Київська Русь проіснувала майже три століття. Вона відіграла важливу роль в історії Європи, перегородивши шлях на Захід незліченним ордам кочовиків. Східні слов’яни, які об’єднались в єдину міцну державу, зуміли відбити їхній натиск і зберегти незалежність. Проте зміцнення феодальних відносин призвело до розпаду Давньоруської держави, і на XII–XIII ст. припав період феодальної роздробленості Русі. Для земель Давньоруської держави у XII–XIII ст. був характерний розвиток феодально-кріпосницьких відносин, що позначилося зростанням феодального землеволодіння і феодальної залежності смердів. Основною формою феодального землеволодіння була вотчина (князівська, боярська і церковна). Водночас з’являється й умовне землеволодіння, коли князі давали своїм військовим слугам (дружинникам, служивим боярам) землю та селян за умови, що вони служитимуть їм. Основне населення Русі - селяни-смерди - поділилося на дві групи: вільні і залежні від князів, бояр, церкви. Залежність виявлялась у кількох формах: від простої “належності” князеві з періодичною виплатою данини до становища холопів, тобто цілковитої залежності. Основною формою експлуатації селян були натуральні оброки, але існувала й панщина. У результаті на Русі виникли великі земельні володіння бояр. їхнє господарство було натуральним. Усе необхідне для боярина виробляли залежні від нього селяни. Економічні й торговельні зв’язки між окремими землями Русі зруйнувалися через натуральний, замкнений характер феодального господарства. Місцеві економічні інтереси в умовах натурального господарства породжували прагнення до відокремлення: ставши землеробами-вотчинниками, дружинники - колишня опора Великого князя київського - більше переймалися справами власних земель. Потребуючи матеріальних витрат, влада Києва ставала для землевласників тягарем. Збільшувались і зміцнювались великі міста - центри ремесла і торгівлі, які суперничали з Києвом. У середині XIII ст. їх налічувалося понад 300, ремісничих спеціальностей - 60. Окремі ремісники мали власні професійні організації, схожі на західноєвропейські цехи. Багато міських жителів підтримували сильну князівську владу на місцях. Міста перетворювались на політичні й культурні центри князівств, які поступово відокремлювалися від Києва, зокрема Новгород, Володимир-на-Клязьмі, Галич, Смоленськ, Перемишль, Чернігів, Полоцьк, Володимир-Волинський, Переяслав, Новгород-Сіверський, Туров. Зростав, розвивався й Київ. Населення його досягло 50 тис. осіб. На той час це було одне з найбільших міст у Європі. Великому київському князеві важко було управляти великою країною. В умовах, коли суспільне життя в окремих землях Русі ускладнювалося, він уже не мав змоги забезпечувати інтереси феодалів на всій території держави. Місцеві феодали потребували ближчої влади, здатної активно допомагати їм в управлінні селянами та міськими жителями. Місцеві князі та бояри створювали владний апарат якомога ближче до своєї вотчини. Роль центру регіональних політичних сил почали відігравати головні міста окремих земель. Великі київські князі виділяли своїм синам наділи з містами і селами у спадкове володіння. Унаслідок цього рід київських князів набагато збільшився і всередині Київської Русі виникло багато удільних князівств. Нащадки Володимира Святославича, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха створили місцеві князівські династії, які прагнули відокремитися від Києва. До середини XII ст. Давньоруська держава остаточно розпалася. Таким чином, роздробленість була природним наслідком розвитку феодального ладу. Вона мала й певне прогресивне значення, оскільки супроводжувалася розвитком економіки і соціального життя в окремих землях. Проте втрата державної єдності, а також князівські міжусобиці підірвали могутність Давньоруської держави. Цим скористалися зовнішні вороги - половці, лицарі-хрестоносці, феодали Польщі й Угорщини та інші - і почали набагато частіше нападати на Русь. Зі складу Давньоруської держави виокремилися такі землі-князівства: Київське, Новгородське, Володимиро-Суздальське, Галицько-Волинське, Смоленське, Чернігівське, Рязанське, Полоцьке, Турово-Пінське, Переяславське. їхні володарі не підпорядковувалися Києву. Вони самостійно управляли власними землями, мали дружини, видавали закони, встановлювали відносини з іншими державами. Очолював землю князь, якого часто називали Великим. У свою чергу, князівства-землі поділялися на менші князівства, або волості, у які Великий князь призначав адміністраторів: посадників, тисяцьких, тіунів. Окремими землями - уділами - управляли менші князі - васали Великого князя. При князеві була боярська рада для вирішення важливих питань, скликалися також земельні князівські з’їзди. Роль віча значно зменшилася, хоча в Новгороді та Києві воно ще діяло. Проте незважаючи на таку роздробленість Русі, зберігалися монархія і єдина православна церква з номінальним центром у Києві. На території України існували Київська, Чернігівська, Переяславська, Турово-Пінська та Галицько-Волинська землі. Київ зі столиці Русі перетворився на столичне місто Київської землі, яка охоплювала територію Середньої Наддніпрянщини і межувала з Половецьким степом, що, природно, не забезпечувало їй мирного життя. Києву доводилося постійно захищатись від нападів половців, які вторгалися на територію Київської землі. Та попри складну внутрішню і зовнішню обстановку Київ залишався символом цілісності Русі, за нього боролися князі. Найвизначнішими Великими київськими князями у період феодальної роздробленості були Ярополк Володимирович (1132-1139 pp.), Всеволод Ольгович (1139-1146 pp.), Ізяслав Мстиславич (1146-1154 pp.), Юрій Долгорукий (1155-1157 pp.), Ростислав Мстиславич (1159-1167 pp.), Мстислав Ізяславич (1167-1169 pp.), Гліб Юр’євич (1169-1170 pp.), Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславич (1177-1194 pp.).
3) Перша держава східних слов`ян Київська Русь.
a)Державне утворення за Олега.
Наприкінці VІІІ- у Х ст. відбулося об’єднання східнослов’янських союзів племен (полян, древлян, сіверян, уличів, тиверців, дулібів, бужан, волинян та ін.) навколо Києва, йшов подальший процес зміцнення ранньофеодальної держави – Київської Русі. В останній чверті ІХ ст. влада київських князів поширюється на полочан і смоленських кривичів. Вирішальний крок на шляху до східнослов'янської державності було зроблено наприкінці ІХ ст. Близько 882р. новгородський князь Олег з дружиною спустився Дніпром, взяв Смоленськ, Любеч, потім хитрістю захопив Київ, убив київських князів Аскольда і Діра й проголосив Київ столицею своєї держави: "Хай буде Київ матір'ю градам руським". З того часу надходять систематичні відомості про розвиток державності на Русі.
Князювання Олега в Києві (882-912) почалося згідно зі свідченням "Повісті временних літ" зі створення опорних пунктів центральної влади у племінних княжіннях міст, зі встановлення попервах приблизного порядку стягання данини на підвладних князеві землях. Нестор розповідає про поступове поширення влади Києва на землі незалежних раніше племінних княжінь. Були приєднані землі ільменських словен та псковських кривичів. Землі інкорпорованих до держави князівств одразу ж обкладалися даниною, на них поширювалися системи судочинства й адміністрації. Так утворювалася державна територія Давньої Русі.
Наполеглива діяльність Олега щодо створення держави дала добрі наслідки: в останні роки його правління у Києві владі князя підкорялися поляни, ільменські словени, сіверяни, кривичі, радимичі, древляни, уличі, можливо, дуліби й хорвати, а також неслов'янські племінні об'єднання – чудь і меря.
В часи князювання Олега пожвавився економічний розвиток суспільства. Розбудовувався стольний град Київ. Давньоруська держава часів Олега залишалася все ж таки не досить консолідованою. Влада київського князя в землях племінних княжінь була ще слабкою, часом формальною, а системи управління, стягання данини й судочинства – примітивними й діяли час від часу, коли наїжджали княжі дружинники з Києва. Та країна була, як на свій час, економічно розвинутою й мала велику військову потугу, про що свідчить сама можливість здійснення переможного воєнного походу Русі на Візантію у 907р. Письмові угоди Києва з Константинополем 907 та 911 років стали першими політичними актами молодої держави.
