Академік Національної Академії Наук України 21 страница

— їх було понад три тисячі, — тільки й сказав Хосе Аркадіо Другий. — Я певен, що там були всі, хто зібрався на вокзалі.

Дощ лив чотири роки, одинадцять місяців і два дні. Часом він начебто вщухав, і тоді всі жителі Макондо, сподіваючись швидкого кінця непогоди, надягали святкову одежу, і на їхніх обличчях тепліли боязкі усмішки одужуючих, однак незабаром усе населення міста звикло до того, що після кожного такого просвітку дощ припускає ще дужче. Лункі перекоти грому розколювали небо, з півночі на Макондо налітали буревії, вони зривали дахи, валили стіни, з коренем виривали останні бананові дерева, що позалишалися від плантацій. Але, як і в часи безсоння, яке Урсула часто згадувала в ті дні, саме лихо підказувало ліки проти породженої ним нудьги. Ауреліано Другий був одним з найзатятіших борців із безділлям. Накликана сеньйором Брауном буря захопила його в будинку Буендіа, куди він навідався того вечора у якійсь дрібній справі. Фернанда запропонувала своєму чоловікові поламану парасольку, знайдену в стінній шафі. « Не треба, — відказав Ауреліано Другий. — Я побуду тут, поки закінчиться дощ». Звісно, цю фразу годі було вважати непорушною клятвою, та Ауреліано Другий мав твердий намір дотримати даного слова. Його одяг залишився в Петри Котес, отож кожні три дні він знімав із себе все, що було на ньому, і в одних підштаниках чекав, поки йому поперуть. А щоб не нудьгувати, він заповзявся усунути всі несправності, які накопичилися в будинку. Він припасовував дверні завіси, змащував замки, пригвинчував засуви й виправляв шпінгалети. Протягом кількох місяців можна було бачити, як він блукає оселею, носячи під пахвою скриньку з інструментами, що її, видно, забули цигани ще при Хосе Аркадіо Буендіа, і ніхто не знав чому — чи від фізичної праці, чи від диявольської нудьги, чи від вимушеного стримування, — але черево його потроху опадало, мов щораз порожніший бурдюк з вином; його обличчя, яке нагадувало блаженний писок велетенської черепахи, втрачало свій багряно-червоний відтінок, подвійне підборіддя вирівнювалося, і врешті-решт Ауреліано Другий схуд настільки, що почав сам зашнуровувати свої черевики. Дивлячись, як старанно він припасовує дверні клямки та розбирає стінні годинники, Фернанда навіть подумала, чи не впав її чоловік у гріх переливання з пустого в порожнє, як ото полковник Ауреліано Буендіа з його золотими рибками, Амаранта з її ґудзиками й покрівцем, Хосе Аркадіо Другий з його пергаментами і Урсула з її спогадами. Але це було не так. Просто дощ усе перевернув догори ногами, і навіть у найсухіших механізмах, якщо їх не змазували три дні, між трибками проростали квіти, нитки парчевих вишивок вкривалися патиною, а у відсирілій білизні заводилися водорості шафранового кольору. Повітря було таке просочене вологою, що риби могли б проникнути до будинку через розчинені двері, пропливти через кімнати й виплисти з вікон. Якось уранці Урсула прокинулася, відчуваючи страшенну кволість — призвістку близької смерті — і вже була попросила покласти її на ноші й віднести до падре Антоніо Ісабеля, аж тут Санта Софія де ла П'єдад виявила, що всю спину старої обліпили п'явки. їх припікали головешками й віддирали одну за одною, щоб вони не висмоктали з Урсули рештки її крові. Довелося покопати стічні рови, відвести воду з будинку, очистити його від жаб і слимаків, і тільки тоді можна було повитирати підлогу, поприбирати цеглини з-під ліжкових ніжок і ходити в черевиках. Переобтяжений сотнями дрібниць, що вимагали його уваги, Ауреліано Другий не помічав наближення старощів, але якось увечері, непорушно сидячи в гойдалці, споглядаючи ранній присмерк і думаючи про Петру Котес без хвилювання, він раптом відчув, що старіє. Здавалося, ніщо не перешкоджало йому повернутися в холодні обійми Фернанди, чия краса з настанням зрілого віку розцвіла ще більше, але дощ охолодив усі бажання й наповнив його байдужим спокоєм пересиченої людини. Ауреліано Другий усміхнувся, подумавши про те, чого б він тільки не виробляв в отакий дощ, який затягся на цілі роки. Одним із перших він привіз до Макондо цинкові листи, і це було задовго до того, як бананова компанія ввела в моду цинкові дахи. Він дістав їх, щоб укрити спальню Петри Котес і зазнавати насолоди через відчуття глибокої близькості, яке в той час викликав у нього шум дощу. Але навіть ці спогади про колишні безумні вчинки та дивацтва молодості не схвилювали Ауреліано Другого, немовби під час останньої гульні він витратив усі запаси своєї чуттєвості й дістав у нагороду чудову властивість — здатність думати про минулі радощі без гіркоти й каяття. Здавалося, ніби дощ врешті надав йому змогу спокійно сісти й поміркувати на дозвіллі, а скринька з маслянкою та плоскогубцями пробудила в його душі запізнілу тугу за тими корисними справами, якими він міг би зайнятися в житті й не зайнявся. Але це було не так: любов до осілості та домашнього затишку, яка раптом сповнила Ауреліано Другого, не залежала ні від спогадів, ні від гіркого життєвого досвіду. Її породив дощ, викликав з минулого, з того далекого дитинства, коли він читав у Мелькіадесовій кімнаті чарівні казки про летючі килими та про китів, що ковтали цілі кораблі з усім екіпажем. В один із таких днів через Фернандин недогляд і пробрався в ґалерею малий Ауреліано. Ауреліано Другий відразу впізнав у хлопчикові свого внука. Він підстриг йому волосся, одягнув його, навчив не боятися людей, і незабаром уже ніхто не мав сумніву в тому, що це законний Ауреліано Буендіа з усіма характерними родовими ознаками: випнутими вилицями, здивованим поглядом і самотнім виглядом. Відтоді Фернанда заспокоїлася. Вона вже давно намагалася приборкати свою гординю, але не знала, як це зробити, бо що більше думала про можливі виходи зі становища, то більш нерозумними вони їй видавалися. Коли б вона знала, що Ауреліано Другий зустріне отак свого внука—з добродушною поблажливістю діда, то не вдавалася б до всіляких зачіпок та відтягувань і ще з минулого року відмовилася б від убивання своєї плоті. Для Амаранти Урсули, в котрої на той час замість молочних зубів уже повиростали постійні, небіж став живою іграшкою, якою вона розважалася в нудотні години дощу. Одного разу Ауреліано Другий згадав, що в колишній спальні Меме валяється забута всіма англійська енциклопедія. Він заходився показувати дітям малюнки: спочатку зображення тварин, потім географічні карти, пейзажі далеких країн, портрети знаменитих людей. А що Ауреліано Другий не вмів читати англійською і ледве міг упізнавати найбільш відомі міста та найславетніших людей, то був змушений вигадувати імена й придумувати пояснення до малюнків, аби тільки вдовольнити невситиму дитячу цікавість.

Фернанда була впевнена, що її чоловік повернеться до своєї коханки, тільки-но розпогодиться. Спершу вона побоювалася, коли б він, бува, не спробував прослизнути до її власної спальні, бо тоді б їй довелося пройти через ганебне пояснення, розповівши йому, що після народження Амаранти Урсули вона втратила здатність до подружнього життя. Саме ці страхи й стали причиною її посиленого листування з невидимими цілителями, яке раз у раз уривалося через порушення поштового зв'язку. В перші місяці дощу через бурю скоїлося кілька залізничних катастроф, і Фернанда з одного листа невидимих цілителів зрозуміла, що її послання не дійшли за призначенням. Згодом, коли її зв'язок з невідомими кореспондентами урвався остаточно, вона всерйоз обмірковувала, чи не надягти їй маску тигра, яку її чоловік носив на кривавому карнавалі, та не піти під вигаданим ім'ям на прийом до лікарів бананової компанії. Але від однієї з жінок, яка часто приносила до будинку новини про лиха, спричинені потопом, вона дізналася, що компанія вивезла свої амбулаторії в ті краї, де немає дощів. Тоді Фернанда втратила будь-яку надію. Вона підкорилася долі й почала чекати, коли вщухне дощ і знов запрацює пошта, а до того часу лікувала свої таємні хворості домашніми засобами, бо воліла за краще вмерти, аніж віддатися в руки останнього лікаря, що залишився в Макондо, — дивакуватого француза, котрий харчувався травою, мов той кінь або осел. Вона зблизилася з Урсулою, сподіваючись вивідати в старої який-небудь рятівний рецепт. Проте святенницька звичка не називати речі своїми іменами змусила Фернанду поміняти причини на наслідки й оголосити кровотечі жаром. У такому вигляді її хворості видавалися їй менш соромітними, й Урсула слушно зауважила, що її захворювання не утробне, а шлункове, й порадила прийняти каломель. Якби не було цієї недуги, в якій будь-яка інша жінка, котра не страждає хворобливою соромливістю, не виявила б для себе нічого ганебного, і якби не пропадали листи, то Фернанда не звертала б уваги на дощ, бо ж, зрештою, все своє життя вона збувала так, ніби надворі постійно лив дощ. Вона не змінила годин трапез і не відмовилася від жодної своєї звички. Під ніжки столу підкладали цеглини, стільці ставили на товсті дошки, щоб, обідаючи, не промочити ноги, а Фернанда й далі стелила скатертину з голландського полотна, розставляла китайський сервіз і запалювала перед вечерею свічки в канделябрах, тому що, за її глибоким переконанням, стихійне лихо не могло бути приводом для порушення твердо запроваджених правил. Ніхто з мешканців будинку не з'являвся на вулиці. Якби Фернанда могла, то назавжди б позачиняла всі вхідні двері набагато раніше, ніж почався дощ, бо, на її думку, двері винайдено тільки для того, щоб замикати їх, а цікавість до подій на вулиці — це риса, властива повіям. А втім, вона перша кинулася до вікна, зачувши, що повз будинок несуть труну з тілом полковника Герінельдо Маркеса; однак те, що Фернанда побачила через прочинене вікно, прикро її вразило, і ще довго по тому вона розкаювалася в своїй слабкості.

Годі було собі уявити убогішу похоронну процесію. Труна стояла на простому возі, запряженому волами, над нею коливалося накриття з бананового листя, не вщухаючи лив дощ, колеса грузли по маточини в багнюці, але накриття трималося якимсь дивом. Тужливі потоки води спадали на вже й так промокле наскрізь знамено, що лежало поверх труни, на те саме бойове знамено, вкрите пороховою кіптявою та кров'ю, яке викликало ненависть найзаслуженіших ветеранів. На труну було покладено шаблю в китицями із мідних і шовкових ниток, ту саму шаблю, яку полковник Герінельдо Маркес залишав на вішалці у вітальні, щоб беззбройним увійти до кімнати, де шила Амаранта. За труною чалапали по болоту останні ветерани, що зосталися живі після Неєрландської капітуляції, вони йшли, позакасувавши штанини до колін, а декотрі навіть босоніж, і кожен ніс в одній руці тростинову палицю, а в другій — вінок із полинялих під дощем паперових квітів. Немовби процесія привидів, пройшли вони вулицею, яка все ще носила ім'я полковника Ауреліано Буендіа, дружно, як під команду, повернули голови до його будинку, відтак завернули за ріг і вийшли на площу, а там їм довелося просити допомоги, бо імпровізований катафалк зовсім загруз у багнюці. Урсула попросила Санта Софію де ла П'єдад піднести її на руках до дверей. Ніхто не міг узяти під сумнів те, що стара бачить — з такою увагою дивилася вона на процесію, а її випростана вперед рука архангела-благовісника повторювала рухи жалобної колісниці на вибоїстій дорозі.

Прощавай, Герінельдо, синку, — гукнула Урсула. — Перекажи нашим моє благословення й скажи, що ми побачимося, тільки-но розпогодиться.

Ауреліано Другий допоміг прабабі повернутися до ліжка й зі звичною безцеремонністю запитав, що вона мала на увазі, мовлячи свої слова.

Щиру правду, — відповіла Урсула. — Я помру, як тільки вщухне дощ.

Лавина багнюки, що заливала вулиці, занепокоїла Ауреліано Другого. Його охопила запізніла тривога за долю своєї худоби, тож, накинувши на плечі брезент, він подався до Петри Котес. Вона саме стояла по пояс у воді на подвір'ї свого будинку, силкуючись зрушити з місця здохлого коня. Ауреліано Другий схопив дерев'яний кілок і почав допомагати їй. Велетенська роздута туша гойднулася, неначе дзвін, і її відразу підхопив потік рідкого болота. Відколи почався дощ, Петра Котес тільки те й робила, що очищала подвір'я від падла. У перші тижні вона посилала Ауреліано Другому записки з проханням терміново вжити якихось заходів, але той відповідав, що квапитись нема чого, справи йдуть не так уже й погано і він щось придумає, як тільки перестане дощ. Петра Котес попросила переказати йому, що пасовиська затоплені, худоба втікає в гори, а там немає паші, тварин пожирають яґуари й косять епідемії. «Не турбуйся, — відповів їй Ауреліано Другий. — Худоба буде, аби тільки вщух дощ». На очах у Петри Котес тварини дохли десятками, і вона ледве встигала розрубувати на частини тих, що захлиналися в багнюці. Безпорадно дивилася вона, як потоп невблаганно нищить статок, що колись вважався найбільшим і найнадійнішим у Макондо і від якого тепер лишався тільки сморід. Коли Ауреліано Другий врешті наважився піти подивитися, що там коїться, він знайшов одного виснаженого мула та ще труп коня серед руїн стайні. Петра Котес, забачивши свого коханця, не виказала ні подиву, ні радості, ні злості, а тільки іронічно всміхнулася.

— Ласкаво просимо! — сказала Петра Котес.

Вона постаріла, страшенно схудла, її мигдалевидні очі дикого звіра, що постійно бачили лише дощ, дивилися смутно й упокорено. Ауреліано Другий затримався в її будинку понад три місяці, і зовсім не тому, що йому було приємніше жити тут, аніж у своєму рідному гнізді, а через те, що за коротший час він не міг зважитися знов накинути на себе брезент. «Поспішати нема куди, — казав він тут, як казав і в Урсулиному будинку. — Воно вже от-от випогодиться». Перший тиждень він звикав до змін у зовнішньому вигляді Петри Котес, — час і дощ завдали красі його коханої чималої шкоди, — але поступово він став дивитися на неї колишніми очима, згадував минулі шаленства, скажену плодючість, яку їхнє кохання викликало у худоби, і якось уночі, на другому тижні, спонуканий почасти бажанням, а почасти корисливістю, він розбудив її запальними пестощами. Але Петра Котес залишилася байдужою. «Сгіи спокійно, — пробурмотіла вона, — зараз не час для цього». І Ауреліано Другий побачив сам себе в дзеркалі на стелі; побачив хребет Петри Котес — котушки, нанизані на шнур висохлих нервів, і зрозумів, що вона має рацію, тільки справа не в часі, а в тому, що вони самі зробились непридатними для цього.

Ауреліано Другий повернувся до Фернандиного будинку зі своїми скринями, певен того, що не тільки Урсула, а й інші жителі Макондо дожидають кінця дощу, щоб померти. Ходячи вулицями, він бачив у будинках людей із мертвотним поглядом, вони сиділи, позгортавши руки на грудях, усім своїм єством відчуваючи, як тече потік суцільного, неприборканого, невпорядкованого часу, адже марно ділити його на місяці й роки, на дні й години, якщо не можна зайнятися нічим іншим, окрім споглядання дощу. Діти зустріли Ауреліано Другого радісним гамором, і він знову став розважати їх грою на акордеоні, що вже слабував на задишку. Але молодшому поколінню Буендіа більше подобалося розглядати малюнки в енциклопедії; вони знову стали збиратися в спальні Меме, де палка уява Ауреліано Другого перетворювала дирижабль у летючого слона, який шукає серед хмар, де б найзручніше примоститися й поспати. На іншій сторінці він побачив зображення вершника: незважаючи на химерну одежу, в ньому проглядало щось знайоме. Вивчивши малюнок уздовж і впоперек, Ауреліано Другий дійшов висновку, що перед ним портрет полковника Ауреліано Буендіа. Він показав малюнок Фернанді, і та погодилася, що вершник схожий не тільки на полковника, а й на всю родину Буендіа. Насправді ж на малюнку було зображено татарського воїна. Отак Ауреліано Другий безтурботно марнував час між заклиначами змій і колосом Родоським, поки дружина повідомила йому, що в будинку зосталося всього тільки шість кілограмів солонини та мішок рису.

І що я, по-твоєму, маю робити? — спитав він.

Не знаю, — відповіла Фернанда. — Це чоловіча справа.

Гаразд, — мовив Ауреліано, — щось придумаємо, коли вщухне дощ.

Він і далі більше цікавився енциклопедією, ніж домашніми справами, хоча на обід діставав жалюгідний обрізок м'яса й жменьку рису. «Зараз годі щось вдіяти, — казав він. — Та не може ж дощ лити вічно». Що далі він відкладав клопоти про поповнення запасів комори, то більше зростало обурення Фернанди, поки врешті-решт її поодинокі скарги та нечасті спалахи гніву злилися в один суцільний нестримний потік слів; шум його, почавшись якось уранці, надвечір поступово піднявся до високих нот, насичуючись при цьому чимраз багатшими і яскравішими відтінками. Спершу Ауреліано Другий не звернув уваги на ту какофонію, але назавтра після сніданку його оглушило дзижчання ще набридливіше й голосніше, ніж шум дощу. Це Фернанда, блукаючи оселею, скаржилася, що її виховано, як королеву, а вона перетворилася на служницю в цьому домі божевільних, мучиться з чоловіком-неробою, безбожником і бабієм, котрий падає на ліжко, роззявляє пащу й чекає, що йому туди посиплеться манна небесна, поки вона гне спину й тягне на собі весь цей дім, який тримається на волосинці, де вона все чистить, прибирає й лагодить з досвіту й до пізньої ночі, а коли лягає спати, то їй пече очі, ніби в них насипано піску, і ніхто ніколи не скаже їй — добрий день, Фернандо, чи добре тобі спалося, Фернандо, ніхто не спитає її, бодай з чемності, чому вона така бліда, чому прокидається з такими синцями під очима, хоч, звісно, вона й не сподівається ніякої уваги від цієї родини, зрештою, вони всі ставилися до неї, як до завади, як до ганчірки, якою знімають з плити гарячі казани, як до потвори, намальованої на стіні; ця сімейка завжди снувала інтриґи проти неї по закутках, називала її святенницею, називали її лицеміркою, називали її лукавою, а Амаранта

упокій, Господи, її душу — навіть заявила вголос, що вона, Фернанда, з тих, хто плутає зад із великим постом.

Боже милостивий, що за вислів, — вона ж усе те покірно терпіла, підкоряючись волі Всевишнього, але їй увірвався терпець, коли цей негідник, Хосе Аркадіо Другий, сказав, що родина загинула, бо впустила в будинок качако в спідниці, уявіть собі, владолюбного поліцая в спідниці — прости, Господи, мене грішну, — поліцая сучої породи, з тих поліцаїв, яких уряд послав убивати робітників;

і — подумати тільки — він мав на увазі Гі, Фернанду, хрещеницю герцога Альби, даму такого знатного роду, що дружини президентів заздрили їй, чистокровну дворянку, яка має право підписуватися одинадцятьма іспанськими іменами, єдину смертну в цьому містечку виродків, яку не збентежить стіл, накритий для шістнадцяти осіб, а цей брудний перелюбник, її чоловік, сказав, умираючи від сміху, що стільки ложок і виделок, стільки ножів і чайних ложечок потрібно не добрим християнам, а хіба що стоногам, але лише вона одна знає з заплющеними очима, коли слід подавати біле вино й з якої руки і в який бокал наливати, і коли слід подавати червоне вино і з якої руки і в який бокал наливати, не те що ота селючка Амаранта — упокій, Господи, її душу, — котра вважала, що біле вино п'ють удень, а червоне ввечері; вона ж бо, Фернанда, єдина на все узбережжя, може похвалитися тим, що ходить тільки на золотий нічний горщик, а в цього злостивого масона полковника Ауреліано Буендіа — упокій, Господи, його душу — вистачило зухвальства спитати, чому вона заслужила цей привілей, чи не тому, бува, що випорожнюється хризантемами, можете собі уявити, так він і сказав, саме ці слова; а Рената, її власна донька, нахабно піддивилася, як вона справляла велику потребу в спальні, а потім розповідала, що горщик справді весь із золота й з багатьма гербами, але в ньому всередині просте лайно, звичайне лайно, ба навіть гірше, ніж звичайне — лайно качако, уявіть собі, це сказала її рідна донька; як по правді, то вона, Фернанда, ніколи не помилялася щодо інших членів родини, але, в усякому разі, мала право сподіватися бодай на дещицю поваги з боку свого чоловіка, бо, що не кажи, він її чоловік перед Богом і людьми, її володар, винуватець, який поклав на себе добровільно і з волі Божої велику відповідальність, забравши її з батьківського дому, де вона жила, не знаючи біди й турбот, де вона плела похоронні вінки, тільки щоб бавити час, адже її хрещений прислав їй листа, скріпленого його власноручним підписом і відтиском його персня на сургучній печаті, листа, який підтверджував, що руки його хрещениці створені не для трудів земних, а для гри на клавікордах, і однак ця бездушна колода, її чоловік, витяг її з батьківського дому і, напучуваний добрими порадами й попередженнями, привів сюди, в оце пекельне пекло, де так жарко, аж нічим дихати, і ще не встигла вона додержати утримання, приписаного в дні посту, як він уже похапав свої переїзні скрині й свій паскудний акордеон і подався жити в беззаконні зі своєю наложницею, з цією жалюгідною шльондрою, досить глянути на її зад — нехай уже так, слово вже вилетіло, — досить глянути, як вона крутить своїм задом, здоровенним, як у молодої кобили, і відразу стане ясно, що то за птиця, — зовсім іншої породи, ніж вона, Фернанда, яка залишається дамою і в палаці, і в свинарнику, і за столом, і в ліжку, вродженою дамою, богобоязливою, законопослушною, покірною своїй долі, вона, звісно, не погодиться виробляти всілякі брудні речі, що їх можна виробляти з отією, ота, звісно, готова на все, як француженки, вона навіть гірша за них у тисячу разів: француженки хоч поводяться чесно, чіпляючи над дверима червоного ліхтаря; ще бракувало, щоб він виробляв таке паскудство з нею, з Фернандою, єдиною й улюбленою донькою доньї Ренати Арґоте й дона Фернандо дель Карпіо, цього святого чоловіка, істинного християнина, кавалера ордена Святого Гробу, — вони, батьки її, особливою милістю Божою не гниють у могилі, шкіра в них і після смерті залишається чистою й гладенькою, як єдвабна сукня нареченої, а очі — живими й прозорими, як смарагди.

— Ну, це вже неправда, — урвав її Ауреліано Другий, — коли його привезли, він уже добряче засмердівся.

Він терпляче слухав цілий день, аж поки врешті спіймав Фернанду на неточності. Фернанда нічого не відповіла, тільки стишила голос. За вечерею її гудіння, від якого можна було здуріти, заглушило шум дощу. Ауреліано Другий сидів за столом, похнюпивши голову, їв дуже мало й рано пішов до себе в спальню. Назавтра за сніданком Фернанда вся аж тряслася, вона, видно, мало спала вночі, але спогади про минулі кривди начебто вже не мучили її. Та коли Ауреліано Другий спитав, чи не могла б вона дати йому варене яйце, Фернанда не обмежилася простим повідомленням про те, що яйця скінчилися ще минулого тижня, але почала в'їдливу звинувачувальну промову проти чоловіків, які бавлять час, милуючися своїм брудним пупом, а потім ще й нахабно вимагають, щоб їм подали на стіл печінку жайворонка. Ауреліано Другий, як звичайно, покликав дітей і став розглядати з ними малюнки в енциклопедії, але Фернанда вдала, що прибирає в спальні Меме, хоч насправді їй хотілося тільки одного: нехай він чує, як вона бурмоче, що, певна річ, лише той, хто згубив усякий сором, може вбити в голову бідним створінням, нібито в енциклопедії намальований полковник Ауреліано Буендіа. Вдень у години сієсти, коли діти лягли спати, Ауреліано Другий сів у галереї, але Фернанда знайшла його й там. Вона дражнила чоловіка, знущалася з нього, кружляла довкола з невблаганним дзижчанням Ґедзя, вона казала, що, звісно, поки в будинку не залишиться на з'їжу саме тільки каміння, її чоловічок сидітиме як перський султан і витріщатиметься на дощ, бо він — ледацюга, дармоїд, нікчема, ганчірка, звик жити за рахунок жінок і гадає, що взяв за себе дружину Іони, що її мало стурбувала розповідь про кита. Ауреліано Другий слухав Фернанду понад дві години, байдужий, ніби глухий. Він не перебивав дружину до пізнього вечора, аж поки йому вже стало несила терпіти її слова, які барабанним боєм відлунювали в його мозку.

На Бога, замовчи, — благально озвався він. Фернанда у відповідь тільки підвищила голос.

Не замовчу, — відказала вона. — Той, кому не до вподоби мої слова, нехай забирається геть.

Тоді Ауреліано Другий утратив самовладу. Він неквапом підвівся, ніби збираючись потягтися, й з холодною люттю почав знімати з підставок один за другим горщики та вазони з беґоніями, папороттю, материнкою й кидати їх на підлогу, розбиваючи на друзки. Фернанда злякалася: досі вона не уявляла собі, яка страшна сила впливу прихована в її знетямленій балаканині, та вже було запізно шукати шляхів до примирення. Сп'янілий від раптового й нестримного відчуття свободи, Ауреліано Другий розбив скляну гірку, почав діставати звідти посуд і жбурляти додолу тарілки, склянки, келехи. Зберігаючи цілковитий спокій, він із серйозним зосередженим виглядом і тією ж ретельністю, з якою колись обліплював будинок кредитками, бив об стіни богемський кришталь, квіткові вази з ручним розписом, картини, що зображували дівчат у човнах, навантажених трояндами, дзеркала в позолочених рамах і все, що можна було розбити в усіх кімнатах будинку від вітальні аж до комірчини, а тоді завершив свою справу великим глиняним глеком, який стояв на кухні. Глек розлетівся в дворі на скалки з гуркотом, подібним до вибуху бомби. Потім Ауреліано Другий помив руки, накинув на себе брезент і ще до півночі повернувся зі шматками жорсткої солонини, мішками, де були рис і кукурудза з довгоносиками, та з кількома миршавими банановими ґронами.Відтоді в будинку не бракувало харчів.

Амаранта Урсула й маленький Ауреліано згадували цю довгу дощову пору як найщасливіший час свого життя. Незважаючи на Фернандину заборону, вони чалапали по калюжах у дворі, ловили й четвертували ящірок, гралися в отруєння супу, потайки від Санта Софії де ла П'єдад підсипаючи в каструлю пилок із крилець метеликів. Та найулюбленішою їхньою іграшкою була Урсула. Вони поводилися з нею, як із великою старою лялькою, тягали по всіх кутках, убирали в кольорове ганчір'я, мазали обличчя сажею, а одного разу мало не повиколювали їй очі садовими ножицями, як виколювали жабам. Особливо вони потішалися, коли стара починала марити. На третій рік дошу в Урсулиному мозку, видно, й справді відбулися якісь зрушення: вона потроху втрачала почуття реальності, плутала теперішній час із давноминулими роками життя й якось цілісіньких три дні невтішно ридала, оплакуючи смерть своєї прабабусі, Петроніли Іґуаран, похованої понад сто років тому. В голові їй усе перемішалося: вона сприймала маленького Ауреліано за свого сина-полковника в тому віці, коли того повели подивитися на лід, а семінариста Хосе Аркадіо — за свого первістка, який втік із циганами. Урсула так багато розповідала про родину, що діти примудрилися приводити до неї в гості родичів, котрі повмирали багато років перед тим і жили в різний час. Волосся в старої було посилане попелом, очі зав'язані червоною хусткою, але вона почувалася щасливою, сидячи на ліжку в товаристві своїх родичів, яких Амаранта Урсула й Ауреліано описували в усіх подробицях, немовби й справді їх бачили. Урсула говорила зі своїми пращурами про події, які відбулися ще до її появи на світ, дуже цікавилася новинами, які вони їй розповіли, і разом з ними оплакувала родичів, що повмирали вже після смерті її уявних співрозмовників. Невдовзі діти зауважили, що під час цих відвідин Урсула вперто намагається з'ясувати, хто був той чоловік, котрий якось у війну заніс до будинку гіпсову статую святого Иосифа в людський зріст і попросив, щоб вона постояла, поки перейде дощ. Тут Ауреліано Другий згадав про скарб, схований у відомому тільки Урсулі місці, однак усі його розпити й хитрі виверти нічого не дали: заблукавши в лабіринті марення, Урсула все ж зберегла достатньо розуму, щоб не виказати своєї таємниці; вона твердо намірилася розкрити її тільки тому, хто доведе, що саме він — власник схованого золота. Урсула була така хитра й така непохитна, що коли Ауреліано Другий спробував видати одного свого товариша по чарці за власника скарбу, вона викрила самозванця, вчинивши останньому допит і наставивши непомітних пасток.

Упевнений в тому, що Урсула забере свою таємницю в могилу, Ауреліано Другий найняв артіль землекопів, буцімто збираючись повикопувати у внутрішньому й задньому дворах осушувальні рови, власноручно перетикав усю землю залізним прутом, обнишпорив її металошукачами різного типу, проте за три місяці виснажливих пошуків не знайшов нічого схожого на золото. Потому, сподіваючись, що карти бачать краще, ніж землекопи, він звернувся по допомогу до Пілар Тернери, але вона пояснила йому, що карти можуть сказати правду, тільки коли Урсула своєю рукою зніме колоду. І все ж ворожка підтвердила існування скарбу й навіть уточнила, що він складається з семи тисяч двохсот чотирнадцяти монет у трьох парусинових мішках, зав'язаних мідним дротом і закопаних у крузі радіусом сто двадцять два метри, за центр якого править Урсулине ліжко. Однак Пілар Тернера попередила, що скарб не дасться в руки доти, доки не вщухне дощ і після цього не настане тричі місяць червень і болота не висохнуть під його сонцем. Велика кількість і неясні подробиці цих відомостей нагадали Ауреліано Другому розповіді спіритів, і він одразу вирішив шукати далі, хоча надворі стояв серпень і до визначених передбаченням умов залишалося щонайменше три роки. Насамперед його надзвичайно здивувала, ба навіть спантеличила та обставина, що від Урсулиного ліжка до огорожі заднього двору виявилося рівно сто двадцять два метри. Коли Фернанда побачила, як Ауреліано Другий міряє кімнати, й почула, як він наказує землекопам поглибити рови ще на один метр, вона злякалася, що її чоловік схибнувся слідом за своїм братом. Охоплений лихоманкою пошуків, на взірець тієї, яка мучила його прадіда на шляху до відкриттів, Ауреліано Другий витратив свої останні запаси жиру, і знову повернулася його колишня схожість із братом-близнюком: він був подібний до Хосе Аркадіо Другого не тільки худорлявою постаттю, але й неуважливим поглядом і відчуженим виглядом. Дітям він більше не вділяв уваги. Весь у багнюці з голови до п'ят, він їв коли трапиться, примостившись де-небудь у кутку кухні, і ледве відповідав на випадкові запитання Санта Софії де ла П'єдад. Бачачи, що Ауреліано Другий працює з таким запалом, якого в ньому годі було й запідозрити, Фернанда сприйняла його азарт за любов до праці, болісну жадобу наживи — за самовідданість, упертість — за наполегливість; тепер її гризли докори сумління, коли вона згадувала всі оті уїдливі слова, кинуті чоловікові просто в вічі, щоб вивести його зі стану апатії. Але Ауреліано Другому в той час було не до прощень і примирень. Стоячи по шию в трясовині з мертвих гілок та зогнилих квітів, він перекопував сад (внутрішній і задній двори були вже геть розриті) і так глибоко підкопався під фундамент східної галереї, що якось уночі мешканці будинку попрокидалися від тріску звідкись з-під землі; у них уже була майнула думка про землетрус, але виявилося, що то провалилася підлога в трьох кімнатах будинку, а в підлозі галереї утворилася здоровенна тріщина, яка сягала аж до Фернандиної спальні. Але й тоді Ауреліано Другий не відмовився від своїх пошуків. Хоча остання надія згасла і йому залишалося тільки чіплятися за віщування карт, він усе ж зміцнив підкопаний фундамент, залив тріщину вапняним розчином і копав далі уже з західного боку. Там його й застав другий тиждень червня наступного року, коли дощ нарешті почав ущухати; хмари світлішали, здіймалися вище, і вже було видно, що от-от випогодиться. Так і сталося. У п'ятницю о другій годині дня добре сонце осяяло світ, воно було червоне й шерехате, як цеглина, і майже таке саме свіже, як вода. І відтоді дощ не йшов цілих десять років.

Поиск по сайту: