Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Сучасне художнє скло репрезентоване творами львівських і київських художників



На львівській експериментальній кераміко-скульптурній фабриці працювала плеяда талановитих майстрів. Це Мечислав Павловський, який досконало володів багатьма техніками гутної обробки і зумів розкрити секрет прославленої на весь світ «венеціанської нитки». Франц Черняк, Богдан Валько, Петро Думич, Олексій Гера, Ярослав Мацієвський, Мар'ян Тарнавський, Василь Драчук, твори яких позначені яскравою творчою індивідуальністю.

Виробам провідних митців Львівського об'єднання «Райдуга» (тепер АТЗТ «Райдуга») Юрія Шаха, Лідії Вихаревої, Олега Богуславського, Олександра Ласовського притаманна досконалість форм і віртуозне застосування техніки гранування. Творчість Віталія Гінзбурга представлена мініатюрною пластикою з склодроту й експериментальними композиціями зі скла та кришталю.

У виробництві й формуванні мистецьких якостей сучасного скла важливу роль відіграють київські художники. Твори Івана Зарицького, Лідії Митяєвої, Світлани Голембовської, Володимира Геншке, Івана Аполлонова, Сусанни Сміян, Олега Гущина вражають багатством художніх форм, широтою асортименту, високою культурою виконання. Яскрава творча індивідуальність Альберта Балабіна виявилась в унікальних скульптурах і об'ємно-просторових композиціях, у яких він, на відміну від багатьох інших художників, є не тільки автором, але й неперевершеним виконавцем.

Ці художники тривалий час працювали на Київському заводі художнього скла, якому майже 120 років. Нажаль, зараз завод закритий і художники не мають можливості здійснювати свої творчі задуми.

 

 

22. Розділ І Розвиток гончарства на території України

Художня спадщина української народної кераміки збе-регла нам незліченну кількість витончених форм, ба-гатство і розмаїття кольорових рішень, орнаментальних мотивів, ще сформувались і розвинулися в більш як 80 центрах. Всього на Україні на порозі нашого сто-ліття було понад 650 гончарських осередків.Розвиткові гончарства на території нашої батьківщини сприяла наявність великих покладів різноманітних глин. Керамічне виробництво зародилося тут ще в не-олітичну епоху. Найдавніші посудини були гостродон-ними, що пояснюється відсутністю столу в побуті лю-дей того часу. Предмети ліпилися вільноруч, мали тов-сті стінки і служили для зберігання зерна, їх випалювали на полум'ї багаття. Проте, незважаючи на техніч-ну недосконалість, в них уже помітні відмінності у формах, у характері орнаментації, в загальній компо-зиції. Ці художні ознаки є передусім відображенням духовної культури окремих племен, їхніх уявлень про світ і красу.Не зупиняючись на всіх етапах розвитку давньої кераміки, розглянемо лише декілька найважливіших періодів.Надзвичайно цікавою сторінкою цього стародавнього мистецтва є так звана трипільська або мальована ке-раміка епохи міді (2500—2000 pp. до н. е.), поширена в лісостеповій та степовій смугах Правобережної Ук-раїни і за своїм стилем близька тогочасній кераміці берегів Егейського моря. Люди цих перших землероб-ських племен ліпили посуд вільноруч, але випалювали його) вже у спеціальних печах-горнах. Трипільській кераміці властивий чіткий художній вигляд.Горщики та інший закритий посуд має здебільшого форму, си-лует якої нагадує зрізаний ромб чи квадрат. Крім по-суду ужиткового характеру, виявлено шоломовидні та біноклевидні предмети, антропоморфні фігурки і мо-делі житла, що могли мати, певно, культове призна-чення. Надзвичайно багата й стилістично доверше-на трипільська кераміка. Жовто-рожевий горщик роз-мальовували кольоровими глинами: білою, рудою, інколи червоною, тобто тими ж глинами, якими нині користуються гончарі, називаючи їх «побілкою», «опискою», «червінкою», або «вохрою». Малюнки розміщували на верхній частині та шийці посудини. Найчастіше зустрічається орнаментальний фриз, в якому ритмічно чергуються кола, безконечники (меандри), дуги, зубці, ялинки, а також решітки. Художня культура митців виявилася в глибокому від-чутті ритму, в створенні кольорових та графічних кон-трастів, в площинній побудові розписів.Значною своєрідністю відзначаються форми посуду племен «шнурової кераміки» (ці племена вважаються предками германців, балтів та слов'ян). Предмети прикрашені витискуванням крученого шнурка в м'які стінки кулястих амфор, келихів, кухлів, мисок, горщи-ків, друшляків для відціжування сиру.Ліплені горщики, що своєю формою схожі на квітку тюльпана, миски з закрученими в середину вінцями, вузькогорлі посудини для рідини — корчаги залиши-ли нам скіфські племена VIII—VII століть до н. е. Особливість цієї кераміки — застосування так звано-го відновлюючого безкисневого вогню, при якому чер-воний черепок набуває сірого кольору. Цей спосіб ви-палювання виключає кольорові ефекти, тому всі при-краси були лише рельєфні (наколи, ямки, карбики) або тонові (лисковані).Ранньослов'янське виробництво досягнуло найвищого мистецького рівня в пам'ятках черняхівської культури II—V століть н. е., поширеної в зоні лісостепу. Тут виготовляли різноманітні миски — великі й малі, інко-ли тривухі, вигадливо прикрашені глечики з високим горлом, кухлі, кубки, опуклобокі горщики з відігнути-ми вінцями, зерновики-корчаги, іноді дуже великих розмірів.Вишукано прикрашався столовий посуд: рельєфні ва-лики, часто з накарбованими ямками і мережкою до-повнювалися лискованим орнаментом. Багато особливостей ранньослов'янської кераміки збе-реглося серед сільських гончарів на Україні до наших днів, що простежується у конструкції горнів, формах мисок.Висока художня і технічна культура ранньослов'янських гончарів першого тисячоліття була основою для нових надбань у феодальний період. У Київській Русі виготовляли різний посуд: горщики, миски, глеки, черпаки, світильники, рукомиї, великі посудини для зберігання продуктів харчування. Гор-щики були видовжені, з широким отвором і невеликим вінчиком. Вироби, здебільшого сірого кольору, мали тонові розписи. Лискування вживалося мало, переважав ритований орнамент. Верхню частину гор-щиків і корчаг прикрашали прямі та хвилясті лінії, а також риски, ямки і карби, що утворювали ніжні орна-ментальні смуги з жолобків та заглиблень і при від-повідному освітленні давали прекрасний художній ефект. Незначна частина ужиткових предметів вкрива-лася світло-зеленою свинцевою поливою. Починаючи з X століття, в містах розвивається буді-вельна кераміка. Виростають величні храми та оборон-ні споруди з пласкої цегли — плінфи, стіни і долівки храмів та палаців вистелюють керамічними плитками, вкритими кольоровими поливами.Галицькі майстри створюють на керамічних плитках рельєфні мотиви, де серед гнучких рослинних елемен-тів знаходимо зображення птахів та звірів. У склепіння давньоруських храмів вмуровувалися ве-ликі глеки без вух — голосники, що були резонатора-ми і в той же час полегшували вагу стелі. Навали монголів XIII—XIV століть, що призвели до занепаду ремесла феодальних міст, не спричинилися до істотних змін у характері сільського ремесла, в яко-му продовжували жити давні традиції. З його надр йшли майстри в міста, що поволі оправлялися від за-непаду. Важливу роль в розвиткові середньовічного міського гончарства відіграли цехи, які з'являються на Україні в XIV столітті і досягають особливого розквіту протягом XV—XV ст.Для української кераміки післямонгольського періоду характерне широке запровадження швидкообертового ножного гончарського круга, що остаточно витіснив ручне ліплення посуду. Змінюється силу горщи-ків — вони стають ширшими, отримують накривку — «покришку», з'являються ринки, кухлики та чарки. Як і в попередній період у XIV—XVI століттях па-нівною була кераміка сірого кольору, проте рельєфи і тонові розписи стають ніжнішими, складнішими. На-буває поширення витискування простих мотивів — смужок, зірок, кружечків — на сирих стінках за допо-могою штампу, орнаментального валика або зубчасто-го коліщатка. Не можна не захопитися високим сма-ком, тактом і творчим хистом майстрів, які невибагливими засобами створювали довершені прикраси, що зосереджувалися здебільшого у горизонтальній смузі на верхній частині предметів. Проте, крім сірого посу-ду, який вимагав безкисневого вогню, в XV—XVII Століттях Щораз більше поширюється виробництво предметів, черепок яких мав червоний або жовтий ко-лір, тобто колір паленої глини. Ці вироби — теракоти, які в народі, на відміну від «сивих», звуть «руди-ми», почали розписувати кольоровими глинами, тими самими, що і в трипільській кераміці: здебільшого коричневою «опискою», рідше — білою, червоною або вохрою.Як у давнину, так і в наші дні майстри користуються курячим пір'ячком. Вмочивши його в ріденьку фарбу, повертають предмет на крузі, виводячи на його сирих стінках горизонтальні смужки, їх доповнюють рядки крапок, рисок, сосонок. Понині в більшості гончарсь-ких осередків України застосовують розпис «опис-кою», ефектний і нескладний у виконанні. На початку XVI століття міські ремісники починають широко вживати свинцеві поливи, які надають нових декоративних якостей тонкостінному посуду. Адже предмет, вкритий поливою, не втрачає свого яскраво-го кольору, добре зберігає первісний чепурний вигляд. Застосування поливи відкрило нову еру в художньому оформленні кераміки — підглазурних розписів кольо-ровими глинами.Українська народна кераміка знає декілька технік під-глазурних розписів, проте всі вони вимагають, щоб лицевий бік сирого предмета був вкритий шаром рід-кої глини — ангобом — здебільшого білого, рідше чер-воного, кольорів. Далі йде розпис іншими кольорови-ми глинами. Висушений предмет випалюють, потім обливають поливою і випалюють вдруге. Цю групу виробів називають «народною майолікою».Розглядаючи полумиски, тикви, кухлі, чарки та інші столові предмети, виконані майстрами XVII—XVIII століть, не можна не захопитися високим художнім і технічним рівнем виконання цих тонкостінних, часто значних розмірів, предметів. Саме такий, чудово роз-писаний глиняний посуд, як свідчать тогочасні дже-рела, служив гетьманові Богдану Хмельницькому, ко-ли він приймав поважних гостей, зокрема послів чужо-земних держав. Встановлення капіталістичних відносин спричинилося до істотних змін в розвитку народних промислів, і зокрема гончарства. З’являються керамічні фабрики, що поступово витісняють кустарне виробництво. Професійну кераміку на Україні в другій половині 40-60-х років представляли два основні центри – Київ і Львів.

Найбільш представницьким у кількіс-ному та якісному відношенні є загін митців-керамістів Львова. Наявність у місті відповідної матеріально-технічної бази, спеціальних учбових закладів, на-бутий художниками досвід створення численних оригінальних творів для серійного виробництва, унікальних робіт станкового характеру та декоративних композицій для архітектурно-просторо-вого середовища; визнання творчих до-сягнень на республіканських, всесоюз-них, міжнародних виставках і симпозіу-мах (у Вільнюсі в 1971 та 1975 pp., на міжнародних конкурсах 70—80-х років у Фаенці і Валлорісі, де львівські митці отримали понад десяток нагород) доз-воляють сьогодні говорити про львівську художню кераміку як вагоме явище в українському декоратив-но-прикладному мистецтві.

“ТИПОЛОГІЯ ГОНЧАРНИХ ВИРОБІВ”

гончарство є технологічними підвидами народної кераміки, які поділяються на п’ять родів виробів: найрізноманітніші взірці кухонного і столового посуду, речі для обладнання житла, обрядові і сакральні предмети, архітектурна кераміка /кахлі/ та іграшки. Кожен з цих родів має свою функціональну мистецьку специфіку і типологічну структуру.

“Посуд” належить до найхарактернішого роду керамічних виробів, має місткості різної величини і призначення. Розрізняють побутовий посуд /димлений і полив’яний/, мало оздоблений або без прикрас і посуд до святкового столу, обрядовий пишно мальований.До типологічного аналізу залучені миски, полумиски, мисочки, тарілки, макітри - генетично найдавніша група гончарного посуду. Простежується сутність характеру і параметрів форм, що служать головним чином для диференціації конкретних типів. Розглядається типологічна група горщикоподібного посуду кулястої або біконічної архітектоніки. Важливо, що їх величина - від двох літерів до десяти /“весільні”/- майже не впливала на обриси форми. Уточнюється типологія баньок, глеків, персневидного посуду, близнюків, горнят.

“Сакрально-обрядові предмети” керамічні вироби майстрів, які служили для обладнання культових приміщень та використовувалися для літургії та інших обрядів: іконки, хрести, свічники, свічники-трійці, поставники і кропильнички. Унікальна типологічна група, яка не відома в інших осередках, - керамічні ікони, переважно із графічним або рельєфним зображенням св. Миколая та Богородиці. Їх виготовляли круглої або овальної форми /10х15 см/. Типологічна група свічників складається з кількох типів у тому числі й трійці.

“Ужиткові предмети та кахлі” висвітлює типологію виробів для обладнання житла: підвазонники і вази, каганці й свічники, а також кахлі. Вирізняються пістинські варіанти підвазонників, які розміщені на спинках свійських тварин -корівок, баранців, кіз, свинок тощо. Вони мають спільну назву “баранці”, виготовляли їх на замовлення з кін. XIX ст. П.Кошак, М.Кошак, М.Тимчук та ін. Вази різної форми відносяться до предметів пізнього прикрашування житла, їх масове виробництво в Пістині припадає на 1920-1930-ті роки. кахлі першої пол. ХІХ ст. вирізняються яскраво жовтими і зеленими розписами /Д.3ондюк/, а з кінця XIX ст. доповненням коричневої і синьої барви /П.Кошак/. Їхня типологія відповідає загальному поділу /за А.Колупаєвою/ на підгрупи і типи кахель.

“Іграшки та інші вироби” тут визначено типологію керамічних забавок, виготовлених на гончарному крузі і виліплених руками. В гончарному промислі була поширена типологічна група іграшкового посуду /мисочки, тарілочки, горнятка, дзбаночки тощо/ і типологічна група фігурок-свистунців /зозульки, півники, коники та ін./. З-поміж предметів особистого користування виготовляли теракотові люльки до серед. ХІХ ст., які стилістично близькі до аналогічних виробів інших гончарних центрів України. Типологічний аналіз кераміки XIX - поч. ХХ ст. дає право ствердити зразкове наповнення типологічними групами і типами предметів /понад півсотні/ . Колекція кераміки державного музею українського народного декоративного мистецтва нараховує понад 13000 експонатів. Найдавніші з них датуються XVст. і нині дозволяють прослідкувати шляхи розвитку цього мистецтва протягом, половини тисячоліття.

Кераміка є одним із найдавніших і найпоширеніших видів народного мистецтва на теренах нашої країни. Протягом століть покоління гончарів створили нескінченну кількість форм, декоративних мотивів, кольорових варіацій. Україна надзвичайно багата на поклади високоякісних глин різних типів, від червоних гончарських до білих каолінів, необхідних при виробництві фаянсу та порцеляни. Завдяки цьому мистецтво кераміки в нашій країні набуло найширшого розвитку. В музейному зібранні різноманітно і всебічно репрезентовані всі гончарські регіони. Серед численних осередків вирізняються високим художнім рівнем с. Дибинці Київської обл., с. Сунки Черкаської обл., с. Опішне Полтавської обл., с. Смотрич Вінницької обл., м. Бар Хмельницької обл м. Косів і Коломия Івано-Франківської обл. Колекції творів окремих авторів належать до кращих в Україні: це — О. Ночовник (1853-1913), Ф. Чирвенко (1868-1919) та інші. Значна частина колекції — близько 9.000 експонатів — твори сучасних народних майстрів і художників. Серед них Н. Федорова (1907-1993), Д. Головко (1905-1978), В. Протор'єв (1924-1997), Н. Протор'єва, М. Денисенко, П. Печорний, Н. Ісупова, Л. Богинський, А. Ільїнський та інші. На основі музейного зібрання видана велика кількість альбомів, монографій, статей.

 

23. Фарфор; рельєф, надполив’яний розпис, золочення. У колекції Національного музею українського народного декоративного мистецтва чільне місце займає зібрання виробів фарфорових і фаянсових підприємств України ХVІІІ–ХХ ст. У представлених творах яскраво відображаються зміни та розвиток мистецьких стилів і напрямків, орієнтування на кращі європейські зразки й водночас характерні особливості національної культури, що й зумовлює їх самобутність.

Перші вітчизняні підприємства галузі почали функціонувати ще наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. Саме в цей час на Волині починають діяти Корецький фарфоровий завод (1784–1831), Баранівський фарфоровий завод (засновано 1803 р.), Городницький фарфоровий завод (засновано 1807 р.). Ранні твори несуть у собі характерні риси класицистичного стилю, що на той час був панівним у мистецтві. Витонченість силуету, чіткість пропорцій і ретельна проробленість деталей, благородна стриманість декору властиві виробам Корецького заводу. Прикладом можуть бути предмети, в оздобленні яких провідну роль відіграє золочення, що вигідно підкреслює білизну фарфору. Велику групу становлять вироби, прикрашені поліхромним розписом. Переважають рослинні мотиви у вигляді квітів, букетів, гірлянд з дубових листків, стебел з листям і гронами винограду, а також зображення вензелів, монограм. В оздобленні тарілок і блюд найчастіше зустрічається відомий у різних версіях композиційний прийом: букет квітів у центрі дзеркала і три гілочки – на бортику. Такий варіант декорування використовували як майстри Корця, так і Баранівського фарфорового заводу. Перші вироби Баранівки стилістично тяжіють до стилю ампір, проте згодом акцент у підході до формотворення й декорування зміщується в бік ускладнення. В колекції найбільш повно представлено предметний ряд баранівських тарілок, блюд. Є й кілька ваз, в оздобленні яких застосовано розпис або поєднане з розписом тонування. Досить широким був і асортимент предметів Городницького фарфорового заводу. Цікавими зразками продукції підприємства є флакон для сухого чаю у вигляді чотирикутної призми та ажурна ваза для фруктів, прикрашені поліхромним розписом. Окрім великих заводів, в Україні діяло також багато невеличких підприємств, що виникали, як правило, під впливом більш потужних осередків. У колекції є вироби Ємільчинського фарфорового заводу (др. пол. 1820-х рр. – 1852 р.), Білотинського (1850–1880-ті рр.), Барашівського (1854–1910 рр.), Романівського (1860–1880-ті рр.), Кам’янобродського (засновано в 1874 р.). Окрасою зібрання є предмети Волокитинського фарфорового заводу (1839–1861). Перші вироби підприємства ще позначені класицистичними рисами, проте найбільший вплив на продукцію заводу мав мистецький стиль “друге рококо”, що переживав час свого відродження у 1840–1870-х рр. Твори цього періоду відзначаються пишністю й вибагливістю форм, багатством і оригінальністю декору, виконаного в характерних для Волокитина техніках – тонуванні, золоченні з використанням рельєфних, ліпних, живописних мотивів. Серед багатоманіття посудних форм Волокитина особливу увагу привертають чайні набори. Комплект кожного складається з мініатюрного чайничка, спиртівки (грілки) і підставки під неї. Чайні набори відрізняються за формою і декором. У збірці є набори циліндричної форми, у вигляді трикутника чи багатогранника. В декорі переважає квітковий розпис, золочення, а також оздоблення у техніці “діафанії”, коли зображення стає більш помітним при освітленні зсередини. Індивідуальність і стиль Волокитинського фарфорового виробництва багато в чому визначили його скульптурні вироби. Серед основних сюжетів можна виділити твори реалістичного, сентиментально-пасторального, побутового, історико-літературного змісту, а також портрет. Чудовими зразками фарфорової пластики Волокитина є скульптури “Українка” та “Козак на посту”, “Есмеральда” та “Феб де Шатопер”, фігурки анімалістичного та жартівливого змісту тощо. У формі та декорі межигірських ваз початку ХІХ ст. чітко виражені особливості стилю ампір, що виявляються у прагненні до наслідування античних форм, пропорцій, сюжетів та орнаментальних мотивів. В їх оздобленні застосовували рельєф, ліплення, друковані малюнки, що органічно поєднувалися з одноколірним глазуруванням. Розмаїттям форм відзначається чайний, кавовий, столовий посуд. Особливо елегантний вигляд мають сервізи, вкриті бузковими поливами і прикрашені рельєфним декором, так звані гіпюрові, що свого часу стали своєрідною візитною карткою Києво-Межигірської фабрики. Саме на цьому підприємстві, починаючи з 1811 р., вперше з-поміж вітчизняних виробників фарфору та фаянсу в оздобленні виробів застосовують техніку друку. В ранніх творах спостерігається звернення до військової тематики. Пізніше з’являється серія тарілок, прикрашених друкованими зображеннями краєвидів та архітектурних пам’яток Києва, Межигір’я та інших міст. В останні роки колекція поповнилася відреставрованими суповими вазами, оздобленими орнаментами, виконаними в техніці друку. Мистецтво фарфору ХХ ст. формувалося вже на інших, якісно нових засадах, зумовлених поширенням авангардних напрямків і течій. Художники 1930-х рр. у своїй творчості розвивають агітаційний напрямок. На противагу ручному розпису ширше застосовують механічні засоби відтворення малюнка: друк, трафарет, аерограф. В оздобленні переважають теми індустріалізації, колективізації, оборони країни, в декор часто вводяться портретні зображення відомих політичних діячів. Так, до висвітлення актуальних тем життя тогочасного суспільства в своїх творах неодноразово звертався П. Мусієнко, який тривалий час працював на Городницькому фарфоровому заводі. З цим підприємством пов’язана також творча діяльність талановитого скульптора Ж. Діндо.

Мистецтво українського фарфору другої половини ХХ ст. визначила діяльність Баранівського, Городницького, Коростенського, Полонського, Довбиського, Полтавського та Сумського заводів. Поряд з ними в 1945 р. розпочинає працювати Київський експериментальний кераміко-художній завод. З діяльністю цього підприємства пов’язана творчість цілої плеяди талановитих митців. Серед них – відомі петриківчанки В. Клименко-Жукова, заслужені майстри народної творчості В. Павленко та Г. Павленко-Черниченко, народний художник України М. Тимченко. У колекції представлено виконані ними чайні, кавові, столові сервізи, вази, декоративні тарелі, оздоблені в техніках надполив’яного та підполив’яного розпису, часто з доповненням позолоти. Цікавий і цілком самостійний напрямок сучасного мистецтва фарфору – скульптура малих форм. У музеї зберігається досить велика колекція творів відомого скульптора В. Щербини. Автор запозичує образи з народної творчості, художньої літератури, сучасної дійсності. Роботи інших талановитих малоформістів – О. Жникруп, В. Трегубової – яскраво виявляють самобутність, творчий стиль їхніх авторів, демонструють відчуття матеріалу, глибоке знання народної культури. Музей володіє цінною збіркою будянського фаянсу. Завод заснував М. С. Кузнецов у 1887 році в містечку Буди на Харківщині. Увагу привертають чайні, столові набори, окремі предмети, декоровані рослинним орнаментом у техніці підполив’яного розпису, що якнайкраще підкреслює форму та природні властивості матеріалу. У музейній колекції фаянсу зберігаються твори всіх провідних художників Будянського заводу – Р. Вакули, О. Рибіної, Б. П’яніди, І. Сеня, Г. Кломбіцької, Г. Чернової.

На межі тисячоліть український фарфор переживає новий етап свого розвитку. Головна ознака сучасного фарфору – акцент на символічному звучанні, експресивне навантаження предметів і часто другорядна роль їх утилітарного призначення. Вільно фантазуючи, орієнтуючись на традиційні форми, сучасні художники прагнуть надати фарфоровим предметам нового звучання, творчо переосмислити і трансформувати їх, якнайповніше виявляти пластичні властивості матеріалу.

24. Художній музей у Луцьку – скарбниця духовних багатств, осередок мистецького життя і дійовий культурно-науковий центр Волині.

Вперше питання створення загальнодоступного міського художнього музею було порушено у 1930-ті роки шанувальниками старовини й мистецтва.1 У 1965 році уже в умовах Радянської України питання про музей порушив директор Волинського обласного краєзнавчого музею Анатолій Каліщук.2 У „Доповідній записці”, адресованій бюро Луцького міського комітету Комуністичної партії України, він констатував, що у музеї знаходиться біля 400 картин, проте експонується лише 25 полотен в одній невеликій кімнаті. Решта цінних творів зберігається у фондосховищі в дуже поганих умовах.

Тільки через 8 років, 6 листопада 1973 року, було відкрито в окремому приміщенні першу експозицію картинної галереї (нова назва – Художній музей у Луцьку – з 1998 року). Її розмістили в одноповерховому будинку колишньої повітової канцелярії і шляхетських судів, збудованому в 1789 році на руїнах княжого палацу Луцького замку – видатної пам’ятки архітектури і історії XIV століття. Тоді, у 70-ті роки минулого століття, музей зазнав шаленого туристичного буму. Більше музейні зали не бачили такої кількості відвідувачів, екскурсантів. Музей працював щодня, крім понеділка, з 10-ї до 18-ої години. Вартість за вхід складала 10 копійок, для учнів – 5 копійок. Екскурсійне обслуговування проводилось безкоштовно.

В основу експозиції художнього музею була покладена колекція творів зарубіжного і вітчизняного живопису, графіки, скульптури з фондових і приватних збірок. Сюди ж митці Волині передали низку власних робіт.

Найбільш цінним і відомим є зібрання західноєвропейського і польського малярства XVII – початку XX століття, куди входять полотна таких уславлених майстрів пензля, як фламандець Франс Снейдерс, іспанець Хосе Рібера, італійці Маньяско і Франческо Лондоніо, австрійці Йозеф Грассі і Генріх Гольпейн, французи Нікола Пуссен, Жак Куртуа (Бургіньон), Арі Шеффер, німці Франц Вінтерхальтер і Фріц Гуммель, поляки Ян Матейко, Леопольд Лефлер, Войцех Коссак, Юзеф Брандт, Януарій Суходольський, Володимир Тетмайер, Петро Михайловський. Картини цих митців в Україні налічуються одиницями.

Великий інтерес також становлять твори російських і українських митців другої половини XIX — першої третини XX століття. Тут полотна знаменитих мариністів Івана Айвазовского і Руфіна Судковського, жанровий живопис Лук’яна Попова і Кирила Лемоха, міські краєвиди Гаврила Остапенка, пейзажі Володимира Орловського і Фотія Красицького.

Багата і різноманітна колекція творів уродженця Волині, випускника Санкт-Петербурзької Академії мистецтв Андроника Лазарчука. Тут картини ранні і зрілі, з жанровими сюжетами, портрети, автопортети, пейзажі. Це золотий фонд музею, класика української образотворчості кінця XIX - початку XX століття.

Фрагментарно, нечисленними, але цікавими творами скульптура в залах музею супроводжує розвиток живопису. Представлено кілька станкових портретних робіт (портрет композитора Фредерика Шопена, Папи Римського Пія X), жанрові і релігійні композиції, виконані в гіпсі, бронзі, мармурі і алебастрі.

У 2003 році, до ювілею музею, було створено нову експозицію українського портрета XVI - XVIII століття. Ядро її склала збірка творів, що походить із родового замку князів Радзивіллів в Олиці. Полотна родинно-меморіальної портретної галереї дуже різні за художнім рівнем, виконані здебільшого невідомими або ж придворними художниками клану Радзивіллів (Б.Зіневич, К.Геске). Деякі твори видають руку майстрів західноєвропейського вишколу (портрет героя багатьох літературних творів князя Кароля Радзивілла (Пан Коханко), парні портрети жінки з орденом Яна Непомука і віленського воєводи Михайла Радзивілла).

У дні святкування 30-ліття музею також були відкриті зали мистецтва Волині другої половини XX століття. Маштабність теми дозволила авторам поєднати те, що не поєднується, зримо представити зв’язок часів і поколінь, діалог епох і індивідуальностей, не протистояння, а мирне сусідство реалістичних традицій з мистецтвом авангарду. Ідея цього проекту визріла давно, на жаль, зреалізувати її раніше з певних причин не вдавалося. Задумувалась вона як постійна експозиція мистецтва нашого краю минулого століття і охоплювала період від „відлиги” до перебудови, а також роки незалежності України. В одному експозиційному просторі опинилися майстри живописної традиції, творчість яких уже стала класикою українського малярства – К.Якубек, О.Байдуков, Г.Чорнокнижний, О.Вольський – і вільне від офіційних замовлень мистецтво О.Валенти, „суворий стиль” невтомного мандрівника О.Шмакова і андеграунд М.Кумановського, безпредметне малярство К.Борисюка і полістилізм 80-х, 90-х років минулого століття. В експозицію також були включені роботи, отримані в дар від авторів, нащадків, колекціонерів, що значно розширило загальну картину мистецтва Волині в зібранні музею.

Перші кроки молодого музею були пов’язані з іменем художника і педагога Олександра Коленка, який його очолював трохи більше року.

Видатна роль у подальшому становленні і формуванні колекції музею належить Миколі Черенюку, художнику, досліднику, багатолітньому завідувачу, справжньому подвижнику музейної справи, людині, яка розуміла завдання музею і працювала на перспективу. Період, в який керував художнім музеєм Черенюк, – це велика сторінка в його (музею) історії. Він зібрав і виховав колектив ентузіастів, спонукав їх до наукової і збиральницької роботи. У питанні формування мистецьких колекцій дотримувався комплексного підходу. Робота по комплектуванню фондів і реставрації була визнана пріоритетною.

У різні часи музей очолювали: Олег Сидор, Антоніна Лініченко, Тамара Левицька, Зоя Навроцька.

Найбільш важливою подією в житті картинної галереї 1980-х було формування колекції творів давнього українського мистецтва, початки якому були покладені ще у 1960-ті роки краєзнавцями Й.Струцюком і О.Ошуркевичем. Проведені спільно з відділом історії релігії і атеїзму наукові експедиції дали багатий ужинок: понад 1000 експонатів, серед яких стародруки, скульптура, декоративна різьба, металопластика, твори волинського іконопису XV-XVIII століть.

Багато зусиль також доклали наукові працівники – Войницька Л., Левицька Т., Хабло С., Черенюк М., – аби зібрати зникаючи скарби народного мистецтва (15000 одиниць збереження: вишивка, ткацтво, кераміка, вироби з дерева). Ці збірки значно доповнили музейні колекції, на основі яких утворено два нових підрозділи Волинського краєзнавчого музею – відділ етнографії і народних промислів (1989 р.) та Музей волинської ікони (1993 р.).

Інший напрямок збиральництва – комплектування колекції роботами професійних майстрів сучасного українського образотворчого мистецтва. Тут чимале місце займають кращі твори волинських художників різних поколінь. На сьогодні основні фонди – живопис – 988, графіка – 903, скульптура – 69 – налічують біля двох тисяч одиниць зберігання.

На формування музейного зібрання впливає багато чинників: інфляція, політична ситуація, політика в галузі мистецтва, смаки чиновників тощо. Все це не на користь колекції. „Історією втрачених можливостей” можна назвати той факт, що поза музеєм опинилися пропоновані свого часу для закупки твори визначних майстрів пензля таких, як Г. Світлицький, І.Труш, М.Глущенко.

Нині ця проблема – проблема подальшого формування зібрання – одна з найболючіших. Колекція поповнюється лише за рахунок окремих дарунків волинських митців. Планомірна ж робота по комплектуванню зібрання не ведеться. Кошти на це не передбачені.

1983-1987 роки – найдраматичніший період в історії музею. Вольовим рішенням його переводять з Луцького замку в сире непристосоване приміщення по вулиці Шопена, 20А. Спроба колективу наукових працівників протистояти злочинному рішенню, вберегти зібрання від руйнації зазнала краху. Унікальні твори, які потрапили в умови майже 100% вологості (90-95%) і температури, що ледь сягала +7°, +9°С руйнувались на очах. Експозицію довелось демонтувати і на довгі 4 роки скласти картини в актовому залі краєзнавчого музею. Восени 1987 року музей повернувся на своє початкове місце. Тут не тільки комплектували фонди, вивчали колекцію, дбали про реставрацію, вели науково-атрибуційну роботу; водночас проводилась інтенсивна виставкова діяльність, підтримувались контакти з колекціонерами і музеями країни.

З часу створення музей став центром мистецького життя краю. Лучани і гості міста впродовж багатьох літ мають змогу знайомитися з творчістю багатьох вітчизняних і зарубіжних митців. Тут щороку організовуються художні колективні і персональні виставки, виставки професійного і народного мистецтва, пересувні і з фондових матеріалів.

Значною подією в культурно-мистецькому житті міста були персональні виставки Олени Кульчицької, Івана Труша, Олександра Канцерова, Андроника Лазарчука, Альфонса Мухи, Івана Хворостицького; сучасних майстрів: Олександра Данченка, Григорія Гавриленка, Костянтина Ломикіна, Зеновія Кецала, Миколи Глущенка, Марії Приймаченко, Тамари Гордеєвої, Петра Гулина.

Своє 70-ліття відсвяткував на Волині наш земляк, відомий у світі польський художик-модерніст Едвард Красінський виставкою-інсталяцією „Нарешті в Луцьку”.

Запам’яталися лучанам виставки західноєвропейської гравюри XV –XVII століть із зібрання Державного Ермітажу (Санкт-Петербург), живопису із приватної колекції Юлія Невзорова (Москва), народного мистецтва Гуцульщини (Коломия), мистецтва країн Далекого Сходу (Київ), польського плакату ART-DECO (Львів); виставки російського живопису другої половини XIX – початку XX століття із зібрання Київського музею російського мистецтва (експонувалися твори Куїнджі, Крамського, Тропініна, художників „срібного віку” російської культури).

Цікавими були експозиції виставок „Врятовані цінності” і „Волинська ікона XVI-XVIII ст.”, які в часи перебудови відкривали глядачам невідомий пласт давньої живописної культури краю.

Значний інтерес проявили глядачі до тематичних виставок із фондових зібрань: „Тарас Шевченко і його доба”, „Графічні портрети родини Радзивіллів”, „Волинь очима художників 1920-х – 30-х років” та інші.

Резонансними стали виставки-акції: „Врятуймо красу!” – виставка полотен старих майстрів, що потребують негайної реставрації, і „Не хлібом єдиним...” – виставка творів образотворчого мистецтва, переданих в дар музею колекціонерами і художниками міста.

Музей популяризує досягнення творчого доробку сучасних місцевих майстрів. З успіхом експонувалися твори Олександра Байдукова, Тетяни Галькун, Карела Якубека, Петра Собка, Миколи Черенюка, Богдана Ясинського, Миколи Кумановського і багатьох інших (Всього — більше 200 виставок). З поміж численних художніх виставок, що їх музей влаштовував протягом останніх років, „Художник про художника і про себе” – виставка унікальна. Вона об’єднала під одним дахом митців Волині кінця XIX – початку XXI століття, тих, чия творчість уже належить історії, і тих, хто тільки робить свої перші кроки у мистецтві. Вона рекордна і за кількістю експонатів – 150 одиниць зберігання.

У музеї організовуються вечори класичної музики, зустрічі молоді з художниками. У Художньому музеї Луцька працюють люди, закохані у свою професію. Вони бережуть, примножують мистецькі скарби, широко їх пропагують і роблять надбанням наступних поколінь.

 

ОПІШНЯНСЬКА КЕРАМІКА традиційна укр. кераміка із с. Опішня на Полтавщині, найбільшого осередку виробництва гончарної кераміки в Україні; основні групи виробів: поливаний мальований посуд (горщики, глечики, миски, дзбанки, куманці, барильця), розписаний ангобами у техніці ріжкування або фляндрівки, переважно рослинним орнаментом; фігурний посуд (стилізовані зображення тварин: леви, барани, бики), зліплений із гончарних деталей, розписаний або оздоблений фактурним ліпним декором і кольоровими поливами; іграшки та дрібна скульптура, ліплені від руки, розписані у тому ж стилі, що й посуд, поливані; відомі майстри: Ф. Чирвенко, Ф. Порослий, І. Гладиревський, Ю. Різник, М. Назарчук, Н. Оначко, П. Біляк, З. Линник, М. Кришталь, родина Пошивайлів, В. Омеляненко, Т. Демченко, І. Білик, В. Біляк та ін.

ОПІШНЯ - СТОЛИЦЯ УКРАЇНСЬКОЇ КЕРАМІКИ НА ПОЛТАВЩИНІ Опішня - одне з найдавніших поселень на Полтавщині, свідок багатьох подій далекого минулого нашого народу. Згідно з археологічними знахідками, виявленими на околицях селища, слід вважати, що ще у добу неоліту ця територія була заселена. Саме в неолітичний час важливим досягненням людини стало широке використання керамічного посуду. Селище міського типу, яким є Опішня, розташоване на північному сході Полтавської області неподалік від правого берега річки Ворскла за 45 км від обласного центру та за 35 - від райцентру. Населення Опішні на 1 січня 2005 р. складало 6798 мешканців, а на січень 2007 р. - 6124, площа території - 8453 га.[5, с 143; 12] Це одне з найвище розташованих поселень Полтавщини (202 м над рівнем моря). Весною і влітку воно потопає в буйних сливових та яблуневих садах [1,с. 14]. Переважають чорноземи, зустрічаються лучні, опідзолені чорноземи під лісовими ділянками. По берегах Ворскли, на порівняно невеликій глибині, залягають пластичні барвисті керамічні глини. Талановитість людей, наявність матеріалу сприяли виникненню гончарного промислу. Недарма в давнину Опішню називали Афінами української кераміки [4,с.5] Автор статті, беручи за мету дослідити невідомі раніше широкому загалу сторінки регіональної історії, висвітлює еволюційний розвиток столиці кераміки на Полтавщині, що мають краєзнавчий характер. Територію Опішні та її околиць досліджували І. Зарецький [4], І. Ляпушккін [12], О. Богданович [2], О. Сухобоков [12], О. Пошивайло [9]. Розвідки відділу археології та гончарства Національного музею-заповідника в Опішні проводилися на правому березі Ворскли та по краях балок, що належать до бассейну Середньої Говтви. Були відкриті невідомі раніше поселення епохи бронзи, скіфського часу, пам'ятки черняхівської культури. На південний схід від селища зафіксовано 10 зольників (сучасна площа - 10 га), частина яких повністю розорана, а висота інших сягає 0,2 - 0,4 м (діаметр - 12-32 см). Саме тут виявлена переважна більшість знахідок [5, с 144]. Вони репрезентовані фрагментами ліпленої місцевої кераміки: горщиків, мисок, рідше корчаг, та гончарних античних амфор, окрім цього, прясельцями округлених та зрізаконічних античних амфор, відточеними стінками посудин, виробами з каменю. Цікаві знахідки: глиняна намистина, прикрашена нігтьовим орнаментом, та культова статуетка коника світло-коричневого кольору з виділеною гривою та хвостом. Поселення датується VI - VII ст. до н.е. В Опішні відоме одне з найбільших поселень V-III ст.до н.е. - Кардашів вал. Це унікальний археологічний пам'ятник. Опішнянське поселення знаходилося на південь від Більського городища. Життя в давні часи тут було небезпечним через близьке розміщення степів, відкритих кочівникам. По берегах річки Ворскли ,поблизу сіл Глинське, Хижняківка, Яблучне, селища Опішня знайдені рештки глиняного посуду. На них добре видно сліди пальців давнього майстра, адже посуд з глини робили ще без гончарного круга. На городищі знайшли також срібну римську монету часів імператора Доміціана (І ст.н.е.). Нещодавно на південній околиці Опішні археологічна експедиція Інституту керамології відділення Інституту народознавства НАН України під керівництвом О.Коваленко провела археологічні розкопки і виявила курган скіфського часу V ст.до н.е. Знайдено поховання чоловіка -воїна та жінки. Серед знахідок - фрагмент залізного панциря, бронзові наконечники стріл, посуд, прикраси [5, с 144]. До черняхівської культури відноситься поселення на південний захід від заготконтори, де зібрана ліплена кераміка, фрагменти амфор римського часу, прясельце. З правого боку Шутової балки у 1990-х роках досліджені ще кілька селищ. Найпоширенішими знахідками на розкопаних поселеннях є керамічний матеріал (ліплений та гончарний посуд), який відноситься до Ш-Уст.н.е. У ранньому середньовіччі ця територія булла заселена сіверянами - одним зі східнослов'янських племен. Городище другої половини VIII ст.н.е. в урочищі Лиса Гора неоднаразово розкопувалося й досліджене майже повністю. Знайдений матеріал відноситься до перехідного етапу від волинцівської до роменської культур. Опішнянське городище, датоване археологами VII -XII ст., було невеликим за розмірами [6, с 19] Під час археологічних досліджень було знайдено багато різних побутових речей, прикрас, виявлено ями для зберігання зерна. Поселення неоднаразово горіло, потім відбудовувалось. Характер знахідок свідчить про культурні й торгівельні зв'язки місцевого населення з аланами та болгарами. З невідомих причин поселення було залишене жителями які захопили з собою найцінніші речі. Ймовірно, певна частина населення тут продовжувала проживати, про що свідчить збереження архаїчної назви Опочинське (Опушне). Перша згадка про город Опішня відноситься до XII ст. (Никонівський літопис) в зв'язку з виступом бродячого монаха проти офіційної церкви. Поширена думка, що назва селища пішла від найменування гончарної глини - опоки, яку населення здавна добувало й використовувало в гончарному виробництві. За доби пізнього середньовіччя містечко було найбільшим населеним пунктом на межі з Диким полем (за картою французького інженера Гійома де Боплана). Більш правдоподібною є версія походження назви Опішні від слова опішитися, тобто відпочити, опочити, зупинитися, зійти з коня, адже містечко було на перехресті торгівельних та транспортних шляхів. Більш детально проблема походження назви селища висвітлена у наукових працях О. Пошивайла [9, 10].

За переписом 1882 р., в Опішні гончарством займались 1218 господарств. Наприкінці XIX - на початку XX ст. тут проживало більше половини всіх гончарів Полтавщини. Кожна третя сім'я займалася гончарством. З часом технологія опішнянського гончарного виробництва удосконалювалась, художня цінність виробів зростала. З кінця XIX ст. на всю Україну та за її межами лунала слава опішнянських майстрів Ф. Чирвенка й І. Гончаря. Вони почали використовувати ліплені орнаментальні деталі, застосовували гравіювання, відроджували старі традиційні прийоми розпису. У ті часи набуло поширення цегельне ремесло, яке швидко розвивалося в Опішні. У 1893 р. тут працювало 45 цеглярів, які щороку виготовляли понад 2 млн. цеглин. У XIX ст. половина цегельників були спадковими майстрами, тобто перейняли професійні знання від своїх батьків. Решта гончарів опановувала ремесло самостійно під впливом кон'юнктурних міркувань. Майже всі гончарі-цегельники належали до стану козаків. Вони жили заможно, хоч і мали небагато орної землі. За винятком кількох цегельників, які мали від двох до чотирьох десятин орної землі, що її час від часу здавали в оренду. Свою цеглу майстри позначали ініціалами. Один із найвідоміших ранніх знаків належить гончареві І.Гладиревському, який у 50-60-х роках XIX ст. позначив свою цеглу ініціалами І.Г. Він один із перших опішнянських гончарів, які почали брати участь у губернських та всеросійських виставках кустарних промисловців. Його вироби (цеглу та глиняний посуд) не раз відзначали нагородами. 1882 року І.Гладиревський подав свою цеглу в Москву на Всеросійську художньо-промислову виставку, невдовзі до Опішні надійшов почесний відгук. 1898 р. на схилі літ Іван Герасимович задумав відкрити власний черепичний завод. Полтавське губернське земство надало йому позику в розмірі 500 крб. на 5 років, а у 1894 р. була відкрита школа гончарства.

На початок XX ст. Опішнянська волость складалася з 32 населених пунктів. Населення волості становило 13097 душ. Гончарство в цей час зайняло перше місце серед усіх ремесел: у 1910 р. тут було 407 гончарів [9, с.332 ]. 1913 року в Опішні відкрили вищу початкову школу, програма якої відповідала здебільшого програмі семирічної школи. У вересні 1911 р. в Опішні відкрито інструкторську струнну навчальну майстерню Полтавського губернського земства. Тут проводився трирічний курс навчання. Господар майстерні Правдюк їздив по навколишніх селах, закуповував овець, нутрощі яких використовували для виробництва різноманітних струн для смичкових інструментів, що стали відомі Росії та Австрії. 1913 р. відкрилася рукодільна майстерня Зінківського повітового земства, а при Опішнянській килимарній майстерні, відкритій 1912 p., був заснований килимарський навчальний пункт. Дерев'яна будівля земської гончарної майстерні, спорудженої 1894 p., довго існувати не могла. 1916 р. був зведений новий будинок у стилі модерн, який до сьогодні є пам'яткою гончарного ремесла, - земська гончарна майстерня. О. Пошивайло у своїй книзі Етнографія українського гончарства зазначає: Гончарі, які навчалися в майстернях, приховували від інших будь-які вдосконалення. Як свідчили очевидці, місцеві гончарі дуже неохоче говорять про те, чого вони навчилися в майстерні [10 сі 13 ].

1918 р. в Опішні була встановлена радянська влада. Нове швидке відродження народних промислів почалося на Полтавщині з 1920-х років. Саме неп створив умови для вільної праці населення, сприяв швидкому розвитку народних промислів. Опішнянські майстрині вишивали на лляному полотні рушники, скатерті, чоловічі й жіночі сорочки. У 1922 р. майстри гончарної справи об'єднувалися у виробничі колективи, бригади. Налагодили виробництво продукції гончарські, ткацькі, струнні, шевські й чинбарні артілі (імені Н.Крупської, Червоний гончар), які належали до Полтавського губернського Союзу кустарних і промислових кооперативів. Протягом 1936 по 1941 pp. в Опішні діяла дворічна школа майстрів художньої кераміки, випускників якої направляли в інші гончарні осередки України та за її межі для налагодження там виробництва. 1935 р. артіль Художній керамік брала участь у Всеукраїнській виставці, де була відзначена дипломом І ступеня, а 1937 p., на Міжнародній виставці в Парижі, дипломом II ступеня. Провідними майстрами 1930-1940-х pp. у Художньому кераміку були Т.Наливайко, 3. Коломієць, М.Сердюченко, І.Задорожний, Н.Оначко, М.Каша та інші.

Наступною сторінкою в історії Опішні стала окупація німецько-фашистськими загарбниками з 6 жовтня 1941 по 19 вересня 1943 р. Деякі промислові підприємства селища продовжували працювати. В умовах німецької окупації створювалися або відновлювалися художні майстерні, зокрема гончарна артіль. В.Ревегук у праці Полтавщина в роки Другої світової війни (1939-1945) зазначає: В Опішнянській художній майстерні на 30 кругах працювало 130 робітників, переважно жінок. Щомісяця вони виготовляли понад 35 тис. штук різного посуду... [8,с.86].

У післявоєнні роки промисловість Опішнянського району почала відроджуватися. Відділення Сільгосптехніки мало майстерню, обладнану всім необхідним для забезпечення поточного й капітального ремонту тракторів, комбайнів, автомобілів. Збільшився випуск продукції Художнього кераміка, якість якої на той час була відома у всій країні й далеко за її межами. У повоєнні десятиліття вироби Художнього кераміка експортувались на багатьох міжнародних виставках, де отримували різноманітні відзнаки. Гончарну продукцію експортували до багатьох країн світу. Визнанням заслуг опішнян у розвитку народного мистецтва було присудження звання Заслужений майстер народної творчості УРСР І. Білику, М. Китришу, В. Омеляненку, Г. Пошивайлу, М. Пошивайлу, О. Селюченко.

Перебудова економічного життя у 1985 -1991 pp. вплинула на розвиток господарства Опішні. Відбувався поступовий перехід до ринкових відносин, розширювалися права підприємств, установ, організацій яких налічувалось 40. Серед них: радгосп Жовтень, експедиція глибокого буріння, Райагробуд, Сільгосптехніка, Сільгоспхімія, заводи Художній керамік, Керамік, філія Полтавчанки, хлібзавод та інші.

В останнє десятиліття XX століття Опішня стає відома як культурний і науковий центр України. Ще 1986 року був заснований Музей гончарства, який у 1989 р. набув статусу Державного музею-заповідника українського гончарства, а в 2001 - статусу Національного. У його створенні й подальшому становленні вагома заслуга генерального директора О. Пошивайла. Для збереження пам'яті про видатних земляків-гончарів відкриті меморіальні музеї-садиби славетної майстрині О. Селюченко та гончарської родини Пошивайлів. З 2002 р. в старому приміщенні Художнього кераміка, збудованому на початку 1930-х років, функціонує приватне підприємство Гончарний круг, де працює близько 40 осіб. Чимало працівників Художнього кераміка продовжують гончарювати в приватних майстернях. Це досвідчені майстри В. Омельяненко, М. Пошивайло, М. Китриш, В. Нікітченко, а також молоде покоління опішнянських керамістів: О. Шкурпела, Н. Дубинка, М. Варвенський, Л. Островна, С. Островний, родина Лобойченків. Молоді є з кого брати приклад, адже відомі майстри: І. Білик, В. Омеляненко та М. Китриш були нагороджені премією імені Д. Щербаківського, а М. Пошивайло премією імені І.Нечуя-Левицького. 1999 р. трьом опішнянським майстрам І. Білику, В. Омельяненку та М. Китришу присуджена Національна премія імені Т. Шевченка. З метою підготовки майбутніх майстрів на базі загальноосвітньої школи № 2, створено Державну художню школу-інтернат Колегіум мистецтв в Опішні. 1993 р. Опішня стала відомою і як видавничий центр завдяки видавництву Українське Народознавство. Книги видавництва є одним із найважливіших джерел вивчення українського гончарства. Вони неодноразово відзначалися на різноманітних книжкових форумах. Наприкінці 2000 р. створений Інститут керамології - відділення Інституту народознавства НАН України. Його співробітники займаються широкомасштабними дослідженнями українського гончарства як важливого компонента народної культури. З цією метою проводяться керамологічні експедиції до гончарних осередків України, опрацьовується спеціальна література, здійснюється пошук матеріалів у архівних, бібліотечних та музейних закладах України, створюються відео й фотосюжети про побут гончарів, технологію їхньої роботи, професійну обрядовість, публікуються польові й аналітичні матеріали з археології, історії та етнографії гончарства. Колектив керамологів працює над комплексною темою Гончарство України XX - початку XXI століття: історія, сучасність, перспективи. З метою вивчення гончарства працівники музею-заповідника активно ведуть дослідницьку роботу в колишніх і сучасних гончарних осередках України та проводять археологічні розкопки. Цей заклад став місцем проведення єдиного в Україні свята відродження гончарських традицій - Дня гончаря. Музей володіє найбільшою в Україні колекцією кераміки, яка налічує близько 50 тис. одиниць зберігання, ставши місцем паломництва туристів, мандрівників, художників, діячів науки та культури, урядовців, громадян України й інших держав. Його відвідують усі, хто прагне глибше пізнати свою минувшину. Слід відзначити великий внесок колективу Колегіуму мистецтв в Опішні у розвиток естетичних і мистецьких смаків молодого покоління. Крім предметів державного компоненту, тут поглиблено, за авторськими програмами вивчаються: образотворче мистецтво, малюнок, живопис, гончарство, історія мистецтв, археологія, етнографія українського гончарства, матеріалознавство. У цьому навчальному закладі обладнані лабораторії, майстерні, де проходять практику студенти Миргородського керамічного технікуму.

У кожного, хто побуває в цьому мальовничому містечку, назавжди залишаються спогади про славну історію Опішні, талановитих людей та чарівну природу, яка полонить серця гостей селища.

1. Декоративно-ужиткове мистецтво — один із видів художньої діяльності, твори якого поєднують естетичні та практичні якості. Декоративне означає «прикрашувальне».Ужиткове ж означає, що речі мають практичний вжиток, а не лише є предметом естетичної насолоди.

 

Головне завдання декоративно-ужиткового мистецтва — зробити гарним речове середовище людини, її побут.

 

Краса творів ужиткового мистецтва досягається завдяки декоративності. Декоративність є єдино можливим засобом вираження змісту та художньої образності. Поділ декоративно-ужиткового мистецтва на жанри здійснюється за призначенням предмета — меблі, одяг, посуд тощо, за технікою виконання — різьблення, ткацтво, розпис, за матеріалом — дерево, кераміка, текстиль, камінь, лоза, тобто використання природних матеріалів; метали та їх сплави, пластмаси, скло, порцеляна, папір та ін., тобто використання штучних, винайдених людиною матеріалів.

 

 

Декоративно-прикладне мистецтво ( від лат. «decorare» — прикрашати )- розділ декоративного мистецтва, який охоплює ряд галузей творчості, котрі присвячені створенню художніх виробів, призначених не тільки для задоволення безпосередніх, утилітарних потреб, але й для прикраси житла, архітектурних споруд, парків, скверів та інше. До декоративно-прикладного мистецтва належать художньо виконані меблі, посуд, одяг, килими, мережі, ювелірні вибори, іграшки та інші предмети. В Україні історично склалися центри декоративно-прикладного мистецтва у Косові, Яворові, Опішні, Решетилівці, Дибінцях, Ічні, Дегтярах, Петриківці, Бубнівці, Клембівці, Кролевці та інших населених пунктах. У 20- 30 роках XX століття розвиваються народні художні промисли по виготовленню батіка, який був відомий в Україні ще з XVIII століття, (із скла, дерева, глини), гобеленів, килимів, мереж, кришталевих та ювелірних виробів тощо.

 

Декоративний малюнок як складова частина декоративно-прикладного мистецтва призначений, разом з іншими виразними засобами цього виду образотворчого мистецтва, задовольняти естетичні потреби людей. До специфічних видів декору відносяться зображення сюжетів, символів і орнаменту.

 

Сюжетне зображення — це композиція, нанесена на поверхню предмета (скринька, ваза, глечик тощо), яка відтворює певне явище, подію, конкретну людину або річ.

 

Символічне зображення (від грецьк. «symbolon» — умовний знак, прикмета) — відтворення умовного образу, який позначає ту чи іншу ідею, поняття (герби, емблеми, знаки тощо). Здавна основним видом оздоблення виробів декоративно-прикладного мистецтва був орнамент від лат. «ornamentum» — прикраса) — візерунок, побудований на ритмічно організованому сполученні зображувальних елементів, виконаних засобами живопису, опалювання, різьби, інтарсії, графіки тощо.

 

 

Функції дпм:

Комунікативна функція

 

Аналізуючи феномен мистецтва, науковці різних історичних періодів підкреслювали його комунікативну перевагу над іншими формами суспільної свідомості. При цьому, якщо комунікативні функції таких мистецтв, як театр, кіно, література обмежені мовним бар'єром, то музика, балет, скульптура, живопис вільні від цього обмеження.

[ред.]

Гедоністична функція

 

Мистецтво доставляє людині насолоду, вчить насолоджуватися знаками краси, які створює мистецтво. Разом із естетичною відноситься до сутнісних функцій мистецтва, пронизує решту. Гедоністична функція спирається на самоцінність особистості.

 

Джерела насолоди за допомогою художнього твору:

1). Мистецтво - сфера свободи, митець вільно володіє творчим матеріалом, із якого створює власний твір. Це й викликає захоплення в глядачів, слухачів і т.д. Мистецтво - гра, що не обмежується жодними критеріями;

2). Всі явища митець співвідносить із людством, розкриває їх естетичну цінність;

3). Художній твір - гармонічне поєднання форми й змісту;

4). Художня реальність упорядкована, побудована згідно з задумом автора;

5). Реципієнт відчуває себе співучасником творчої діяльності митця.

[ред.]

Естетична функція

 

Естетична функція - головна функція мистецтва, складає сутність художньої творчості, хоча й не перекреслює всі попередні. Мистецтво формує художні смаки, здібності й потреби людини, надає значимість світу в цілому і всім його проявам. Мистецтво пробуджує творчій дух особистості, бажання змінювати світ за законами краси й гармонії.

[ред.]

Інші функції мистецтва

 

Також виділяють ідеологічну, релаксаційну, фасцинуючу (захоплюючу) функцію, функцію суспільного формування.

2. Народне мистецтво

 

Древні традиції удмуртів мають декоративно-прикладне мистецтво — кераміка, вироби із кістки, бронзові прикраси. Фрагменти вишитих виробів знайдені в могильниках IX—XII століть. В XIX столітті вишивали на тканині шерстяними, гарусними, шовковими та бавовняними нитками, мішурою. Традиційний візерунок — геометричний. В кольоровій гамі переважали насичені темні тони, отримані природними барвниками. Користувались невеликою кількістю кольорів, часто контрастними: червоний, чорний, коричневий на білому фоні. Вишивка південний удмуртів під впливом тюркомовних сусідів в кінці XIX століття стала більш поліхромною. В другій половині XIX століття вишивка поступово витісняється візерунчастим ткацтвом. В браній, вибірній, закладній, багаторемізній техніці ткали тканини для одягу та прикрас житла — паласи, доріжки, ковдри, занавіски, рушники. Тканими виробами прикрашають житло і сьогодні. Візерунчасте в'язання — панчохи, шкарпетки, рукавиці, головні убори. Чоловіки здавна займались художньою обробкою дерева. Основні способи — довбання, різьблення, випилювання, обточка, плетіння, тиснення на бересті, розпис. З початку XX століття різьбою прикрашали фронтони будинків, наличники вікон та воріт.

 

Прикладне (ужиткове) мистецтво — це художнє оздоблення речей, що оточують і обслуговують нас, обставляють наш побут, створюють душевний затишок. З давніх часів люди, в міру розвитку естетичного смаку, створювали побутові речі не тільки корисними, але й прекрасними, такими, що виражають певний стиль художнього засвоєння дійсності, який підкреслює та виражає їх призначення, несе узагальнену інформацію про спосіб життя, епоху, про світобачення та життєві пріоритети народу. Естетична виразність прикладного мистецтва діє на людину щоденно і в тому полягає його важливість та незамінність. Витвори прикладного мистецтва можуть підніматися до вершин мистецтва, а деякі напрями ужиткового мистецтва історично набули характеру окремих видів мистецтва; маються на увазі конструювання одягу, ювелірне мистецтво, вироби із скла, певні види керамічних виробів та ін. Існує точка зору, згідно якої те, що ми сьогодні називаємо ужитковим мистецтвом, передувало усім розвиненим пізніше напрямам мистецької діяльності. Прикладне мистецтво є національним за самою своєю природою, воно народжується із звичаїв, звичок, вірувань народу і безпосередньо наближено до його виробничої діяльності, світоглядних та релігійних уявлень і побуту.

 

Декоративне мистецтво — естетичне освоєння середовища, що оточує людину, художнє оздоблення створеної людиною "другої природи": будівель, споруд, приміщень, площ, вулиць, доріг. Витворами декоративного мистецтва можуть бути дверна ручка, огорожа, вітражне вікно, світильник, розписані стіни. Досить часто твори декоративного мистецтва майже зливаються із предметами ужиткового мистецтва, із оформленням будівель, вступаючи в синтез з архітектурою. Декоративне мистецтво вбирає в себе досягнення інших мистецтв, особливо живопису і скульптури.

3. Орнамент - це декоративна композиція, складена з елементів рослинних або геометричних форм, виконаних у стилізованій манері й повторюваних у певному ритмі Орнамент не може існувати сам по собі, як, наприклад, твір скульптури або декоративно-ужиткового мистецтва. Він існує як художнє доповнення, «одяг», прикраса речі. Формул краси відомо чимало. Вже давно у своїх творіннях люди надають перевагу правильним геометричним формам - квадрату, колу, трикутнику, піраміді і т.д. Узагальнюючи та змінюючи форму намагаються створити ідеальний образ для сприйняття, зрозумілий без пояснень.

 

Орна́мент (від лат. ornamentum — прикраса) — візерунок або узор, побудований на ритмічному повторенні геометричних елементів, стилізованих тваринних чи рослинних мотивів. Орнамент, як прикраса, відіграє функцію естетичного оздоблення тіла (ювелірні прикраси), приміщення, споруди (архітектурні прикраси), чи будь-якого іншого простору.

 

Види орнаментів

 

геометричні (абстрактні)

рослинні

зооморфні (тварини).

 

Геометричні (абстрактні) орнаменти властиві всій слов'янській міфології. Вони дуже прості: кружечки, трикутники, ромби, зиґзаґи, лінії, хрести (прості й подвійні). Важко судити, який зміст вкладався в ці символи раніше. Сьогодні на їх основі в народній вишивці широко використовуються такі мотиви, як «баранячі роги», «кучері», «кудрявці», «гребінці» та ін.

 

В основі рослинного орнаменту лежить прагнення принести у вишивку красу природи. Навіть гранично умовні візерунки виникли в результаті спостереження реально існуючих у природі форм. В українській вишивці часто використовуються такі мотиви, як «виноград», «хміль», «дубові листи», «барвінок» та ін. Деякі з них несуть у собі відображення древніх символічних уявлень народу. Так, мотив «барвінку» є символом нев'янучого життя, візерунок «яблучне коло», розділений на чотири сектори, з вишиванням протилежних частин в одному кольорі — символом любові. У сучасній вишивці зустрічається і древній символ «дерево життя», зображуваний переважно стилізовано у формі листів і гілок.

 

У зооморфних (тварин) орнаментів зображуються: кінь, заєць, риба, жаби; із птахів — півень, сова, голуб, зозуля; з комах — муха, метелик, павук, летучі жуки. У багатьох випадках зооморфні орнаменти є своєрідний, властивий даній вишивальниці, зображеннями, у яких відбиває її індивідуальне бачення візерунка. У подібних орнаментах виступають у різноманітних, часто вигадливих сплетеннях (однак зі збереженням традиційних вимог до композиції) заячі і вовчі зуби, воляче око, луска коропа, баранячі роги й

4. Поняття «компози́ція» (від латинського compositio — складання, поєднання, створення, побудова) зазвичай вживається у двох значеннях. З одного боку, композиція — це побудова художнього твору, яка обумовлена його змістом, призначенням і характером. А з другого боку композицією називають і сам твір, тобто кінцевий результат діяльності художника. Композиція є одним з основних організуючих компонентів кожного художнього твору. Саме композиція надає йому цілісність, підпорядковує його елементи один одному і цілому. Композиція «тримає» простір, організує його і підпорядковує так званим законам композиції.

 

Поняття «компози́ція» (від латинського compositio — складання, поєднання, створення, побудова) зазвичай вживається у двох значеннях. З одного боку, композиція — це побудова художнього твору, яка обумовлена його змістом, призначенням і характером. А з другого боку композицією називають і сам твір, тобто кінцевий результат діяльності художника. Композиція є одним з основних організуючих компонентів кожного художнього твору. Саме композиція надає йому цілісність, підпорядковує його елементи один одному і цілому. Композиція «тримає» простір, організує його і підпорядковує так званим законам композиції.

 

 

Протягом багатьох століть цехові ремісники, народні майстри інтуї­тивно відчували існування стійких закономірностей побудови форми і де­кору. Вони нагромаджували досвід і з покоління в покоління передавали секрети творчості, що виражалися у вишуканій традиційній формі виробів, сталих композиційних схемах орнаментів тощо.

Узагальнюючи досвід ремісників, народних майстрів минулих поколінь і сучасних Художників декоративно-прикладного мистецтва, для зручності приводимо композиційні закономірності в умовну систему, виходячи з при­роди та особливостей виду мистецтва, Художньої ідеї, матеріалу твору.

Система композиційних закономірностей має чітке ієрархічне підпорядкування /див. таблицю/: загально-Художні композиційні закони, які відбивають об'єктивні закономірності реальної дійсності; композиційні закони, що діють локально в окремих видах мистецтва; композиційні при­йоми, які мають факультативний характер. Систему завершують засоби ви­разності і семантичні засоби.

Система композиційних закономірностей, прийомів і засобів

Композиційні закономірності Специфіка
Прикладна Д-П Декоративна
Загально-художні композиційні закони Закон традиції
Канон Традиція Новизна
Традиція Новизна Традиція
Закон цілісності (твору, ансамблю)
Конструктивна структура Художня структура Естетично-емоційна структура
Закон тектоніки
Монолітна структура   Трикомпонентність
Каркасна структура   Підпорядкування
Оболонкова структура   Домінантність
Композиційні закони Закон пропорційності Закон масштабу Закон контрасту
Композиційні прийоми Ритм Симетрія Асиметрія Статика Динаміка Монохромія Поліхромія   Ритм Метр Напрям Закритість Центр Симетрія Асиметрія Статика Динаміка Монохромія Поліхромія
Засоби виразності Ажурність Пластика Текстура Фактура   Лінія, пляма Силует Ажурність Пластика

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.