляду справи) пов’язана із пев­ними умовами чи дотриманням певного порядку. Наприклад, у разі відмови в позові про поновлення батьківських прав повтор­не звернення із таким позовом можливе лише після спливу од­ного року з часу набрання чинності рішення суду про таку відмову (п. 6 ст. 169 СК). Позов про розірвання шлюбу не мо­же бути пред’явлений протягом вагітності дружини та протя­гом одного року після народження дитини, крім випадків про­типравної поведінки одного .з подружжя, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини (п. 2 ст. 110 СК). У разі подання такої заяви до суду, останній своєю ухва­лою повертає її (ст. 121 ЦПК), що не перешкоджає зверненню до суду після усунення обставини, яка слугувала підставою для повернення.

Ця норма не означає, що особа позбавлена права на судо­вий захист, законом лише встановлюється окремий, спеціально аргументований та обґрунтований порядок реалізації такого права.

Особливим видом цивільної юрисдикції можна визначити юрисдикцію за зв’язком справ. її засади містяться у ст. 16 ЦПК. Зокрема, за загальним правилом не підлягають об’єднан­ню в одне провадження вимоги, які випливають з різних пра­вовідносин, що належать до різних юрисдикцій. Однак зако­ном можуть визначатися такі винятки. Це, наприклад, вимога про відшкодування шкоди, завданої органами державної вла­ди, органами влади АРК, органами місцевого самоврядування. Адже у даному випадку наявні дві вимоги, які входять до різ­них судових юрисдикцій — про визнання неправомірним рішення, дії чи бездіяльності владного органу або особи (адміністративно-правова вимога), а також про відшкодування зав­даної шкоди (цивільно-правова вимога). Така справа може роз­глядатися у порядку адміністративного судочинства у разі об’єднання вимог, а також у порядку цивільного судочинства (ст. 21 КАС). (893)

Наслідки недотримання правил цивільної юрисдикції.Недотримання правил цивільної судової юрисдикції залежно від часу виявлення порушення і виду цивільної юрисдикції тягне за собою настання наступних наслідків:

1. якщо недотримання правил цивільної юрисдикції буде виявлено у момент звернення зацікавленої особи до суду, то суддя відмовляє у відкритті провадження по справі, оскільки заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства (п.1 ч.2 СТ.122ЦПК);

2. якщо недотримання правил цивільної юрисдикції буде встановлено після порушення провадження по справі, то суддя своєю ухвалою закриває провадження у справі, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (п.1 ч.І ст.205 ЦПК);

3. суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо між сторонами укладено договір про передачу спору на вирішення до третейського суду і від відповідача поступило до початку з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами заперечення проти вирішення спору в суді (п.6 ч.І ст.207 ЦПК).

Поиск по сайту: